Сіверяни

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Сіверяни
East Slavic tribes peoples 8th 9th century.jpg
Сучасний ареал розселення і кількість
Найбільші розселення Україна, Білорусь, Росія
Вимер 1024 р.
Расовий тип Европеоїдна
Мова говори давньоруської і / або скіфо-сарматської мов
Релігія Язичництво


Сіверяни  (давньорус. сѣверо, сѣверъ, сѣверы) — східнослов'янське плем'я, що жило в басейні річки Десни та над течіями рік Сейму, Сули, Псла і Ворскли[1]. Локалізовані на лівому березі Дніпра в нинішній Чернігівщині, Сумщині й Полтавщині. На правому березі Десни вони мешкали до річки Снов, а далі вже були землі радимичів.

Головні міста сіверян: Чернігів[1], Новгород-Сіверський[1], Глухів, Путивль[1], Курськ[1], Рильськ, Любеч[1], Переяслав-Хмельницький. З заходу сіверяни межували з полянами і дреговичами, з півночі з радимичами, кривичами і в'ятичами[1], на півдні з уличами.

Племінна назва[ред.ред. код]

За літописом Нестора

« …сѣдоша по Десні, и по Семи, по Сулі, и нарекошася сіверъ  »


«Сівер» означає «схід», «холод», холодний «північно-східний вітер» тощо. Можливо, назва сіверян і походить від того, що в перші часи слов'янського розселення зайшли далеко на схід. Також племінна назва сіверян може бути співставлена з кількома етнонімами, серед яких «серб», «сабір», «савар» та з великим гніздом слів різних мов, котрі мають значення «сусіда, товариша, брата, друга» — укр. сябер, біл. сябры, болг. сябр, серб. себар, рос. себёр, лит. sebras, морд. «шабра», алб. sёmbёr та ін.. Можливо, всі ці слова походять від усіченого давньо-германського «næhwa-gabur», тоді, можливо, місця поселень сіверян перекривали ареал сербів. Ще Любор Нідерле вважав, що ці два етноніми споріднені між собою (1956 р., № 31).

Лісова країна давала тутешнім поселенцям охорону і забезпечення від нападів степовиків; у недоступній глуші, серед ніколи нерубаних борів могли спокійно жити й зростати слов'янські оселі. З лісової смуги сіверяни виходили й на південь у луги, переходили ріку Сулу й ішли далі у південі незаселені степи, скільки на те дозволяли кочовики. Сіверяни жили в глибоких пущах, далеко від шляхів культури й звичаї їх залишилися суворі й примітивні, незрозумілі для культурніших племен. Літописець закидає їм, що їли все нечисте. Нечистим уважали тоді м'ясо деяких звірят, наприклад бобрів, вивірок, хом'яків. Сіверяни мабуть не перебирали в їжі, споживали, що давала їхня земля та ліси.

Археологи вирізняють їхні кургани за спіралевидними скроневими кільцями. Разом з тим, вони багато в чому нагадують поховання Правобережжя Дніпра (простота костюму, півтораобертові перстеневі кільця). Археологічним відповідником сіверян є волинцівська та особливо роменська археологічні культури лісостепового Лівобережжя Дніпра VIII-ХІІ ст.. Певний вплив на сіверян справила алано-болгарська салтово-маяцька культура басейну Сіверського Дінця (історичні хозари).

Сіверяни платили данину хозарам у 8 ст.-на поч. 9 ст.[1], пізніше у 907 році, за князя Олега (882912 рр.), були приєднані до Київської Русі[1]. У 8 — поч. 9 ст. Сіверяни брали участь у поході Олега на греків[1].

Основні заняття[ред.ред. код]

Головним заняттям сіверян було хліборобство, скотарство, мисливство і рибальство[1].

Останні згадки[ред.ред. код]

Після 1024 р. назва «сіверяни» зникає з історичних джерел[1]; вони влилися до складу українського народу, однак залишилася назва Сіверського князівства[1].

Востаннє сіверяни згадуються літописом під таким племінним ім'ям у 1183 році.

У джерелах XVI–XVII ст. в басейні р. Сейму згадується етнічна група «севрюків», яких дехто вважає безпосередніми нащадками сіверян VIII-ХІІ ст. Від цього ж етноніму походять деякі географічні назви Лівобережної України: Сіверія, Новгород-Сіверський, Сіверський Донець, Сіверська земля, Сіверщина тощо.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж и к л м н п стор. 2824, том. 8, «Енциклопедія українознавства» / Гол. ред. В. Кубійович. — м. Париж, Нью-Йорк: вид. «Молоде життя»-«НТШ»; 2000 р. ISBN 966-7155-02-1

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]