Украни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Burgwallinsel — місце колишнього поселення укранів на острові озера Оберуккерзе
місто волинян Волін (Wolin) на карті 962 року до завоювання німцями, первинний стан розповсюдження носіїв німецької мови оранжевого кольору

Укря́ни, укра́ни, у́кри, украйни[1] або україняни[2] (в.-луж. Wukranojo; пол. Wkrzanie, Wkrzanowie; цер.-слов. Лѧхове.Оукраинѧнѣ[2]; нім. Ukranen, Ukrer, Ukri, Vukraner)  — західнослов'янське плем'я, були частиною племені ротарів (родаріїв), належали до племінного союзу лютичів, і заселяли у VI–XII ст. землі навколо річки Укра (нім. Ucker)[3], в регіоні, що й до сьогодні зветься Укермарк (нім. Uckermark) в Німеччині[4], в межиріччі Ельби і Залі, та вище до Щецинської лагуни; у районі Померанії та Прусської Німеччини, на північному сході сучасної німецької федеральної землі Бранденбург. Також на польсько-німецькому кордоні — Полицький повіт, і місто Уккермунде. Їх регіон мешкання є на краю суходолу, біля Варязького моря (північно-західні слов'яни). Укри в даному регіоні заснували багаточисельні поселення та захисні замки[5]. На тоді ще не заселені землі зазначеного регіону прийшли укри зі східної Європи[6][3][7] (див. «Прабатьківщина слов'ян», «Полісся», «Етногенез слов'ян»). Змусила укрів мігрувати у вказаний регіон навала орди гунів у 4 ст. н. е., а потім орда аварів (обрів); першим місцем заселення у міграції укрів був регіон серед племені венедів між ріками Ельба та Одер (у групі полабських слов'ян)[8][9]. Укри займалися землеробством, скотарством, ремісництвом, суднобудуванням, рибальством й були хорошими мореплавцями. Відомо, що коло укранян мешкали не великі племена: рєчани, плоти, хоріци, мезіречи, грозвін, ванзлі та вострогі; коло укранів також жили великі племена на кшталт самих укран у племінному союзі лютичів: хижани, черезпеняни, руяни, доленчани, редарії, брежани, стодоряни, моричани, спревани[10][11][12][13].

Зазначене плем'я після агресії германських племен переходило до Волині, Галичини, Київщини та Полісся (теренів сучасної України та Білорусі) приймаючи участь в етногенезі майбутніх українців та білорусів[14].

Це плем'я згадується 954 року в «Хроніці саксів» (книга III, глава 42) німецьким істориком Відукіндом Корвейським (920-†980 рр.)[15]:

«

У той рік Геро (954 р н.е.) здобув славну перемогу над слов'янами, які називаються укри. На допомогу йому король послав герцога Конрада. Здобич була взята звідти величезна; в Саксонії піднялося [з цього приводу] велике тріумфування

Оригінальний текст (лат.)

XLII. Qualiter Uchri a Gerone capiuntur. Eo anno Sclavi qui dicuntur Uchri a Gerone cum magna gloria devicti, cum ei presidio esset dux Cuonradus a rege missus. Preda inde ingens ducta; Saxoniae laetitia magna exorta.

 »

Інші джерела називають це плем'я укран як «Vucrani» або «Ucrani». Також письмово згадується єпископом Бранденбургу в 947 р. у творі «Устав»[16]

Виступ у 954 р. укрів послужив сигналом до великого повстання полабських слов'ян[17]. У 954 р. маркграф Східної Саксонської марки Геро I у союзі з зятем імператора Священної Римської імперії Оттона I Великого Конрадом I розпочав успішну кампанію з захоплення земель укранів, які після Битви при Лучині (929 р.) увійшли до складу Північної Саксонської марки Священної Римської імперії.

У 983 р., після повстань бодричів та лютичів, території укранів знов стали відносно незалежними, хоча вони перебували під постійним жорстким військовим тиском, особливо з боку Польщі та Священної Римської імперії.

Що могло спричинити міграцію укранян. Адже в Німеччині самоназва населення укран зникла, а в Україні з'явилася та досі існує.

Сучасні висновки досліджень про міграцію укран на терени України[14] збігаються з «Літописом Руським» XII ст., де згадується народ «україняни» й назви «Україна», «Вкраїна», «Вкраїниця», локалізовані[2]:

Переселення племені було звичайним явищем для виживання, а сучасні археологічні та генетичні дослідження це підтверджують (див. «Волиняни», «Ополяни», «Лучани», «Прабатьківщина слов'ян», «Полісся», «Етногенез українців» тощо).

Украни входили до племінного союзу лютичів (велетів); центром племені був Пренцлау, а головними містами — Пазевальк й Уккермунде[18].

У XII столітті украни знаходилися у складі Західної Померанії[19]. Частина Полабських слов'ян (у складі яких була частка укран), що потрапили у залежність від німецьких феодальних держав, піддалися асиміляції з німцями[20] (германізація), а частина не піддававшихся була знищена (див. «Розселення німців на схід»), а слов'янські назви гідронімів та топонімів були примусово германізовані (див. «Пренцлау», «Ленцен», «Росток» і т. д.). Під такою владою німців самоназву зберегли лише онімечені лужичани із тодішніх полабських слов'ян[12].

За літописами данського історика «Saxo Grammaticus» (1150–1220 рр.) остання слов'янська фортеця в регіоні річок Ельба і Одер була захоплена саксами в 1168 році — це був слов'янський замок Аркона, після чого зачалася масова навала колоністів з Німеччини.

Відбулося вимушене повернення полабських слов'ян у Східну Європу. Полабські слов'яни (укри) мігрували з заходу на терени древлян, про що свідчив польський літописець XV ст. Ян Длугош в оповіданнях про Русь спираючись на стародавні київські хроніки колись вивезені перед падінням київського князя Святополка (1015–1019 рр.). Це є важливим свідченням, оскільки серед критиків літопису Нестора є гіпотеза про заідеологізованість його літопису з неточностями та відсутностями фактів (присутніх в інших джерелах), використання ним джерел про події свідком яких він не був у 1056–1114 роках за свого життя тощо. Але Нестор вже свідчить по-слов'янськи про існування українян та їх України (передавання термінів не з текстів німецькою чи латиною — украни).

Первинне значення у тлумаченні самоназви укрів, походження не від сучасного «біля краю (з краю)», калька з російської «рос. у края» (для Московії), але «край» (тобто «країна») і життя «у країні» або «в країні» («Україна», «Вкраїна») й в.-луж. Wukranojo, пол. Wkrzanie; і онімеченим є «украни» від слов'янського племені «украйни» (див. «транскрибування»). Етнограф Ріттіх А. Ф. відмітив існування населення слов'ян регіону «Крайна» — на теренах Австрії, Словенії та північної Італії (де слово «Крайна» утворено від слова «Край» — країна, тобто «своя територія»; уточнення — не «окраїна» щодо навіть терміну «Україна» у сучасному тлумаченні в Росії, яка навпаки в історичний період як Московія для Великого князівства Великого і була власне «Окраїною Руською»[21][22][23], тобто всі території розташовані на схід від міста Смоленськ — з краю Русі, України з Білоруссю)[1]:

«

Украни (Украйни) сиділи на Укрі, Гаволі й на Фіновій протоці, на Одрі на південь від Ратар. Їх міста були: Пустоволк, тепер Пасевалк і Пренцлав; той та другий на р. Укрі. …Річани жили, вірогідно, на Одрі, займалися гонкою плотів й становили тільки відгалуження [тобто складову частину] Українців, Укрів. …Крайна це частина Каринтії, котра межувала з Фріулем. Її інакше звутъ Українською мархією. Тягнулась вона на Саві та на межі Фріуля. З V ст. місцевість ця називалась Крайною, тобто такою ж, якою ми зустрічаємо y Галичан у Карпатах і подібну ж на Русі.

Оригінальний текст (рос.)

Укране (Украйне) сидѣли на Укрѣ, Гаволѣ и по Финнову протоку, по Одрѣ къ югу отъ Ратаръ. Ихъ города были: Пустоволкъ, теперь Пасевалкъ и Пренцлавъ; тотъ и другой на р. Укрѣ. …Рѣчане жили, вѣроятно, по Одрѣ, занимались гонкой плотовъ и составляли только отдѣлъ [т.е. составляющую часть] Украинцевъ, Укровъ. …Крайна это часть Каринтіи, которая граничила съ Фріулемъ. Её иначе зовутъ Украинскою мархіею. Тянулась она пo Савѣ и по границѣ Фріуля. Съ V ст. мѣстность эта назвалась Крайною, т.е. такою же, какую мы встрѣчаемъ y Галичанъ въ Карпатахъ и подобную же на Руси.

 »

На думку історика Вергуна Д. М.[20]:

«

Вагри, Полабяни, Бодричі і Варни розчинилися в нинішньому Шлезвігу, Мекленбурзі і Ганновері так, що тільки Вендланд в Люнебургській окрузі Ганновера, свідок колишнього слов'янства. Велети, Рани, Хижани, Глиняни, Бережани, Чрезпеняни, Стодорани, Украни - дали на німецькій заквасці чудовий тип бранденбуржця. …Остання, утворена тільки в X ст. й віддана Бабенбергам, склала ядро південної германізаторки, Австрії. - Арендзе, Північна марка, Мітельмарк, UCKERMARK (УКРАЇНА, Вкраїна, пол. Marchia Wkrzańska, Wkry; лат. terra ukera, provincia Vcra, ukerlant), Ноймарк, Тюрингія, були створені саксонцями від Балтійського моря до Дунаю.

Оригінальний текст (рос.)

Вагры, Полабяне, Бодричи и Варны растворились в нынешнем Шлезвиге, Мекленбурге и Ганновере так, что только Wendland в Люнебургском округе Ганновера, свидетель былого славянства. Велеты, Ране, Хижане, Глиняне, Бережане, Чрезпеняне, Стодоране, УКРАНЕ - дали на немецкой закваске великолепный тип брандербуржца. …Последняя, образованная только в X в. и отданная Бабенбергам, составила ядро южной германизаторки, Австрии. - Altmark, Nordmark, Mittelmark, UCKERMARK (УКРАИНА), Neumark, Thuringer Mark, были созданы саксонцами от Балтийского моря до Дуная.

 »

Археологія[ред.ред. код]

На думку археолога Любора Нидерле слід розглядати укрів як культуру лютичів чи поморян VI–XII століть[24]:

« …заселяли кут між нижньою течією Одеру і річками Піна і Доленц, за яким протікала річка Укра (Uecker). Адам Бременський і Гельмольд вважає кордоном лютичів Одер і тому згадують ці племена разом з лютичами. Це були передусім украни (Ukrani, ukri), що мешкали вздовж течії річки Укри, а поруч з ними перебували й інші, вже більш дрібні племена і населені ними округи: речани (Riezani), плоти (Ploth), хоріци, мезіречі (Mezirech), грозвіни, ванзли, вострогі (Wostroze). Усі їхні поселення розташовувалися між нижньою течією Одера, верхів'ями Гаволи і річкою Піною.
Оригінальний текст (рос.)

...заселявшие угол между нижним течением Одера и реками Пена и Доленца, по которому протекала река Укра (Uecker). Адам Бременский и Гельмольд считает границей лютичей Одер и поэтому упоминают эти племена вместе с лютичами. Это были прежде всего укране (Ukrani, ukri), обитавшие вдоль течения реки Укры, а рядом с ними находились и другие, уже более мелкие племена и населённые ими округа: речане (Riezani), плоты (Ploth), хорицы, мезиречи (Mezirech), грозвины, ванзлы, востроги (Wostroze). Все их поселения располагались между нижним течением Одера, верховьями Гаволы и рекой Пеной.

 »

Після міграційного повернення укранів на терени України[14] «Літопис Руський»[2] їх локалізує в трьох різних місцях Київської Русі (див. вище), не по периметру всієї держави Русі на кожному метрі лінії кордону під усім державним кордоном Русі на виправдання новітньої політичної російської гіпотези походження назви «Україна» від буцімто поняття та слова «окраїна» (рос. окраина — периферія, провінція) - населення і племена тодішньої Русі не іменувалися тотально українцями за те, що мешкали на краю держави (до того ж серед трьох місць локалізації літописних українян є на далекій відстані від державного кордону Русі). А також, «Літопис Руський» чітко виокремлює укрів від ляхів (лендзян), лише відносячи їх до лехітів в 1268 році від Різдва Христового (нашої ери) як 6776 рік від сотворення світу; що відповідає споконвічному поняттю людності «в країні» (Вкраїна) та «у країні» (Україна)[25][2][26][27]. Але росіяни впадають у антинаукове спотворення старовинного тексту в «Літописі Руському» (див. «Концепції етногенезу»). А саме — «рос. ляхи, живущие на границе»[28] замість оригінального «ляхове украиняне» (цер.-слов. Лѧхове.Оукраинѧнѣ)[29][30]) з українським перекладом «укр. ляхи-україняни»[2] (хоча в іншому місці росіяни вимушені визнавати факт існування цілої території «Въкраиници» тлумачачи рос. Украиница — область в Волынской земле[31]):

« …коли княжив Войшелк у Литві і Шварно, і рушила литва на ляхів воювати проти Болеслава Стидливого, князя лядського, і шли вони мимо Дорогочина …І відтоді зняли вони війну, і стали ляхи пустошити довкола Холма, а воєводами були з ними Сигнів, Ворж, Сулко, Невступ. Але не взяли вони нічого, бо люди повтікали були в город, тому що вість їм подали були ляхи-україняни.
Оригінальний текст (рос.)

...Въ лЂто 6776 (1268). По се(м) же княжащю Въише(л)кови в Лит†и Швар(ь)нови, и поѝде литва на ляхы воева(т) на Болеслава князя, и идоша мимо Дорогичи(н). …И о(т)селЂ заратиша(с), и почаша ляхове воевати около Хо(л)ма. Воеводы (ж) быша с ними: СигнЂвъ, Вър(ь)жъ, Су(л)ко, Невъступь. И не взяша ничего (ж) збЂгли бо ся бяху въ горо(д), зане вЂсть бяху подали и(м) ляхове украиняне.

 »
Титульна сторінка другого видання «Опису України»

У XVI–XVII ст. французький картограф Гійом Левассер де Боплан територію України чітко окреслює теренами народу транскрибуючи тотожньо німецькому «украни», як «Вкран» (Укран) — «VKRANie» фр. d'Ukranie від слов'янського «в країні» й «у країні» (див. ілюстрацію), на сучасній французькій - фр. L'Ukraine[32][33], що Російська академія наук Інституту слов'янознавства визнала як суто українське, що безпосередньо відноситься до України[34].

Походження та історичні відомості[ред.ред. код]

Гілка племен у північній частині теперішнього польського Помор'я — на лівобережжі ріки Одра — в епоху раннього середньовіччя відома під іменем «украни» (пол. wkrzanie), від назви яких територія, що вони її заселяли, називалася Укра (нім. Uckermark < праслов. Vъkra)[35].

Відомий германський хроніст Відукінд Корвейський зазначає, що uchri — це частина племені ротарів (вони ж — родарії), що входило до Велетської держави, котра охоплювала межиріччя Лаби (Ельби), Пєнити та Одри[36][35].

Назва ротарії походить від назви міста Ретра, де знаходився головний язичницький храм «Ріедігост», в якому стояв ідол Сварожича (Zuarasica) — Аркони. Епітетом Аркони було «Святовит» (слово «Світовид» є витвором українських письменників ХХ ст.). Цьому богові поклонялися усі поморські слов'яни[35].

Можливо Аркону Сварожича слід ототожнити з давньоарійським Арджуною («білий», «світлий»), який вважався втіленням у образі мужа могутнього давнього бога Нари. Матір'ю Арджуни вважається Кунті Прітха (вона ж скіфосколотська Антея Пората), яку наділяли епітетом «Ратра» — «ніч», «темінь». Тобто цілком місто Ретра могло бути назване в честь праматері Аркони (з невипадковою назвою слов'янської фортеці «Аркона» в регіоні річок Ельба і Одер)[35]. Підтверджує нашу гіпотезу те, що жоною Арджуни була царівна з роду змій — нагів Улупі, від якої, можливо, і виводили свій родовід північно-західні слов'яни — полаби. Бо ще Галл Анонім у «Хроніці князів та правителів польських» називає їх «зміїний рід»[37], і аж ніяк не в переносному значенні. Царівна Улупі від Арджуни народила сина Ірвата (порівняно з назвою племені хорватів, що переселилися на південь, на Балкани, а сусідами поморян по Віслі були карпатські білі хорвати)[35]. Цікаво, що від Арджуни інша царівна — Чітрангада — народила сина Бабхрувахана (родоначальника бобрів, чи, вірніше, змішаного балто-германо-слов'янського племені бебриків), а сестра Крішни Субхадра — героя Абхіманью.

В 954 р. укри — ротарі підняли повстання проти германських поневолювачів і приступом визволили місто Воліслав (Валелебен) у Старій Марці, між Вербеном та Аренбургом, і перебили величезну кількість німців[38][35].

Цей виступ став сигналом до всезагальної визвольної війни полабів на чолі з Нако і Стоїгнівом. До повсталих приєдналися знатні саксонські рицарі Віхман і Екберт. Перший був проголошений королем і під його проводом полаби вторглися у Саксонію і заволоділи замком Кокаресцемія. На допомогу слов'янам поспішили угорські війська, але біля Лехвельду (955 р.) вони були розбиті німцями. Незабаром і полаби зазнали поразки на ріці Раксі, а їх вождь Стоїгнів і 700 полонених були страчені. Але повстання вибухали і в 958 р., у 959 р., у 960 р.. У 963 році німцями були захоплені і союзники полабів лужицькі серби[35].

Стурбована такою ситуацією, київська велика княгиня Ольга посилає до германського короля Оттона І посольство із начебто проханням прислати одного з єпископів для народу ругів (руги — це ротарії, які жили на острові Руян, названий німцями Руген). Імператор Оттон І офіційно іменує Ольгу «королевою ругів» і посилає до неї спершу єпископа Лібуція, а потім Адальберта[35]. Місія останнього ганебно провалилася і той ледве врятувався від розлютованих киян.

Цілком імовірно, що після поразки повстання значна частина укрів — ротаріїв переселилася під захист руської княгині Ольги і вона виділила їм для поселення спустошені древлянські землі[35]. В пам'ять про колись могутню і незалежну єдину Волинську державу поморських слов'ян нові землі прибульці назвали Волинь. Саме укри принесли таку наявну тепер гідронімію басейну Прип'яті, яка походить від складних слов'янських антропонімів (Жеримишел, Лібожада, Любожижа, Радоробель), із західнослов'янськими гідронімними основами (Жерев, Зеремелька, Зеремянка)[35].

Знання написання німцями самоназви укрів як «ucker» або «ucher» (порівняно з написанням німцями назви «Київ» як «Chue») приводить нас до реконструкції його власне слов'янського еквіваленту як *ucher > «ухарь» — «молодець, вдалий». Етимологічно відноситься до слов'янського слова vikru «хуткий»[39].

Галерея[ред.ред. код]


Alex K Yaroslav.svg Це незавершена стаття про Київську Русь.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.
Етнологія Це незавершена стаття з етнології.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б стр. 49, 54, 86, 134, Риттихъ А. Ф., «Славянскій міръ. Историко-географическое и этнографическое изслѣдованіе», Изданіе В. М. Истомина. Типографія Варшавскаго Учебнаго Округа. Литографія Варшавскаго Военнаго Округа. Хромолитографія А. А. Ильина въ С.-Петербургѣ. Ксилографія Пуца въ Варшавѣ, 1885 г. (рос.)
  2. а б в г д е ж и к стор. 573, 426, 375, 432, 434, 347, 343, «Літопис Руський», м. Київ, вид. «Дніпро», 1989 р. — ISBN 5-308-00052-2 (укр.)
  3. а б Ingo Materna «Brandenburgische Geschichte», вид. «Akademie Verlag», місто Berlin, 1995 року, стор. 29 (нім.)
  4. LexMA (Lexikon des Mittelalters): Uckermark, вид. «Metzler-Verlag Stuttgart» / Weimar-1999 року ISBN 3-476-01742-7 (нім.)
  5. Aus der Geschichte der Uckermark (нім.)
  6. The Uckermark (англ.)
  7. en:Uckermark
  8. meck-pomm-hits (нім.)
  9. А. П. Новосельцев, Глава третья. ВОСТОЧНАЯ ЕВРОПА V — первой половины VII в. И ОБРАЗОВАНИЕ ХАЗАРСКОГО ГОСУДАРСТВА (рос.)
  10. Lieselott Enders: Die Uckermark. Geschichte einer kurmärkischen Landschaft vom 12. bis zum 18. Jahrhundert. 2. Aufl., Berlin 2008, S. 21-22. (нім.)
  11. «Славянские древности», Любор Нидерле, серия «Традиция. Религия. Культура», пер. с чеш. Т. Ковалева и М. Хазанов, с чеш. изд. Культурный центр «Новый Акрополь», 2010 г., ISBN 978-5-901650-52-3 (рос.)
  12. а б «Статья Полабские славяне» // Большая Советская Энциклопедия / Гл. ред. А. М. Прохоров. — 3-е издание — г. Москва: «Советская энциклопедия», 1969–1978 г. — Том 20. (рос.)
  13. Большая Советская Энциклопедия. — Карта из статьи «Полабские славяне» в БСЭ. Полабские славяне в 8—10 вв. (рос.)
  14. а б в Шарухо Игорь Николаевич, «Историческая география и топонимика» (БЕЛОРУСЫ В АНТРОПОЛОГИЧЕСКОМ И ЭТНИЧЕСКОМ ПРОСТРАНСТВЕ), «Псковский регионологический журнал», вып. № 6, 2008 г. (рос.)
  15. Widukindus Corbeius (ca. 925 — post 973): Incipit liber tercius (Liber III), Rerum gestarum Saxonicarum, libri tres, BIBLIOTHECA AUGUSTANA (лат.)
  16. «Ukranen». Meck-Pomm-Hits - Informationen aus Mecklenburg-Vorpommern in Norddeutschland (німецькою). Процитовано 2009-08-08. 
  17. САКСОНИЯ ВРЕМЕН ВИДУКИНДА (рос.)
  18. Encyklopedia Szczecina. T. II P-Ż. Szczecin: Uniwersytet Szczeciński, 2000 r., s. 619. ISBN 8387341452 (пол.)
  19. Atlas Historyczny Polski. Warszawa: Polskie Przedsiębiorstwo Wydawnictw Kartograficznych, 1993 r., s. 4. ISBN 8370000169 (пол.)
  20. а б Вергун Д. Н., «Немецкий Drang nach Osten в цифрах и фактах», г. Вена, 1905 г. (рос.)
  21. с. 231–232, 191–196 («Русь» — с. 194–196, документ 1551 года), «Мэтрыка Вялыкага Княства Літоўскага (1522–1552)», Кн. 28, выд. ATHENAEUM (В. Менжинский, В. Свежинский), г. Менск, 2000 г. ISBN 985-6374-10-3 (біл.)
  22. Литовська метрика
  23. «Акты издаваемые Виленскою Археографическою Комиссиею для разбора Древних Актов», г. Вильна, 1865–1915, том I–XXXIX (рос.)
  24. Любор Нидерле, «Славянские древности», серия «Традиция. Религия. Культура», пер. с чеш. Т. Ковалева и М. Хазанов, с чеш. изд. Культурный центр «Новый Акрополь», 2010 г., ISBN 978-5-901650-52-3 °C. 155–156 (рос.)
  25. ПСРЛ. — Том 2, «Ипатьевская летопись». — СПб., 1908 г. — Стлб. 863–880. (рос.)
  26. ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКИЙ ЛIТОПИС
  27. Острозький (Хлєбниковський) список (рос.)
  28. Институт русской литературы (Пушкинский Дом) РАН: ГАЛИЦКО-ВОЛЫНСКАЯ ЛЕТОПИСЬ (Перевод); подготовка текста, перевод и комментарии О. П. Лихачевой (рос.)
  29. ПСРЛ. — Том 2, «Ипатьевская летопись». — СПб., 1908 г. — Стлб. 863–880. (рос.)
  30. страница 864, строка 27, Грамматический анализ ГАЛИЦКО-ВОЛЫНСКОЙ ЛЕТОПИСИ, Рукописные памятники Древней Руси, электронный архив (рос.)
  31. Институт русской литературы (Пушкинский Дом) РАН: ГАЛИЦКО-ВОЛЫНСКАЯ ЛЕТОПИСЬ (Оригинал); подготовка текста, перевод и комментарии О. П. Лихачевой (рос.)
  32. fr:Ukraine
  33. fr:Guillaume Levasseur de Beauplan
  34. Боплан Г. Л. «Описание Украины» / Перевод З. Борисюк. — г. Москва, 2004 г. — 576 с. ISBN 5-93646-048-7 (рос.)
  35. а б в г д е ж и к л «Укри — предки українців?», Олег Гуцуляк, 2007 р., сайт «Народна правда»
  36. Видукинд Корвейский, «Деяния саксов», г. Москва, 1975 г., ІІІ, 42 (рос.)
  37. Галл Анонім, «Хроника князей и правителей польских», г. Москва, 1961 г., с. 27
  38. Відукінд Корвейський, «Діяння саксів», І, 36
  39. Adamy, Kurt Brandenburgische Geschichte. — Berlin: Akademie Verlag, 1995. — ISBN 3050025085.

Джерела[ред.ред. код]

  • «Літопис Руський», м. Київ, вид. «Дніпро», 1989 р., 591 с. — ISBN 5-308-00052-2 (укр.)
  • ПСРЛ. — Том 2, «Ипатьевская летопись». — СПб., 1908 г. — Стлб. 863–880. (рос.)
  • Felix Escher // «Uckermark»: Lexikon des Mittelalters (LexMA). Band 8, LexMA-Verlag, München-1997, ISBN 3-89659-908-9, Sp. 1172. (нім.)
  • Риттихъ А. Ф., «Славянскій міръ. Историко-географическое и этнографическое изслѣдованіе», Изданіе В. М. Истомина. Типографія Варшавскаго Учебнаго Округа. Литографія Варшавскаго Военнаго Округа. Хромолитографія А. А. Ильина въ С.-Петербургѣ. Ксилографія Пуца въ Варшавѣ, 1885 г., 394 с. (рос.)
  • Вергун Д. Н., «Немецкий Drang nach Osten в цифрах и фактах», г. Вена, 1905 г. (рос.)
  • «Славянские древности», Любор Нидерле, серия «Традиция. Религия. Культура», пер. с чеш. Т. Ковалева и М. Хазанов, с чеш. изд. Культурный центр «Новый Акрополь», 2010 г., 749 с. ISBN 978-5-901650-52-3 (рос.)
  • «Статья Полабские славяне» // Большая Советская Энциклопедия / Гл. ред. А. М. Прохоров. — 3-е издание — г. Москва: «Советская энциклопедия», 1969–1978 г. — Том 20. (рос.)
  • Большая Советская Энциклопедия. — Карта из статьи «Полабские славяне» в БСЭ. Полабские славяне в 8—10 вв. (рос.)
  • Микола Галичанець, «Українська нація» (Походження і життя української нації з найдавніших часів до XI століття), вид. «Мандрівець», м. Тернопіль, 2005 р., 368 с. ISBN 966-634-243-X (укр.)
  • «Слов'яни південно-східної Європи в переддержавний період». — м. Київ, 1990 р.
  • Кобычев В. П. // «В поисках прародины славян».- Москва, 1973 р. (рос.)
  • Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. // «Археологія і стародавня історія України».- м. Київ, 1994 р.
  • «Археологія України», під редакцією Залізняка Л. Л. — 2005 р.
  • Вінокур І. С., Телегін Д. Я. // «Археологія України».- м. Тернопіль, 2004 р.
  • Чмихов М. О., Кравченко Н. М., Черняков І. Т. // «Археологія і стародавня історія України».- м. Київ, 1994 р.
  • Дем'янов В. // «Що було до Русі?» — м Рівне, 1994 р.

Посилання[ред.ред. код]