Щербицький Володимир Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Володимир Васильович Щербицький
Володимир Васильович Щербицький

Emblem of the Ukrainian SSR.svg 10-й Перший Секретар ЦК КПУ Flag of Ukrainian SSR.svg
Час на посаді:
25 травня 1972 — 28 вересня 1989
Попередник Петро Юхимович Шелест
Наступник Володимир Антонович Івашко

Народився 17 лютого 1918(1918-02-17)
Верхньодніпровськ, Катеринославська губернія, УНР (нині Дніпропетровська область, Україна)
Помер 16 лютого 1990(1990-02-16) (71 рік)
Київ, Українська РСР, СРСР
Громадянство Flag of the Ukranian State.svg УНРСРСР СРСР
Національність українець
Політична партія КПУ
Дружина Щербицька Рада Гаврилівна (дівоче прізвище — Жеромська) (1923—2015)
Діти син Валерій (1946—1991) і дочка Ольга (1953—2014)
Рідня мати - Тетяна Іванівна Щербицька
Особистий підпис Volodymyr Shcherbytsky Signature 1978.png
Нагороди
Герой Соціалістичної Праці — 1974 Герой Соціалістичної Праці — 1977
Орден Леніна — 1958 Орден Леніна — 1968 Орден Леніна — 1971 Орден Леніна — 1973
Орден Леніна — 1974 Орден Леніна — 1977 Орден Леніна — 19 Орден Леніна — 19
Орден Жовтневої Революції — 1978 Орден Жовтневої Революції — 1981 Орден Вітчизняної війни I ступеня— 1985
Медаль «За трудову доблесть»
Ленінська премія — 1982

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Секретар ЦК КПУ В. В. Щербицький зустрічає Індіру Ганді у Києві, 1982. Фото О. Т. Бормотова

Володи́мир Васи́льович Щерби́цький (17 лютого 1918, Верхньодніпровськ — 16 лютого 1990, Київ) — український радянський партійний і державний діяч.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився 17 лютого 1918 року в селянській родині.

У 1934 — 1935 р. — інструктор, пропагандист Верхньодніпровського районного комітету ЛКСМУ Дніпропетровської області.

Навчався на механічному факультеті Дніпропетровського хіміко-технологічного інституту, після закінчення якого (1941) працював інженером-механіком, заступником головного механіка Верхньодніпровського дослідного заводу.

Член ВКП(б) з 1941 року.

У липні 1941 — 1942 р. — навчання у Військовій академії хімічного захисту. У 1942 — 1946 р. — служба в Червоній армії: начальник хімічної служби, бригади, помічник начальника хімічного відділу Закавказького фронту, а потім Закавказького військового округу.

У 1946 — 1948 р. — завідувач бюро планово-попереджувального ремонту Дніпродзержинського коксохімічного заводу Дніпропетровської області, секретар партійного бюро Дніпродзержинського коксохімічного заводу імені Орджонікідзе.

Від 1948 року на партійній роботі. У січні — серпні 1948 р. — завідувач організаційно-інструкторським відділом Дніпродзержинського міського комітету КП(б)У Дніпропетровської області. У серпні 1948 — грудні 1951 р. — 2-й секретар Дніпродзержинського міського комітету КП(б)У Дніпропетровської області.

У грудні 1951 — серпні 1952 р. — партійний організатор ЦК ВКП(б) Дніпровського металургійного заводу імені Дзержинського міста Дніпродзержинська Дніпропетровської області. У серпні 1952 — лютому 1954 р. — 1-й секретар Дніпродзержинського міського комітету КПУ Дніпропетровської області.

У лютому 1954 — грудні 1955 р. — 2-й секретар Дніпропетровського обласного комітету КПУ. У грудні 1955 — грудні 1957 р. — 1-й секретар Дніпропетровського обласного комітету КПУ.

У грудні 1957 — травні 1961 р. — секретар ЦК КПУ.

28 лютого 1961 — 28 червня 1963 р. — голова Ради Міністрів Української РСР.

У липні 1963 — грудні 1964 р. — 1-й секретар Дніпропетровського промислового обласного комітету КПУ. У грудні 1964 — жовтні 1965 р. — 1-й секретар Дніпропетровського обласного комітету КПУ.

15 жовтня 1965 — 8 червня 1972 р. — голова Ради Міністрів Української РСР.

25 травня 1972 — 28 вересня 1989 р. — 1-й секретар ЦК КПУ.

З вересня 1989 — на пенсії.

Член Ревізійної Комісії КПУ у 1952 — 1954 р. Кандидат в члени ЦК КПУ у 1954 — 1956 р. Член ЦК КПУ у 1956 — 1990 р. Член Президії (Політбюро) ЦК КПУ у грудні 1957 — вересні 1989 р.

Член Центральної Ревізійної Комісії КПРС у 1956 — 1961 р. Член ЦК КПРС у 1961 — 1990 р. Кандидат у члени Президії (Політбюро) ЦК КПРС у жовтні 1961 — грудні 1963 р і у грудні 1965 — квітні 1971 р. Член Політбюро ЦК КПРС у квітні 1971 — вересні 1989 р.

Депутат Верховної Ради УРСР 4-11-го скликань. Депутат Верховної Ради СРСР 5-11-го скликань. З травня 1972 року член Президії обидвох Верховних Рад. Народний депутат СРСР у 1989 — 1990 р.

З ім'ям Щербицького пов'язане посилення русифікації України (під приводом здійснення процесу «злиття націй»), суворе переслідування діячів українського дисидентства, яке призвело фактично до його розгрому; зокрема з його ініціативи партійні з'їзди в Україні та вся діяльність партійного й державного апарату велася російською мовою. На роботі Щербицький спілкувався виключно російською.[1] Повністю підтримував політичний курс генерального секретаря ЦК КПРС Л. Брежнєва, не чинив опору обмеженню прав УРСР. Після приходу до влади М. Горбачова 1 березня 1985 р. не підтримав «перебудову». Щербицький дозволив будівництво на території республіки низки АЕС, в тому числі й Чорнобильської, у перші дні аварії на ЧАЕС намагався приховати трагедію. У період Щербицького 20 квітня 1978 р. було прийнято нову Конституцію УРСР.

Правління Щербицького припало переважно на період розвиненого соціалізму, в цей час радянська економіка, переважно завдяки налагодженню постачання сировинних енергоносіїв до Західної Європи, функціонувала більш-менш стабільно, тому рівень життя жителів СРСР виріс, у порівнянні з попередніми періодами.

Була здійснена докорінна технічна модернізація легкої та харчової промисловості[джерело?]. Велося інтенсивне містобудування, майже в кожному населеному пункті УРСР будувалися багатоповерхові житлові будинки за типовими проектами, великі міста забудовувалися цілими мікрорайонами та житловими масивами таких будівель. Зазвичай такі житла були позбавлені будь-яких естетичних якостей, низьким був і технічний рівень будівництва. Натомість продовжувалося інтенсивне будівництво монументів та споруд в стилі соцреалізму, що мали пропагандистське значення для диктатури компартії. За наказом Щербицького у Києві було збудовано меморіальний комплекс «Український музей історії Великої Вітчизняної війни 1941—1945 рр.» (відкритий 9 травня 1981 р.), музей В. Леніна, хоча Ленін ніколи не був у Києві, монумент Жовтневої площі на честь Жовтневого перевороту, здійснено реконструкцію Хрещатика. Щербицький підтримував розвиток спорту, особливо ФК «Динамо». Депутат Верховної Ради від Верхньодніпровського виборчого округу.

28 вересня 1989 Щербицький пішов у відставку з посади першого секретаря Компартії України внаслідок звільнення пленумом ЦК КПУ у зв'язку з похилим віком. Наступником став Володимир Івашко.

У сучасному Дніпропетровську його іменем названо вулицю (з лютого 2003 р.). Помер у 1990 році у Клінічній лікарні «Феофанія», офіційно від запалення легенів, за твердженнями деяких істориків (Гаманюк М.I.) ймовірно покінчив життя самогубством.[2]

Родина[ред.ред. код]

Nuvola apps kview.svg Зовнішні зображення
Searchtool.svg Дружина – Щербицька Рада Гаврилівна
Searchtool.svg Сімейне фото – Володимир Васильович з дружиною, донькою та сином
Searchtool.svg Родина Щербицького В.В.
Searchtool.svg Генеральний секретар партії Л.І. Брежнєв з Першим секретарем ЦК КПУ В.В. Щербицьким

Дружина — Щербицька Аріадна Гаврилівна (дівоче прізвище — Жеромська) (1923 — 11 листопада 2015).

Їхній шлюб зареєстровано 13 листопада 1945 року о 13 годині у Тбілісі, де в той час 27-річний капітан Щербицький служив у танковій бригаді Закавказького військового округу.

Всупереч марновірствам, їхній шлюб виявився довгим і щасливим.

Діти: дочка Ольга (померла у 2014 році), син Валерій (помер у 1991 році). Ольга та Валерій померли після тривалої хвороби у клінічній лікарні «Феофанія».

Відзнаки та нагороди[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. спогади Леоніда Кравчука → Якубець О. В. Щербицький та ідеологія: до питання щодо причин «маланчуківщини»… — С. 109.
  2. І. З. Підкова, Р. М. Шуст. Довідник з історії України. У 3-х т.

Література[ред.ред. код]

Публікації[ред.ред. код]