Корупція

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мапа сприйняття корупції у світі, укладена Transparency International, 2009

Корупція (від лат. corrumpere — псувати) — протиправна діяльність, яка полягає у використанні службовими особами їх прав і посадових можливостей для особистого збагачення; підкупність і продажність громадських і політичних діячів.

Найчастіше термін застосовується у відношенні до бюрократичного апарату і політичної еліти. Характерною ознакою корупції є конфлікт між діями посадової особи та інтересами його працедавця або конфлікт між діями виборної особи і інтересами суспільства. Багато видів корупції аналогічні шахрайству, що здійснюється посадовою особою, і відносяться до категорії злочинів проти державної влади.

Корупції може бути схильна будь-яка людина, що володіє дискреційною владою — владою над розподілом якихось ресурсів, що не належать йому, на свій розсуд (чиновник, депутат, суддя, співробітник правоохоронних органів, адміністратор, екзаменатор, лікар тощо). Головним стимулом до корупції є можливість отримання економічного прибутку (ренти), зв'язаного з використанням владних повноважень, а головним стримуючим чинником — ризик викриття і покарання.

За макроекономічними і політекономічними дослідженнями, корупція є найбільшою перепоною до економічного зростання і розвитку, здатною поставити під загрозу будь-які перетворення[1] [2].

Типологія[ред.ред. код]

Корупцію можливо класифікувати за багатьма критеріями: за типами взаємодіючих суб'єктів (громадяни і дрібні службовці, фірми і чиновники, нація і політичне керівництво); за типом вигоди (отримання прибутку або зменшення витрат); за спрямованістю (внутрішня і зовнішня); за способом взаємодії суб'єктів, ступенем централізації, передбаченістю тощо. Історично корупція також розрізнялася за тим, чи відбувалося отримання неправомірних переваг за здійснення законних дій («хабарництво») або незаконних дій («лихварство»).

Етична оцінка корупції[ред.ред. код]

Різні прояви корупції мають різну етичну оцінку: одні дії вважаються злочинними, інші всього лише аморальними. До останніх, як правило, відносяться кумівство і заступництво на основі політичної орієнтації, які порушують принцип мерітократії.

Слід відрізняти корупцію від лобізму. При лобіюванні посадова особа також використовує свої владні повноваження для підвищення шансів перепризначення або для просування посадовими сходах в обмін на дії на користь певної групи. Відмінність полягає в тому, що лобізм задовольняє трьом умовам[3]:

  • Процес роботи впливу на посадову особу носить конкурентний характер і слідує правилам, які відомі всім учасникам.
  • Відсутні приховані або непублічні платежі.
  • Клієнти і агенти незалежні один від одного в тому сенсі, що ніяка група не отримує частку від прибутку, запрацьованого іншою групою.

Найнебезпечніші форми корупції кваліфікуються як кримінальні злочини. До них, перш за все, відносяться розтрата (розкрадання) і хабарі. Розтрата полягає у витраті ресурсів, довірених посадовій особі, з особистою метою. Вона відрізняється від звичайної крадіжки тим, що спочатку особа отримує право розпоряджатися ресурсами легально: від начальника, клієнта тощо. Хабар є різновидом корупції, при якій дії посадової особи полягають в наданні якихось послуг фізичній або юридичній особі в обмін на надання останнім певної вигоди першому. В більшості випадків, якщо дача хабара не є наслідком здирства, основну вигоду від операції отримує хабародавець[1]. До кримінальних злочинів також відноситься купівля голосів виборців (хоча деякі вважають її не формою корупції, а видом недобросовісної виборчої кампанії).

Корупція часто є приводом для закликів до насильницької зміни влади. При цьому звинувачення нерідко пред'являються не тільки конкретній політичній еліті, але і політичній системі в цілому. Як відзначає Оскар Аріас Санчес, авторитарні режими здатні успішно приховувати переважну більшість зловживань владою від громадськості, так що висновок про їх корумпованість робиться на основі аналізу непрямих свідоцтв і згубних для всього суспільства наслідків. Навпаки, корупція в демократичних режимах часто отримує широкий розголос і присікається перш, ніж вона починає завдавати істотного збитку. Проте періодичні скандали викликають у громадян сумніви в своїй здатності робити вплив на процес ухвалення в країні політичних рішень і розчарування в демократії[4].

Типи взаємодіючих суб'єктів[ред.ред. код]

  • Побутова корупція породжується взаємодією пересічних громадян і чиновників. У неї входять різні подарунки від громадян і послуги посадовій особі і членам його сім'ї. До цієї категорії також відноситься кумівство (непотизм).
  • Ділова корупція виникає при взаємодії влади і бізнесу. Наприклад, у разі господарської суперечки, сторони можуть прагнути заручитися підтримкою судді з метою винесення ухвали в свою користь.
  • Корупція верховної влади відноситься до політичного керівництва і верховних судів в демократичних системах. Вона стосується груп, що стоять у влади, недобросовісна поведінка яких полягає в здійсненні політики в своїх інтересах і в збиток інтересам виборців.

Ринок корупційних послуг[ред.ред. код]

Найпоширеніша децентралізована (зовнішня) корупція, коли оборудки здійснюються індивідуально між посадовою особою і приватною особою. Проте додавання внутрішній корупції — між членами однієї організації — додає їй риси організованої злочинності.

Згідно з законами біхевіоризму, потрапляючи в колектив, людина переймає правила поведінки, які в цьому колективі прийняті. Тому, якщо внутрівідомча культура така, що у відношенні до хабарів панує обстановка добросердя, деколи безвідповідальності при вирішенні службових питань, відсутність гласності при обговоренні провини співробітників, то новоприбулі приймуть таку поведінку як нормальне і слідуватимуть їй надалі.

Розповсюдження корупції серед чиновників приводить до того, що в ній опиняються зацікавленими і підлеглі, і начальники. Оцінка потенційної вигоди і ризиків, пов'язаних з корупцією, в спрощеній формі описується наступною моделлю:

Начальник Підлеглий
плюси мінуси плюси мінуси
  • Відсоток від хабарів підлеглих — стабільний дохід
  • Немає безпосередньої участі в дачі хабара
  • Менша ймовірність, що підлеглий сам видасть
  • Якщо підлеглого зловлять — той може видати начальника
  • Організована група — обтяжуюча обставина
  • Ширше можливості — більше хабара
  • Під заступництвом начальника брати хабарі безпечніше
  • Організована група — обтяжуюча обставина
  • Віддає відсоток від хабарів

Дана система досить стійка і цим забезпечує стабільність корупційної діяльності. Наприклад, можна зіткнутися з принципом презумпції сумлінності правоохоронних органів, який означає, що шанси викрити їх співробітника в неправомочних діях нікчемно малі.

На практиці підлеглі ділять хабарі не тільки з начальством, але і між собою. Кінцевим висновком є формування специфічних для корупції внутрішніх ринків і економічних механізмів. Зокрема, виникають позиції з особливо високими нелегальними доходами. Боротьба між чиновниками за такі позиції формує внутрішній «ринок праці». У міру розвитку корупції відбувається деяка централізація ринку, починаючи з рівня окремих відомств, коли чиновники виробляють тарифи за ухвалення конкретних рішень, щоб понизити внутрішню конкуренцію за кожен хабар і підвищити загальний дохід. Підтримка стабільності нелегальних фінансових потоків вимагає адміністративних і законодавчих заходів, націлених на підвищення економічної вигоди від корупції і на зниження правових і соціальних ризиків[3].

Зацікавленість приватної особи[ред.ред. код]

Здирство («державний рекет») практикується чиновниками, що володіють дискреційною владою перешкоджати комусь в отриманні ліцензій, спеціальних дозволів або будь-яких інших послуг, що входять в компетенцію чиновника. Якщо чиновник має повноваження оцінювати суму належних виплат (наприклад, податків або мит), це також відкриває можливості для здирства.

Зіткнувшись із здирством з боку держслужбовця, приватна особа постає перед вибором: або дати хабар (що зв'язане з ризиком викриття), або оскаржити дії держслужбовця через внутрішній або зовнішній наглядовий орган. Рішення залежить від того, наскільки затратна процедура оскарження, а також наскільки громадянин обізнаний про свої законні права і обов'язки держслужбовця.

Змова виникає за тих же умов, що і здирство, проте відрізняється тим, що вигідний обом сторонам і полягає в здійсненні оборудки, що завдає збитку державі. Наприклад, в обмін на хабар, митний інспектор може занизити суму імпорту і тим самим зменшити суму, яку фірма-імпортер повинна сплатити на мита. У оборудку також можуть бути залучені структури, відповідальні за нагляд над чиновником.

Області збагачення[ред.ред. код]

Одним з основних шляхів корупційного збагачення для бюрократії, особливо для верховної політичної еліти, є державні витрати[5].

Інвестиційні проекти багато в чому визначаються рішеннями, які вищі чиновники приймають на свій розсуд. Крупні інвестиційні проекти (особливо, за участю іноземних корпорацій) часто припускають передачу монопольних прав переможцеві конкурсу, що обіцяє чиновникам особливо великі хабарі. Деякі проекти створюються спеціально для того, щоб певні групи отримували ренту («державну» або «адміністративну ренту») від тих, хто призначений як виконавець проекту.

Державні закупівлі, як правило, припускають вибір об'єктивно кращої пропозиції з декількох на основі конкурсу, проте іноді чиновник може забезпечити перемогу продавця, що пообіцяв найбільші «комісійні» («відкат») з операції. Для цього обмежується участь в конкурсі, його правила повністю не оголошуються тощо. В результаті закупівлі здійснюються за завищеною ціною.

Позабюджетні рахунки часто створюються з легітимною метою (пенсійні, дорожні фонди тощо) Проте в деяких фондах, наприклад, для допомоги інвалідам, доходи можуть значно перевищувати реальні витрати, що стимулює бажання у деяких чиновників привласнити «надлишки». Навпаки, у разі дефіциту чиновники часто вирішують на свій розсуд, кому у результаті дістануться гроші. У деяких країнах, кошти, отримані через іноземну допомогу або від продажу природних ресурсів, прямують до спеціальних фондів, які менш прозорі і гірше контролюються, ніж бюджетні гроші. Через щохвилинні коливання цін на товари, визначити дійсну суму транзакції і величину відрахувань до таких фондів непросто, що дозволяє частину грошей перенаправляти в кишені чиновників[5].

Серед інших областей, найприбутковіших в плані корупції, слід виділити:

  • Податкові пільги
  • Продаж сировинних товарів за цінами нижче ринкових
  • Районування, оскільки воно впливає на вартість землі
  • Видобуток природних ресурсів
  • Продаж державних активів, особливо приватизація державних підприємств
  • Надання монопольного допуску до певного виду комерційної (особливо експортно-імпортної) діяльності
  • Контроль над тіньовою економікою і нелегальним бізнесом (здирство, захист від переслідування, знищення конкурентів тощо)
  • Призначення на відповідальні пости в органах влади

Корупція в судовій системі[ред.ред. код]

Приведені нижче форми корупції відносяться в першу чергу до суддів, проте у разі адміністративних правопорушень можуть стосуватися і посадових осіб, уповноважених розглядати відповідні справи органів внутрішніх справ, органів пожежного нагляду, податкових, митних органів тощо)

«Вилки» в законодавстві. Багато норм дозволяють судді вибирати між м'яким і жорстким заходами покарання, щоб він міг максимально врахувати ступінь провини, тяжкість правопорушення та інші обставини. При цьому у судді з'являється важіль дії на громадянина, що зробив правопорушення. Чим більша різниця між верхньою і нижньою межами покарання, тим більший хабар буде готовий заплатити громадянин.

Альтернативне адміністративне стягнення. Існують норми права з накладенням альтернативного адміністративного стягнення, наприклад, штраф або арешт. Від більшості норм-«вилок» їх відрізняє не тільки ширший діапазон покарань (і отже, сильніша мотивація у порушника до дачі хабара), але і те, що правосуддя здійснюють представники виконавчої, а не судовоі, влади. Багато юристів вважають, що використання санкцій подібного вигляду виправдане тільки в кримінальному судовому процесі, але має під собою мало підстав в процесі адміністративному: "По-перше, судовий процес побудований на принципах відкритості (гласності), змагальності, усності і безпосередності розгляду. При адміністративному провадженні, громадянин, у більшості випадків, залишається наодинці з представником влади. По-друге, навіть найвища міра покарання за адміністративне правопорушення не настільки тяжка для правопорушника, як у кримінальному праві, для того, щоб її диференціювати.

Перекваліфікація складу правопорушення. Іншим різновидом «вилок» є дублювання складу правопорушення в різних кодексах. Це відкриває можливості для перекваліфікації скоєного правопорушення в м'якшу категорію (наприклад, з кримінального в адміністративне або цивільне) або навпаки, у важчу категорію. Розмежувати злочини і інші правопорушення часто складно через розмитість формулювань законодавства, і в таких ситуаціях судді (або посадові особи) ухвалюють рішення на свій розсуд, що відкриває можливості для хабарів і здирства.

Корупція в приватному секторі[ред.ред. код]

Як випливає з даного вище визначення, сфера корупції не обмежена державним сектором. Аналогічні зловживання відбуваються в громадських організаціях (профспілках, церквах, добродійних організаціях тощо). У приватних комерційних підприємствах керівники використовують свою дискреційну владу при укладанні контрактів, наймі нових працівників, нагляді над підлеглими тощо. Це відкриває можливості для дій з метою отримання особистої вигоди, які при цьому можуть завдавати економічного збитку власникам або акціонерам компанії. Хабарі в приватному секторі прийнято називати «підкупом».

Шкода від корупції[ред.ред. код]

Waluta1100.jpg

Емпіричні дані показують, що корупція викликає:

  • неефективний розподіл і витрачання державних коштів і ресурсів; неефективність корупційних фінансових потоків з погляду економіки країни;
  • втрати податків, коли податкові органи привласнюють собі частину податків;
  • втрати часу через чинення перешкод, зниження ефективності роботи державного апарату в цілому;
  • розорення приватних підприємців;
  • зниження інвестицій у виробництво, уповільнення економічного зростання;
  • пониження якості суспільного сервісу;
  • нецільове використання міжнародної допомоги країнам, що розвиваються, що різко знижує її ефективність;
  • неефективне використання здібностей індивідів: замість виробництва матеріальних благ люди витрачають час на непродуктивний пошук ренти;
  • зростання соціальної нерівності;
  • посилення організованої злочинності — банди перетворюються на мафію;
  • занепад політичної легітимності влади;
  • зниження суспільної моралі[6]

У високо корумпованих бюрократичних апаратах більшість державних ресурсів свідомо прямують в канали, де їх найлегше розікрасти або де найлегше збирати хабарі. Політика правлячої еліти стає направленою на придушення механізмів контролю над корупцією (див. нижче): свободи преси, незалежності системи правосуддя, конкуруючих еліт (опозиції) і далі індивідуальних прав громадян[3]. Так, деякі люди відзначають, що існують випадки, коли поведінка і зовнішній вигляд людини є сигналом для правоохоронних органів до затримання людини з метою здирства хабара.

Існує також точка зору, що до корупції припустиме терпиме відношення. Згідно з одним аргументом, в історії розвитку багатьох країн (Індонезії, Таїланду, Кореї) були періоди, коли економіка і корупція росли одночасно. Згідно з іншим аргументом, хабарництво є лише реалізація ринкових принципів в діяльності державних і муніципальних структур. Таким чином, терпиме відношення до корупції допустимо в умовах економічного буму або поки вона не зачіпає ефективність ринку в цілому. Критики цієї точки зору заперечують, що унаслідок перерахованих вище причин, країни з високим рівнем корупції після періоду зростання ризикують втратити стабільність і впасти в низхідну спираль[7].

Оптимальний рівень корупції[ред.ред. код]

У міру того, як держава викорінює корупцію, витрати на це мало окупне заняття зростають так, що для повної ліквідації корупції доведеться витратити великі зусилля. Порівнюючи втрати від корупції і витрати на викорінювання корупції для кожного її рівня, можна знайти оптимальний рівень корупції, що відображає найменші сумарні втрати. Виявляється, для суспільства вигідно не знищувати корупцію до кінця, просто через високу затратність цього процесу.

Крім того, надмірне захоплення боротьбою з корупцією в збиток усуненню її причин здатне позбавити адміністративну систему гнучкості, а населення громадянських свобод. Правляча група може використовувати каральне законодавство для посилення свого контролю над суспільством і переслідування політичних супротивників[7].

Міжнародна торгівля[ред.ред. код]

Корупція наносить багатомільярдні збитки міжнародній торгівлі. Саме це стало однією з причин зростання інтересу до проблеми міжнародної корупції останніми роками. Так, американські фірми-експортери стверджували, що вони часто програють вигідні контракти через те, що згідно із законом не мають права платити хабарі закордонним чиновникам. Навпаки, в більшості країн ОБСЄ хабара іноземним партнерам не тільки не заборонялися, але навіть могли бути списані з доходу при сплаті податків. Наприклад, у німецьких корпорацій такі витрати становили близько 5,6 млрд дол. в рік[8]. Ситуація змінилася тільки в кінці 1997 р., коли країни ОБСЄ підписали «Конвенцію про боротьбу з дачею хабарів іноземним державним посадовим особам при здійсненні міжнародних ділових операцій». У виконання конвенції протягом подальших років були прийняті закони, що забороняють явним чином національним компаніям давати хабарі кому б то не було.

Причини корупції[ред.ред. код]

Причини корупції для кожної із країн можуть відрізнятися, але головними серед них будуть невдало побудована система державного управління (або незакінчені реформи в системі органів державного управління), непрофесійність топ-менеджерів в державі, відверто недосконала судова система, політична корупція в парламенті, брак політичної волі національних лідерів щодо ефективного протистояння проявам корупції, насамперед проявам політичної корупції, слабкість інститутів громадянського суспільства[9].

Фундаментальна суперечність[ред.ред. код]

Виробництво будь-яких благ вимагає витрати певних ресурсів, що компенсується коштами, отриманими від споживачів цих благ. Зарплата службовців належить до витрат, що покриваються зрештою за рахунок споживача, проте їх діяльність визначається волею начальства і працедавця. Це призводить до ситуації, коли споживач отримує необхідну послугу або товар від службовця, але не може безпосередньо вплинути на діяльність цього службовця. Окремим випадком є суспільне благо, яке оплачується за рахунок податків і надається державними службовцями. Не зважаючи на те, що роботу чиновників фактично оплачують громадяни, їх працедавцем є держава, яка наділяє їх правом ухвалювати рішення, що зачіпають конкуруючі інтереси різних осіб, на свій розсуд.

У відсутність у когось дискреційної влади, корупція була б неможлива[10]. Проте персона або група, що володіє верховною владою, не в змозі самостійно забезпечувати реалізацію політики, яку вона визначає. Для цієї мети вона призначає адміністраторів, яких вона наділяє необхідними повноваженнями, в розпорядження яких вона передає необхідні ресурси, для яких вона встановлює правила поведінки і над якими вона здійснює нагляд. І тут виникає наступна проблема:

  1. Консервативність закону. На практиці інструкції міняються значно повільніше, ніж зовнішні умови. Тому вони залишають місце для дій на свій розсуд, оскільки інакше система управління стає абсолютно негнучкою, і невідповідність жорстких норм реаліям здатна повністю зупинити роботу. Проте це означає, що в непередбаченій законом, ситуації адміністратор може почати керуватися найвигіднішою рентою.
  2. Неможливість всеосяжного контролю. Нагляд вимагає витрат, але крім того, надмірно жорсткий контроль наносить удар по якості управлінського персоналу і приводить до відтоку творчо мислячих кадрів.

Таким чином, принцип управління сам по собі містить потенційну можливість для корупції. Ця можливість переростає в об'єктивні умови, коли потенційна рента переважає над ризиками.

Дана проблема багато разів відтворюється в бюрократичному апараті, оскільки адміністратори вищого рівня призначають своїх підлеглих тощо. Особливість систем з представницькою демократією полягає в тому, що вищі посади посідають політичні еліти, що отримали владні повноваження від народу і що ризикують втратою влади на наступних виборах.

Причини високої корупції[ред.ред. код]

Більшість фахівців сходяться на тому, що основними причинами високої корупції є недосконалість політичних інститутів, які забезпечують внутрішні і зовнішні механізми заборони (див. наступний розділ). Крім цього, є підстави вважати, що деякі об'єктивні обставини вносять істотний внесок:

  • Двозначні закони. Просте, недвозначне, лаконічне і зрозуміле законодавство скорочує потреби у великому апараті чиновників і полегшує розуміння законів громадянами.
  • Незнання або нерозуміння законів населенням, що дозволяє посадовим особам довільно перешкоджати здійсненню бюрократичних процедур або завищувати належні виплати.
  • Залежність стандартів і принципів, що лежать в основі роботи бюрократичного апарату, від політики правлячої еліти.
  • Професійна некомпетентність бюрократії.
  • Кумівство та політичне заступництво, внаслідок чого формуються особисті стосунки (таємні домовленості), що ослабляють механізми контролю та запобігання корупції.
  • Відсутність єдності в системі виконавчої влади, тобто, регулювання однієї і тієї ж діяльності різними інстанціями.
  • Нерозвинене (слабке) громадянське суспільство, в наслідок чого громадяни не мають достатнього впливу щодо ефективного контролю за діями законодавчої, виконавчої та судової гілок державної влади.

Боротьба з корупцією[ред.ред. код]

На сьогоднішній день не відомі методи в педагогіці і менеджменті, які б гарантували, що людина буде ідеальним чиновником. Проте існує чимало країн з вельми низьким рівнем корупції. Більш того, відомі історичні приклади, коли дії, направлені на зниження корупції, привели до значних успіхів: Сінгапур, Гонконг, Португалія, Швеція. Це однозначно говорить на користь того, що методи боротьби з корупцією існують.

З формальної точки зору, якщо не буде держави — не буде і корупції. Здатність людей на даному етапі розвитку ефективно співпрацювати без держави піддається дуже сильним сумнівам. Проте, в умовах коли корупція поширена практично скрізь, розпуск корумпованих органів влади представляється одним з дієвих радикальних способів від неї позбавитися.

Крім розпуску органів влади, існують три можливі підходи до зменшення корупції[11]. По-перше, можна посилити закони і їхнє виконання, тим самим підвищивши ризик покарання. По-друге, можна створити економічні механізми, що дозволяють посадовим особам збільшити свої доходи, не порушуючи правила і закони. По-третє, можна підсилити роль ринків і конкуренції, тим самим зменшивши розмір потенційного прибутку від корупції. До останнього також відноситься конкуренція в наданні державних послуг, за умови дублювання одними державними органами функцій інших органів. Більшість методів, що позитивно зарекомендували себе, відносяться до внутрішніх або зовнішніх механізмів нагляду.

9 грудняМіжнародний день боротьби з корупцією.

Внутрішній контроль[ред.ред. код]

Сюди входять внутрішні механізми і стимули, що існують в самому апараті управління: ясні стандарти виконання посадовими особами своїх обов'язків і строгий нагляд над кожним службовцем. З метою забезпечення нагляду часто виділяють особливі управління, які функціонують автономно. Наприклад, правоохоронні органи часто підкоряються розділу виконавчої влади, так само як і бюрократичний апарат, проте при цьому зберігають значну незалежність.

Внутрішній контроль був основним способом боротьби з корупцією в монархіях періоду абсолютизму і досі зберігає високу ефективність. Зокрема, Макіавеллі вважав, що в монархіях, «правлячих за допомогою слуг», корупція менш небезпечна, оскільки всі «слуги» зобов'язані милостям государя і їх важче підкуповувати.

Зовнішній контроль[ред.ред. код]

Сюди відносяться механізми, які мають високий ступінь незалежності від виконавчої влади. Незалежна судова система, при якій бюрократ, що порушив закон, може бути легко і ефективно визнаний винним, різко знижує потенційну привабливість корупції. Одними з найефективніших інструментів контролю над корупцією бюрократичного апарату є свобода слова і ЗМІ[12].

Зовнішній контроль характерний для країн з ринковою економікою і ліберальною демократією. Ймовірно, це пов'язано з тим, що для реалізації нормального функціонування ринку необхідні чіткі правила, механізми забезпечення виконання зобов'язань, зокрема, — ефективна правова система, що забезпечує здорове конкурентне середовище[13]. Ліберальна демократія для досягнення своїх цілей також спирається на систему виборів, правову державу, незалежне правосуддя, розділення властей і систему «стримувань і противаг». Всі ці політичні інститути служать одночасно механізмами зовнішнього контролю над корупцією.

Проте не всі положення ліберальної демократії однозначно сприяють боротьбі з корупцією. Прикладом може служити принцип розділення властей. Розділення властей по горизонталі стимулює їх нагляд один над одним. Наприклад, в парламентській демократії представницька влада має повноваження відправити уряд до відставки. З іншого боку, в президентській демократії гілці влади ще більш функціонально розділені. Не зважаючи на це, корупція в президентських республіках в цілому вища, ніж в парламентських, що можливо пов'язане саме з трудомісткістю процедури імпічменту президента. Далі, розділення властей за територіальним рівнем і пов'язане з цим перенесення більшої частини повноважень виконавчої влади на рівень місцевого самоврядування приводить до ефективного зменшення розмірів органів влади. Це підвищує інформаційну прозорість влади і зменшує корупцію. Проте, федеральний устрій держави, що забезпечує максимальну децентралізацію, часто приводить до регулювання різних аспектів однієї і тієї ж діяльності чиновниками різних інстанцій, і отже, до більшої корупції в порівнянні з унітарними державами[14].

Система виборів[ред.ред. код]

В демократичних країнах основним способом покарання вибраних представників за корупцію є відчуження їх від влади на наступних виборах. Мається на увазі, що сам виборець відповідає за ступінь чесності і відповідальності тих, кого він обирає. Не зважаючи на високу результативність виборів як зброї проти корупції, їх дія виявляється досить поволі. Кожні 30 років стабільної демократичної системи надають на корупцію такий же ефект, як власне перехід до ліберально-демократичної моделі правління[14].

Низкою авторів висувалося припущення, що вади виборчого процесу можуть робити істотний вплив на розмах корупції. Навіть якщо вибори проходять без порушень, сама їх система може стимулювати виборця голосувати за того або іншого кандидата за ідеологічними причинами, ігноруючи корумпованість його особисто, його підлеглих або його партії в цілому. Ця гіпотеза знаходить підтвердження[15]. Корупція виявляється значно менше в країнах, де в кожному виборчому окрузі вибирають декілька представників за мажоритарною системою, ніж в країнах з виборами за пропорційною системою і за закритими партійними списками або в країнах з маленькими виборчими округами і вибором одного представника в кожному окрузі. Це пояснюється тим, що мажоритарна система забезпечує найбільшу індивідуальну підзвітність, а вибір декількох представників або за відкритими партійними списками значно підвищує увагу, яку виборці приділяють чесності кандидатів.

Заходи загального характеру[ред.ред. код]

Ліквідація згаданих вище супутніх причин корупції також відноситься до антикорупційних заходів.

Неконституційність корупціогених норм. Будь-які норми, що накладають на громадянина обмеження, можуть викликати корупцію, за винятком норм, що описують конституційні свободи і права людини. Останні накладають обмеження не стільки на індивідів, скільки на органи державної влади, будучи інституційними гарантіями як проти завищених вимог закону, так і проти наділення органів державної влади дискреційними повноваженнями[16]. Корупціогені ж норми неминуче порушують права і свободи людини і громадянина, закріплені в Конституції.

Інформаційне забезпечення громадян. Цей метод включає аналіз законів з тим, щоб, проаналізувавши закон, чітко, лаконічно і дохідливо пояснити громадянам в чому полягають їхні права і обов'язки, які порушення що повинні за собою спричинити, як проходить судова процедура і що в ній враховується. Знаючи все це, громадяни будуть упевненіше поводитися, опинившись наодинці з тим, що підштовхує їх до дачі хабара чиновником.

Відкритість відомчих систем. Прозорість операцій, що відбуваються всередині відомств, і належний громадський небюрократичний контроль (у тому числі громадський бюджетний моніторинг) сильно похитнули б фундамент корупції. Але такий механізм неможливо реалізувати повною мірою не тільки тому, що громадська перевіряюча система сама була б схильна до корупції, а тому, що таким чином інформаційна безпека громадян і фірм порушувалася б ще більше. Наприклад, державні служби часто зберігають конфіденційні дані про громадян, а органи безпеки і військові відомства здатні повноцінно виконувати свої функції тільки при забезпеченні секретності.

Соціальне забезпечення чиновників. Першокласне медичне обслуговування, безпроцентні кредити для покупки нерухомості, велика пенсія — все це рівносильно підвищенню заробітної плати в державному секторі, і отже, збільшує втрати чиновника у випадку, якщо його зловлять на корупційній діяльності. Згідно з дослідженнями, цей захід не надає негайної дії на корупцію, проте сприяє підвищенню якості бюрократії з часом.

Об'єктивні труднощі[ред.ред. код]

Суть проблеми при боротьбі з корупцією сформулював Джеймс Медісон: «Якби людьми правили ангели, ні в якому нагляді над урядом — зовнішньому або внутрішньому — не було б потреби. Але при створенні правління, в якому люди відатимуть людьми, головна трудність полягає в тому, що в першу чергу треба забезпечити правлячим можливість наглядати над керованими; а ось услід за цим необхідно зобов'язати правлячих наглядати за самими собою» ([17]).

Одним з найважливіших стримуючих чинників для корупції є кримінальне законодавство. На практиці закони в більшості країн встановлюють досить вузькі рамки відносно інтерпретації видів корупції, які вважаються кримінальними злочинами, — щоб виключити ризик вибіркового застосування законодавства з метою придушення громадянських свобод і опозиції. Тому, наприклад, подарунок може вважатися хабаром тільки за наявності наміру зробити вплив на посадову особу. Якщо посадовій осібі згідно із законом не забороняється приймати подарунки в принципі, то довести факт хабара, як правило, важко. Навпаки, розтрата часто вважається доведеною за наявності збитку, незалежно від того, чи був намір у службовця привласнити кошти чи ні.

Інша трудність, що особливо виявляється при масштабній корупції, коли більшість приватних осіб дають хабарі, відома в психології і теорії ігор як «дилема ув'язненого». З одного боку, якщо всі особи перестануть давати хабарі, то вони всі від цього виграють. Проте якщо тільки одна приватна особа відмовиться від хабарів, то вона поставить себе в украй невигідні умови.

Нарешті, серйозною проблемою є згадана вище стійкість корупційних ринків.

Сінгапурська стратегія боротьби з корупцією[ред.ред. код]

Сінгапурська стратегія боротьби з корупцією відрізняється строгістю і послідовністю, грунтуючись на «логіці в контролі за корупцією»: «спроби викоренити корупцію повинні грунтуватися на прагненні мінімізувати або виключити умови, що створюють як стимул, так і можливість схилення особи до здійснення корумпованих дій»[18].

У момент отримання незалежності в 1965 р., Сінгапур був країною з високою корупцією. Тактика її зниження була побудована на низці вертикальних заходів: регламентації дій чиновників, спрощенні бюрократичних процедур, строгому нагляді над дотриманням високих етичних стандартів. Центральною ланкою стало автономне Бюро з розслідування випадків корупції, в яке громадяни можуть звертатися зі скаргами на держслужбовців і вимагати відшкодування збитків. Одночасно з цим було посилено законодавство, підвищена незалежність судової системи (з високою зарплатою і привілейованим статусом суддів), введені економічні санкції за дачу хабара або відмову від участі в антикорупційних розслідуваннях, а також зроблені жорсткі акції аж до поголовного звільнення співробітників митниці і інших держслужб. Це поєднувалося з дерегулюванням економіки, підвищенням зарплат чиновників і підготовкою кваліфікованих адміністративних кадрів.

В даний час Сінгапур займає лідируючі місця у світі за відсутністю корупції, економічною свободою і розвитком.

Шведська стратегія боротьби з корупцією[ред.ред. код]

До середини XIX століття в Швеції корупція процвітала. Одним з наслідків модернізації країни став комплекс заходів, націлених на усунення меркантилізму. Відтоді державне регулювання стосувалося більше домашніх господарств, ніж фірм, і було засновано на стимулах (через податки, пільги і субсидії), ніж на заборонах і дозволах. Був відкритий доступ до внутрішніх державних документів і створена незалежна і ефективна система правосуддя. Одночасно шведський парламент і уряд встановили високі етичні стандарти для адміністраторів і стали домагатися їхнього виконання. Опісля всього декількох років чесність стала соціальною нормою серед бюрократії. Зарплати високопоставлених чиновників спочатку перевищували заробітки робітників в 12—15 разів, проте з часом ця різниця знизилася до двократної[19].

На сьогоднішній день Швеція як і раніше має один з найнижчих рівнів корупції у світі.

Індикатори корупції[ред.ред. код]

Безкоштовні[ред.ред. код]

Платні[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. а б Bardhan P. Corruption and development // Journal of Economic Literature. — 1997. — Vol. 25. — P. 1320. [1](англ.)
  2. Tanzi, V. Corruption, Governmental Activities and Markets // IMF Working Paper 94/99. — International Monetary Fund, Washington, DC. — 1994. [2](англ.)
  3. а б в Jain A. K. Corruption: a review // Journal of Economic Surveys. — 2001. — Vol 15, No. 1. — P. 71. (англ.)
  4. Ариас Санчес, О. Предисловие // Основы борьбы с коррупцией (системы общегосударственной этики поведения) / Под ред. С. В. Максимова — М.: 1999.[3]
  5. а б Tanzi V. Corruption around the world. // IMF Staff Papers. — 1998. — Vol. 45, No. 4. — P. 559. [4](англ.)
  6. Як писав Томас Гоббс, корупція «є корінь, з якого витікає у всі часи і при всяких спокусах презирство до всіх законів»
  7. а б Rose-Ackerman S. The Political Economy of Corruption // Corruption and the global economy / Ed. Elliott K. A. — Washington, DC: Institute for International Economics. — 1997. — P. 31. [5](англ.)
  8. CONVENTION ON COMBATING BRIBERY OF FOREIGN PUBLIC OFFICIALS IN INTERNATIONAL BUSINESS TRANSACTIONS(англ.)
  9. Блог економіста Вадима Штефана. Електронний ресурс. http://blog.liga.net/user/vshtefan/article/2468.aspx
  10. Нижче наведений аналіз спирається на модель агентів. Див.: Роуз-Аккерман, С. Коррупция и государство. Причины, следствия, реформы / Пер. с англ. О. А. Алякринского. — М.: Логос, 2003.
  11. Ades A., Di Tella R. The new economics of corruption: a survey and some new results // Political Studies. — 1997. — Vol. 45, No. 3. — P. 496.(англ.)
  12. Brunetti A., Weder B. A free press is bad news for corruption // Journal of Public Economics. — 2003. — Vol. 87. — P. 1801.(англ.)
  13. Бродман Г., Риканатини Ф. Корни коррупции: важны ли рыночные институты? / Пер. с англ. // World Bank Policy Research Working Paper 2368. — 2000. [6](рос.)
  14. а б Lederman D, Loayza N. V., Soares R. R. Accountability and corruption: political institutions matter // Economics & Politics. — 2005. — Vol. 17, No. 1. — P. 1.(англ.)
  15. Persson T., Tabellini G., Trebbi F. Electoral rules and corruption // Journal of European Economic Association. — 2003. — Vol. 1, No. 4. — P. 958.(англ.)
  16. Головщинский К. И. Диагностика коррупциогенности законодательства. / Под ред. Г. А. Сатарова и М. А. Краснова.[7](рос.)
  17. «Федераліст» № 51(рос.)
  18. ВЦИОП — Сингапурская стратегия борьбы с коррупцией(рос.)
  19. Lindbeck A. Swedish lessons for post-socialist countries. — Institute for International Economic Studies, Seminar Paper No. 645. — Stockholm: 1998. [8](англ.)

Див. також[ред.ред. код]

Послання[ред.ред. код]

Бібліографія[ред.ред. код]

  1. Донатела дела Порта, Альберто Ванучі «Брудні оборудки: учасники, ресурси та механізми політичної корупції». Пер. з англійської. — К.: «К. І.С.», 2006. — 302 с.
  2. Вільям Мілер, Осе Ґределанд, Тетяна Кошечкіна «Звичаєва корупція? Громадяни та уряд в посткомуністичній Європі». Пер. з англійської Д. Скляренка. — К.: «К. І.С.», 2004. — 328 с.
  3. «Корупція в Україні: причини поширення та механізми протидії» С. В. Дрьомов, Ю. Г. Кальниш, Д. Б. Клименко, Г. О. Усатий, Л. М. Усаченко. За редакцією Ю. Г. Кальниша. — К. : ДП "НВЦ «Пріоритети», 2010. — 88 с.
  4. Як отримати інформаційну довідку з Єдиного державного реєстру осіб, які вчинили корупційні правопорушення