Роберт де Ніро

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Перейти до: навігація, пошук
Ця стаття має численні проблеми.
  • Ця стаття не містить шаблону-картки.
  • Ця стаття не містить посилань на джерела.
  • Цю статтю необхідно відформатувати, використовуючи мову розмітки Вікі.

Ро́берт Де Ні́ро (англ. Robert De Niro; *17 серпня 1943) — американський кіноактор, режисер, продюсер.

Зміст

[ред.] Біографія

[ред.] Сім'я

Роберт Де Ніро народився у Нью-Йорку. Його батько i мати були художниками, які не досягли великих успіхів. Вони розлучилися, коли Бобу було два роки. Хлопця виховувала мати, разом з якою він жив у Грінвіч-Віллідж, богемному районі Нью-Йорка. «Батька я бачив зрідка, — розповідаe Роберт. — Ці зустрічi ніколи не планувались. Він зустрічав мене на вулиці, i ми йшли гуляти. Iнодi ходили в кіно або у якийсь музей. Коли був підлітком, соромився казати, що у мене батько з богеми, що він живе на горищі i працюе лише вряди-годи. Батьки моіх друзів були зовсім іншими. Тато ніколи не намагався навчити мене мистецтву: він казав, що витвір може або подобатися, або не подобатися тому, хто на нього дивиться. Мені здаеться, що я успадкував дещо від його вибухового характеру».

[ред.] Початок кар'єри

У драматичній студіі Марії Піскатор Де Ніро ще у десятирічному віцi вперше вийшов на сцену у ролі Боягузливого Лева у п'єсі «Чарівник з краіни Оз». «Про акторську кар'єру я тодi не думав, — згадує Роберт. — Інтерес до кіно то з'являвся у мене, то раптом зникав». Однак з кожним роком лицедійство все більше приваблювало його як можливість розв'язати своі внутрішні конфлікти, втілити потаємні мрії. Закінчивши школу, Роберт остаточно вирішив стати актором. Він навчався у школі драматичного мистецтва Стелли Адлер та в Акторській студіі Лі Страсберга.

У 1960 р. Де Ніро почав грати на Бродвеї, а через п'ять років дебютував у кіно епізодичною роллю у картині Марселя Карне «Три кімнати на Манхеттені». Його першi цікаві досягнення пов'язані з іменем Браяна Де Пальми, який тодi також був початківцем. На початку 70-х доля звела актора з іншим талановитим молодим режисером Мартіном Скорсезе. У них виявилось багато спільного: обидва були італійцями за походженням i росли в однакових умовах. Перша спільна робота двох талантів, кримінальна драма «Злі вулиці» (1973), вразила кінознавцiв. «Де Ніро у Злих вулицях сяє, творить власну правду, — писала Полін Каел, яку зараз називають „бабусею американської кінокритики“. — Його стиль виконання нагадуе Дастіна Хоффмана в „Опiвнічному ковбоі“, але Де Ніро більш несамовитий. Цей хлопець не грає — він живе».

Пiсля успіху у «Злих вулицях» Роберту зробили «пропозицію, від якоі не можна відмовитися» — запропонували роль молодого Віто Корлеоне у другій частині гангстерськоі саги «Хрещений батько». «Я вивчав тодi не роль, її я розумів, — каже актор. — Я вивчав усе, що зробив з неї Брандо, його метод». Де Ніро отримав «Оскара» за роль другого плану, хоча одним з претендентів на премію був його старий наставник Лі Страсберг. Це був єдиний випадок в iсторiї Кіноакадемії, коли учень переміг вчителя.

Бернардо Бертолуччі запросив Роберта у свою міжнародну постановку «Двадцяте століття» (1976) на роль Альфредо Берлінг'єрі — багатого поміщика, який, попри м'який характер та ліберальні погляди, в роки Другоі світовоi війни стає прибічником фашистів. Друга спільна робота Скорсезе та Де Ніро — «Таксист» (1976) — вважаеться однією з етапних стрічок американського кіно 70-х. Образ Тревіса Бікла, ветерана війни у В'єтнамі, який бачить весь бруд нічного міста i врешті-решт бере до рук зброю, був уособленням вибухового вуличного насильства. Готуючись до ролі, актор декілька тижнів їздив у таксі по Нью-Йорку. За свою бездоганну роботу він отримав другу номінацію на «Оскара», однак того року Кiноакадемія вирішила відзначити (посмертно) англійця Пітера Фінча.

В екранізацiї «Останнього магнату» Скотта Фітцджеральда, знятій Еліа Казаном у 1976 р., Роберт виконав роль голлівудського продюсера Монро Стара, прототипом якого був знаменитий Iрвін Талберг. Він прочитав усе, що писали про Талберга, годинами блукав студією, уявляючи, що є власником усього цього кіносвіту. Перед зйомками у мюзиклі «Нью-Йорк, Нью-Йорк» (1977) Скорсезе актор за три місяці навчився непогано грати на саксофоні, чим дуже здивував свого вчителя — одного з ветеранів біг-бенду. I знову довів, що може впоратися з роллю у будь-якому жанрі, потрапивши до числа претендентів на «Золотий глобус».

Тема наслідкiв в'етнамськоі війни є однією з провідних у творчості Де Ніро: актор досліджував її у ранніх картинах Де Пальми, потім у «Таксисті», але найяскравіше розкрив у «Мисливці на оленів» (1978) Майкла Чіміно. Він знову довго вивчав середовище, звідки походив його герой — російський емігрант, їздив у долину Огайо, де відбувалася дія стрічки. Де Ніро знову опинився серед «оскарівських» номінантів, але доля була більш прихильною до Джона Войта, який зіграв в iншiй стрічці в'єтнамськоі тематики — «Повернення додому» Хела Ешбі.

У 1981 актор нарешті виборов другого «Оскара» за роль реальної людини — чемпіона з боксу у середній вазі Джейка Ла Мотта — у «Скаженому бику» Скорсезе. «Коли я готувався до цього фільму, мене цікавило у боксерах усе, — згадуе Роберт. — Я помирав від бажання зіграти свого героя, наче дитина, яка хоче кимось стати, коли виросте». Персонаж Де Ніро знову був втіленням грубоі чоловічоі сили та агресивності. Актор кілька місяців тренувався на рингу під керівництвом самого Ла Мотта, який потім казав, що його підопiчний міг би увійти до двадцятки найкращих світових майстрів цього виду спорту. Для останніх сцен картини головному виконавцю довелося потовстіти на 25 кг. «Це складова частина роботи», — спокійно відповідав він журналістам на запитання про свій «подвиг».

Однією з найкращих робіт актора став образ єврейського гангстера Давида Ааронсона на прізвисько «Локшина» у стрічці Серджіо Леоне «Якось в Америці» (1983). У другій половині 80-х дворазовий лауреат «Оскара» знімався не дуже часто i переважно у маленьких ролях ("Бразилія", «Серце Ангела»). У 1990 р. Де Ніро знову опинився у центрi уваги завдяки двом чудовим ролям. У кримінальній драмі Скорсезе Славетні хлопці він створив черговий образ гангстера, але цього разу не шляхетного «хрещеного батька», а бездушного ката. У фільмі «Пробудження» Пенні Маршалл Роберт показав відродження до життя хворого енцефалітним паралічем. Зйомки, що проходили у справжній клініці, схвилювали актора: «Потрібно сприймати життя як дар. Нехай у тебе є якісь емоційні проблеми — а тут у людини проблеми фiзичні, вона не може поворухнути рукою… Не можу навіть описати це». За гру у «Пробудженнях» Де Ніро знову претендував на премію Кіноакадеміі, але поступився Джеремі Айронсу («Поворот фортуни»). Вшосте (i поки що востанне) легендарний лицедій номінувався на «Оскара» за роль жорстокого психопата Макса Кейді у трилері Мис страху (1991) Скорсезе, однак Кіноакадемії більше сподобався інший маніяк — Ентоні Хопкінс у «Мовчанні ягнят».

Починаючи з 90-х Роберт Де Ніро працює дуже активно (тільки у 1991 р. на екрани вийшли чотири фільми з його участю), однак нові роботи не можна порівняти з його найкращими досягненнями 70-80-х років. Критики довго скаржились, що він марнуе свій талант у комерційних стрічках, а зараз просто махнули на нього рукою. Здаeться, що актор, чий внесок у кінематограф важко переоцінити, вирішив, що тепер буде просто розважати публіку.

[ред.] Фільмографія

[ред.] Акторські роботи

Cinema

[ред.] Режисерські роботи

[ред.] Продюсерські роботи

Отримано з http://uk.wikipedia.org/wiki/%D0%A0%D0%BE%D0%B1%D0%B5%D1%80%D1%82_%D0%B4%D0%B5_%D0%9D%D1%96%D1%80%D0%BE
Особисті інструменти