В'ятичі

В'я́тичі — союз східнослов'янських племен, що жили в другій половині першого тисячоліття н. е. Вони поступово розселилися у верхній і середній течії Оки та Москви-ріки у сусідстві з місцевими угро-фінськими племенами (переважно меря). Назва в'ятичі за легендою походить від імені родоначальника племені, Вятко.

Зате сусіди Радимичів - Вятичі, на верхівях річки Оки, належали вже до Великоросів, так само як і ті Словяне, що осіли в поріччі Оки та на верхівях Дону, на ґрунтах Муроми, Мордви та Мещери (фінських племен) - пізніша Муромо-Рязанська земля.

Стосунки з Київським князівством

В середині X століття Святослав приєднав землі в'ятичів до Київської Русі. Та вже у 981 році в'ятичі повстали, Володимир переміг їх і наклав на них «дань від рала». Наступного року він знову ходив на в'ятичів і переміг їх удруге.

Так до кінця XI століття племена в'ятичів зберігали певну політичну незалежність; згадуються походи проти в'ятичів князів цього часу. З XII століття територія в'ятичів опинилася у складі Чернігівського, Ростово-суздальського і Рязанського князівств.

В'ятичі жили без князів, суспільний устрій характеризувався самоврядуванням і народовладдям. До кінця XIII століття в'ятичі зберігали багато язичницьких обрядів і традицій, зокрема кремували померлих, зводячи над місцем поховання невеликі курганні насипи. Після вкорінення серед в'ятичів християнства обряд кремації поступово пішов з ужитку.

Київський монах Кукша проповідував християнство серед в'ятичів, які на той час були язичниками, і після жорстоких катувань був ними убитий та обезголовлений у 1113 році.

Останні згадки

В'ятичі довше за інших слов'ян зберігали своє племінне ім'я. Востаннє в'ятичі згадуються літописом під своїм племінним ім'ям у 1197 році.