Щербицький Володимир Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Володимир Васильович Щербицький
Володимир Васильович Щербицький

Emblem of the Ukrainian SSR.svg 10-й Перший Секретар ЦК КПУ Flag of Ukrainian SSR.svg
Час на посаді:
25 травня 1972 — 28 вересня 1989
Попередник Петро Юхимович Шелест
Наступник Володимир Антонович Івашко

Народився 17 лютого 1918(1918-02-17)
Верхньодніпровськ, Катеринославська губернія, УНР (нині Дніпропетровська область, Україна)
Помер 16 лютого 1990(1990-02-16) (71 рік)
Київ, Українська РСР, СРСР
Громадянство Flag of the Ukranian State.svg УНРСРСР СРСР
Національність українець
Політична партія КПУ
Дружина Щербицька Рада Гаврилівна (дівоче прізвище — Жеромська) (1923—2015)
Діти син Валерій (1946—1991) і дочка Ольга (1953—2014)
Особистий підпис Volodymyr Shcherbytsky Signature 1978.png
Нагороди
Герой Соціалістичної Праці Герой Соціалістичної Праці Ленінська премія
Орден Леніна Орден Леніна Орден Леніна Орден Леніна
Орден Леніна Орден Леніна Орден Леніна Орден Леніна
Орден Жовтневої Революції Орден Жовтневої Революції Орден Вітчизняної війни I ступеня Медаль «За відвагу»

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький зустрічає Індіру Ганді у Києві, 1982. Фото О. Т. Бормотова

Володи́мир Васи́льович Щерби́цький (17 лютого 1918, Верхньодніпровськ — 16 лютого 1990, Київ) — український радянський партійний і державний діяч.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився 17 лютого 1918 року в селянській родині.

У 1934 — 1935 р. — інструктор, пропагандист Верхньодніпровського районного комітету ЛКСМУ Дніпропетровської області.

Навчався на механічному факультеті Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту, після закінчення якого (1941) працював інженером-механіком, заступником головного механіка Верхньодніпровського дослідного заводу.

Член ВКП(б) з 1941 року.

У липні 1941 — 1942 р. — навчання у Військовій академії хімічного захисту. У 1942 — 1946 р. — служба в Червоній армії: начальник хімічної служби, бригади, помічник начальника хімічного відділу Закавказького фронту, а потім Закавказького військового округу.

У 1946 — 1948 р. — завідувач бюро планово-попереджувального ремонту Дніпродзержинського коксохімічного заводу Дніпропетровської області, секретар партійного бюро Дніпродзержинського коксохімічного заводу імені Орджонікідзе.

Від 1948 року на партійній роботі. У січні — серпні 1948 р. — завідувач організаційно-інструкторським відділом Дніпродзержинського міського комітету КП(б)У Дніпропетровської області. У серпні 1948 — грудні 1951 р. — 2-й секретар Дніпродзержинського міського комітету КП(б)У Дніпропетровської області.

У грудні 1951 — серпні 1952 р. — партійний організатор ЦК ВКП(б) Дніпровського металургійного заводу імені Дзержинського міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області. У серпні 1952 — лютому 1954 р. — 1-й секретар Дніпродзержинського міського комітету КПУ Дніпропетровської області.

У лютому 1954 — грудні 1955 р. — 2-й секретар Дніпропетровського обласного комітету КПУ. У грудні 1955 — грудні 1957 р. — 1-й секретар Дніпропетровського обласного комітету КПУ.

У грудні 1957 — травні 1961 р. — секретар ЦК КПУ.

28 лютого 1961 — 28 червня 1963 р. — голова Ради Міністрів Української РСР.

У липні 1963 — грудні 1964 р. — 1-й секретар Дніпропетровського промислового обласного комітету КПУ. У грудні 1964 — жовтні 1965 р. — 1-й секретар Дніпропетровського обласного комітету КПУ.

15 жовтня 1965 — 8 червня 1972 р. — голова Ради Міністрів Української РСР.

25 травня 1972 — 28 вересня 1989 р. — 1-й секретар ЦК КПУ.

З вересня 1989 — на пенсії.

Член Ревізійної Комісії КПУ у 1952 — 1954 р. Кандидат в члени ЦК КПУ у 1954 — 1956 р. Член ЦК КПУ у 1956 — 1990 р. Член Президії (Політбюро) ЦК КПУ у грудні 1957 — вересні 1989 р.

Член Центральної Ревізійної Комісії КПРС у 1956 — 1961 р. Член ЦК КПРС у 1961 — 1990 р. Кандидат у члени Президії (Політбюро) ЦК КПРС у жовтні 1961 — грудні 1963 р і у грудні 1965 — квітні 1971 р. Член Політбюро ЦК КПРС у квітні 1971 — вересні 1989 р.

Депутат Верховної Ради УРСР 4-11-го скликань. Депутат Верховної Ради СРСР 5-11-го скликань. З травня 1972 року член Президії обидвох Верховних Рад. Народний депутат СРСР у 1989 — 1990 р.

З ім'ям Щербицького пов'язане посилення русифікації України (під приводом здійснення процесу «злиття націй»), суворе переслідування діячів українського дисидентства, яке призвело фактично до його розгрому; зокрема з його ініціативи партійні з'їзди в Україні та вся діяльність партійного й державного апарату велася російською мовою. На роботі Щербицький спілкувався виключно російською.[1] Повністю підтримував політичний курс генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва, не чинив опору обмеженню прав УРСР. Після приходу до влади М. Горбачова 1 березня 1985 р. не підтримав «перебудову». Щербицький дозволив будівництво на території республіки низки АЕС, в тому числі й Чорнобильської, у перші дні аварії на ЧАЕС намагався приховати трагедію. У період Щербицького 20 квітня 1978 р. було прийнято нову Конституцію УРСР.

Правління Щербицького припало переважно на період розвиненого соціалізму, в цей час радянська економіка, переважно завдяки налагодженню постачання сировинних енергоносіїв до Західної Європи, функціонувала більш-менш стабільно, тому рівень життя жителів СРСР виріс, у порівнянні з попередніми періодами.

Була здійснена докорінна технічна модернізація легкої та харчової промисловості[Джерело?]. Велося інтенсивне містобудування, майже в кожному населеному пункті УРСР будувалися багатоповерхові житлові будинки за типовими проектами, великі міста забудовувалися цілими мікрорайонами та житловими масивами таких будівель. Зазвичай такі житла були позбавлені будь-яких естетичних якостей, низьким був і технічний рівень будівництва. Натомість продовжувалося інтенсивне будівництво монументів та споруд в стилі соцреалізму, що мали пропагандистське значення для диктатури компарітї. За наказом Щербицького у Києві було збудовано меморіальний комплекс «Український музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр.» (відкритий 9 травня 1981 р.), музей В. Леніна, хоча Ленін ніколи не був у Києві, монумент Жовтневої площі на честь Жовтневого перевороту, здійснено реконструкцію Хрещатика. Щербицький підтримував розвиток спорту, особливо ФК «Динамо». Депутат Верховної Ради від Верхньодніпровського виборчого округу.

28 вересня 1989 Щербицький пішов у відставку з посади першого секретаря Компартії України внаслідок звільнення пленумом ЦК КПУ у зв'язку з похилим віком. Наступником став Володимир Івашко.

У сучасному Дніпропетровську його іменем названо вулицю (з лютого 2003 р.). Помер у 1990 році у Клінічній лікарні «Феофанія», офіційно від запалення легенів, за твердженнями деяких істориків (Гаманюк М.I.) ймовірно покінчив життя самогубством.[2]

Родина[ред.ред. код]

Nuvola apps kview.svg Зовнішні зображення
Searchtool.svg Дружина – Щербицька Рада Гаврилівна
Searchtool.svg Сімейне фото – Володимир Васильович з дружиною, донькою та сином
Searchtool.svg Родина Щербицького В.В.
Searchtool.svg Генеральний секретар партії Л.І. Брежнєв з Першим секретарем ЦК КПУ В.В. Щербицьким

Дружина — Щербицька Аріадна Гаврилівна (дівоче прізвище — Жеромська) (1923 — 11 листопада 2015).

Їхній шлюб зареєстровано 13 листопада 1945 року о 13 годині у Тбілісі, де в той час 27-річний капітан Щербицький служив у танковій бригаді Закавказького військового округу.

Всупереч марновірствам, їхній шлюб виявився довгим і щасливим.

Діти: дочка Ольга (померла у 2014 році), син Валерій (помер у 1991 році). Ольга та Валерій померли після тривалої хвороби у клінічній лікарні «Феофанія».

Відзнаки та нагороди[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. спогади Леоніда Кравчука → Якубець О. В. Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини»… — С. 109.
  2. І. З. Підкова, Р. М. Шуст. Довідник з історії України. У 3-х т.

Література[ред.ред. код]

  • Володимир Щербицький: Спогади сучасників / за ред. В. Ф. Возіанова, В. К. Врублевського, Ю. Н. Єльченка, Б. В. Іваненка. — К., 2003. 588 с.
  • Довідник з історії України. — 2-е видання. — К., 2001. — С. 1105.
  • Табачник Д. Апостол застою. Штрихи до політичного портрета Володимира Щербицького // Вітчизна. — 1992. — № 9. — С. 159—163; № 10. — С. 107—113; № 11. — С. 119—123.
  • Тронько П. Т. В. В. Щербицький (1918—1990) // Український історичний журнал. — № 1 — Ки. : «Наукова думка», 2003. — C. 109—117.
  • Українська Радянська Енциклопедія. — 2-е видання. — Т. 12. — К., 1985. — С. 460.
  • Шаповал Ю. І. В. В. Щербицький: особа політика серед обставин часу // Український історичний журнал. — № 1 — К. : Наукова думка, 2003. — C. 118—129.
  • Латиш Ю. В. Володимир Щербицький і Михайло Горбачов: висвітлення взаємовідносин в історіографії та мемуарах // Література та культура Полісся. Вип. 69. — Ніжин, 2012. — С. 283—293.
  • Якубець О. В. Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини» // Український історичний журнал. — К. — 2014. — № 5 (518) (вер.-жовт.). — С. 107—125. — ISSN 0130-5247.
  • Власенко А. К. В. В. Щербицкий и его время. — Харьков, 2009. — 319 с. (рос.)
  • Врублевский В. К. Владимир Щербицкий: записки помощника: слухи, легенды, документы. — К., 1993. — 254 с. (рос.)
  • Лесниченко Ирина. Рассказывает дочь Щербицких Ольга… // «Факты». — 2010. — 13 ноября 2010 г., С. 4. (рос.)

Публікації[ред.ред. код]