Софі Лорен

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Софія Лорен
англ. Sophia Loren
Five Miles to Midnight 1962.JPG
Софія Лорен у трейлері «Five Miles to Midnight» (1962)
Ім’я при народженні Софія Віллані Шіколоне
італ. Sofia Villani Scicolone
Народження 20 вересня 1934(1934-09-20) (80 років)
Рим, Італія
Інші імена Софія Ладзаро
італ. Sofia Lazzaro
Софія Шіколоне
італ. Sofia Scicolone
Роки діяльності 1950—дотепер (як кіноакторка)
Чоловік Карло Понті (1957-1962),
(1966-2007) (до смерті Понті)
Діти Карло Понті молодший,
Едуардо Понті
Нагороди

Оскар (1961 рік)
Оскар за "багату пам'ятними ролями кар'єру, які додають постійного блиску нашому виду мистецтва" (1991 рік)
BAFTA (1961 рік)
приз Каннського кінофестивалю (1961 рік)
приз Московського кінофестивалю (1964 рік)

Софі́я Лоре́н (італ. Sofia Loren, при народженні — Софія Віллані Шіколоне; *20 вересня 1934(19340920), Рим) — італійська акторка. Вважають, що найкращу роль у своїй кар'єрі Софі Лорен зіграла у стрічці режисера Вітторіо Де Сіка «Чочара» (1960). За цю роль вона була визнана найкращою акторкою на Каннському кінофестивалі, отримала «Оскар» та безліч інших міжнародних кінонагород.

Біографія[ред.ред. код]

Софія Лорен народилася 20 вересня 1934 року у Римі. Тоді вона ще мала ім'я та прізвище Софія Шіколоне (Sofia Scicolone) і була позашлюбною дитиною акторки. Жила в злиднях у бідній частині Неаполя. Лорен так говорить про себе: «Коли під час зйомок у фільмі в одній зі сцен потрібно було засмутитись, то мені достатньо було згадати про дитинство. Багато років ми їли лише юшку та 100 грамів хліба на день. У мене ніколи не було плаща і могла вважати за щастя, коли якоїсь зими діставала черевики. У 9 років сирени, що попереджали про авіабомбардування, викликали у мене страшенний головний біль. Тоді ми часто ходили ночувати у залізничний тунель, щоб врятуватися від бомбардувань. Голодували. Навіть у перші роки своєї кар'єри в кіно я звикла засинати зі шматочком хліба в руках, бо хотіла мати впевненість, що коли прокинуся, то матиму той хліб при собі». Однак важке дитинство загартувало її.

Бідне, голодне дитинство — це лише частина правди про ті часи. Бо мати зуміла розбудити та розвинути в ній рішучість і великі амбіції. Вона хотіла, щоб Софія досягла того, що їй самій не вдалося. А доля допомагала. Тичка, бо так її дражнили в дитинстві, скоро перетворилася на вродливу дівчинку. Вона вперше стартувала у конкурсі краси в 14 років і здобула тоді титул «Принцеси морів». Після цього мати забрала її до Рима. Саме там вони обидві знялися 1951 року статистками у фільмі «Quo Vadis».

Життя швидко набирало обертів. Софія брала участь у різноманітних конкурсах краси. Нарешті на конкурсі «Міс Італія» здобула титул «Міс елегантності». Але не титули виявилися найважливішими. На одному з таких конкурсів членом журі був кінопродюсер Карло Понті. Софії не було ще й 15 років, коли Понті підписав з нею контракт, змінив її прізвище на Лорен і зайнявся її кар'єрою.

1954 року Софія Лорен вже була зіркою, боролася за пальму лідерства з самою Джиною Лоллобріджидою. Таке суперництво не сприяло дружбі між двома зірками італійського кіно, тому через багато років Джина так підсумувала той період: «її амплуа було обмеженим. Лорен була чудовою у ролі селянок, але не могла виконати роль дами».

Понті був для молоденької Софії і менеджером, і добрим чарівником. Він також швидко став чоловіком її життя. Акторка зізнається, що закохалася в нього ще сильніше саме завдяки тому, що він був на 24 роки старшим від неї і нагадував батька, якого ніколи не мала: Карло був незвичайним. «Він ніби «вдочерив» мене, а я ніби; вийшла заміж за «батька». Це саме він відкрив мене, ніби «народив» вдруге. Я потребую лише його і більше нікого».

Коли вони познайомилися, Софії було 15 років, а йому — 40. В італійській пресі з'явилися сповнені обурення коментарі типу «спокусник неповнолітніх». Заради Софії Понті розлучився з дружиною у Мексиці, бо італійські закони тоді не дозволяли розлучень. Вони побралися 1957 року, але в Італії Понті звинуватили у бігамії. 1962 року шлюб між Понті та Лорен таки було анульовано в Італії. Ще через чотири роки обоє здали італійські паспорти, прийняли громадянство Франції і нарешті побралися легально.

Ще в 1950-х роках Софія Лорен почала з'являтися в американських фільмах, що знімалися в Європі. Понті вирішив, що настав час завоювати Америку. 1958 року акторка поїхала до Голлівуду. Її появі передувала велетенська рекламна компанія — Лорен мала стати за океаном новою богинею сексу. «Я завжди любила зйомки у Голлівуді, — говорить акторка, — бо каліфорнійський клімат нагадує італійський, а люди там відкриті й симпатичні, як в Італії». Але американці якось не оцінили її «божественність» і швидко повернули на землю, звульгаризували. Хоча за роль у «Чорній орхідеї» вона й отримала акторську нагороду на кінофестивалі у Венеції, але більшість фільмів, у яких Софі Лорен знялася в США, були суцільними помилками.

1962 року акторка повернулася до Італії. І власне в той період вона виконала свої найкращі ролі. У фільмі «Мати і донька» режисера Вітторіо Де Сіка створила трагічний портрет матері в розшарпаній війною Італії. Ця роль принесла їй нагороду Каннського кінофестивалю та американський «Оскар». Потім грала в італійських, англійських, американських стрічках. І завжди було так, що в італійських фільмах вона творила великі ролі, а в американському кіно не гребувала комерцією. Коли її зараз запитують, про якого режисера у неї залишилися найкращі спогади, то відповідає: «Безсумнівно, про Де Сіку. Але також і про Джорджа К'юкора, Чарлі Чапліна, Етторе Сколу і, звичайно ж, Ліну Вертмюллер, яку я дуже люблю. Але передусім я повинна висловити слова вдячності Алессандро Блазетті, який започаткував мою співпрацю з Марчелло Мастроянні». Мастроянні виявився найкращим з її партнерів. Але водночас Софія заперечує, що їх поєднувало щось більше, ніж дружба. Натомість вона не заперечує, що була закохана у Кері Гранта. Але це було лише тимчасове запаморочення, бо, вірна своїм принципам, вона вибрала родину і чоловіка Карло Понті.

Особисте життя[ред.ред. код]

Софія Лорен на 81-й церемонії вручення премії «Оскар» у лютому 2009

У сіи'ї Карла Понті та Софії Лорен двоє синів: Карло, який здобув медичну освіту у Нью-Йорку, та молодший Едуардо. Протягом довгих років Софія вважала, що не матиме дітей, бо було кілька викиднів і лікарі запевняли, що вона ніколи не зможе доносити дитину до пологів. Першу дитину народила лише в 35 років. Тоді вона пролежала в ліжку 6 місяців. Дуже важко проходила і друга вагітність. Але зараз вона вважає, що родина є найважливішою справою її життя.

Сини часто використовують її поради. Вони розповідають матері про свої переживання, діляться з нею успіхами, аналізують причини поразок. Едуардо колись сказав журналістові, що його мати трохи нагадує йому квочку, яка пильнує своїх курчат. Часом вона старомодна, але водночас «захоплююче жіночна».

Протягом усіх цих років Софія була символом жіночності не лише для синів. Сповнена звабливості та сексуальності, але й не агресивна, вона і в свої 63 роки залишалася дуже красивою. Один з італійських журналістів зазначив, що вона все ще звабливіша від будь-якої 20-річної дівчини. Час від часу в пресі з'являлися інтерв'ю, в яких Софія ділилася своїми секретами вроди. Свою фігуру вона зберегла завдяки італійським спагетті, шкіру консервують маски на основі молока, але найбільший її секрет полягає у чомусь іншому. Вона говорить: «Для утримання форми не варто зачинятися у своїй норі. Я просто намагаюся цікавитися життям, мати світло радості в своїх очах. Навіть мої зморшки здаються веселими». Софія стверджує, що не боїться старості: «Ніколи, навіть коли була молодою, не вважала, що врода є єдиною річчю, яку я маю. Тому не боюся зморшок, мене не турбує старіння. Скоріше мене турбує світ, його майбутнє, хвороби, СНІД, занадто багато свободи, страх за дітей…»

Софія Лорен — дуже багата особа, але не забуває, звідки вона прийшла і не забуває про світ навколо неї. Допомагає бідним дітям з бідного рибальського італійського селища. 1992 року, як посол доброї волі «ЮНІСЕФ», поїхала до Сомалі, щоб привернути увагу світової громадськості до долі сомалійських сиріт, до пекла таборів біженців. Надокучливим журналістам вона тоді докоряла за те, що вони фотографують її, а не коментують нещастя африканських дітей. Під час перебування в Африці вона намагалася зберігати спокій. І лише під час останнього візиту до табору втікачів вибухнула плачем. І цей прояв був таким людським і правдивим.

Подружжя Понті залишили Італію ще 1980 року. Софія Лорен живе зараз між Сполученими Штатами, де ростуть її сини і де має ранчо «1000 дубів» під Лос-Анджелесом, та Женевою, де має вишуканий будинок, що наповнений антикваріатом, перськими килимами і порцеляною. Тут, серед своїх близьких, вона почувається найкраще, бо, по суті, є жінкою дуже тендітною і понад усе потребує тепла та опіки. Вона готова прямувати до своєї мети, може бути рішучою та впертою, але не терпить брехні й облуди. Вона говорить: «Я найбільше ціную щирість. Бо якщо люди нещирі між собою, то між ними нічого не виросте, ніщо не розквітне».

Зірка світового кіно, хоч вже для кількох поколінь є уособленням жіночності, — надзвичайно несмілива. Коли їй потрібно подати свій голос у товаристві, то боїться сказати щось недоречне і, нарешті, замість трьох слів скаже лише одне. Софія дуже неохоче дає інтерв'ю. Найбільше вона розмовляла з журналістами на початку 1990-х років, коли отримала свого другого «Оскара» за життєвий внесок у мистецтво кіно і, щиро задоволена цим, не могла втриматися від розмов. Але загалом вона виходить з тіні лише тоді, коли повинна рекламувати якийсь новий фільм.

Улітку 2014 після появи Софії Лорен на показі мод Джорджіо Армані у Парижі преса вибухнула такими заголовками — «80? Не віримо!». Відома італійка приголомшила усіх своєю ідеальною фігурою. 80-річна акторка була одягнена у бордову сукню з дорогоцінним камінням, а на обличчі актриси сяяла усмішка.[1]

Фільмографія[ред.ред. код]

  • 1950 — «Серця над морем» (Cuori sul mare)
  • 1950 — «Голос» (Il voto)
  • 1950 — Le sei mogli di Barbarlu
  • 1951 — Io sono il Capatz
  • 1951 — Milano Miliardaria
  • 1951 — «Кво вадіс» (Quo vadis) — США
  • 1951 — Il mago per forza
  • 1951 — «Його ера, так! так!» (Era lui, si! Si!)
  • 1951 — «Анна» (Anna)
  • 1952 — «Знак Зорро» (II sogno di Zorro)
  • 1952 — «Торгівля білими дівчатами» (La tratta delle bianche)
  • 1952 — «Фаворитка» (La favo\rita)
  • 1952 — E' arrivato l'Accordatore
  • 1953 — «Жінка з Червоного моря» (Africa sotto i mari)
  • 1953 — «Один день в суді» (Un giorno in pretura)
  • 1953 — «Аїда» (Aida)
  • 1953 — «Збираємося в галереї» (Сі troviamo in galleria)
  • 1953 — «Нові часи» (Tempi nostri)
  • 1953 — «Неділя з добрими людьми» (La domenica della buona gente)
  • 1954 — «Нікчемність і шляхетність» (Miseria e nobilita)
  • 1954 — «Неапольська карусель» (Carosello napoletano)
  • 1954 — «Дві ночі з Клеопатрою» (Due notti con Cleopatra) режисера Маріо Маттолі
  • 1954 — «Золото Неаполя» (L'oro di Napoli)
  • 1954 — «Жінка з ріки» (La donna del fiume)
  • 1954 — «Аттілла, бич Божий» (Attilla, fragello di Dio)
  • 1955 — «Гріх, як одна каналья» (Peccato che sia una canaglia)
  • 1955 — «Знак Венери» (II segno di Venere)
  • 1955 — «Вродлива мельничиха» (La bella mugnaia)
  • 1956 — «Хліб, кохання та…» (Pane, amore e …)
  • 1956 — «Фортуна для справжньої жінки» (La fortuna di essere donna)
  • 1957 — «Хлопчик на дельфіні» (Boy on a Dolphin) — США
  • 1957 — «Гордість та пристрасть» (The Pride and the Passion) — США
  • 1957 — «Легенда втраченого» (Legend of the Lost) — США
  • 1958 — «Кохання під в'язами» (Desire under the Elms) — США
  • 1958 — «Ключ» (The Key) — Велика Британія
  • 1958 — «Чорна орхідея» (The Black Orchid) — США
  • 1958 — «Дім на човні» (Houseboat) — США
  • 1959 — «Цей різновид жінки» (That Kind of Woman) — США
  • 1959 — «Це розпочалося в Неаполі» (It Started in Naples) — США
  • 1960 — «Розпусниця у рожевих колготках» (Heller in Pink Tights) — США
  • 1960 — «Олімпія» (Olympia)
  • 1960 — «Мільйонерка» (The Millionairess) — Велика Британія
  • 1960 — «Дихання скандалу» (A Breath of Scandal) — США
  • 1960 — «Чочара» (La ciociara)
  • 1961 — «Ель Сід» (El Cid)
  • 1961 — «Мадам у сум'ятті» (Madam sans Gene) — Франція
  • 1961 — «Бокаччіо 70» (Boccaccio 70)
  • 1962 — «Засудження Альтони» (І sequestrati di Altona)
  • 1962 — «Третій вимір» (La troisieme dimension) — Франція
  • 1964 — «Вчора, сьогодні, завтра» (Ieri, oggi, domani)
  • 1964 — «Падіння Римської імперії» (The Fall of the Roman Empire) — США
  • 1965 — «Шлюб по-італійськи» (Matrimonio all'italiana)
  • 1965 — «Операція «Арбалет» (Operation Crossbow) — Велика Британія
  • 1966 — «Джудіт» (Judith) — Велика Британія
  • 1966 — «Арабеска» (Arabesque) — США
  • 1966 — «Леді Л» (Lady L) — США
  • 1967 — «Давно тому» (Cera una volta)
  • 1967 — «Графиня з Гонконга» (A Countess from Hong Kong) — Велика Британія
  • 1967 — «Ці примари» (Questi fantasmi)
  • 1969 — «Соняшники» (І girasoli)
  • 1970 — «Дружина священика» (La moglie del prete)
  • 1971 — «Пані Свобода» (La mortadella)
  • 1972 — «Біле, червоне і…» (Bianco, rosso e…)
  • 1972 — «Чоловік з Ламанчі» (The Man of La Mancha) — Велика Британія
  • 1974 — «Вердикт» (Verdict) — Франція
  • 1974 — «Поїздка» (II viaggio)
  • 1974 — «Лялечка гангстера» (La puppa del gangster)
  • 1975 — «Близька зустріч» (Brief Encounter) — телефільм, Велика Британія
  • 1977 — «Перехрестя Кассандри» (Cassandra Crossing) — Велика Британія
  • 1977 — «Особливий день» (Una giornata particolare)
  • 1977 — «Анджела» (Angela) — Канада
  • 1978 — «Мідна ціль» (Brass Target) — США
  • 1978 — «Шіммі Луґано» (Shimmy Lugano e tarantelle e vino)
  • 1979 — «Помста» (Fatto di sangue fra due uomini per causa di una vedova. Si sospettano mottivi politici)
  • 1979 — «Сила вогню» (Firepower) — Велика Британія
  • 1984 — «Аврора» (Aurora)
  • 1990 — «Субота, неділя та понеділок» (Sabato, Domenica e unedi)
  • 1996 — «Ще сварливіші старики» (Grumpier Old Men) — США.
  • 2009 — Дев'ять (Nine)

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]