Украни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Украни, вукрани, укри
Lutizenbund.PNG
Карта 983-1057 р. із зазначенням місця розташування племені UKRANen[1][проросійське 1][2][3][4][5][6][7]
Сучасний ареал розселення і кількість
Найбільші розселення Східна Європа, Білорусь → р. Вкра, р. Укра (Західна Європа): ПольщаНімеччина; → Україна.
Расовий тип Європеоїдна
Походження праслов'яниантиполабські слов'яниукраїнці
Близькі етнічні групи ратари, лютичі, лужичани, руги, руяни, бодричі, поморяни, ляхи, древляни, білі хорвати.
Мова праслов'янська мова, серболужицький діалект, полабська мова, верхньолужицька мова
Релігія язичництвохристиянство
землі заселення укрів ліворуч від міста волинян Волін (Wolin) на карті 962 року до завоювання німцями, і первинний стан розповсюдження носіїв німецької мови оранжевого кольору
Укри (в.-луж. Wucri) у 1000 році на карті Священної Римської імперії[8]

Украни, укряни[проросійське 2], у́кри, украйни[9], україняни[10], вкраїнці[11] (в.-луж. Wukranojo, Wucri; пол. Wkrzanie, Wkrzanowie; давньорус. Лѧхове Оукраинѧнѣ[10]; нім. Ukranen, Ukrer, Ukri, Vukraner; лат. Ukrani, Ukri, Uchri, Ucrani, Vucrani, Wocranin; англ. Ukrians, Ukrani)  — це плем'я Укри[12], українці[12] венедів[12] (Венеди-Укри до складу яких входили ратари[12]), західнослов'янське[13] плем'я, були одним із основних племен племінного союзу велетів-вільців-лютичів[проросійське 2] серед полабських слов'ян[13] Велетської держави, і заселяли у VI–XII ст. землі навколо річки Укра (нім. Ucker)[14][проросійське 2], в регіоні, що й до сьогодні зветься Укермарк (нім. Uckermark) в Німеччині[15], в межиріччі Ельби і Залі, та вище до Щецинської лагуни; у районі Померанії та Прусської Німеччини, на північному сході сучасної німецької федеральної землі Бранденбург. Також на польсько-німецькому кордоні — Полицький повіт, і місто Уккермунде. Їх регіон мешкання є на краю суходолу, біля Варязького моря (північно-західні слов'яни). Укри в даному регіоні заснували багаточисельні поселення та захисні замки[16].

Украни входили до племінного союзу лютичів (велетів); центром племені був Пренцлав, а головними містами — Пустоволк й Уккермунде[17], Брюссов. Другорядні населені пункти: з ругами на острові Рюген місто за назвою «Дерен» нім. Dranske, Drense, Drensener й місто з назвою «Герць»-Гарц нім. Gartz, «Горець»-Гериц нім. Göritz, з назвою «Дідилів» нім. Dedelow із найбільшими курганними похованнями предків, «Стовпи»-Столпи нім. Stolpe, «Чужедом» нім. Züsedom, «БойкиГрад» нім. Boitzenburg[11] (Бойценбургер-Ланд), «Сихів»-Цихов нім. Zichow, «Тетерів»-Тетеров нім. Teterow, «Рахів»-Рахов нім. Rachow, «Великий Котел»-Ґрос Котел нім. Groß Köthel, «село Лялька»-Лялькин Дорф нім. Lelkendorf, Ліхен нім. Lychen, Бюлов Кривиці нім. Bülow, далі нім. Altgalow, Alt Sührkow, Basedow, Borrentin, Bandelow, Bertikow, Bietikow, Blindow, Boock, Belitz, Briggow, Borrentin, Bentzin, Beggerow, Bäbelitz, Bobbin, Boddin, Bristow, Carmzow, Criewen, Damerow, Duckow, Demmin, Daberkow, Dargun, Düvier, Dalwitz, Dölitz, Duckwitz, Glasow, Grischow, Gnoien, Gülzow, Güstow, Görmin, Gielow, Grambin, Gottin, Grambow, Gramzow, Grambzow, Granzow, Grünow, Göritz, Groß Ridsenow, Groß Roge, Groß Lunow, Groß Markow, Ivenack, Kruckow, Kartlow, Karzenow, Kummerow, Kleptow, Kentzlin, Klinkow, Kletzin, Küsserow, Lübbenow, Luckow, Großen Luckow, Lützlow, Lüchow, Loitz, Levitzow, Milow, Meichow, Malchin, Nieden, Nechlin, Neu Sührkow, Hohengüstow, Hohenmocker, Hohenbollentin, Penkun, Poggelow, Potzlow, Petznick, Plöwen, Polzow, Rossow, Retzow, Prebberede, Ramin, Rensow, Remplin, Röddelin, Ritzerow, Remlin, Samow, Sukow, Storkow, Schapow, Sarow, Stierow, Sanzkow, Schmarsow, Siedenbrünzow, Schmölln, Teterow, Torgelow, Teschow, Trebenow, Thürkow, Tutow, Tellow, Trantow, Utzedel, Viereck, Völschow, Verchen, Viecheln, Vietschow, Woddow, Warbelow, Wilsickow, Wollin, Warrenzin, Wotenick, Wallmow, Jagow, Jatznick, Jarmen, Zernikow, Zerrenthin, Zettemin та інші зі 127 відомих населених пунктів укрів в Укрмарці[18][11].

Відомо, що коло укранян мешкали не великі племена: річани, плоти, хориці, мезеричі (див. «мези»), грозвіни, ванзлі та вострогі; коло укранів також жили великі племена на кшталт самих укран у племінному союзі лютичів: хижани, черезпеняни, руяни, доленчани, редарії, брежани, стодоряни (гавеляни), моричани, спревани[19][20][проросійське 1][2].

Походження[ред.ред. код]

герб Венеції

Історія розселення венетів насичена певними фактами агресії чужоземних племен, що й спричинювало міграцію венетів; наприклад, адріатичних венетів із утворенням «області Венетія», де Венеція має обов'язкову геральдичну сполуку синьо-жовтих кольорів у своєму гербі (див. ілюстрацію). Можемо дійти до висновку (див. нижче) і стверджувати, що не лише спільними була назва венетів-венедів-вендів-словен, але й символіка.

На тоді ще не заселені землі зазначеного вище регіону прийшли венети-укри зі східної Європи як східнослов'янське плем'я (поморські венети)[21][14][22], див. «Прабатьківщина слов'ян», «Полісся», «Етногенез слов'ян». Змусила укрів мігрувати у вказаний регіон навала орди гунів у IV ст. н. е., а після 558 року — орда аварів (обрів), див. «Велике переселення народів». З цього та археологічних досліджень стає зрозумілим, що це плем'я антів[23], котре опинилося в Карпатах[11] — точки маршруту міграції племені «украни», далі — через Сілезію (по Віслі[11]), потім вниз по Одеру[24][11] (див. розділ «Археологія та антропологія»).

Одно із сілезьких князівств (один з пунктів маршруту міграції укрів до Укрмарки — Сілезія) мало обов'язкову геральдичну сполуку синьо-жовтих кольорів у своєму гербі, та — геральдичні символи сучасного Сілезького воєводства (див. ілюстрацію, Ратіборзьке князівство, Сілезьке воєводство). У зв'язку з цим, щодо пункту їх міграції «Карпати» — див. тут розділ «Суспільство», час перебування серед полабських слов'ян — див. тут розділ «Мова» і «Геральдика».

З-за цього їх стали відносити в новій історії до західних слов'ян, полабських слов'ян, балтійських слов'ян[25].

Переселення племені було звичайним явищем для його виживання, а сучасні археологічні та генетичні дослідження це підтверджують (див. «Гаплогрупа R1a (Y-ДНК)», «Волиняни», «Ополяни», «Лучани», «Прабатьківщина слов'ян», «Полісся», «Етногенез українців» тощо).

Рельєф місцевості, озера, річки, болота, хвойні ліси, ландшафт «Укрмарки» дуже схожий на регіон Волині та Поділля, де здавна були слов'яни — стає зрозумілим вибір племені укрів саме такої місцевості для осілого життя[11].

Це була частина племені укрів з Карпат[11], котрі підтримували зв'язки з ними на Волині (достовірно відомо в ХI ст. вони відвідували Волинь[26]).

Етимологія[ред.ред. код]

Ландшафт «Укермарки» сформувався в останній період кам'яної доби, коли льодовик зійшов з цих земель (див. «Льодовиковий період»)[11]. Заселені безлюдні землі у VI столітті плем'ям «украни» нім. Vucrani, Wocranin на порубіжжі північно-європейського суходолу та Балтійського моря назвали «Україна» нім. Vocronin, Ucrania, Ukera, Ucra (дослідник Е. Ніпперт)[11]. Вони перетворили первісно незайману землю на культурний регіон[11].

Первинне значення у тлумаченні самоназви укрів, походження не від сучасного вислову «біля краю» чи «з краю», що є калькою з російського погляду на українській зміст «рос. у края» для Московії (див. «Третій Рим»), але «Край» — тобто «країна» (рос. страна), і життя «у країні» («Україна») або «в країні» («Вкраїна») й в.-луж. Wukranojo, пол. Wkrzanie. Отже онімеченим є назва племені «украни» від слов'янського «украйни», «вукри»[13] (див. «транскрибування», державна «Країна», «Країна (земля)», «Країна (Сербія)», «Крайна» тощо).

На думку українського філолога Валентина Таранця корінь «укри-» означає «‛ті», що «живуть далеко»; «горяни’», але гір в Укрмарці немає, отже укри зберегли з давніх часів історичну пам'ять про вихід з Карпат на теренах полабських слов'ян[11].

Висновок
  1. нім. Ukranen, Vukraner — «украни» є транскрибуванням назви того самого племені, що й є «укри» (отримана німцями з комунікації з її представниками), зі значенням «мешканці в країні своїй» (україняни, вкраїнці);
  2. нім. Ukri, Ukrer — «укри» є транскрибуванням назви того самого племені, що й є «украни» (отримана німцями з комунікації з її представниками), зі значенням «бувші мешканці гір що прийшли здалека сюди».

Російський Етнограф Ріттіх А. Ф. відмітив існування населення слов'ян регіону «Крайна» — на теренах Австрії, Словенії та північної Італії (де слово «Крайна» утворено від слова «Край» — країна, тобто «своя територія»; уточнення — не «окраїна» щодо навіть терміну «Україна» у сучасному тлумаченні в Росії, яка навпаки в історичний період як Московія для Великого князівства Литовського і була власне «Окраїною Руською»[27][28][29], тобто всі території розташовані на схід від міста Смоленськ — з краю Русі, України з Білоруссю)[9]:

«

Украни (Украйни) сиділи на Укрі, Гаволі й на Фінській затоці, на Одрі на південь від Ратар. Їх міста були: Пустоволк, тепер Пасевалк і Пренцлав; той та другий на р. Укрі. …Річани жили, вірогідно, на Одрі, займалися гонкою плотів й становили тільки відгалуження [тобто складову частину] Українців, Укрів. …Крайна це частина Каринтії, котра межувала з Фріулем. Її інакше звутъ Українською мархією. Тягнулась вона на Саві та на межі Фріуля. З V ст. місцевість ця називалась Крайною, тобто такою ж, якою ми зустрічаємо y Галичан у Карпатах і подібну ж на Русі.

Оригінальний текст (рос.)

Укране (Украйне) сидѣли на Укрѣ, Гаволѣ и по Финнову протоку, по Одрѣ къ югу отъ Ратаръ. Ихъ города были: Пустоволкъ, теперь Пасевалкъ и Пренцлавъ; тотъ и другой на р. Укрѣ. …Рѣчане жили, вѣроятно, по Одрѣ, занимались гонкой плотовъ и составляли только отдѣлъ [т.е. составляющую часть] Украинцевъ, Укровъ. …Крайна это часть Каринтіи, которая граничила съ Фріулемъ. Её иначе зовутъ Украинскою мархіею. Тянулась она пo Савѣ и по границѣ Фріуля. Съ V ст. мѣстность эта назвалась Крайною, т.е. такою же, какую мы встрѣчаемъ y Галичанъ въ Карпатахъ и подобную же на Руси.

 »

На думку українського історика Вергуна Д. М.[30]:

«

Вагри, Полабяни, Бодричі і Варни розчинилися в нинішньому Шлезвігу, Мекленбурзі і Ганновері так, що тільки Вендланд в Люнебургській окрузі Ганновера, свідок колишнього слов'янства. Велети, Рани, Хижани, Глиняни, Бережани, Чрезпеняни, Стодорани, Украни - дали на німецькій заквасці чудовий тип бранденбуржця. …Остання, утворена тільки в X ст. й віддана Бабенбергам, склала ядро південної германізаторки, Австрії. - Арендзе, Північна марка, Мітельмарк, UCKERMARK (УКРАЇНА, Вкраїна, пол. Marchia Wkrzańska, margrabstwo Ukraińskie, Wkry; лат. terra ukera, provincia Vcra, ukerlant), Ноймарк, Тюрингія, були створені саксонцями від Балтійського моря до Дунаю.

Оригінальний текст (рос.)

Вагры, Полабяне, Бодричи и Варны растворились в нынешнем Шлезвиге, Мекленбурге и Ганновере так, что только Wendland в Люнебургском округе Ганновера, свидетель былого славянства. Велеты, Ране, Хижане, Глиняне, Бережане, Чрезпеняне, Стодоране, УКРАНЕ - дали на немецкой закваске великолепный тип брандербуржца. …Последняя, образованная только в X в. и отданная Бабенбергам, составила ядро южной германизаторки, Австрии. - Altmark, Nordmark, Mittelmark, UCKERMARK (УКРАИНА), Neumark, Thuringer Mark, были созданы саксонцами от Балтийского моря до Дуная.

 »

Історія[ред.ред. код]

Першим місцем заселення у міграції укрів був регіон серед племені венедів між ріками Ельба та Одер (у групі полабських слов'ян)[31][32]. В місцях перебування по собі лишили гідроніми Укра, Вкра.

У 934 р. украни (укры) пережили військову німецьку експансію, і обіцяли платити данину німцям[33].

У 947 р. украни також письмово згадуються у творі «Устав» єпископа Бранденбургу[34]

У 954 році плем'я украни згадується в «Хроніці саксів» (книга III, глава 42) німецьким істориком Відукіндом Корвейським (920-†980 рр.)[35][36][37]:

«

У той рік Геро (954 р. н.е.) здобув славну перемогу над слов'янами, які називаються укри. На допомогу йому король послав герцога Конрада. Здобич була взята звідти величезна; в Саксонії піднялося [з цього приводу] велике тріумфування.

Оригінальний текст (лат.)

XLII. Qualiter Uchri a Gerone capiuntur. Eo anno Sclavi qui dicuntur Uchri a Gerone cum magna gloria devicti, cum ei presidio esset dux Cuonradus a rege missus. Preda inde ingens ducta; Saxoniae laetitia magna exorta.

 »

Виступ у 954 р. укрів послужив сигналом до великого повстання полабських слов'ян[38]. У 954 р. маркграф Східної Саксонської марки Геро I у союзі з зятем імператора Священної Римської імперії Оттона I Великого Конрадом I розпочав успішну кампанію з захоплення земель укранів, які після Битви при Лучині (929 р.) увійшли до складу Північної Саксонської марки Священної Римської імперії.

карта Західної Європи 919–1125 років, де зазначено плем'я Укрів англ. Ukrians[39]

У 965 р. етнічні землі укранів племінного союзу лютичів увійшли до складу Північної марки у складі держави германців[33] — слов'янська держава припинила існування. Украни вплинули на місцеві назви Німеччини: «Слов'яни, котрих називають Вукрамі» лат. Sclavos, qui Vucrami vocantur[13]. Згадка тільки про територію без колишніх мешканців тої території укрів зустрічається

Зазначене плем'я після військової агресії германських племен переходило до Волині, Галичини, Київщини та Полісся (теренів сучасної України та Білорусі) приймаючи участь в етногенезі майбутніх українців та білорусів[43]. А київський князь Ярослав I Мудрий (981–1054 рр.) не випадково був союзником полабських слов'ян[44].

У 983 р. після слов'янських повстань бодричів та лютичів, території укранів знов стали відносно політично й економічно незалежними[45], хоча вони перебували під постійним жорстким військовим тиском, особливо з боку Польщі та Священної Римської імперії. Що спричинило міграцію укранян. Адже в Німеччині самоназва населення укран зникла, а в Україні з'явилася як етнографічна група українців й вкраїнців[11], та досі існує в якості одержавленої української нації. У даному контексті необхідно зауважити наприклад загальновідому тяглість націоналістичного стереотипу росіян щодо формулювання «на Україні» (ставлення до етнографічної групи українців) та небажання висловлювати «в Україні» (визнання за етнографічною групою вкраїнців державності).

Доля укранів не була вийнятком. Важлива закономірність — аналогічна доля спіткала народ словінців (нащадки хорутан, карантаїв, вендів): саме від IX ст. вони опинилися без слов'янської державності під гнітом тих же німців, але словінці продовжили своє існування як етнографічні групи «країнці», «білокраїнці»[46][47]. Наведення цього факту важливо тим, що у складі варягів Київської Русі з південного узбережжя Варязького моря також були з київським князем Олегом Віщим (*845-†912 рр.) і словенці (порівняймо з написом назви полабських слов'ян сербською мовою серб. Полапски Словени, в.-луж. Połobscy Słowjenjo, н.-луж. Połobske Słowjany)[48][49].

Сучасні висновки досліджень про міграцію укран на терени України[43] збігаються з «Літописом Руським» XII ст., де згадується народ «україняни» й назви «Україна», «Вкраїна», «Вкраїниця»; котрі локалізовані були вже в XII столітті[10]:

  1. південна частина Переяславської землі (південна частина Києва і північно-східна частина Черкащини)[10] (й спір щодо ідентифікації «східних полян», див. «Поляни (східні)», мешкання укрів коло р. Укра та терени «східних полян» біля р. Рось, р. Дніпро, р. Ірпінь);
  2. південно-східна частина Галицької землі (Пониззя), південно-східна частина Тернопільщини, південна половина Хмельниччини (р. Смотрич, р. Ушиця, р. Збруч), і південно-західна частина Вінничини[10] (розселення укрів біля р. Укра та на на Галичині біля р. Дністер);
  3. терени Волинської землі в басейні лівобережжя середньої течії Західного Бугу, суміжне з Лядською землею Малої Польщі (нині — Хелмське, Бяло-Подляське, Замойське воєводства Польщі)[10]; не випадкова доля волинян аналогічна украм (див. ілюстрацію міста Волін) — особливо власне їх сусідство в X ст. в Західній Європі перед міграцією в Східну Європу (Укрмарк розташований ліворуч — від міста Волін), та сусідство в Україні в XII ст. (див. «Волиняни»); а також, регіон мешкання укрів на краю суходолу, біля Варязького моря в Укрмарк та пізніше тлумачення назви України як «країна у краю» (див. «Україна (назва)»); розселення укрів біля р. Укра та на Волині біля Західного Бугу.

У XII столітті етнічна територія укранів (Укрмарка) знаходилася вже у складі Західної Померанії[50]. Частина Полабських слов'ян (у складі яких була частка укран), що потрапили у залежність від німецьких феодальних держав, піддалися асиміляції з німцями[30] (германізація), а частина не піддававшихся була знищена (див. «Розселення німців на схід»), а слов'янські назви гідронімів та топонімів були примусово германізовані (див. «Пренцлау», «Ленцен» і т. д.). Під такою владою німців самоназву зберегли лише онімечені лужичани із тодішніх полабських слов'ян[проросійське 1].

За літописами данського історика Саксона Граматика (*1150-†1220 рр.) остання слов'янська фортеця в регіоні річок Ельба і Одер була захоплена саксами в 1168 році — це був слов'янський замок Аркона, після чого зачалася масова навала колоністів з Німеччини.

Відбулося вимушене повернення полабських слов'ян у Східну Європу. Полабські слов'яни (укри) мігрували з заходу на терени древлян, про що свідчив польський історик XV ст. Ян Длугош в оповіданнях про Русь спираючись на стародавні київські хроніки колись вивезені перед падінням київського князя Святополка (до 1015–1019 рр.). Це є важливим свідченням, оскільки серед критиків є гіпотеза про заідеологізованість літопису «Повість врем'яних літ» з пізнішими редакціями неочевидців подій, з неточностями та відсутностями фактів присутніх в інших джерелах тощо. Але зазначений літопис вже свідчить по-слов'янськи про існування українян та їх України (передавання термінів не з текстів німецькою мовою чи латиною — украни).

Археологія та антропологія[ред.ред. код]

Див. також: Украненланд

Украни у складі племінного союзу вільців-лютичів мігрували на південь Варязького моря (пізніше названі ці терени як «Укрмарк») зі Східної Європи. Безсумнівно, що вони укладаються в загальні рамки слов'янського розселення VI ст. н. е.: Просування вільців з передгір'я Карпат і Сілезії вниз по Одеру, що простежується в кінці VI ст. — на початку VII ст. з розповсюдження фельдберґської[23] кераміки (пов'язаної з південними традиціями) й великих племінних городищ. У цих великих общинних укріпленнях, що поширилися віялоподібно по Нижньому Одеру великими групами, налічувалися сотні і тисячі людей першого покоління переселенців; соціальна диференціація всередині їх громад, судячи з історичних даних, була незначною[24].

Серед детального вивчення археології племені «украни» (дослідник — К. Кірш) найбільше знахідок становить кераміка періодів: ранньо-, середньо- та пізньослов'янського[11]. Найдавніші знахідки виявили за VII–VIII століття: серпи, сокири, ножі, молотки, каміння для помолу борошна[11].

Статистика (дослідник — К. Кірш): 127 слов'янських поселень племені «украни» (із 703 слов'янських міст на території Німеччини[18]), 71 — німецьких і решта 23 — змішані та перейменовані, із них слов'яни переважають на півночі 66% (німців 28%), на півдні — 53% (німців 37%) і 37% (німців 40%) на заході[11].

Археологічні культури близькі до племені укран у різні історичні періоди — це в основному фельдберґська культура[23][проросійське 2], суковсько-дзедзицька культура[23][проросійське 2]; празька культура[51] (пшеворська культура[51]), корчацька культура[51], пеньківська культура[51], зубрицька культура, поморська культура, мілоградська культура.

На думку чеського археолога Любора Нидерле слід розглядати укрів як культуру лютичів чи поморян VI–XII століть[52]:

« …заселяли кут між нижньою течією Одеру і річками Піна і Доленц, за яким протікала річка Укра (Uecker). Адам Бременський і Гельмольд вважає кордоном лютичів Одер і тому згадують ці племена разом з лютичами. Це були передусім украни (Ukrani, ukri), що мешкали вздовж течії річки Укри, а поруч з ними перебували й інші, вже більш дрібні племена і населені ними округи: речани (Riezani), плоти (Ploth), хоріци, мезіречі (Mezirech), грозвіни, ванзли, вострогі (Wostroze). Усі їхні поселення розташовувалися між нижньою течією Одера, верхів'ями Гаволи і річкою Піною.
Оригінальний текст (рос.)

...заселявшие угол между нижним течением Одера и реками Пена и Доленца, по которому протекала река Укра (Uecker). Адам Бременский и Гельмольд считает границей лютичей Одер и поэтому упоминают эти племена вместе с лютичами. Это были прежде всего укране (Ukrani, ukri), обитавшие вдоль течения реки Укры, а рядом с ними находились и другие, уже более мелкие племена и населённые ими округа: речане (Riezani), плоты (Ploth), хорицы, мезиречи (Mezirech), грозвины, ванзлы, востроги (Wostroze). Все их поселения располагались между нижним течением Одера, верховьями Гаволы и рекой Пеной.

 »

До прикладу, на тій самій річці Гаволь археологія свідчить про припинення існування представників племінного союзу слов'ян лютичів (куди входили укри) після IX ст. н. е. (див. «Фельдберґська культура»). А також, сучасний німецький музей на річці Укра «Украненланд» улаштований просто неба на місці археологічних розкопок жител укрів обмежених наявною присутністю племені «украни» X століттям, без представників нащадків укрів порівняно з дожившими в німецькому оточенні лужицькими сербами. До того ж йдеться про період початку християнських поховань, на відміну притаманного деякий час слов'янській культурі тіло-спалення, тобто зазначений регіон — без слідів живої присутності слов'ян після X століття. Натомість, добре обізнаний про племінний склад підданих його короні в народі Німеччини король Оттон I Великий (адже навіть його батько Генріх I Птахолов вів війни зі слов'янами у Німеччині будучи обізнаним про їх пересування та осілість) офіційно іменував у 959 році княгиню Київської Русі Ольгу (по Хрещенні Олену) «королевою руґів», бо руги з осторова Рюген (Руян) племінного союзу лютичів Велетської держави[10] ті ж самі руяни острова Руян (Рюген), і ратари (частиною їх були укри) з того ж племінного союзу лютичів[10][53][54]:

« …Прийшли до короля (Оттона I Великого), як після виявилося підступним чином, посли Олени, королеви Руґів, яка при константинопольському імператорі Романі хрестилася в Константинополі, і просили посвятити для цього народу єпископа і священиків.
Оригінальний текст (лат.)

...Legati Helenae reginae Rugorum, quae sub Romano imperatore Constantinopolitano Constantinopoli baptizata est, ficte, ut post clariut, ad regem venientes episcopum et presbiretos eidem genti ordinari petebant.

 »

Сучасними дослідниками німецький єпископ Адальберт Магдебурзький вважається хроністом «Продовжувач Реґінона» (тобто очевидець подій[54]), котрий після перебування впродовж цілого року в Київській Русі в 962 р. не змінив свідчення про присутність полабських слов'ян ругів на Русі і про себе ствердив, що він на Русі був на християнській місії як «єпископ Руґів»[55]. І спорудив для полабських слов'ян руґів у Х ст. християнську церкву в архітектурному стилі ротонди (в межах археологічного городища «город Кия»)[56][57]. Після місії на Русі — невипадково був єпископом і для полабських слов'ян у Магдебургу на р. ЛабаМагдебурзьке архієпископство входила провінція «Vcra» племені «украни» — див. вище).

Залишене під дискримінацією німців слов'янське плем'я в Німеччині для німців знадобилося онімечувати протягом майже понад 700 років до XVIII ст. (див. «древани»), і деякі з них до нині не онімечені (див. «лужицькі серби»), а опинившись «серед древлян Русі германці-вбивці князя Ігоря у Лева Диякона» та «полабські слов'яни серед древлян Русі у Яна Длугоша» в Київській Русі не лишають по собі подібних фактів (див. «варяги», «древляни», «поляни» тощо). Тобто йдеться про прихід з півночі зі сторони балтів слов'янського елементу з германським субстратом на Русь спорідненої культури без вказаного затяжного конфлікту в етнічній адоптації. Звертає увагу також особливість

  1. першого маршруту «Шлях із варягів у греки» — уздовж Одри (від полабських слов'ян до яких відносяться укри племінного союзу лютичів засновників Великого князівства Литовського[58][59]) до Кракова в Галичину (першого місця локалізації літописних «українян» й «Вкраїни» Галицької)[10] через Звенигород, Пліснеськ, Галич[60]. Регіон, звідки і почався вихід міграції племені «украни» в Укрмарку (див. вище).
  2. Другий маршрут «Шлях із варягів у греки» пролягав через Київ — це регіон другої локалізації літописних «українян» України[10] (див. вище): від Варязького моря (Балтійського моря) де власне і мешкали укри, Фінською затокою по ріці Неві Ладозьким озером, далі річкою Волховом, озером Ільмень, рікою Ловаттю, волоком човнами до Дніпра, вплав на р. Дніпрі, потім Руським морем (Чорним морем) уздовж західного берега до Царгороду (Стамбул)[60]. Отже для безпосередньої міграції населення племені «украни» з території «Укрмарк» була відома не лише дорога.
  3. Третє, сіверяни в Сіверській землі мали місто Любеч, обов'язковий осідок варягів на «Шляху із варягів у греки» (див. — докладно розглянуто нижче щодо «сіверян») з виникненням Сіверського князівства в 1097 р., у період міграції полабських слов'ян на Русь. У зв'язку з чим варто зазначити, в порівняльному аналізі, розвиненість містобудування хоча б в регіоні племінного союзу вільців-лютичів (до складу яких входили украни), та виникнення жвавого містобудування з розбудовою вже існуючих населених пунктів на Русі, після військової агресії німців проти полабських слов'ян, їх міграції з південного узбережжя Балтійського моря (до того — відсутність такого пожвавлення). А також, вкрай необхідно брати до уваги існування трьох локалізацій Русі в Європі для розуміння маршрутів міграції: Біля 904 р., Раффельштеттенський торговий статут (Австрія) засвідчив розселення слов'ян, що приходять «з Ругії»-«Русі»:

Антський союз мав племінний поділ на

у період IV–VII ст. н. е.. А вже період Київської Русі племінний поділ мав крім

Оце поповнення ново-поселенцями

  1. в древлянах зі свідченнями про новопоселенців з південного узбережжя Варязького моря, а ще їх назва близька полабським слов'янам древанам (з певно навмисною в літописі відсутністю датування часу заселення Русі); оскільки назва племені «дрєвлянє» (укр. древляни, давньорус. Древлѧне[61]) ідентична старо-слов'янському слову «дрєвлє» у значенні «давньо-старовинного» («раніше», «колись», «перш перед цим», аналогічне до чеськ. drive); відрізніється від «дрєвіє» (зі значенням «дерева») та «дрєво» (дерево, колода, шибениця, балка, бервено, деревляний ідол, деревляне судно, «дерево копійне» — спис, під вогнище на трупо-спалення, плодові дерева)[62]. Отже, назва древлян пов'язана з поняттям «стародавній народ», а не з поняттям «дерево» в тлумаченні проросійських горе-вчених СРСР підконтрольних КДБ з обов'язковим членством у КПРС для права на наукову кар'єру зі страхом зазирнути у старослов'янські словники від політики «войовничого атеїзму» (богослужіння православні християни вели на старослов'янській мові), котрі заполонили хибною інформацією книги з історії Київської Русі. Адже «літопис Нестора» подає інформацію про те, що плем'я древлян прийшло «звідкись» (буцімто «нове плем'я»), і також згаданий літопис відредагований пізніше у XIV столітті не подає датування часу заселення ними теренів Русі. До того ж древляни були названі у даному літописі «древлянами» на території словен давньорус. ѿ Словень же и нарекошасѧ Древлѧне[61] (не плутати зі слов'янами). А словени (словенці) мешкали на території бана Словенії племені древан рос. землю Словеньску...банѣ древѧны[61]. Отже, йдеться про плем'я зі старовинною передісторією, про міграцію полабських слов'ян «древан» на терени Русі пізніше іменовані як «древляни». До того ж словени згадані вже на Русі в часи князювання Олега Віщого та в межах регіону племені «украни» під етногграфічною групою «країнці» (Західнопоморське воєводство, див. нижче).
  2. Друге, про «східних полян» є твердження істориків, що це лехітського походження плем'яукрани відносяться саме до лехітських племен, і цих «полян» немає в Антському союзі у період дати утворення Києва, пізніші під-редаговані росіянами літописи «від Нестора» хотіли представити «полян» засновниками Києва, історики свідчать зміну принаймні трьох археологічних культур протягом V–XI століть — Історія Києва), з певно навмисною в літописі відсутністю датування часу заселення Русі. Представники пеньківської культури поляни розселилися протягом V–VII століть далеко за межі Києва[23].
  3. Третє, етимологія назви племені сіверян давньорус. Северо[63] походить від давньорус. сѣверъ у значенні — сторона холодних вітрів, зимова хуртовина, нічний морок[64]; це синонім півночі[64]; від лат. saevus у значенні — лютий (аналогічно як лютичі — племінний союз укрів)[64]. Від чого походить слово «сіверко» — тобто люто холодно, «сівер» та «сіверик» — зимний або різкий вітер, «сіверка» — вітряна (вітрова), «сіверка» — сира погода[64]. Це є синонім слов'ян-норманів із буквальним перекладом — «люди з півночі» або «люди північного вітру». Тобто такий сенс застосовувати можна до Балтійського моря полабських слов'ян укрів з їх морським портом Уккермунде та мешканців лютицького острову Рюген руґів (див. «королева руґів княгиня Київської Русі Ольга»; кліматична зона починаючи від Ютландії[44], твержень щодо «вендських вікінгів»[65] учасників англосаксонського періоду — див. тут розділ «Мова»), а не до помірної кліматичної зони України: помірно-континентальний клімат (з певно навмисною в літописі відсутністю датування часу заселення «сіверянами» Київської Русі, з надаванням їм нарочито не слов'янської назви лат. saevus, як нарочито зовнішнього погляду германських хроністів на «сіверян» Русі чи то пак переписування з німецьких джерел на під-редагування зводів «Руського літопису»; адже в Україні навіть самоназва української етнографічної групи волинян-дулібів, гуцулів-уличів, бойків-русинів тощо досі нині існує, а «сіверяни» не прижилася).

У зв'язку з вище наведеним, супроти маніпулювання термінами і підміною понять, вкрай необхідно акцентувати увагу на не правильному перекладі та правильному з літописів в існуючій історіографії (України-Білорусі-Росії) щодо термінів «слов'яни» та «словени», які мають різне тлумачення: літопис подає заселення теренів Русі народом за назвою «словени» (від полабських слов'ян), племена цього народу мали назву древлян, полян, сіверян й т.д., тобто різними племенами народу давньорус. Словены, Словене, Словенѣ, Словѣне, Словени, Словенескъ ӕзыкъ[61]. Що розрізняє московський класичний словник старослов'янської мови виданий у Російській імперії під патронатом Московської Патріархії РПЦ: окремо «словенин»[49] та окремо «славяне»[66]. Де літописний «словенин» прийшовши на Русі був другорядною особою у відношенні до «вищості» росіянина (руса) в період «до XI століття»[49][67]; бо «славянє» є вихідцями з Індії під назвою «алани», царі яких в Азії називалися «россами» (росіянами), у котрих піддані слухаючись цих царів називалися також «россами» (росіянами), а керований народними старшинами народ аланів називався просто «аланами»; і маючи «культ богині славі» народ россів називався «слава, славляни, славянами»[66]. Відома навіть у літописах китайських частка аланів лишилася на Кавказі та на узбережжі Каспійського моря (і навіть де російське м. Петровськ); але алани-росіяни заселили терени від Дону до Дніпра, на Азовському морі та на Кримському півострові (старої їх прабатьківщини — де Кілікійські гори Тавра, Тавриди, це було до колонізації греками Криму, і були там тавро-алани, росс-алани і алани називаємі як «русси», «славяни»); а земля їх «славянська» — «Русь» до Різдва Христового[66]. Про що свідчить Геродот: «Сьома річка ГерРосс впадає у Борисфен…уся країна називається Роса»[66][68][Р 1]).

Антропологи відмічають, що «на території племені полян Київської Русі у X‒XI ст. різко змінився склад населення»[69]. Переважаючий раніше довгоголовий антропологічний тип був близький антропологічному типові мешканців землі племені древлян[69]. А літописні поляни мали короткоголові черепи, аналогічні черепам їх сучасників живших на Чернігівщині[69]. Дані антропології також стверджують про те, що древлян потіснили новопоселенці[69]. Візантійський історик Лев Диякон (*950—†1000 рр.) ствердив, що князь Ігор I Старий збиравший данину з військом варягів був вбитий в землі древлян племенем германців[69]. Це імовірно при твердженні про переселення частини полабських слов'ян (укрів) до древлян Яном Длугошем в літописі про Київську Русь. Адже прийшовши з Укрмарки украни могли бути сприйняті саме як германці, про що свідчать висновки сучасних археологів при аналізі характерних особливостей «Суковсько-дзедзицької культури». Це була потужна міграція укрів як на той час, оскільки «полянське» сучасними дослідниками ідентифіковане як древлянське та інше (див. «Поляни»), або навіть ставиться під сумнів навіть назва «поляни» у відредагованому літописі XII-го століття «Повість врем'яних літ» порівняно зі свідченнями X ст. від Лева Диякона чи від Яна Длугоша спиравшогося на стародавні київські хроніки вивезені свого часу перед падінням влади київського князя Святополка I Окаянного (до 1015–1019 рр.). У «Повісті врем'яних літ» немає навіть натяків щодо існування на території Русі будь-яких держав докиївської епохи. А при виникненні потужного феномена імперії «Київська Русь» (досить несподівано) не приписується древнім східним слов'янам особливих державних навичок чи високого рівня вченості з політичною культурою[69]. Привнесення початків цивілізації ззовні[69] могло бути при наявності історичної пам'яті у слов'ян Київської держави про досвід життя в слов'янській державі раніше (наприклад держави Само, Норік, Велика Моравія, Славія тощо). «Повість врем'яних літ» чітко вказує на те, що вони «прийшли» (звідкісь) й «осіли» на Русі.

Новгородський IV літопис[70] стверджує про масове переселення люду[71] — особливо цікава фраза «від Німців»Німеччини), тобто «земель захоплених германськими племенами» у володінні німцями, вони «з родами своїми» — тобто «зі своїми народами» (народ — від «наш род») слов'ян[72][73][49]:

« …Вибравшись від Німців три брати з родами своїми, і повівши з собою дружину велелюдну. І прийшовши старійшиною Рюрик сів у Новгороді[Н 1] (Литовському), а Синеус, брат Рюриків, на Білозері, а Трувор у Ізборську; і почали воювати всюди. Від тих Варягів осілих назвалася Русь, і від тих слов'ян [словен-велет-велетів] Руська земля [походить]; і по-суті Новгородські люди і до сьогодення [мають походження] від роду Варяжського.
Оригінальний текст (давньоруська)

...Избрашася от Немецъ три браты с роды своими, и пояша съ собою дроужину многоу. И пришедъ стареишиною Рюрикъ седе в Новегороди, а Синеоусъ, брат Рюриковъ, на Белиозере, а Труворъ вы Изборьсце; и начаша воевати всюды. Отъ техъ Варягъ находницехъ прозвашася Роусь, и отъ техъ словеть Роуская земля; и суть Новгородстии людие и до дняшнего дни отъ рода Варяжеска.

 »

Аналогічно, коли літопис повідомляє про походження-міграцію «від ляхів» племен Київської Русі на Русь (зазначених вище) давньорус. ѿ Ляховъ, Лѧховѣ[61], то слід вважати, що йдеться про переселення з-під влади поляків (Польщі) в сучасному розумінні, це від тодішніх «поморських князів» (які за походженням ляхи), та умовне віднесення згаданих племен Русі до лехітів. Оскільки у Хрестовому поході проти слов'ян приймали участь і поляки (ляхи), котрі воювали саме проти полабських слов'ян лютичів та ободритів, частка котрих мігрувала на Русь. Беручі до уваги німецько-польські конфлікти за етнічне мешкання слов'ян Помор'я (Померанію) стає переконливим вище наведене. І розуміння сполучення давньорус. Лѧхове Оукраинѧнѣ[10]; і редакція у літописі[61] з «лютичі» на «лютва[74]-литва» (литвини ВКЛ) щодо уривку[61]:

« …від тих Ляхів названі Поляни Ляхові друзі Лютичів...
Оригінальний текст (давньоруська)

...ѿ тѣхъ Лѧховъ прозвашасѧ Полѧне Лѧховѣ друзии Лютицѣ

.
 »

Отже, плем'я полян були друзями для племені лютичів (у складі яких були украни), а також з огляду на аналогічне «ляхове україняни» з «ляхове поляни» не доречним і умовним є сучасний поділ на «західних полян» та «східних полян» (див. вище розділ «Історія», одне місце локалізації літописних «українян» у Київській Русі з трьох у сусідстві з літописними полянами).

Украни відсутні в XI–XIV ст. в Німеччині[10]: «Літопис Руський» (збережені редакції рукописів літопису XIV ст. та інформація в них за XI ст. й тлумачення сучасних істориків за 1989 р.) вказує за XI–XIV ст. на лютичів (земля і народ), як групу західнослов'янських племен (доленчан, ратарів, хижан та черезпенян), що жили між пониззям ріки Лаби (Ельби) та р. Одри (Одер), і на островах Рюген, Узедом, та Волін у Варязькому морі (Балтійському морі); нині це Нойбранденбурзький округ і східна частина Ростоцького округу (терени бодричів Ободрицького союзу полабських слов'ян) в Німеччині, та північно-західна частина Щецинського воєводства (острів Волін та місто Волін після 1998 р. в Західнопоморському воєводстві Польщі, див. вище «словінці» як етнографічна група країнців у Західнопоморському воєводстві)[10].

Після міграційного повернення укранів на терени України[43] «Літопис Руський»[10] їх локалізує в трьох різних місцях Київської Русі (див. вище), не по периметру всієї держави Русі на кожному метрі лінії кордону під усім державним кордоном Русі на виправдання новітньої політичної російської гіпотези походження назви «Україна» від буцімто поняття та слова «окраїна» (рос. окраина — периферія, провінція) — населення і племена тодішньої Русі не іменувалися тотально українцями за те, що мешкали на краю держави (до того ж три вище зазначені місця локалізації літописних українян є на достатньо великій відстані від державного кордону Русі). А також, «Літопис Руський» чітко виокремлює укрів від ляхів (лендзян), лише відносячи їх до лехітів в 1268 році від Різдва Христового (від Р. Х.) нашої ери (н. е.) як 6776 рік від сотворення світу (від с.с.); що відповідає споконвічному поняттю людності «в країні» (Вкраїна) та «у країні» (Україна)[75][10][76][77]. Але росіяни впадають у антинаукове спотворення старовинного тексту в «Літописі Руському» (див. «Концепції етногенезу»). А саме — «рос. ляхи, живущие на границе»[проросійське 3] замість оригінального «ляхове украиняне» (давньорус. Лѧхове Оукраинѧнѣ[78][79]) з українським перекладом «укр. ляхи-україняни»[10] (хоча в іншому місці росіяни вимушені визнавати факт існування цілої території «Въкраиници» тлумачачи рос. Украиница — область в Волынской земле[80]):

« …коли княжив Войшелк у Литві і Шварно, і рушила литва на ляхів воювати проти Болеслава Стидливого, князя лядського, і шли вони мимо Дорогочина …І відтоді зняли вони війну, і стали ляхи пустошити довкола Холма, а воєводами були з ними Сигнів, Ворж, Сулко, Невступ. Але не взяли вони нічого, бо люди повтікали були в город, тому що вість їм подали були ляхи-україняни.
Оригінальний текст (давньоруська)

...Въ лЂто 6776 (1268). По се(м) же княжащю Въише(л)кови в Лит†и Швар(ь)нови, и поѝде литва на ляхы воева(т) на Болеслава князя, и идоша мимо Дорогичи(н). …И о(т)селЂ заратиша(с), и почаша ляхове воевати около Хо(л)ма. Воеводы (ж) быша с ними: СигнЂвъ, Вър(ь)жъ, Су(л)ко, Невъступь. И не взяша ничего (ж) збЂгли бо ся бяху въ горо(д), зане вЂсть бяху подали и(м) ляхове украиняне.

 »

Літописне датування перебування «українян» (вкраїнців, українців) у XI–XII ст. в Київській Русі відбувається хронологічно саме після військової агресії на «укранів» у X ст. в Укрмарці з поступовим зникненням укран в Укрмарці (див. вище) та появою в Київській Русі[10]:

Титульна сторінка другого видання «Опису України»

У XVI–XVII ст. французький картограф Гійом Левассер де Боплан територію України чітко окреслює теренами народу транскрибуючи тотожньо німецькому «украни» (нім. UKRANen), як «Вкран» (Укран) — «VKRANie» фр. d'Ukranie (UKRANie) від слов'янського «в країні» й «у країні» (див. ілюстрацію), на сучасній французькій — фр. L'Ukraine[81][82], що Російська академія наук Інституту слов'янознавства визнала як суто українське, що безпосередньо відноситься до України[83]:

Але є використання щодо сучасної України старої назви племені «украни»: ісп. Ucrania[84]. Навіть сучасне посольство держави Україна має назву «Embajada de Ucrania en los Estados Unidos Mexicanos» (Посольство України в Мексиканських Сполучених Штатах)[85].

Загальновідомим є, і певно не потребує роз'яснень однакове вживання «Вкраїна» та «Україна» у XIX ст. Тарасом Шевченко та факт заборони української мови і навіть заборони права називатися українцями (див. «Хронологія заборон української мови», «Малороси» тощо) інспіровані Романовими на справді Ольденбурзької династії у минулому пов'язаною з німецькою історією Шлезвіг-Гольштейну та Мекленбург-Передньою Померанією, тої самої території Укрмарк племені Укранів, котрі пережили німецьку навали (див. вище та «Гогенцоллерни», «Шлезвіг-Гольштейн», «Гольштейн-Готторпи», «Романови»); оскільки володіла династія Рюриковичів літописними «українянами» в Русі (див. вище) без права володіння Україною Романовими (див. «Юридичний аспект»). Не лише особа має особисту безперервну генеалогію чи династію, але і український народ має свою безперервну історію родоводу (етногенезіс).

Плем'я украни безпосередньо відноситься до предків сучасного українського народу[11].

Мова[ред.ред. код]

Див. також: Лужицькі мови

На думку Й. Єглі та українського ономаста Олексія Стрижака хороніми «Україна» та «Укрмарк» мають тотожню етимологію[86][87]. А мова племені «украни» була близькою до полабської мови[86][87]. «Варяги», котрі прийшли у Київську Русь з південного узбережжя Балтійського моря говорили слов'янською мовою полабських слов'ян, і спорудженим містам на Русі дали слов'янські назви[88]. Мова несе історію свого походження й формування у власному звуковому, граматичному й словниковому матеріалі, тому мовознавець Ґінц Шустер-Шевц ствердив, що не було історичних перерв після праслов'янської мови: не було ні «прозахіднослов'янської» мови, ні «просхіднослов'янської» мови (тобто умовно існує поділ на східних слов'ян та західних слов'ян)[89][87]. А згідно його було три діалектні комплекси:

Писемність[ред.ред. код]

Археологічні знахідки та інше свідчить, що задовго до впровадження кирилиці на Русі полабські слов'яни користувалися рунічним письмом (див. «Слов'янські руни»). У 861 р. Костянтин-Кирило Філософ (майбутній творець разом з братом Мефодієм слов'янської азбуки) виявив у Криму Євангеліє і псалтир, написані «руськими письменами» (давньорус. чръти и рѣзы), і, зустрівшись з людиною, яка промовляла на цій мові, засвоїв розмовну мову і розшифрував писемність (у Криму на Шляху із варягів у греки, зв'язок розглянутий тут у розділі «Археологія та антропологія»). Тобто він болгарин запозичив раніше вже існувавшу писемність Русі, ідентичну полабським слов'янам (руни). Очевидно, що це Євангеліє та псалтир мали культурний зв'язок з писемністю полабських слов'ян, а самі книги були написані «рунічною писемністю». Чорноризець Храбр засвідчив у творі «Про письмена» у X ст.[91][92][93][94][95][96]:

« Адже раніше словени не мали букв, але за рисами і різами (вирізаними рисками - рунами) читали, ними ж гадали, поганими будучи (язичниками). Охрестившись, римськими і грецькими письменами намагалися писати слов'янську мову без улаштування.
Оригінальний текст (давньоруська)

Прѣжде ѹбо словѣне не имѣхѫ книгъ. нѫ чрътами и рѣзами чьтѣхѫ и гатаахѫ погани сѫще. кръстивше же сѧ. римьсками и гръчьскыми писмены. нѫждаахѫ сѧ словѣнскы рѣчь безъ устроениа…

 »

Зі свідчень тогочасних очевидців, кожен ідол язичницького пантеону богів у центральному місті Ретра племінного союзу лютичів (до котрих входили і украни) мав свій підпис слов'янською мовою, назви божка слов'янської міфології. Тобто, ці записи розуміли всі відвідувачі храму.

А Гельмольд засвідчив[97], що німецькі католицькі священики навіть писали проповіді старо-слов'янською мовою для полабських слов'ян, і це користувалося успіхом, один з яких ним був вказаний з ім'ям Брунон у Старограді[26].

Заступник сучасного німецького історика професора Германа у Берліні засвідчив, що в Німеччині існує величезне сховище заповнене слов'янською археологією з найдавнішими рукописними книгами полабських слов'ян з текстами написаними старослов'янською мовою (є книги на дерев'яних дощечках), які досі ніхто не досліджував (німцям воно не потрібне, навіть відкопані слов'янські речі IX ст. на острові Рюген закопують як непотріб не задовольнившись тим, що до приходу слов'ян на ті землі, немає жодних слідів німецької присутності)[98].

Гідронімія[ред.ред. код]

Німецькі дослідники мають цікаву послідовність етимології: назву слов'янського племені «украни» вони виводять від нижньо-німецької вимови назви ріки «Іккер» нім. Uecker, бо верхньонімецьке «Уккер» (нім. Ucker) відрізняється з-за передісторії онімечених слов'ян (до того ж успадкована від поморян польська назва пол. Wkra видає українське чергування літер «у» й «в», наприклад у словах «Вкраїна» чи «Україна»), та географічно розташована згадана річка Укра в регіоні верхньонімецької вимови; а дану річку (згідно позиції німецьких націоналістів) невідомо хто назвав праслов'янським словом «vikru», що має синонімічний відповідник — «хуткий»[99]. Насправді згадана річка була іменована від назви племені Укри самим Украми[11].

Знання написання німцями самоназви укрів як «ucker» або «ucher» (порівняно з написанням німцями назви «Київ» як «Chue») приводить нас до ще одної версії — слов'янського еквіваленту як *ucher > «ухарь» — «молодець, вдалий»; етимологічно відноситься до слов'янського слова vikru «хуткий»[100].

В 954 р. укри — ротарі підняли повстання проти германських поневолювачів і приступом визволили місто Воліслав (Валелебен) у Старій Марці, між Вербеном та Аренбургом, і перебили величезну кількість німців[101][37].

Цей виступ став сигналом до всезагальної визвольної війни полабів на чолі з Нако і Стоїгнівом. До повсталих приєдналися знатні саксонські рицарі Віхман і Екберт. Перший був проголошений королем і під його проводом полаби вторглися у Саксонію і заволоділи замком Кокаресцемія. На допомогу слов'янам поспішили угорські війська, але біля Лехвельду (955 р.) вони були розбиті німцями. Незабаром і полаби зазнали поразки на ріці Раксі, а їх вождь Стоїгнів і 700 полонених були страчені. Але повстання вибухали і в 958 р., у 959 р., у 960 р.. У 963 році німцями були захоплені і союзники полабів лужицькі серби[37].

Цілком імовірно, що після поразки повстання значна частина укрів — ротаріїв переселилася під захист руської княгині Ольги і вона дозволила їм поселитися на спустошених древлянських землях[37]. В пам'ять про колись могутню і незалежну єдину Волинську державу поморських слов'ян нові землі прибульці назвали Волинь (одне з трьох місць локалізації літописом «українян», див. вище). Саме укри принесли таку наявну тепер гідронімію басейну Прип'яті, яка походить від складних слов'янських антропонімів (Жеримишел, Лібожада, Любожижа, Радоробель), із західнослов'янськими гідронімними основами (Жерев, Зеремелька, Зеремянка)[37].

Релігія[ред.ред. код]

В язичницькій релігії використовувалися обереги, амулети ідолів ідентичні кам'яним бабам степів України (публікація 1958 р. німецьких археологів, каталог А. Шмідта-Хеклау щодо археологічних знахідок Полаб'я в дисертації 1997 р.)[102].

Гілка племен у північній частині теперішнього польського Помор'я — на лівобережжі ріки Одра — в епоху раннього середньовіччя відома під іменем «украни» (пол. wkrzanie), від назви яких територія, що вони її заселяли, називалася Укра (нім. Uckermark < праслов. Vъkra); а вони є частиною племені ротарів (вони ж — родарії)[37].

Назва «ротарії» походить від назви міста Ретра, де знаходився головний язичницький храм «Ріедігост», в якому стояв ідол Сварожича (Zuarasica) — Аркони. Епітетом Аркони було «Святовит» (слово «Світовид» є витвором українських письменників ХХ ст.). Цьому богові поклонялися усі поморські слов'яни[37].

Можливо Аркону Сварожича слід ототожнити з давньоарійським Арджуною («білий», «світлий»), який вважався втіленням у образі мужа могутнього давнього бога Нари. Матір'ю Арджуни вважається Кунті Прітха (вона ж скіфосколотська Антея Пората), яку наділяли епітетом «Ратра» — «ніч», «темінь». Тобто цілком місто Ретра могло бути назване в честь праматері Аркони (з невипадковою назвою слов'янської фортеці «Аркона» в регіоні річок Ельба і Одер)[37]. Підтверджує нашу гіпотезу те, що жоною Арджуни була царівна з роду змій — нагів Улупі, від якої, можливо, і виводили свій родовід північно-західні слов'яни — полаби. Бо ще Галл Анонім у «Хроніці князів та правителів польських» називає їх «зміїний рід»[103], і аж ніяк не в переносному значенні. Царівна Улупі від Арджуни народила сина Ірвата (порівняно з назвою племені хорватів, що переселилися на південь, на Балкани, а сусідами поморян по Віслі були карпатські білі хорвати)[37]. Цікаво, що від Арджуни інша царівна — Чітрангада — народила сина Бабхрувахана (родоначальника бобрів, чи, вірніше, змішаного балто-германо-слов'янського племені бебриків), а сестра Крішни Субхадра — героя Абхіманью.

Відомі християнські проповідники земель полабських слов'ян (і серед племені «украни» зокрема) в юрисдикції Магдебурзького архієпископства:

3 травня 1153 р. на честь свого батька Вартіслава I князь лютичів Богуслав I та його брат Казимир I заклали католицьке абатство в місті «Столпи»-Штольпе (нім. Stolpe, лат. Stolpe) на землі племені украни, за участю єпископа Адальберта Померанського.

Суспільство[ред.ред. код]

прапор бодрицького міста Шверін
прообраз Тризуба — герб бодрицького Рюрика сокіл летящий на полюванні додолу на здобич), що нині є гербом Старої Ладоги[104][105]
герб Галицько-Волинського князівства — прототип кольорових компонентів сучасного прапору України
герб ободритських князів, предків династії Мекленбургів, прототип герба Галицько-Волинського князівства
герб засновника Галицько-Волинського князівства на території Русі нащадка князя ободритів (у племінний союз яких входили й укри) Романа ІІ Мстиславича династії Рюриковичів
Завоювання Вартіслава I (позначені рожевим кольором)
герб династії Ягеллонів Великого князівства Литовського (створеного лютичами) зі сполукою кольорів князів бодричів (див. «Мекленбурги»)[106]
прототип герба «Погоня» ВКЛ (до складу якого входила пізніше Україна), печать 1170 р. князя племінного союзу лютичів (до складу яких входили украни) Богуслава I Грифича[107]

У Велетській державі, у етнічній спільноті полабських слов'ян суспільства «союзу лютичів» плем'я украни мали в суспільній структурі великих князів та другорядних князів в управлінні свого племені. З числа яких обирали собі князів, очільників державного утворення (виборні князі[108][109]). В політичному житті засадничо були демократичні принципи віче. Що повністю співпадає з політичним життям Київської Русі, котра невідомо звідки повстала (як-то заангажовано представлено в літописі Нестора), не за азіатським зразками. Украни не сприймали германізації у порівняльному аналізі зі слов'янським племінним «союзом бодричів», котрі співпрацюючи з германськими племенами для історії дали легку можливість простежити в тих анналах ободрицьких князів (див. «Ободрицькі князі», «Ободрицький союз»). Що важливо вказати у зв'язку з 782 роком — коли ободрити-бодричі підкорили вільців-лютичів[Б 1])[110]. Племена союзу лютичів входили в державу на чолі з князем Готшальком, потім Крутом й Генріхом[26].

Згідно «Анналів королівства франків», Адама Бременського, Саксонського анналіста від населеного пункту ободритів Рерік (не випадково тотожне імені «Рюрик» засновника династії Рюриковичів Київської Русі «Рурек-Рурко» згідно Яна Длугоша[111]) всі племена союзу бодричів (й вільців-укрів зокрема) чужоземці називали «рарогами», «ререгами» (лат. Reregis), руґами (звідки пізніше повстав титул «королева руґів» княгиня Київської Русі Ольга, див. вище)[112][113]. У 808 році Годфред (†810 р.) син Зіґфріда правителя Данії зруйнував слов'яно-скандинавське[114][115][116] містечко Рерік та перегнав всіх його мешканців до порту вікінґів Хедебю (Слісторп). І в Київській Русі у 862–868 роках появився варяг «Рюрик»-Рурек-Рурко (†879 р.) чудово розуміючий старослов'янську мову[117] разом з ватагою вікінгів-варягів за походженням — полабські слов'яни[118].

Згідно російського історика Гедеонова С. О. ім'я родоначальників Рюриковичів «Рюрик» — це не власне ім'я, а родове прізвище «Ререк» (тобто «сокіл» заховане чеською культурою як «рарашек»-вогняний птах), що носили всі представники правлячої династії ободритів на основі скандинавської саги Сноррі Стурлусона про Хакона Доброго з циклу «Коло Земне», де венди названі[Б 1] «соколами» (див. ілюстрацію)[119].

В економічній та військовій справі украни вигідно використовували у Варязькому морі свій морський порт «Уккермунде».

У 983 р. укри приєдналися знову до племінного союзу лютичів з метою підсилення протистояння німецькому впливові у слов'янському повстанні[120]. Укри займалися землеробством[11], скотарством[121], бджільництвом[122], ремісництвом, суднобудуванням, рибальством й були хорошими мореплавцями. Та торгували з Руссю[26]. Достовірно відомо, що в ХI ст. вони відвідували Волинь[26].

Ян Длугош, крім наведених свідчень міграції полабських слов'ян на Русь, також вказав на переселення полабських слов'ян Полаб'я та Помор'я з королем прусів Міндовгом на землі ятвягів в «Великій Хроніці Польській»[123]. І князь Полоцького князівства Рогволод (†978 р.) «прийшов був із замор'я» (згідно пісні «Перелік Інґлінґів» це вендський вікінг Рьоґнвальд Достославний Олафсон, конунґ Вестфольда, син Олава Альва ҐейрстаДіра брата Хальвдана Чорного; про варязького князя Рогволода Полоцького — сага «Пасмо про Еймунда», де згадано управителя на озері Ладога Рьоґнвальда Ульвссона родича шведки Інґіґерди дружини Ярослава Мудрого), на його донці Рогнеді одружився київський князь Володимир із родоводом ободритських Рюриковичів[124]; володарем тої Ладоги був також і київський князь Олег Віщий (†912 р.).

Після повстань полабських слов'ян проти німців князь Київської Русі Ярослав I Мудрий (981-†1054 рр.) не випадково був союзником саме полабських слов'ян[44].

Сакси дбали за династичні споріднення з полабськими слов'янами на дотримання монархічного життя, з політичною метою. Невипадково (згідно Штаденських анналів) німецька принцеса Ода Штаденська онучка брата імператора Священної Римської імперії Генріха III, з 1112 р. була дружиною Святослава Ярославича (1027-†1076 рр.) сина князя Київської Русі Ярослава Мудрого з династії Рюриковичів Київської Русі. Після смерті вказаного чоловіка Ода Штаденська була змушена тікати з Русі разом з сином Вартіславом у Саксонію. Після чого Вартіслав став князювати «в Русі» полабських слов'ян ставши родоначальником династії Грифичів. Він же стає володарем земель племені украни (див. ілюстрацію).

Після 1147 р. Хрестового походу проти слов'ян під владою князя ободритів Ніклота були етнографічно близькі: ободрити, лютичі, хижани та черезпеняни[26].

Після посилення політичної роздробленості слов'ян князь Ніклот повернувся до старої політики князя Генріха шукаючи опертя своєї влади ззовні, при допомозі німців, замість утвердження слов'янської самобутності у незалежній вендській державі Славія, котра після німецького вторгнення у 1160 р. припинила існувати[26] (див. вище з'ява трьох місць локалізації «українян», виникнення м. Славута тощо).

Зазначена Вергуном Д. М. (див. вище) династія Бабенбергів невипадково поріднилася з українськими Рюриковичами: герцогиня австрійська Гертруда (донька Генріха Бабенберга) була дружиною Романа Даниловича сина короля Русі Данила Галицького. А Галицько-Волинське князівство використовувало ідентичну символіку гербові ободритських князів, предків династії Мекленбургів. А також, королева Швеції Астрид Ободритська або Астрид Мекленбурзька (швед. Astrid av obotriterna) донька князя ободритів (в племінний союз яких входило і плем'я украни), була матір'ю Інгігерди дружини Великого князя київського Ярослава Мудрого.

Засвідчив Гельмольд у «Слов'янській хроніці» про останнє слов'янське повстання 1164 року за незалежність «Венедської державності» (Славія), де мешкали украни:

« Бо вся земля слов'янська...через безперервні війни, особливо ж війни останньої (1164 року), на милість Господа Бога, Котрий завжди зміцнює десницю благочестивого герцога (Померанії Богуслав I), була цілком перетворена на пустелю. І якщо ще залишалися якісь останні уламки від народу слов'янського, тоді внаслідок нестачі в хлібі й запустіння посівних полів вони були настільки виснажені від голодомору, що були змушені натовпами йти до поморянСхідну Європу)...І пішли слов'яни (у Східну Європу), які жили в навколишніх селищах, і прийшли сакси і оселилися тут (замість етнічних слов'ян). Слов'яни ж поступово вибували з цієї землі...Герцог (саксонський Генріх Лев) присудив їм (слов'янам) вигнання (зі своїх етнічних земель) та звелів всім своїм (саксам) бути готовими до (військового) походу під-час жнив (мирного збирання врожаю слов'янами, позбавлення джерел харчування)...І прийшло військо герцога (саксонського Генріха Лева), і нікого (слов'ян) тут не знайшлося, хто вчинив би йому (озброєний) опір. Бо слов'яни, увесь час йдучи вперед (до Східної Європи), втікали від присутності герцога (саксонського Генріха Лева), не маючи сміливості десь зупинитися зі страху перед ним...І прийшли сюди зі своїх земель тевтонці, щоби населити цю землю, простору, багату хлібом, зручну з-за великої кількості пасовищ, багату рибою та м'ясом і всіма благами...Мужі ж гользатські, які після вигнання слов'ян заселили їх землю, старанні в спорудженні (католицьких) церков...Вся ж земля слов'янська,...колись небезпечна (для саксів) засідками і майже пустельна, тепер, завдяки Господу (Богу), вся перетворена в єдину саксонську колонію. І споруджуються тут (німецькі) міста і селища, і збільшується кількість (католицьких) церков, і росте число служителів божих (священиків)...Ґунцелін (I фон Гаген), муж сильний і васал герцога (саксонського Генріха Лева), наказав своїм (саксам), щоб якщо вони виявлять будь-яких (живих) слов'ян, які (утрималися від міграції) пробираються через глухі місця,...то щоби схопивши їх у полон, негайно передавали їх для страти через повішення  »

Міграція була не лише масовою, але й тривала десятиліттями з територій полабських слов'ян з-за колоніальної політики німців з використанням релігії в політиці заради їх економічної мети у давній геополітиці, серед тих жертв було і плем'я порусів, котрі згодом також пережили германізацію. У давніх німецьких джерелах старовинні німецькі шовіністи не приховують свого німецького націоналізму[125]. Галл Анонім свідчив[126]:

« Так ось, він (польський король Болеслав III) напав на Пруссію, країну досить варварську, а бажаючи знайти причину для (розпочатої ним) війни й не виявивши її, повернувся звідти з великою здобиччю, спаливши все і захопивши багато полонених. Але якщо вже так сталося, що ми згадали про цей край, то не буде зайвим додати ще щось до цього з оповідань предків. Поіменно, за часів Карла Великого, коли Саксонія ставилася до нього неприхильно, вороже ставилася до його влади і не приймала християнство, народ цієї країни перебрався на кораблях із Саксонії і зайняв цю землю, отримавши одночасно й назву цієї країни (тобто Пpyciї, «По-Русі»). Так до цих пір живуть вони без короля і без закону, і не забувають колишнього відступництва та дикості.  »
печать 1214 р. князя Помор'я Богуслава II Грифича[107] онука київської княгині Євдоксії Ізяславівни династії Рюриковичів

Крім того, що зустрічаємо в «Літописі Руському» імена полабських слов'ян на Русі X–XIII століть і маючи свідчення масового переселення їх на Русь з-під влади Німеччини (див. вище розділ «Археологія та антропологія»), варто звернути увагу на свідчення очевидця переселення полабських слов'ян «венедів» (велетів) від Генріха Латвійського в «Хроніці Лівонії»: Венди-Венеди з берегів Ельби були зайшлим численним моноетнічним народом, який був чужий для місцевих східних балтів куршам і летам, які виганяли венедів за напрямком з Заходу Європи на Схід Європи вздовж берега Балтійського моря. Абсолютно точно, що венди-венеди поверталися тою дорогою, якою вони прийшли зі Сходу Європи берегом Балтійського моря у Західну Європу раніше, лишаючи сліди міграції. Оскільки венеди пробували осісти в Прибалтиці: збудували у 1206 р. столицю м. Венден (порівняймо — в «Літописі Руському» XIII ст. вже є три заселені регіони «українян»), що м. Венден служив найкращою опорною резиденцією Ордену меченосців в Лівонії, яка була найбільш укріпленою та пристосованою для «військової машини» вказаного ордену, що свідчить про попередню добру венедську традицію та гарний досвід у фортифікації та містобудуванні (див. тут розділ «Фортифікація», «Латиський Цесіс», «Венденський замок» латис. Cēsu viduslaiku pils), і саме в той історичний період виникає топонім Укрі (див. «Укрська волость»; гідроніми р. Вкра, р. Вкра пол. Mołstowa, осада Вкра у Плонському повіті, село Вкра у Цехановському повіті, Вкраїнська пуща пол. Puszcza Wkrzańska). І саме венедські лютичі мали геральдичний символ герб «Погоня» (печать 1189 року князя бодричів Миколая[106] із м. Ростока з обов'язковою синьо-жовтою сполукою в геральдиці і м. Росток до нині, печать 1170 року князя лютичів Богуслава I[106] із Померанії, печать 1214 р. князя Помор'я Богуслава II Грифича[107] онука київської княгині Євдоксії Ізяславівни династії Рюриковичів (донька великого князя київського Ізяслава Мстиславича), печать 1235 р. князя Барніма I Поморського[107] тощо), котрий став прототипом геральдики Великого князівства Литовського[106] й шляхти з обов'язковою синьо-жовтою сполукою (напр. див. «Мінське воєводство», «Поліське воєводство»).

У «Генеалогії королеви Інгеборг» (до 1131 р.) сестра Малфріда, дружина короля ободритів (до складу яких входили землі племені укранів) і герцога Шлезвігу Канута II (†1131 р.) Інгеборга іменується дочкою «наймогутнішого короля русів» Ізяслава. Згідно «Історії данських королів» (XIII ст.) — це дочка Великого князя київського Мстислава Володимировича (Гаральда) династії Рюриковичів. Резиденція королівського будинку знаходилася в ободритському місті Любек. Син Канута II і Інгеборги Вальдемар був данським королем (1157–1182 рр.): в області Батьківщині Рюрика, бо Рюрик був князем ободритів (що знаходилися в унії з Данією).

Близько 1221 р., Петро Дусбургський нім. Peter von Dusburg (поч. XIV ст.) свідчив про прибуття 600 000 русинів-рутенів з Русі полабських слов'ян в «землю скаловитів» в гирлі р. Німану за дев'ять років до приходу тевтонських лицарів, чергова міграція в нову «Землю Русь», і ідентифікувалося це автором між рікою «Мемель» (Німаном) і Мазовією західних балтів. Це терени Білої Русі у складі Київської Русі до монголо-татарської нашестя 1240 року.

Фортифікація[ред.ред. код]

типове поселення укрів Полаб'я в заснованому ними місті

Археологи вивчили поселення, зробили реконструкції, відкрили в деяких місцях музеї просто неба. Усі поселення-городища племені «укри» в Укрмарці з 127 відомих[18] ставали основою міст, і мали ідентичну характеристику для всіх полабських слов'ян (див. вище): була круглої форми фортифікаційна споруда обнесена валом, а поруч селилися люди (див. ілюстрацію тут, і додатково — «Бранібор»). При небезпеці (наступ ворога) — люди залишали працю, брали найцінніше з собою та укривалися в замку, приймали участь в обороні. До прикладу (в Київській Русі), при порівнянні цього з музейною реконструкцією археологів вигляду старовинного Києва обнесеного валом й поруч житлового району «Поділ» — можна помітити ту ж саму закономірність.

Критика дослідників[ред.ред. код]

Встановити правдиву історію заважає політична заангажованість, упередженість, відсутність самокритики тощо. Спекуляція історичними фактами, зміна висновків на догоджання політичним ідеологіям. Всупереч академічній культурі в науковому світі присутні факти не належного абстрагування й відсутність відповідальності для наукового дослідження, а суб'єктивність. Що потребує однакового ставлення при дослідженні джерел німецьких, російських, польських, данських, норвезьких тощо (див. критика тексту, епістемологія, літературна критика тощо).

Позаяк спільнота науковців «Наукового товариства імені Шевченка» переслідуючи об'єктивність ствердила, що наприклад російський філолог Олексій Шахматов не зміг звільнити особисту свідомість від політичної ідеології будучи продуктом суспільного життя Російській імперії[127]. Спочатку Шахматов О. при дослідженні історії виникнення української мови після VI ст. (часу розселення племені украни в групі полабських слов'ян)[127] обґрунтовував відмінності у мовному розвитку української мови, як мови, а не як «малоросійського діалекту південної російської мови» з «білоруським діалектом північної російської мови» вкупі при умові перебування українського народу під владою Росії до 1916 року[127]. Діяв він як типовий російський ліберал (конституціоналіст-демократ)[127]. Але після 1917 р. з утворенням Української Народної Республіки він зайняв різко негативну позицію щодо стародавності прав українського народу на державницьке життя політичної нації замість існування в якості етнографічної групи «українців» чи «білорусів», а відтак Шахматов О. вдавався до активного політичного життя Росії й зради попередніх наукових досліджень[127]. Шахматов О. зайняв категоричну позицію розгляду історії білорусів та українців виключно тільки «в рамках загальної історії російської мови»[127]. Шахматов О. став акцентувати увагу на політичній концепції «спільнодавньоруської мови» як «проміжного етапу між праслов'янською мовою та історією трьох мов» (виділяючи серед умовно взятої «групи східнослов'янських мов»): йдеться про два окуповані народи Росією (Україна і Білорусь) вкупі з Росією[127]. Почав вдаватися до спекуляції виведення походження «південноросійського наріччя» нібито в басейні ріки Дон (терени Дону тоді не були підвладними УНР підпадаючи під політичний вплив білогвардійської Росії), вважаючи це ще й утворенням білоруської мови; пізніше раз-у-раз міняв свої погляди, в подальшому його праці стали суперечити попереднім науковим роботам, піддався політичній кон'юнктурі[127].

Аналізуючи масштабно джерела даної тематики слов'янознавства дається взнаки негативний вплив на науку від російського шовінізму й російського націоналізму: фіктивно вважати все слов'янське приналежним виключно тільки до російської історії зі спотворенням історичних фактів, пізнішим переписуванням попередньої історії, привласненням собі історії зовсім інших народів[128][129], а на справді є прихований політичний російський інтерес (див. «панславізм», «третій Рим», «російський світ», «геополітика» тощо). Дослідження вчинене Любором Нідерле було оцінене Російською академією наук й Академією наук СРСР залишивши слід в його біографії, але після його позиції далекої від наукової етики — мовляв має бути одна держава для всіх слов'ян світу під пануванням Росії[130]:

Slovanské starožitnosti, Praga - I, IV:

Дуже багато чого загально пов'язує один з одним частини народу російського, і чинить гріх і перед собою, і перед слов'янством той, хто насильно розбиває створене століттями, замість того щоб спільними зусиллями створити одну, з вільних частин складену, народ російський і одну державність.

«Норманська теорія» інспірована шовіністичними німцями у XVIII ст. та підтримувана шовіністичними росіянами у XIX ст. досі панує і в Західній Європі також, що германці заснували Київську Русь, що германці панували над слов'янами Русі, германці провадили на Русі колонізацію етнічно-хліборобську і торгову[131] (і це поруч з доконаним історичним фактом дискримінації слов'ян в Німеччині та українців в Російській імперії). Але це не витримує наукової критики в тому, що не існує історичних свідчень щодо хоча б спротиву носіїв німецької мови та німецької культури (або шведської мови та шведської культури) серед напр. варягів Київської Русі проти їх слов'янізації, аналогічно довготривалому спротиву онімечуванню серед полабських слов'ян[131]. Вченими доведено факт «швидкої асиміляції варягів з місцевим населенням Київської Русі»[60] на роботі в адміністрації державного утворення Київської Русі, в торгівлі, у хліборобстві, у війську (особливо беручі до уваги не лише виголошування усних команд у війську на зрозумілій мові та потреби робити хоч-якісь записи). Чітко окреслена з'ява «новопоселенців»[69] на Русі серед древлян збігається з періодом поступового зникнення полабських слов'ян укрів в Німеччині та з початком з'яви «варягів» на Русі[60] — це IX–X ст.. Період зникнення слідів укрів в Німеччині і «варягів» у Київській Русі збігається — це X–XI ст.. Все що «германське» у літописних «варягів» було — так це тільки ритуал поховання з матеріальними предметами певно купленими у німецьких ковалів (зброя)[60], як свідчення тривалого перебування підо впливом германських племен на Півночі Європи. Що вказує на полабських слов'ян (і укрів зокрема), адже історії відомий доведений факт — на Русі називали «варягами» в купі «представників різних північних германських племен»[60] (від VI століття заселення Укрмарки укранами коло Варязького моря певно що по IX століттю на Русі їх могли сприймати як частину «германських племен» зі зрозумілою мовою та й ще з повідомленнями про прихід конкретно з Варязького моря як так званих «варягів»[М 1]). Висновок один — «германцями» та «варягами» на Русі називали полабських слов'ян і укранів зокрема з близькою слов'янською передісторією етнічної присутності в Західній Європі та в Східній Європі (див. дуліби, лучани, ополяни, волиняни, поляни, смоляни тощо). У даному контексті варто звернути увагу на засновника династії Рюриковичів Київської Русі Рюрика вказаного Яном Длугошем як Рурко (див. «Рюрик»), що було більш імовірним порівнюючи з іменами князів й королів полабських слов'ян «варягів» з «германських племен» починаючи з імені Крок (Круско) †411 року смерті та Круто (Крук) †1093 р. см. (див. «Ободрицький союз»). Не витримує критики одинока спроба спиратися тільки на «скандинавські імена» так званих «варягів» Київської Русі, адже українських носіїв імен Іванко, Сергійко, Андрійко, Лесь, Гриць, Петрусь, Михась (див. етимологію вказаних імен) тоді слід називати греками, євреями тощо. Родовід Рюрика запропонований сучасними дослідниками містить слов'янські імена Гостомисл, Уміла, Бурівой; а акцент виключно на германському походженні Рюрика міг бути вигідним послідовникам політики німецької династії Романових[132] (див. вище).

Геральдика[ред.ред. код]

Див. також: Мекленбурги

Одне з головних міст племені украни Пазевальк має в гербі превалювання синьо-жовтого кольору, та — в Укрмарці райони Верхній Шпревальд-Лужиця, корона влади Шпре-Найсе, корона влади Даме-Шпревальд. У геральдиці Укрмарки землі Бранденбургу наприклад місто Грамцов має стародавній символ українського фольклору лелеку, а в гербі району Уккермарк превалюють жовто-сині кольори, так само — в гербі м. Розенов району Димін (від назви міста Димін території лютичів на річці Піна онімечена назва «Деммін»[133]), та — м. Штрасбург Уккермарки; м. Тетеров й Варнов району Гюстров і т. д.. Певно що були і геральдичні символи князівства бодричів та лютичів (див. тут розділ «Суспільство»), що використовувалися у боях, при посольстві й т.п.. Що були сформовані відповідно світогляду у слов'янському державному утворенні полабських слов'ян (й укрів зокрема). Саме це могло вплинути на геральдичну традицію зазначеного регіону. При аналізі дається взнаки присутність в сучасній геральдиці Німеччини на теренах бодричів та лютичів домінанта жовто-синіх кольорів (див. нижче приклади)[134].

Приклади геральдики адміністративних одиниць 

У зв'язку з вищенаведеним (див. вище перелік міст племені украни та інше) заслуговує на уважний аналіз геральдичні символи онімеченої аристократії слов'ян близької до історії розселення полабських слов'ян, з обов'язковими синьо-жовтими кольорами (див. нижче приклади).

Приклади геральдики шляхти 

Галерея[ред.ред. код]

Докладніше: Украненланд

Висновок[ред.ред. код]

Плем'я украни радянською (див. «Homo Sovieticus») та російською разом з німецькою історіографією вважатимуться частиною Німеччини без зв'язку з історією України. Дані дослідів свідчать про наявність впливу не лише російського націоналізму та російського імперіалізму у ставленні до даного питання, але і німецького. Що також свідчить на користь правдивості викладених вище даних: чіткого зв'язку історії племені украни з історією українців (прив'язка не до виключно території «Україна», але — до українського народу, етногенезу українців, родоводу українців). Російською політичною пропагандою використовується російська наука всупереч цілям досягнення наукової правди на аргументацію окупаційної геополітики Росії, з метою знищення слідів присутності «укрів-укран-українян-вкраїнців» навіть в Київській Русі, за допомогою штучної маніпуляції словами з метою фіктивного утворення спів-падання тільки назви «Русь» і тільки зі словом «росіяни-(рос. русский)» офіційно видуманим після реформи 1711 р. замість самоназви та офіційного іменування «московити» (занадто довго після існування державного утворення Київської Русі і навіть не зберігши в самоназві поліетнічної народності московитів свого відношення до історії русинів-руських), алогічної маніпуляції з термінологією «руський», «русин» та всім що має корінь слова «Русь». Це друге російське намагання переривати зв'язок історії українців. Третє, це загальна російська опінія з нав'язуванням фікції про відсутність українців в історії глибше ніж «Українська Народна Республіка», та «подарунок» політики Росії у вигляді «Українська Радянська Соціалістична Республіка» замість «УНР»; заперечення українськості в складі державного утворення «Велике князівство Литовське» Речі Посполитої (продовжувача державного життя «Київська Русь» з паралельним існуванням Московії під Золотою Ордою, поза культурним простором русинів-руських). Що розкриває очевидну софістику в намаганні стверджувати існування тільки одної Київської Русі, коли фактично в історії Європи було три Русі зв'язані контактами між собою (див. тут «Археологія та антропологія»). З антиукраїнської доктрини Росії легко стає зрозумілою поширена самовпевнена дефініція росіян: «Українці походять від назви жителів „з краю — у края“ нашої Великої Росії, тобто це такі самі росіяни (рос. русские), браття слов'яни (ми великороси, а вони — малороси)». Як ми вище переконалися від VI століття виникнення української мови (див. розділ «Мова») та міграції племені украни (див. розділ «Походження»), «українці» — це не «слов'яни» (див. розділ «Археологія та антропологія»), а це літописні «україняни» Київської Русі, частина яких мешкала під знімеченою назвою «украни» біля Балтійського моря, і віднесені до «словен» як українці-словени самими ж росіянами як «другосортні люди» у відношенні до «першосортних людей» росіян-слов'ян (відверта форма офіційної російської дискримінації щодо «інородців»); умовно взяті сучасною наукою після понад 1000 років (не тогочасними очевидцями й свідками) як слов'яни взагалі (див. «Етногенез слов'ян»), слов'яни західні та слов'яни східні (модерна калька догоджання політичному діленню сфер впливу на Захід та Схід Європи), слов'яни полабські, радянські люди, посполиті Польщі, піддані Священної Римської імперії, малороси Російської імперії тощо. Відсутність пояснення цього не дасть читачеві розуміння наукової правдивості.

Див. також[ред.ред. код]

Коментарі[ред.ред. код]

  1. а б Аналогічне, широко відомому факту (зрозумілий сучасникам) таких одночасно паралельних назв одних і тих самих народів та тих же самих осіб: як «радянська» людина (загально в СРСР), «українець» (мешканець УРСР у СРСР); «техасець» (мешканець штату Техас у США), «американець» (загально громадянин США чи мешканець континентів Америка Північна, Америка Південна) і т.п.; з одночасною самоназвою громадян в Україні та Америці українці, русинами, бойками, лемками, гуцулами, волинянами тощо.
  1. На загал, широковідомий факт (не потребуючий роз'яснень), що українцями заходу України називалися часто впродовж останніх віків та років українці з Росії чи зі сходу України «москалями», українські мешканці Криму - «кримчани»; українців, що воювали в Афганістані під-час СРСР в Україні називали й називають «воїнами-афганцями» хоча є окремо громадяни та мешканці Афганістану афганці і т.п..
  1. Археологічні дослідження свідчать про факт пізнішого під-редагування росіянами літопису (свідома фальсифікація): наявна відсутність зв'язку між часом життя Рюрика з датою його появи на Русі та датою заснування сучасного російського м. Великий Новгород, що фактично засвідчене археологією. Натомість на підставі археології час життя Рюрика та дата його появи на Русі спів-падає з часом заснування сучасного білоруського м. Новогрудок (старовинна назва якого «Новгород-Литовський»; м. Новгород-Сіверський виник пізніше)
  1. Аналогічна ситуація з тлумаченням поняття «руський» та «росіяни» (див. «руський», «русин», рос. русские).

Примітки[ред.ред. код]

  1. Grenzziehung angelehnt an Atlas zur Geschichte I, Haack Gotha 1973, S. 24. Stämme nach J. Herrmann et al., Die Slawen in Deutschland, Berlin 1985, Einbandskarte. Topographische Grundkarte (Küstenlinien, Flüsse, Höhen) (нім.)
  2. а б Большая Советская Энциклопедия. — Карта из статьи «Полабские славяне» в БСЭ. Полабские славяне в 8—10 вв. (рос.)
  3. S. Brather — «Archäologie der westlichen Slawen», Berlin, 2001 (нім.)
  4. «Slawen in Deutschland» — J. Herrmann, 1986 (нім.)
  5. M. Müller-Wille — Starigard/Oldenburg, Neumünster, 1991 (нім.)
  6. Западная граница расселения славян в Германии. 1. Нижняя Саксония (рос.)
  7. Западная граница расселения славян в Германии. 3. Саксония-Анхальт. (рос.)
  8. Allgemeiner historischer Handatlas, Heiliges Römisches Reich um 1000, Ausschnitt die Ostmark (нім.)
  9. а б стр. 49, 54, 86, 134, Риттихъ А. Ф., «Славянскій міръ. Историко-географическое и этнографическое изслѣдованіе», Изданіе В. М. Истомина. Типографія Варшавскаго Учебнаго Округа. Литографія Варшавскаго Военнаго Округа. Хромолитографія А. А. Ильина въ С.-Петербургѣ. Ксилографія Пуца въ Варшавѣ, 1885 г. (рос.)
  10. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф стор. 573, 426, 375, 432, 434, 347, 343, «Літопис Руський», м. Київ, вид. «Дніпро», 1989 р. — ISBN 5-308-00052-2 (укр.)
  11. а б в г д е ж и к л м н п р с т у ф х ц Таранець В. Г. «Українці: етнос і мова» (Трилогія «Арії-Руги-Укри»), Монографія, вид. ОРІДУ НАДУ, м. Одеса, 2013 р., С.71-73, 252–261
  12. а б в г «Энциклопедическій лексикон», глав. ред. А. Шенин, типографія А. Плюшара, г. Санкт-Петербург, 1837 г., Том 9 (Вар-Вес), стр. 428, 430–431 (рос.)
  13. а б в г Kerstin Kirsch: Slawen und Deutsche in der Uckermark. (Forschungen Zur Geschichte und Kultur des östlichen Mitteleuropa (Fgkom)). Franz Steiner, 2004, ISBN 3-515-08604-8, S. 73 (нім.)
  14. а б Ingo Materna «Brandenburgische Geschichte», вид. «Akademie Verlag», місто Berlin, 1995 року, стор. 29 (нім.)
  15. LexMA (Lexikon des Mittelalters): Uckermark, вид. «Metzler-Verlag Stuttgart» / Weimar-1999 року ISBN 3-476-01742-7 (нім.)
  16. Aus der Geschichte der Uckermark (нім.)
  17. Encyklopedia Szczecina. T. II P-Ż. Szczecin: Uniwersytet Szczeciński, 2000 r., s. 619. ISBN 8387341452 (пол.)
  18. а б в Славянская Германия (9. Ведические символы, Рубрика: Хронология) (рос.)
  19. Lieselott Enders: Die Uckermark. Geschichte einer kurmärkischen Landschaft vom 12. bis zum 18. Jahrhundert. 2. Aufl., Berlin 2008, S. 21-22. (нім.)
  20. «Славянские древности», Любор Нидерле, серия «Традиция. Религия. Культура», пер. с чеш. Т. Ковалева и М. Хазанов, с чеш. изд. Культурный центр «Новый Акрополь», 2010 г., ISBN 978-5-901650-52-3 (рос.)
  21. The Uckermark (англ.)
  22. en:Uckermark
  23. а б в г д ВЕЛИКАЯ СЛАВЯНСКАЯ МИГРАЦИЯ, библиотека «razlib.ru» (рос.)
  24. а б Йоахим Херрман: ОБОДРИТЫ, ЛЮТИЧИ, РУЯНЕ (рос.)
  25. Молчанова Анна Анатольевна // «Балтийские славяне и Северо-Западная Русь в раннем средневековье», г. Москва, 2007 г. (рос.)
  26. а б в г д е ж Грацианский Н. // «Крестовый поход 1147 г. против славян и его результаты», «Вопросы истории». 1946 г., № 2—3 (рос.)
  27. с. 231–232, 191–196 («Русь» — с. 194–196, документ 1551 года), «Мэтрыка Вялыкага Княства Літоўскага (1522–1552)», Кн. 28, выд. ATHENAEUM (В. Менжинский, В. Свежинский), г. Менск, 2000 г. ISBN 985-6374-10-3 (біл.)
  28. Литовська метрика
  29. «Акты издаваемые Виленскою Археографическою Комиссиею для разбора Древних Актов», г. Вильна, 1865–1915, том I–XXXIX (рос.)
  30. а б Вергун Д. Н., «Немецкий Drang nach Osten в цифрах и фактах», г. Вена, 1905 г. (рос.)
  31. meck-pomm-hits (нім.)
  32. А. П. Новосельцев, Глава третья. ВОСТОЧНАЯ ЕВРОПА V — первой половины VII в. И ОБРАЗОВАНИЕ ХАЗАРСКОГО ГОСУДАРСТВА (рос.)
  33. а б «ИСТОРИЯ ВИЛЬЦЕВ-ЛЮТИЧЕЙ» (рос.)
  34. «Ukranen». Meck-Pomm-Hits - Informationen aus Mecklenburg-Vorpommern in Norddeutschland (німецькою). Процитовано 2009-08-08. 
  35. Widukindus Corbeius (ca. 925 — post 973): Incipit liber tercius (Liber III), Rerum gestarum Saxonicarum, libri tres, BIBLIOTHECA AUGUSTANA (лат.)
  36. Видукинд Корвейский, «Деяния саксов», г. Москва, 1975 г., ІІІ, 42 (рос.)
  37. а б в г д е ж и к «Укри — предки українців?», Олег Гуцуляк, 2007 р., сайт «Народна правда»
  38. САКСОНИЯ ВРЕМЕН ВИДУКИНДА (рос.)
  39. William R. Shepherd // «The Historical Atlas (Central Europe, 919–1125)» by William R. Shepherd, 1923 (англ.)
  40. Adolph Friedrich Riedel: Codex diplomaticus Brandenburgensis, Sammlung der Urkunden, Chroniken und sonstigen Quellenschriften für die Geschichte der Mark Brandenburg und ihrer Regenten. Vgl.Bd 3, S. 365 Sammlung zur Uckermark (нім.)
  41. Codex Diplomaticus Brandenburgensis A XXI 328 (лат.)
  42. de:Uckermark
  43. а б в Шарухо Игорь Николаевич, «Историческая география и топонимика» (БЕЛОРУСЫ В АНТРОПОЛОГИЧЕСКОМ И ЭТНИЧЕСКОМ ПРОСТРАНСТВЕ), «Псковский регионологический журнал», вып. № 6, 2008 г. (рос.)
  44. а б в профессор В. В. Фомин, КОММЕНТАРИИ к книге С. А. Гедеонова «Варяги и Русь» (Комментарии к Предисловию) (рос.)
  45. Dr. Eberhard Schmidt, «Die Entwicklung vom Territorium zum Territorialstaat» (Zusammenfassung), Universität Kiel (Deutschland), Springer Berlin Heidelberg, Volume 6, 1929, pp. 2-12 ISBN 978-3-642-98255-2 (нім.)
  46. М. С. Кашуба, «Народы зарубежной Европы», т. 1, г. Москва, 1964 г. (рос.)
  47. «Словенцы», Большая советская энциклопедия, 3-е издание, гл. ред. Прохоров А. М., изд. «Большая Российская энциклопедия (издательство)», г. Москва, 1976 г., том 23 (Сафлор — Соан) (рос.)
  48. «Изследование и заметки по русским и словянским древностям князя Оболенского», стр. 309–310 (рос.)
  49. а б в г «Словенинъ» // «Полный церковно-словянский словарь», сост. священник магистр протоиерей Григорий Дьяченко, г. Москва (1993 г.) 1900 г., С. 616, ISBN 5-87301-068-4 (рос.)
  50. Atlas Historyczny Polski. Warszawa: Polskie Przedsiębiorstwo Wydawnictw Kartograficznych, 1993 r., s. 4. ISBN 8370000169 (пол.)
  51. а б в г Учебные материалы для студентов: «Восточные славяне в VI–VIII вв.» (рос.)
  52. Любор Нидерле, «Славянские древности», серия «Традиция. Религия. Культура», пер. с чеш. Т. Ковалева и М. Хазанов, с чеш. изд. Культурный центр «Новый Акрополь», 2010 г., ISBN 978-5-901650-52-3 °C. 155–156 (рос.)
  53. Пашков Сергей Владимирович: Посольство княгини Ольги 959 года к германскому королю Оттону I, рук. профессор Фомин В. В., изд. «Липецкий Государственный ПедагогическиЙ Университет», г. Липецк, 2010 г. (рос.)
  54. а б хроніка Продовжувача Реґінона: «Reginonis abbatis prumiensis Chronicon, cum continuatione treverensi», стор. 170, розділ 959 (лат.)
  55. «Адальберт — попытка христианизации Руси» (рос.)
  56. Диба Ю., «Ротонда 961–962 років у межах найдавнішого городища на Старокиївській горі» // Записки Наукового товариства імені Шевченка.- 1998 р.- Т. 245.- С. 524–558.
  57. Диба Ю., «Християнське сакральне будівництво України часів княгині Ольги» // Конференція «Ольжині читання». — Пліснеськ. 10 жовтня 2005 року. — м. Львів, 2006 р.- С. 48—59.
  58. Розселення лютичів (рос.)
  59. Pierre-Claude-François Daunou, «Exposé des travaux de la Classe d'histoire et de littérature ancienne», Paris, 1815 (фр.)
  60. а б в г д е стор. 211–212, том 1, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1993 р. ISBN 5-7707-4049-3
  61. а б в г д е ж ЛѢТОПИСЬ ПО ИПАТЬЕВСКОМУ СПИСКУ
  62. «Древле» // «Полный церковно-словянский словарь», сост. священник магистр протоиерей Григорий Дьяченко, г. Москва (1993 г.) 1900 г., С. 154, ISBN 5-87301-068-4
  63. ЛѢТОПИСЬ ПО ИПАТЬЕВСКОМУ СПИСКУ
  64. а б в г «Сѣверъ» // «Полный церковно-словянский словарь», сост. священник магистр протоиерей Григорий Дьяченко, г. Москва (1993 г.) 1900 г., С. 698, ISBN 5-87301-068-4
  65. Томас Уильям Шор, «Происхождение английской расы» (Славяне раннесредневековой Англии), Выдержки из книги Томаса Уильяма Шора, часть 2); CHAPTER VI, «RUGIANS, WENDS, AND TRIBAL SLAVONIC SETTLERS (Руги, венеды, и туземные славянские поселенцы)» (рос.) (англ.)
  66. а б в г «Славяне» // «Полный церковно-словянский словарь», сост. священник магистр протоиерей Григорий Дьяченко, г. Москва (1993 г.) 1900 г., С. 614, ISBN 5-87301-068-4 (рос.)
  67. «Исследования и заметки по русским и славянским древностям» князя Оболенского, стр. 309–310 (рос.)
  68. «Исследования и заметки по русским и славянским древностям» князя Оболенского, стр. 18-19 (рос.)
  69. а б в г д е ж и Глава 5. Древляне, Исторический интернет-портал (рос.)
  70. ПСРЛ, Том IV, Часть 1. — г. Москва, 2000 г. — С. 11 (рос.)
  71. Славянская Германия — Похороны «норманизма» (рос.)
  72. Не плутати у сучасному значенні поняття «слово» й «слов'яни», зважати на аналогію «Отъ техъ Варягъ» і «отъ техъ словеть» (словен-велет-велети), множину родового відмінку; стар.-слов. «словєсєм» від стар.-слов. «словєса» = рос. «слова» = укр. «слова»; стар.-слов. «словєсїє» = рос. «собрание» = укр. «збори»
  73. «Церковно-словянская грамота», г. Санкт-Петербург, 1998 г., С. 273, 465, ISBN 5-86263-015-5 (рос.)
  74. Ю=Йу=Іу, звідси також лЮтичі-лІтичі, лІтовці-литвини, що докладно розглянуто білоруськими істориками та лінгвістами, у тогочасних джерелах „litice“ (біл. Люцічы-ліцічы = Luticz — luthicz — liticze — lititz — litice), напр. м. Люксембург засноване лютичами як „Lietzenburg“ люксемб. Lëtzebuerg (лат. Lucelenburgensis), м. Лютцен як „Lietzen“ нім. Lützen тощо; див. титул Богуслава I лат. princeps Liuticorum
  75. ПСРЛ. — Том 2, «Ипатьевская летопись». — СПб., 1908 г. — Стлб. 863–880. (рос.)
  76. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИЙ ЛIТОПИС
  77. Острозький (Хлєбниковський) список (рос.)
  78. ПСРЛ. — Том 2, «Ипатьевская летопись». — СПб., 1908 г. — Стлб. 863–880. (рос.)
  79. страница 864, строка 27, Грамматический анализ ГАЛИЦКО-ВОЛЫНСКОЙ ЛЕТОПИСИ, Рукописные памятники Древней Руси, электронный архив (рос.)
  80. Институт русской литературы (Пушкинский Дом) РАН: ГАЛИЦКО-ВОЛЫНСКАЯ ЛЕТОПИСЬ (Оригинал); подготовка текста, перевод и комментарии О. П. Лихачевой (рос.)
  81. fr:Ukraine
  82. fr:Guillaume Levasseur de Beauplan
  83. Боплан Г. Л. «Описание Украины» / Перевод З. Борисюк. — г. Москва, 2004 г. — 576 с. ISBN 5-93646-048-7 (рос.)
  84. DIARIO ABC, S.L., 10-09-2008: La UE considera que Ucrania es un país europeo. Es una verdad de Perogrullo pero ayer fue la fórmula que le ha permitido al presidente ucraniano Viktor Yúshenko volver a Kiev… (ісп.)
  85. Офіційний сайт посольства України в Мексиці: Embajada de Ucrania en los Estados Unidos Mexicanos (ісп.)
  86. а б в г д е ж и к л м Философия украинского языка (История происхождения украинского языка), 2013 г. (рос.)
  87. а б в г д е ж и к л м н п р с Правда про походження української мови, журнал «Український тиждень», № 39 (256) 28 вересня — 4 жовтня 2012 р., С.21-64
  88. Славянская Германия: «Откуда есть пошла русская земля (Интервью В. В. Фомина)», 2010 г., Роман-журнал XXI век. № 6 / 2009 г. (рос.)
  89. а б в г Польский язык (История происхождения украинского языка), Pravda-TV, 2013 г. (рос.)
  90. Брайчевський М. Ю., «Походження Русі». — м. Київ: вид. «Наукова думка», 1968 р. — 224 с.
  91. Особливу увагу слід звернути тут і на термін «словени», коли слово «слов'яни» нав'язується політичною пропагандою росіян, що оголює гегемоністську позицію Росії при стверджуванні про походження росіян-слов'ян від «слов'ян-рос-аланів» Азії, їх вищості над «другосортними» словенами Русі українянами-українцями та іншими народами (див. тут розділ «Археологія та антропологія», «Критика дослідників», «Висновок»)
  92. Чорноризец Храбр, «О письменах», сайт «Восточная литература» (рос.)
  93. «Сказания о начале славянской письменности», г. СПб, изд. «Алетейя», 2000 г. (рос.)
  94. Dostal A. // «Les origines de l'Apologie slave par Chrabr». — Byzantinoslavica, 1963. N 2. P. 44 (фр.)
  95. Куев К. М. // «Черноризец Храбър». С. 45 (болг.)
  96. Георгиев Е. // «Разцветът…» С. 14-15 (болг.)
  97. Helmoldus, Ibidem, I, 68, p. 168 (лат.)
  98. J. Herrmann «Русь Полабская», 2012 г. (рос.) (нім.)
  99. Adamy, Kurt Brandenburgische Geschichte. — Berlin: Akademie Verlag, 1995. — С. 29. — ISBN 3050025085 (нім.)
  100. Adamy, Kurt Brandenburgische Geschichte. — Berlin: Akademie Verlag, 1995. — ISBN 3050025085.
  101. Відукінд Корвейський, «Діяння саксів», І, 36
  102. Ратцебургский идол (рос.)
  103. Галл Анонім, «Хроника князей и правителей польских», г. Москва, 1961 г., с. 27
  104. Штейнбах С. Ю., Башкиров К. С., «История и геральдика Земли Ленинградской», г. СПб, 2008 г. (рос.)
  105. Герб Староладожского сельского поселения (рос.)
  106. а б в г «История Герба — Княжества Литовского»: В. И. Семененко, Л. А. Радченко, «История Украины» — г. Харьков, 2003 г. (рос.)
  107. а б в г Вадим Владимирович Деружинский, «Тайны беларуской истории» (сайт «Либрусек») (рос.)
  108. Правители Мира. В. Эрлихман. 2009.(рос.)
  109. IV.1.5.3. Лютичи (велеты, вильцы) (ок. 700–1157) (рос.)
  110. «Энциклопедическій лексикон», глав. ред. А. Шенини, Том 9 (Вар-Вес), г. Санкпетербург, 1837 г. (рос.)
  111. стр. 476, Щавелева Н. И. // Древняя Русь в «Польской истории» Яна Длугоша. (Книги I–VI): текст, перевод, комментарий — г. Москва: Памятники исторической мысли, 2004 г. — 493 с.: ил.; 22. — (Древнейшие источники по истории Восточной Европы / редкол.: акад. РАН В. Л. Янин (отв. ред. и др.). Часть текста парал. на рус. и лат. яз. — Библиогр.: с. 453–461, в тексте и в подстроч. прим. — Указатели: с. 463–494. — 800 экз. — ISBN 5-88451-135-3. (рос.) (лат.)
  112. Annalista Saxo. — Monumenta Germaniae Historica. SS. — Hannover: Impensis Bibliopolii Avlici Hahniani, 1844. — Т. VI. — P. 609. — 842 p. (лат.)
  113. «Саксонский анналист. Годы 745—1039». сайт «Восточная литература». Архів оригіналу за 2012-05-02.  (рос.)
  114. Jürgen Happ, Reric, der verlorene Handelsplatz der Wikinger am südwestlichen Zipfel der Ostsee 2nd edition, Mensing, 2004, ISBN 3-87533-007-2 (нім.)
  115. Ole Harck, Christian Lübke, Zwischen Reric und Bornhöved: Die Beziehungen zwischen den Dänen und ihren slawischen Nachbarn vom 9. Bis ins 13. Jahrhundert: Beiträge einer internationalen Konferenz, Leipzig, 4.-6. Dezember 1997, Franz Steiner Verlag, 2001, p.12, ISBN 3-515-07671-9 (нім.)
  116. S. Brather Rerik // Reallexikon der germanischen Altertumskunde, 2003 (нім.)
  117. Ломоносов М. В. // «Возражения на диссертацию Миллера» (рос.)
  118. Славянская Германия: «Откуда есть пошла русская земля (Интервью В. В. Фомина)», 2010 г., Роман-журнал XXI век. № 6 / 2009 г. (рос.)
  119. Снорри Стурлусон, «Сага о Хаконе Добром», VIII (Круг Земной) (934–961 гг.) (рос.)
  120. Ukranen (нім.)
  121. «Grenzregion», de:Uckermark
  122. «Grenzregion», de:Uckermark
  123. Вадим ДЕРУЖИНСКИЙ: «Тайны беларуской истории», 2012 г. (№ 79—81 «Народная Воля») (рос.)
  124. «Полабы»: Великие амазонки из Богемии (часть первая) (рос.)
  125. «Русь Полабская», 2012 г. (рос.)
  126. Галл Аноним // «Хроника и деяния князей или правителей польских», перевод Л. М. Поповой, изд-во АН СССР, г. Москва, 1961 г., бб.99-100 (рос.)
  127. а б в г д е ж и стор. 3794-3795, том 10, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2000 р. ISBN 5-7707-4048-5
  128. Івшина Лариса, «Україна Incognita ТОП-25», вид. ПрАТ «Українська прес-група», м. Київ, 2014 р.; «Як Московія привласнила історію Київської Русі», С. 77-83; «Зловісне перетворення (як історія України-Русі стала частиною історії загальноросійської)», С. 142–149; ISBN 978-966-8152-61-0
  129. Білинський В., «Країна Моксель, або Московія», вид. «імені Олени Теліги», м. Київ, 2008 р., Т. 1-3
  130. Lubor Niederle // «Slovanské starožitnosti», Praga, 1902–1927, — I, IV (чес.)
  131. а б стор. 1792, том 5, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 1996 р. ISBN 5-7707-6832-0
  132. РЮРИК: ВЕРСИИ ПРОИСХОЖДЕНИЯ (родословная Рюрика) (рос.)
  133. «Хрестоматия по истории южных и западных славян», ПОЛАБСКИЕ И ПОМОРСКИЕ СЛАВЯНЕ: Учеб. пособие для вузов: В 3 т. Т. I. Эпоха феодализма / Отв. ред. М. М. Фрейденберг.- г. Минск.: изд-во «Университетское», 1987 г. — 272 с. (рос.)
  134. Die Wappen aller deutschen Orte auf einen Blick (нім.)
  135. Немецкие источники: «Отто Фон Бисмарк» (рос.)
  136. de:Slawischer Burgwall
Проросійське
  1. а б в «Статья Полабские славяне» // Большая Советская Энциклопедия / Гл. ред. А. М. Прохоров. — 3-е издание — г. Москва: «Советская энциклопедия», 1969–1978 г. — Том 20. (рос.)
  2. а б в г д (самовільно російський історик Седов Валентин Васильович (1924–2004 рр.) у СРСР ввів термін «укрЯни» з метою деформації назви «украни» для ампутування зв'язку з історією українців) Седов В. В., «Славяне в раннем средневековье», изд. «Фонд археологии», г. Москва, 1995 г., Т. 2, С. 49, 55 ISBN 5-87059-021-3 (рос.)
  3. (під параваном авторитету Російської Академії Наук Інституту російської літератури Ліхачова Ольга Петрівна (1937–2003 рр.) у СРСР з позиції анти-логіки вчинила фіктивний переклад терміну «україняни» на «мешканці окраїни Київської Русі» з метою знищування історичного факту їх існування, її позиція зрозуміліша при аналогічному деформуванні і назви племені глиняни на «мешканці у глині не плем'я» з метою нищення факту їх існування в історії, карпи — це вслід за нею «риба в воді короп не плем'я» бо ж рос. карпы, лужичани — «мешканці в калюжі не плем'я» бо ж рос. лужа, кривичі — на «люди криві-інваліди не плем'я» тощо) Институт русской литературы (Пушкинский Дом) РАН: ГАЛИЦКО-ВОЛЫНСКАЯ ЛЕТОПИСЬ (Перевод); подготовка текста, перевод и комментарии О. П. Лихачевой (рос.)
Пронімецьке

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]