Українізація

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Українізація — політичне просування та впровадження елементів української мови та української культури в різних сферах суспільного життя.

Українізація 1920-30 років була складовим елементом загальносоюзної кампанії коренізації.

Перепис 1897 року, українці позначені жовтим кольором

Українізація військових частин російської армії в 1917 році[ред.ред. код]

Радянська українізація 1920—1930-х років[ред.ред. код]

Під час громадянської війни в 1917-20 роках на півдні колишньої Російської імперії був організований ряд урядів, які ставили за мету побудову незалежної української держави. Однак, на більшій частині сучасної території України до влади прийшли більшовики. З метою закріплення влади, більшовики взялися за реалізацію програми коренізації — заміни російської мови на мови національних меншин в адміністрації, освіті і сфері культури. В Україні ця програма отримала назву українізації. У квітні 1923 р. XII з'їзд РКП (б) оголосив коренізацію офіційним курсом партії в національному питанні. У тому ж місяці VII конференція КП (б) У заявила про політику українізації, що українські ЦВК і Раднарком відразу ж оформили декретами. Було прийнято рішення про українізацію держструктур і підприємств, яку планувалося закінчити до 1 січня 1926 року. Усі робітники і службовці підприємств і установ були зобов'язані вивчити українську мову під загрозою звільнення з роботи.

З державного архіву Луганської області:[1]

«Подтвердить, что на службу можно принимать только лиц, владеющих украинским языком, а не владеющих можно принимать только по согласованию с Окружной комиссией по украинизации». Р-401 оп.1,д.82 Президиум Луганского Окр. исполкома: «Подтвердить сотрудникам, что неаккуратное посещение курсов и нежелание изучать украинский язык влечет за собой их увольнение со службы». Р-401, оп.1, дело 72.

У липні 1930 року президія Сталінського окрвиконкому ухвалила рішення «притягати до кримінальної відповідальності керівників організацій, формально відносяться до українізації, що не знайшли способів українізувати підлеглих, які порушують чинне законодавство у справі українізації».

Українізувалися газети, школи, вищі навчальні заклади, театри, установи, написи, вивіски і т. д. В Одесі, де учні-українці становили менше третини, були українізовані всі школи. У 1930 р. в Україні залишалося тільки 3 великі російськомовні газети.

Однак у постанові ЦК КП (б) У від 19 квітня 1927 вирішено «визнати особливе значення російської мови». У наступні роки, зокрема починаючи з 1930, в партійних колах посилюється активне протистояння українізації. У 1932–1933 роках українізація була тимчасово припинена.[Джерело?]

Поряд з українізацією аналогічна політика коренізації проводилася і в інших республіках. У процесі згортання коренізації ця політика була розкритикована як «націонал-ухильництва» та багатьох діячів, які її підтримували, згодом виключили з комуністичної партії і репресували.

Українізація робітництва, населення[ред.ред. код]

«Піонер більшовизму в Україні тов. М. О. Скрипник разом з іншими піонерами». Світлина з «Універсального журналу», 1929
Посвідка про здачу бухгалтером іспитів на знання української мови, без якої не брали на роботу. Київська область, 1928. Написи: «Українізація здійснить єднання міста і села» і «Знання укрмови — є лише перший крок до повної українізації». Прізвище одержувача також українізоване.

За відносно короткий час українізації відбулися значні зрушення: завдяки українізаційним заходам (у взаємодії з іншими соціально-економічними процесами) у шкільництві, установах культури, пресі тощо і напливові українського населення з села, міста УРСР почали набирати українського характеру. Особливо помітні зміни у національному складі населення і вживанні української мови відбулися у великих промислових містах. Від 1923 до 1933 кількість українців у Харкові зросла з 38% до 50%, у Києві з 27,1% до 42,1%, у Дніпропетровську з 16% до 48%, в Одесі з 6,6% до 17,4%, в Луганську з 7% до 31%.

У висліді цього процесу відбулися зміни й у національному складі робітництва. Загальна кількість 1,1 млн робітників УССР на 1926 за національністю поділялося так: 55% українців (4% від усього українського населення), 29% росіян (25% від усього їх ч.), 9% євреїв (15% від усього їх ч.) і 7% ін. Але з загальної кількості українських робітників тільки 42% працювало в промисловості в містах, решта в сільському господарстві, на транспорті тощо. Дещо кращий стан був на залізницях, де українців було 69%, з яких половина володіла українською мовою (у промисловості тільки 22%).

На 1931 кількість робітників в Україні зросла до 1,9 млн, з них українців було вже 58,6% (у тому числі українською мовою володіло приблизно 32%), росіян 24,6%, євреїв 12,2%. На 1933 українці серед робітництва становили вже 60% (у важкій промисловості 53%, серед шахтарів 46%, у металургії 45%, у хімічній промисловості 51%, у видобутку залізної руди 77%, на залізницях 77%, у сільському-господарстві машинобудуванні 60%, у виробництві будів. матеріалів 68%). Вживання української мови серед робітництва, наприклад, у металургії, зросло в середньому з 18% у 1927 до 42% у 1930. Українізація робітництва і міського населення у зв'язку з індустріалізацією й колективізацією (від якої селянство втікало до міст) зазнала прискорення в 19271933 роках, — але це вже був і кінець політики українізації.

Українізація сприяла прискоренню ліквідації неписьменності, що зменшилася з 47% на 1926 до 8% у 1934. Початкове шкільництво (з семирічкою включно) було українізоване від 80% у 1926 до 88,5% у 1933. Українізація середнього (фахового) шкільництва і вищих навчальних закладів відбувалася повільніше: від 19% на 1923 до 28,5% у 1926 і 69% у 1929. ВУАН російської мови зовсім не вживано від часу її заснування аж до навернення на русифікацію на початок 30-их pp.

В офіційних документах підкреслювано, що українізація не повинна обмежуватися лише мовою, а має охопити культурний процес у цілому і довести до опанування української кадрами всіх ділянок економічного й культурного життя країни. У висліді за 10-ліття українізації (19231933) українська література, мистецтво, театр (1931 на всіх 88 театрів 66 було українських, 12 єврейських, 9 російських), кіно, попри ідеологічні гальма, зазнали значного розвитку, і цей період часто називають добою культурного відродження (див. ще Література, Мистецтво, Театр, Кіно).

До українізації зрусифікованих міст багато спричинилися українська преса й видавництва: якщо на 1922 українських газет майже не було, то на 1933 їх було 373 (з усіх 426) з накладом 3,6 млн примірників, 89% від загальної кількості часописів в Україні (1926 преса була українізована на 60%); на 1933 українських журналів було 89 на всіх 118; книжкова продукція була українізована на 83%.

Українізація державного апарату[ред.ред. код]

Показники українізації державного апарату були досить строкаті: На 1934 у ВУЦВК було 50,3% українців, 25,4% росіян і 14,7% євреїв, приблизно те саме співвідношення було й по областях; у районових виконавчих комітетах відповідно — 68,8%, 13,6% і 10%; у міських радах — 56,1%, 23,2%, 15,2%; у сільських радах — 86,1%, 5,7%, 2,2%. Службовці центральних апаратів народних комісаріатів були українізовані на 70—95%; обласний апарат — на 50%, районний — на 64%; народні суди — на 62%; міліція — на 58%; кооперація — на 70%. Найповільніше відбувалася українізація в самій КП(б)У, яка за перших років радянської влади була у великій більшості чужонаціональною. Зміну національного складу її видно з таблиці:

Роки Члени та кандидати КП(б)У Українці Росіяни Інші (євреї)
1922 54 818 23,3% 53,6% 23,3%
1924 57 016 33,3% 45,1% 14,0%
1925 101 852 36,9% 43,4% 19,7%
1927 168 087 51,9% 30,0% 18,1%
1930 270 698 52,9% 29,3% 17,8%
1933 468 793 60,0% 23,0% 17,0%

Ще повільніше українізувався ЦК КП(б)У; 1924 українців було в ньому лише 16%, 1925 — 25%, 1930 — 43%. Значно успішніше українізувався комсомол, що пояснюється масовістю цієї організації, яка зростала значною мірою коштом селянства: 1925 у ньому було 58,7% українців, 1932 — 72%, але на 1929 тільки 33% у ЦК ЛКСМУ.

Українізація культурної сфери[ред.ред. код]

За період 19231929 років українські видавництва переходять на видання майже виключно українськомовних книжок; українізується на 85% преса; найкращі театральні приміщення передаються українським театрам, російський театр фактично перестає існувати в Україні.[2]

Українізація українських етнічних областей РРФСР[ред.ред. код]

Свідоцтво про закінчення 7-річної школи. Кубань, 1930. Введено предмет «українознавство».

При активному тиску КП(б)У в 1920-х-початку 1930-х років проводилася українізація Кубані, Ставропольського краю, частини Північного Кавказу, Курської та Воронезької області РРФСР. У наказовому порядку школи, організації, підприємства, газети переводилися у навчання і спілкування українською мовою .[3][4]

Українізація західноукраїнських земель до 1941 р[ред.ред. код]

Українізація була складовою частиною політики радянської держави в Україні до початку Німецько-радянської війни.

"…серьезным заблуждением считать, что украинизация в УССР завершилась в начале 1930-х. Как же тогда прикажете называть процесс интенсивного вытеснения польского языка украинским, начавшийся сразу по присоединении Западной Украины к СССР? … еще до войны Львовский университет им. Яна Казимира переименован в честь Ивана Франко и украинизирован — так же, как и Львовская опера, получившая то же имя. Советская власть в массовом порядке открыла новые украинские школы и основала новые украиноязычные газеты…

[5]

Українізація часів німецької окупації[ред.ред. код]

Двомовний плакат німецьких окупаційних властей німецькою та українською мовами, що повідомляє про відправку молоді на роботу до Німеччини. Київ. 31 травня 1943.

В Харківському Державному архіві (ДАХО) на вул. Університетській зберігається наказ № 24/5-6 обер-бургомістра міста Харкова Крамаренко від 9 березня (повторно-16 березня, є невеликі текстові різночитання) 1942 року:

«Уже пятый месяц над свободным городом рядом с победоносным германским знаменем развевается наше родное жёлто-голубое украинское знамя как символ новой жизни, нового возрождения нашей матушки-родины. Однако, к большому сожалению и стыду для всех нас — украинцев, всё ещё остаётся кое-где позорное большевистское наследие. К большому стыду для всех нас, и к вполне понятному гневу украинского населения, приходится слышать в некоторых учреждениях, даже в районных управах, разговоры на русском языке со стороны представителей власти. Позор за это тем, кто становится свободным гражданином освобождённой родины. Позор и не место с нами тем, кто брезгует своим родным языком. Мы этого не допустим, этого не может быть. Поэтому приказываю категорически запретить в дальнейшем кому-либо из представителей власти разговоры на русском языке в рабочее время в учреждениях».

Обер-бургомистр города Харькова Крамаренко, зам. Л. Э. Кублицкий-Пиотух.
16 марта 1942 года.[2]

На виконання цього наказу пізніше також була заборонена ділова переписка російською мовою.

Українізація Закарпаття після 1945 року[ред.ред. код]

Масштабна українізація відбувалася після другої світової війни в Закарпатській області. До включення цього регіону до складу Україні всі школи були угорські. Після 1945 року більшість шкіл стали українськими. Аналогічні зміни відбувалися по всій західній Україні з польськими та румунськими школами.

Українізація після 1991 року[ред.ред. код]

28 жовтня 1989 року Верховна Рада Української РСР внесла зміни до Конституції і прийняла Закон «Про мови в Українській РСР»[6]. Українська мова була оголошена єдиною державною мовою. Іншим мовам, вживаним в Україні, був гарантований конституційний захист.

В Україні приймаються постанови державних відомств та місцевих органів влади, що мають на меті розширення сфери використання української мови. Здійснюється перехід освіти, теле-і радіомовлення на українську мову.

Система дошкільної і середньої освіти[ред.ред. код]

Рівень українізації шкільної освіти в різних регіонах Україні
Частка школярів з українською та російською мовами навчання (у відсотках)[7] Частка людей, які вважають українську/російську мову рідною. Перепис 2001[8] Частка людей, які вважають українську/російську мову рідною. Перепис 1989[8] Частки українського та російського населення (у відсотках). Перепис 2001[9] Частки українського та російського населення (у відсотках). Перепис 1989[9]
Навчальний рік 1991 1996 1997 1998 1999 2000 2001 2002 2003—2004
Одеська область
українська мова навчання 35 37 40 45 49 53,5 57 61 46,3 41,2 62,8 54,6
російська мова навчання 65 62,5 60 55 51 47 43 39 41,9 47 20,7 27,4
Миколаївська область
українська мова навчання 58 62 66 70 74 77 80,5 83 69,2 64,2 81,9 75,6
російська мова навчання 41,5 38 34 30 25,5 23 19 16,5 29,3 33,3 14,1 19,4
Херсонська область
українська мова навчання 65 68 70 73 76 78,5 81 83 73,2 67,7 82,0 75,7
російська мова навчання 35 32 29,5 27 24 21,5 19 18,5 24,9 30,4 14,1 20,2
Дніпропетровська область
українська мова навчання 50 55 59 63,5 67,5 72 74 75, 5 67 79,3 71,6
російська мова навчання 50 45 41 36,5 32,5 28 26 24,5 32 17,6 24,2
Запорізька область
українська мова навчання 33,5 36 39 41 45 48 51 54 50,2 49.3 70,8 63,1
російська мова навчання 66,5 64 61 59 55 52 49 46 48,2 48,8 24,7 32,0
Донецька область
українська мова навчання 8 9 11 13,5 14 16,5 19 22 24,1 30,6 56,9 50,7
російська мова навчання 92 91 89 86,5 86 83,5 81 78 74,9 67,7 38,2 43,6
Луганська область
українська мова навчання 10 12 13,5 15 17 20 23 26 30,0 34,9 58,0 51,9
російська мова навчання 90 88 86,5 85 83 80 77 74 68,8 63,9 39,0 44,8
Харківська область
українська мова навчання 40 43 47 50 55 59 62 65 53,8 50,5 70,7 62,8
російська мова навчання 60 57 53 50 45 41 38 35 44,3 48,1 25,6 33,2
Сумська область
українська мова навчання 68 71 76 80 83 86 89 91 84 78,1 88,8 85,5
російська мова навчання 32 29 24 20 17 14 11 9 15,6 21,4 9,4 13,3
Київ
українська мова навчання ~45 78 82 87 91 93,5 94,5 95 95,3 82,2 72,5
російська мова навчання ~54 22 18 13 9 6,5 5,5 5 4,7 13,1 20,9
Вся Україна
українська мова навчання 45 60 62,7 65 67,5 70,3 72,5 73,8 75,1 67,5 64,7 77,8 72,7
російська мова навчання 54 39,2 36,5 34,4 31,8 28,9 26,6 25,3 23,9 29,6 32,8 13,3 22,1
  • До 2000 року виховання російською мовою здійснювалося для 21,6% дітей в Україні (11,8% їх загального числа)[10].
  • Кількість шкіл з російською мовою навчання скорочується також у східних і південних регіонах України.
    • У 2000/2001 навчальному році питома вага російськомовних середніх навчальних закладів був нижче частки російськомовного населення: у Донецькій області налічувалося 518 російських шкіл (41,6% від загального числа); в Запорізькій області — 180 (26.9%); в Луганській області — 451 (55,1%), в Одеській області — 184 (19,7%); в Харківській області — 157 (16,1%).
    • В Одесі в 1998 році було 46 (32%) з російською мовою навчання, при тому, що російськомовні мешканці міста становлять 73%.
    • В Горлівці (Донецька область, в якій за опитування 2006 року 82% респондентів назвали рідною мовою російську[11]).
  • Значно скорочено кількість навчальних годин, присвячених вивченню російської літератури в російських школах, а в більшості українських шкіл російська література викладається також у скороченому вигляді, в курсі зарубіжної літератури та в перекладах українською[12].

Вища освіта і наука[ред.ред. код]

  • До 2000 року частка студентів, які здобувають освіту російською мовою виявилася нижче частки громадян, які вважають рідною мовою російську. Всього у вищих навчальних закладах України, що мають I–II рівнів акредитації, на початок 2000/2001 навчального року студентів, які здобувають освіту російською мовою, налічувалося 116 196 (або 22%). У Дніпропетровській області було 9771 студентів, які навчаються російською (26,4%); в Донецькій області 38712 осіб (75,7%); в Луганській — 14 155 осіб (56,6%), в Одеській області — 11 530 (41,8%); у Харківській — 9727 осіб (31,2%). У столиці Україні Київі вже в 1998–1999 роках тільки у чверті вишів частина лекцій читалася російською мовою, а з осені 2000 року російською мовою лекції читалися тільки в одиницях вишів і тільки 7 — 8 відсотків лекцій. Лише в Криму та Севастополі навчання у вишах I–II рівня акредитації здійснювалося лише російською мовою[10].
  • У 2005 році Комітет з питань науки і освіти Верховної Ради України хотів заборонити випускникам російськомовних шкіл здавати російською іспити до вишів[13].


Теле-і радіомовлення, кінопрокат[ред.ред. код]

З 2007 року дистриб'ютори України повинні дублювати українською 100 % фільмів кінопрокату(або супроводжувати субтитрами в при використанні оригінальної звукової доріжки)
З 2008 кінодистриб'юторів зобов'язали дублювати українською мовою 100% всіх фільмів. Каси кінотеатру «Парк» в Харкові. З лютого 2008 фільми показуються тільки українською мовою
  • Станом на 1 січня 2012 в Україні існує вимога до теле- і радіокомпаній, відповідно до якого ефір повинен бути на 25% україномовним[14] (До цього був поріг у 75%[15]). У разі невиконання цієї вимоги до ТРК застосовуються санкції аж до позбавлення ліцензії[14].
  • У 2000 році Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення ухвалила рішення про винесення офіційного попередження всім українським радіостанціям, які ретранслювали програми «Русского радио»[16].

Інші сфери функціонування мови[ред.ред. код]

  • Російським письменникам на відміну від україномовних літераторів не надається державна підтримка і, за деякими даними, російськомовних письменників дискримінують при прийомі до Спілки письменників України[17]. В 1999 рік у Павло Баулін був виключений зі Спілки письменників за свої виступи на підтримку російської мови в Україні. Голова Спілки письменників Юрій Мушкетик пояснив це рішення так: «У Спілки письменників є свої певні правила»[18]. Зараз письменники, що пишуть російською, об'єднані в Асоціації російськомовних письменників України.

Література[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. За матеріалами архіву Луганської області
  2. Юрій Шевельов. Принципи й етапи большевицької політики щодо словʼянських мов у СССР. Валерій Марченко. Київський діалог/За загальною редакцією Лариси Івшиної. — Видання друге. Бібліотека газети „День“ — Київ: ПрАТ „Українська прес-група“, 2014. — 64 с., с. 8
  3. к.и.н. Игорь Иванцов. «Мова в районном масштабе. Украинизация Кубани 1922–1932 годов». Исторический журнал «Родина» № 9, 2008 год
  4. К. Э. Кеворкян {{{Заголовок}}}. — 3 000 прим. — ISBN 978-966-03-3792-3.
  5. Александр ШАЙЖИН. Что такое украинизация / Еженедельник 2000, № 25 (419) 20-26 июня 2008 г.
  6. Про мови в Українській РСР
  7. данные подготовлены Международным институтом гуманитарных и политических исследований на основе статистики Министерства науки и образования Украины
  8. а б Языковой состав населения Украины
  9. а б Национальный состав населения Украины
  10. а б Статистичний щорічник України за 2000 рік, «Техніка», Київ, 2001 ISBN 966-575-129-8
  11. Отношение Жителей Донецкой Области К Проблеме Русского Языка
  12. [1]
  13. На Украине запретят сдавать экзамены в вузы на русском. Lenta.ru. 2005-06-02. Архів оригіналу за 2012-02-12. Процитовано 2010-08-14. 
  14. а б http://tvshow.com.ua/novosti/ukrainizaciya-teleefira.html
  15. Державне підприємство «Український державний центр радіочастот» Закон України «Про телебачення і радіомовлення» — Стаття 10 пункт 4
  16. На Украине запрещают ретрансляцию «Русского радио». Lenta.ru. 2000-10-10. Архів оригіналу за 2012-02-12. Процитовано 2010-08-14. 
  17. Параллельные Реальности На Русском Языке. Яна Дубинянская
  18. Голос Украины. Киев. 1999, 15 апреля.