Джон Вейн
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Джон Вейн (англ. John Wayne; *26 травня 1907 — †11 червня 1979) — американський актор.
Маріон Роберт Моррісон (Marion Robert Morrison), таке справжнє ім'я та прізвище актора, народився 26 травня 1907 року в Вінтерсеті (Winterset), штат Айова. Пізніше батьки змінили його імя на Маріон Майкл Моррісон, бо вирішили назвати Робертом наступного сина. Він був сином аптекаря, який збанкрутував підчас великої кризи кінця 1920-х років. Це сталося якраз тоді, коли молодий Моррісон навчався в університеті Південної Каліфорнії за стипендію футболіста. Під час літніх канікул він підробляв різноробочим у павільйонах кіностудії «Фокс» і тоді заприятелював з відомим режисером Джоном Фордом, який з часом і створив з нього зірку. Починаючи з 1928 року він з'являється у невеликих ролях у фільмах Форда та інших режисерів. Тоді ще під псевдонімом Дюк Моррісон. Слово Дюк означає «герцог». Прізвисько Дюк пізніше вживалося так само часто, як і псевдонім Джон Вейн.
1930 року режисер Волш Рауль довіряє йому першу головну роль у вестерні «Велике стеження». Саме Волш підбирає йому артистичний псевдонім Джон Вейн. Після цієї ролі високий молодик (190 сантиметрів зросту) приємної зовнішності протягом 30-х років з'являється у 80 вестернах. З точки зору сьогодення, це дуже часто нічого не варті стрічки, у яких Вейн гарцює на конику чи виспівує любовні балади під бренькіт гітари. Як актор, він відбувся лише 1939 року після ролі Рінґо Кіда у класичному вестерні Джона Форда «Диліжанс».
По тому Вейн з'являється у наступних фільмах Форда (загалом у 18-и), популярність актора набуває нечуваних розмірів. Будь-який фільм за його участю гарантує касові прибутки. Актор стає символом Америки. В деяких з цих фільмів Вейн навіть демонструє непогане акторство. Зокрема за роль у стрічці «Справжня твердість» (1969) актор отримує свого єдиного у житті «Оскара». До кращих фільмів у доробку актора можна віднести воєнну драму «Довга дорога додому» (1939), цілу низку класичних вестернів кінця 1940-х років («Ріо Гранде», «Форт Апачі», «Червона ріка», «Вона одягла червону стрічку»).
Окрім Форда, Вейн мав щастя співпрацювати з двома іншими геніальними постановниками вестернів, режисерами Говардом Гоксом (5 фільмів) та Генрі Гатевеєм (7 фільмів). Актор отримав «Оскара» саме за роль у фільмі останнього.
Як режисеру та продюсеру, Джону Вейну не сприяла удача. Він є автором двох знятих з великим розмахом фільмів: історичного вестерну «Аламо» та стрічки, що виправдовує в'єтнамську війну, «Зелені берети». У них він скоріше проголошував свої політичні погляди правого яструба, ніж демонстрував артистичний талант. Свого часу його навіть вмовляли стати кандидатом у президенти США.
У 1960-х роках, коли класичний вестерн почав втрачати свою популярність, здоров'я Джона Вейна похитнулося. Він любив добряче випити, випалював щодня по 3-4 пачки сигарет, але головною причиною хвороби було інше. 1956 року актор знімався у ролі Чингісхана у фільмі режисера Діка ПаВелла «Завойовник». Зйомки відбувалися у штаті Юта, поблизу атомного полігону. Знімальна група зазнала радіоактивного опромінення і майже половина її членів пізніше померла від раку. В тому числі і виконавиця головної жіночої ролі Сюзен Гейворд.
1963 року і в Джона Вейна було виявлено рак легенів. Він пройшов через низку операцій, мужньо боровся з хворобою, не припиняв зйомки у фільмах до останніх днів життя. Джон Вейн помер у Лос-Анджелесі 11 червня 1979 року.
[ред.] Особисте життя
Джон Вейн був тричі одружений — щоразу з жінкою латиноамериканського походження. Його син Майкл очолює родинну продюсерську компанію, молодші сини робили спроби стати акторами, але без особливого успіху.
Джону Вейну відразу ж після його смерті було встановлено бронзовий пам'ятник у вигляді ковбоя на коні. Це унікальний випадок в історії Голлівуда, бо в США не існує розвиненої традиції вшановувати пам'ять видатних людей кіно пам'ятниками та погруддями.
Про Джона Вейна написано безліч монографій та книг, але він не написав власної автобіографічної книги і пояснив це такими словами: «Ті, хто мене любить, і так мене знають, а ті, хто мене не любить, не захочуть читати про мене».
