Шелест Петро Юхимович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Петро Юхимович Шелест
Петро Юхимович Шелест
Петро Шелест, 1930 р.

COA Ukrainian SSR.png 9-й Перший Секретар ЦК КП України Flag of Ukrainian SSR.svg
Час на посаді:
2 липня 1963 — 19 травня 1972
Попередник Микола Вікторович Підгорний
Наступник Володимир Васильович Щербицький

Flag of the Soviet Union.svg Заступник Голови Ради Міністрів СРСР
Час на посаді:
19 травня 1972 — 7 травня 1973
Прем'єр-міністр   Косигін Олексій Миколайович

Народився 1 (14) лютого 1908(1908-02-14)
село Андріївка Зміївського повіту Харківської губернії
Помер 22 січня 1996(1996-01-22) (87 років)
Московська область
Громадянство СРСР
Національність українець
Політична партія КПРС
Дружина Любов Банна (†1942)
Іраїда Павлівна Мозгова (з 1942 р.)
Діти Шелест Борис (1933 р. н.)
Шелест Віталій (1940 р. н.)
Особистий підпис Petro Shelest Signature 1969.png
Нагороди
Герой Соціалістичної Праці
Орден Леніна Орден Леніна Орден Леніна Орден Вітчизняної війни I ступеня
Орден Червоної Зірки

Ше́лест Петро́ Юхи́мович (1 (14) лютого 1908(19080214), с. Андріївка Зміївського повіту Харківської губернії — 22 січня 1996, Москва) — партійний і державний діяч УРСР та СРСР. Перший секретар ЦК КП України (1963–1972). Батько Шелеста Віталія Петровича.

Біографія[ред.ред. код]

Походження і початки діяльності[ред.ред. код]

Народився в селі Андріївці Зміївського повіту Харківської губернії (тепер Балаклійського району Харківської області) у селянській родині. Згідно з розповідями батька, його рід виводиться від козацького сотника (ймовірно, Василя Шелеста, одного з гайдамацьких ватажків).

Змалку працював на різних роботах у селі Уланівка на Полтавщині.

На інженерній роботі[ред.ред. код]

Комсомолець Петро Шелест у 1930-х роках

З 1923 року — робітник-ремонтник, помічник машиніста паровоза на залізничній станції Основа, потім — слюсар Харківського паровозоремонтного заводу.

З 1927 року — навчався в Ізюмській радянсько-партійній школі, став секретарем Боровського райкому комсомолу (тепер Харківська область).

З 1928 року — вступив у КП(б)У. Направлений на навчання у Харківський інститут народного господарства, згодом навчався в Харківському інженерно-економічному інституті.

19321936 роки — працював змінним інженером, заступником начальника, начальником цеху на Маріупольському металургійному комбінаті, одночасно вчився в Маріупольському металургійному інституті (закінчив 1935).

19351937 роки — служив у Червоній армії.

19371940 роки — працював начальником цеху та виробництва, головним інженером на харківському заводі «Серп і молот».

На партійній роботі[ред.ред. код]

З 1940 року — на партійній роботі: секретар Харківського міського КП(б)У з питань оборонної промисловості.

Під час радянсько-німецької війни 19411945 років — завідувач відділу оборонної промисловості Челябінського обкому партії, інструктор ЦК ВКП(б), парторг ЦК ВКП(б), парторг ЦК на заводах у Саратові, заступник секретаря Саратовського обкому партії з оборонної промисловості.

19481954 роки — очолював заводи у Ленінграді і Києві. Під його керівництвом було налагоджене серійне виробництво літаків Ан-2 та Іл-8.

В ЦК КПУ[ред.ред. код]

1954 рік — обраний другим секретарем Київського міськкому КП України. З цього ж року — член ЦК КП України.

З лютого 1957 року — перший секретар Київського обкому КП України.

Після XX з'їзду КПРС в квітні-грудні 1956 року саме Шелест очолював Комісію Верховної Ради СРСР з реабілітації незаконно репресованих громадян на території Київської і Вінницької областей.

15 вересня 1961 року відбувся пленум Київського обкому КП України, на якому першим секретарем обкому обрано Петра Шелеста.

Репутація здібного управлінця, міцного господарника, доброзичливі стосунки з першим секретарем ЦК КПУ Миколою Підгорним сприяли стрімкому кар'єрному зростанню першого секретаря Київського обкому КПУ Петра Шелеста. У серпні 1962 року обраний секретарем ЦК КП України, у грудні 1962 року — головою Бюро ЦК КП України з промисловості й будівництва. В 1965 року Шелест особисто звернувся до ЦК КПРС із проханням «дати згоду на розгляд питання про посмертну реабілітацію у партійному відношенні» голови Раднаркому УСРР в 1934–1937 роках, одного з лідерів партії боротьбистів Панаса Любченка.

На чолі республіки[ред.ред. код]

2 липня 1963 року пленум ЦК КПУ обрав Петра Шелеста першим секретарем Комуністичної партії України замість Миколи Підгорного, обраного секретарем ЦК КПРС[1].

З липня 1963 до 10 травня 1972 року — перший секретар ЦК КП України. Своєю кар'єрою завдячував підтримці з боку Микити Хрущова й Миколи Підгорного, хоча 1964 року разом із Підгорним відіграв важливу роль в усуненні Хрущова від влади (про що згодом шкодував).

З 18 липня 1963 до 1972 року — член Президії Верховної Ради УРСР. Обрано як депутата від Харківсько-Червонозаводського виборчого округу.

Важлива роль Шелеста в усуненні Хрущова посилила його власні позиції у найвищому політичному керівництві країни.

У середині листопада 1964 року його обрали членом президії ЦК КПРС (як кандидат у члени президії ЦК КПРС Петро Шелест перебував лише 11 місяців з грудня 1963 року). Новий статус у партійній ієрархії надавав ваги та значущості виступам Петра Шелеста на засіданнях президії (згодом політбюро) ЦК КПРС, дозволяв активно боронити економічні інтереси УРСР, відстоювати елементи культурної самобутності республіки, сміливо порушувати питання більшої незалежності республіканських структур у господарських питаннях.

1966 рік — введено до складу Політбюро ЦК КПРС.

19661972 роки — член Президії Верховної Ради СРСР і член Політбюро ЦК КП України.

Перебуваючи на посту першого секретаря ЦК КПУ, придушував прояви дисидентського руху в Україні.

Вже 30 серпня 1963 року на зустрічі з членами колегії КДБ при Раді міністрів УРСР і начальниками обласних управлінь КДБ, перший секретар ЦК КПУ Петро Шелест зазначив, що в республіці спостерігається «пожвавлення націоналістичних елементів, мають місце прояви антирадянщини, розповсюдження листівок»[2].

У часи правління Петра Шелеста прокотилися дві великі хвилі арештів дисидентів: перша припала на серпень- вересень 1965 (заарештовано 24 особи), друга — січень-квітень 1972 (73 особи). У період між двома «генеральними покосами» органами КДБ республіки було ізольовано 148 антирадянськи настроєних громадян. За ґрати потрапили Іван Світличний, В'ячеслав Чорновіл, брати Горині, Василь Стус. Дізнавшись у лютому 1968 про те, що ув'язнені за політичними статтями І. Кандиба, І. Гель, Л. Лук'яненко, М. Масютко, М. Горинь підготували більш як 20 документів антирадянського змісту, Шелест не вагаючись підтримав ініціативу КДБ УРСР: «Для припинення каналу передачі антирадянських документів за межі виправно-трудового табору просити КПРС дати вказівку міністерству охорони громадського ладу СРСР про перегляд наявного в Дубровному ВТТ режиму утримання ув'язнених та побачень із родичами». Разом з тим, за занадто україноцентричну позицію, Шелест перебував на особливому контролі в Москві. Надходили відомості до Москви, зокрема, за допомогою добре відомого й виправданого в роки радянської влади засобу — анонімних листів. В одному з них, гучно підписаному «старі комуністи-літератори», прямо ставили питання: «До якої пори ця вакханалія на ідеологічному фронті Української РСР буде продовжуватися? Коли, врешті-решт, буде наведений більшовицький порядок? Просимо глибоко, з опитуванням народу перевірити стан ідеологічної роботи в Україні». Удару по ідеологічному апарату ЦК КПУ завдала газета «Правда», яка 16 грудня 1965 року без традиційного погодження з керівництвом республіканської парторганізації опублікувала статтю секретаря Львівського обкому партії В. Маланчука «Сила великой дружбы». В ній нищівно таврувалися «рецидиви українського націоналізму». Причому це був не просто випад, а справжній виклик керівництву ЦК КПУ, яке начебто проґавило симптоми злоякісної і невиліковної хвороби. Шелест різко відреагував на виступ секретаря з ідеології Львівського обкому Маланчука. Не знаючи, як розв'язати конфлікт, Шелест перевів Маланчука зі Львова до Києва, на малопомітну посаду заступника міністра вищої та середньої спеціальної освіти, що фактично означало призупинення партійної кар'єри полум'яного борця з «українським буржуазним націоналізмом». Однак зібрані воєдино прорахунки в ідеологічній сфері призвели до зміщення в березні 1968 з посади секретаря ЦК КПУ з ідеологічних питань Андрія Скаби. У липні 1970 року звільнено голову КДБ при РМ УРСР В. Нікітченка, а на його місце Москва призначила Віталія Федорчука — беззастережного прибічника придушення дисидентського руху в УРСР. Негативно ставився до питання кримських татар, щодо цього в червні 1966 року спеціально звернувся з листом до ЦК КПРС, в якому аргументував недоцільність їх повернення в Крим.

1968 рік — став одним з ініціаторів введення військ країн-членів Варшавського Договору до Чехословаччини для придушення «Празької весни». В цьому питанні виявив себе як прихильник «твердої руки», а у взаєминах з підлеглими був доволі грубий і авторитарний.

Прийшовши до влади на хвилі повоєнної «українізації» партійно-державного апарату УРСР і підвищення ролі українського елементу в керівництві СРСР, Шелест обстоював економічні інтереси України перед «центром», виступав за надання Україні більших прав в економічній політиці. Звичайно, Шелест не був заповзятим націонал-комуністом, проте він щиро вірив у федеративну структуру СРСР, рівноправність усіх народів.

Вагомими були його виступи на захист прав української мови в шкільній освіті, друкуванні газет, журналів і книжок. Захищав від звинувачення в націоналізмі окремих українських діячів культури (зокрема, Олеся Гончара, Івана Дзюбу). Деякі західні дослідники (Я. Пеленський, І. Лисяк-Рудницький, Н. Саварин) вважали, що появу книжки Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація» інспірував сам Шелест і вона відбивала його погляди та позицію українського радянського керівництва. Разом з тим, син Шелеста Віталій згадував: «Цікава ситуація з книгою Івана Дзюби „Інтернаціоналізм чи русифікація?“. Вона була у батька майже настільною. Він її читав, плювався, говорив, що так не можна, я відповідав, що є факти, їх треба осмислювати. Його позиція щодо Дзюби у наших розмовах багаторазово прокручувалася і поступово формувалась». Питання про літературну спадщину Винниченка порушено в коридорах влади 1969. На рівні ЦК КПУ розглядалося питання про передачу з Колумбійського університету США архіву українського письменника та громадського діяча. Однак задум владної верхівки УРСР не був реалізований. Петро Шелест згаданий епізод у щоденнику прокоментував таким чином: «Стало відомо, що у Колумбійському інституті є щоденники Винниченка. Треба було б мати їх для історії, для нащадків. Але думаю, це не підтримає Москва, іще можуть звинуватити у „націоналізмі“. У Москві є „політичні діячі“, котрі бояться всього неросійського, більше того, ставляться до такого з певною недовірою, навіть зневагою, проявляють махровий великодержавний шовінізм. До таких діячів найперше відноситься Суслов». Разом з тим, саме з подачі Шелеста в Академії наук УРСР різного роду покарань зазнали М. Гуць, Л. Ященко (Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії), Є. Пронюк (Інститут філософії), М. Коцюбинська, Ю. Бадзьо, С. Попель, І. Ющук (Інститут літератури), Є. Сверстюк (Інститут ботаніки), Р. Юськова (Інститут мікробіології), З. Франко (Інститут мовознавства), В. Завойський (Інститут геофізики), В. Пеньковський (Сектор держави та права), О. Щириця, В. Сазанський (Інститут геології). У Спілці письменників України ідеологічний проробіток завершився виключенням з КПРС Ю. Назаренка, оголошенням суворої догани з занесенням до облікової картки І. Драчу, «громадським судом» членів СПУ І. Немировича, С. Тельнюка, Г. Бойка, І. Гончаренка, Ю. Петренка, Л. Костенко, Б. Антоненка-Давидовича, І. Дзюби, редактора видавництва «Дніпро» Р. Доценка, друкарки газети «Літературна Україна» Л. Мельник та інших. Гострого осуду зазнала на зборах колег по творчому цеху художниця Алла Горська. У неї буквально вирвали визнання своєї провини й запевнення, що своєю працею з художнього оформлення Донецька вона виправдає високе звання радянського митця.

20 жовтня 1967 року Шелест на нараді перших секретарів обкомів, голів облвиконкомів, керівників республіканських міністерств і відомств, відповідальних працівників ЦК КПУ і Ради міністрів УРСР заявив про «змикання українського буржуазного націоналізму й сіонізму», закликав належним чином підготуватися до протидії цьому «небезпечному союзу».

3 листопада 1969 року Леонід Брежнєв, прийнявши у Кремлі першого секретаря ЦК Компартії України Шелеста, висловив йому незадоволення «наявними фактами націоналізму в республіці».

У книзі «Україно наша Радянська» (1970) багато уваги Шелест приділяв важливості вивчення історії України і робив акцент на самобутність українського народу. На початку 1960-х років Петро Шелест був одним із натхненників створення унікальної краєзнавчої енциклопедії — двадцятишеститомної «Історії міст і сіл Української РСР». Ідея фундаментальної історичної праці зародилася в Шелеста коли він працював першим секретарем Київського обкому КПУ. Під час чергової подорожі по ланах області машина загрузла в болоті. Тож довелося першому секретарю Київського обкому КПУ заночувати в найближчому селі. Там, у помешканні діда, Шелест випадково звернув увагу на дореволюційну книжку, в якій містився докладний опис села, зроблений вдумливим дияконом. Ознайомлення з книжкою породило бажання Шелеста створити сучасну науково-популярну працю, яка б переповідала біографії майже 40 тисяч населених пунктів України. У травні 1962 року президія ЦК КПУ прийняла спеціальне рішення про підтримку енциклопедичного видання про історію міст і сіл Української РСР. Всю практичну роботу вище партійне керівництво поклало на заступника голови РМ УРСР Петра Тронька та редакцію Української Радянської Енциклопедії на чолі з письменником Миколою Бажаном.

Шелесту належить низка влучних висловів-настанов. Серед них:

Життя — складна річ. Його треба сприймати таким, яким воно є. Але головне — треба працювати. Працювати.

Усунення від влади і останні роки життя[ред.ред. код]

Такий курс Шелеста не задовольняв московське керівництво, тому виникла потреба усунути його з України. 10 травня 1972 року Шелеста звільнили з посади першого секретаря ЦК КП України «у зв'язку з переведенням на іншу роботу» — заступника Голови Ради Міністрів СРСР (де він не пропрацював і року).

Мотивуючи відставку Шелеста, Леонід Брежнєв закидав йому надмірну самостійність у вирішенні питань та у «місництві та проявах націоналізму». Книга Шелеста «Україно наша Радянська» зазнала гострої партійної критики за «ідеологічні помилки», зокрема, за «ідеалізацію» минулого України та обстоювання самобутності УРСР[3]. Видану тиражем 100 тисяч, її вилучили з продажу та з бібліотек, рішенням Політбюро ЦККПУ від 20 лютого 1973 року наказали частину накладу знищити[4]

У квітні 1973 року Шелеста вивели зі складу Політбюро ЦК КПРС «за станом здоров'я» і відправили на пенсію. Йому заборонили оселитися в Україні, тримали під постійним негласним наглядом.

19741985 роки — працював головою дослідно-виробничого конструкторського бюро на авіаційному заводі у Московській області Росії.

1989 рік — почав давати інтерв'ю у пресі й на телебаченні.

1995 рік — видав свої спогади рос. «…Да не судимы будете. Дневниковые записи, воспоминания члена Политбюро ЦК КПСС».

Увічнення пам'яті[ред.ред. код]

Могила Петра Шелеста на Байковому цвинтарі

Помер 22 січня 1996 в Москві. 13 червня 1996 року за його заповітом перепохований в Києві на Байковому цвинтарі. На його честь 2011 року названо вулицю у Деснянському районі міста Києва.

Сім'я[ред.ред. код]

  • Дружина: Любов Банна (померла в 1942).
  • Дружина: Ираїда Павлівна Шелест (1913–2007) дівоче призвище Мозгова, одружилась з П. Ю. Шелестом в 1942 році, за фахом лікар.
  • Син: Борис Петрович Шелест (1933-?), інженер-фізик.
    • Онуки: Петро.
  • Син: Віталій Петрович Шелест (нар. 1940), вчений-фізик, член-кореспондент НАН України (громадянин РФ)[5].

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]