Лютичі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Лютичі у 9831057 роках

Лютичі, велети, вільці[1] (в інших мовах — Lucice, Lutycy; нім. Wilzen, Welataben, Lutizen[2]; у Адама Бременського лат. Leuticii, Leuticos) — група племен полабських слов'ян, що від VI століття проживають на землях між нижньою Одрою і Лабою. У 738 р. під час походу Карла Мартела франкам стало бути відомим плем'я «вільці», король племінного союзу вільців Драговіт у городищі Форверк біля м. Деммін на ріці Пені[1]. В писемних джерелах часів Карла Великого називались: Wiltzi, Vultzi, Welatabowie (лат. wilti, wilci, wilzi, нім. Wieleten; пол. Wieleci), ще як «венеди» чи «венди»; але себе називали вони (згідно франкського історика Ейнхарда лат. Einhardus aut Eginhardus) «велатабіанами» (вєлотаби, welatabi)[3][4][5][6][7][8]. Баварський географ пише, що у землях велетів знаходиться 95 міст. Перша назва у них була вільці (Wieleci), а лютичами їх стали називати після X ст. н. е.[1]. Згідно «Баварського географа» (середина IX ст.) племінний союз вільців (лютичів) складався з «корінних» (етнічних) племен вільців-лютичів: кессіни, жиржипани (їхнє місто Тетерів), толленси (від назви озера Толлен) та редарії[1]. Керувалися своїми вождями, мали своє вірування у богів й городища. Головним святилищем племінного союзу вільців-лютичів було храмове місто Ретра, розташоване на кордоні між толленсами та редаріями[1]. У 850 р. у вільців нараховвувалося 100 городищ[1]. У лютичів у першій половині IX ст. згадуються великі князі та другорядні[9]. У 1157 р. лютичі у наслідку військової агресії данців та німців втратили свою державну незалежність[9]. На думку Лєбедєва І.: "(Слов'яни) поралися над цією країною, обробляли її землю, відкрили багатства, розвинули торгівлю, поклали початок цілком упорядкованого суспільного життя, але прийшли насильники (німці), скористалися плодами їхньої праці і більше того, що знищили слов'ян, вони (німці) кажуть, що принесли високу культуру в ці землі та всі заслуги (слов'ян) попередників (німців) привласнюють собі[9].

Полабські слов'яни Полаб'я та Помор'я племінного союзу лютичів є засновниками Великого князівства Литовського, після міграції з королем прусів Міндовгом на землі ятвягів (згідно тверджень Яна Длугоша в «Великій Хроніці Польській»[10]): венеди-велети-вільці-литвини (нім. Welten-Wilzen-Litwen)[11][12] (див. «укри»).

Зміст

Етимологія[ред.ред. код]

Етимологія обох назв племені, тобто Велети i Лютичі до кінця не відома. Назва Велети (Wieleci) може походити від слов'янського слова влці (vlci), тобто «вовки», також розглядається версія, що назва може походити від діалектної форми слова «Велетень» (рос. «Велет», дав. укр. «Волот»). Назва «Лютичі» походить від слов'янського слова «Лютий» — дикий. Існує також можливість походження цієї назви і від імені головного бога в Радогощі — Лютий бог (Дикий бог), чи від прикметника lut (грузький, багнистий). Цікаво, що в писемних згадках до кінця X століття для означення цього племені вживалось виключно слово Велети, а назва Лютичі з'явилась в останніх десятиліттях цього ж століття. Хоча друге ім'я має вигляд неологізму, не можна виключати, що це розмежування робилось свідомо, і одна назва замінила іншу з огляду на невідомі нам обставини.

Археологія[ред.ред. код]

Зі слов'янським племінним союзом лютичів VII–IX століття н. е. археологами ототожнюється фельдберґська культура, суковсько-дзедзицька культура.

Велетські племена та їх розселення[ред.ред. код]

Вважається, що розселення велетських племен відбулось в II ст. н.e., це вперше засвідчено на мапі александрійського географа Птолемея. Вірогідно Велети фігурують на ній під назвою Oueltai (Ουελται) i займають помор'я в околицях верхньої Вісли. Можливо вже в VI столітті, початку VII ті племена мігрували в західному напрямку, аби в останні роки VIII осісти в землях на захід від нижньої Одри.

В загальних рисах життєвий простір велетських племен, яких сміливо можна ототожнити з Лютичами, на заході впирався в володіння ободритів, на сході обмежувався Одрою. На півночі їх землі доходили до узбережжя Балтики, на півдні межували з землями сербів. До створеного ними союзу входили: Черезпеняни, Хижани, Долинчани, Дошани, Нелетичі, Плоні, Ратари, Речани, Спревяни, Стодоряни, Украни, Замчичі, Земчичі, Стодорани.

Велети і Стодорани[ред.ред. код]

Найбільше суперечок щодо статусу велетських племен існує навколо племені Стодоран. Вважається, що плем'я було пов'язане із Велетами етнічними вузами і певний час політичними. Ця теорія ґрунтується на хроніці Тітмара з Мерзебурга. Проте в тій же хроніці йдеться про те, що Лютичі політично залежні від чехів (очевидно, що мова йде про стодоран).

Політична діяльність[ред.ред. код]

за німецькими джерелами «Венедська держава», велети на карті 481-814 років («Славія» — припинила існування в 1160 р.)

Хроніка подій[ред.ред. код]

782
ободрити (бодричі) підкорили вільців (лютичів)[13]
789
У відповідь за набіги велетів Карл І Великий вчинив наїзд на їхні землі, після чого іде до Саксонії — так пише у своєму літописі Ейнгард.
963967
Війна з полянами; замирившись із волинянами велети вчиняють набіг на землі п'ястів. Два перших бої закінчились перемогою, натомість третій цілковитим розгромом.
954967
Імператор Оттон І Великий розпочав війну проти велетів і ободритів. В битві біля Рекніка переміг імператор.
983
Лютичі очолювали слов'янське повстання проти германської колонізації земель східніше Ельби, у наслідку чого колонізація спинилася майже на 200 років[14].
986
У поході імператора Оттона III на велетів брав участь Мешко I. 995 року спільний похід проти велетів організували імператор Оттон III та Болеслав I Хоробрий. У ньому також брали участь підрозділи чеського роду Славніковичів.
1025
центральне святилище було зруйновано саксонським герцогом Лотарем, союз лютичів остаточно почав розспадатися[15].
1029
Мєшко II В'ялий замирюється із велетами для того, щоб відбити натиск імператора Конрада II.
1033
Перемога велетів над саксами під Вежбнем (Wierzbnem).
1045
Велети вчиняли набіги на землі німців, лише імператор Генріх ІІІ зумів розбити їх і обкласти даниною.
1055
початок міжусобиць серед лютичів[16].
1055
Збройне повстання велетів проти саксів. Вони перейшли Лабу, нищили місцеве населення і міста, пустошили край і брали полоненних.
10 вересня 1056
Під керівництвом маркграфа північної марки Вільгельма добре озброєна армія німців перейшла Лабу. В межиріччі Хавелі і Лаби, поблизу Преслава, на них чекали об'єднані сили Велетського союзу. Сакси опинилися в оточенні, припертими до річки, місцями зруйнувавши стрій. У битві загинув маркграф Вільгельм та всі його лицарі. Ця битва кардинально змінила розтановку сил в регіоні. Її навіть порівнюють із Грюнвальдом. Невдовзі після поразки під Преславом помирає імператор Генріх ІІІ, що тільки посилило велетів.
1057
Вибухнула братовбивча війна між велетськими племенами, через неї розподається Велетський союз.
1068
На землі лютичів зробили наїзд сакси, під час цього наїзду було зруйновано Сварогa в Радогощі.
1147
Хрестовий похід проти слов'ян.
11601163
Генріх Лев замирився із данами і остаточно розбив велетів.

Вільці-Лютичі мігрували у Київську Русь[17].

Велетські племена наприкінці ІХ століття[ред.ред. код]

За часів Карла Великого (злам VIII i IX століття) язичники Велети створили ворожий франкам союз чотирьох слов'янських племен. Напад Карла Великого на велетські землі в 789 році відбувався в два етапи. Облога Бранібора, який можна ототожнити із головним осередком Драговитa, і його здобуття за допомогою фризької флотилії було першим етапом франксько-велетських змагань. А другим етапом був марш піших військ вглиб велетських земель. Після перемоги Карл не прикладав зусиль, щоб охрестити велетів, а просто підпорядкував їх, використовуючи при цьому допомогу сусідніх бодричів, політично державі Каролінгів, і відповідно поставив умову про те, що найважливіші політичні діячі, що обрані вічем, мусили затверджуватись Карлом чи його наступниками. Потім велетам вдалось скинути імператорський гніт, проте в половині IX (можливо з зростаючою франкською загрозою) чи в X столітті в середині союзу почались дезінтегруючі процеси і він розпався. Зрідка в десятому столітті (в 929, 955 i 995 роках) появляються згадки про Велетів, це може вказувати, що в імперії робились спроби створити таку федерацію. З іншого боку в той час проти імперії воювали племена, що колись входили до того союзу, але тепер були нарізно. Північновелетські племена після розпаду союзу повернулись до вічевого устрою.

Північна марка бл. 965 року (рожевий колір)

Велетські (лютицькі) племена і їхні сусіди в 80-90-х роках Х ст.[ред.ред. код]

Повстання полабських слов'ян[ред.ред. код]

Союз із Чехами[ред.ред. код]

Ситуація в Браніборі за правління Болілута[ред.ред. код]

Велетсько-ободрицькі стосунки[ред.ред. код]

Попри те, що бодричі розпочали військові дії проти імперії ще 990 року, лише в 994 році було досягнуто згоди між ними і лютичами. Першим спільним походом був напад на землі сакського племені остфалів 995 року. Попри каральний наїзд Оттона ІІІ та Болеслава І Хороброго у відповідь на лютицькі та бодрицькі землі, цей союз значно посилив оборонні можливості слов'ян, оскільки одразу після відходу німецького війська в 995 (можливо втечі), було організовано ще кілька походів на Саксонію.

Мир з імперією в 996 i військові події наступного року[ред.ред. код]

Німецько-велетський союз, невдала спроба самоідентифікації велетів і розпад Велецького союзу[ред.ред. код]

Завоювання і хрещення велетських земель в XII столітті[ред.ред. код]

Десь з 1119 розпочинається завоювання велетських земель разом із містами Димінне (Demmin) та Вологост(Wolgast) військами поморського князя Варціслава І та його союзника Болеслава ІІІ. На землях підлеглих епископату в Бранденбурзі в 1128 році активно провадив хрещення Оттон з Бамбергу. Зачепила вона і Вологощ-Вологощь (нім. Wolgast; Вольгаст)[18], а з ним і Гоцекове (Gützkow) та землі укран.

Устрій Велетського і Лютицького союзів[ред.ред. код]

Виборні князі лютичів у 700–1157 роках від моричан, спреван, гаволян (стодорян), брежан, ратарів, укрів, доленчан, хижан, черезпенян

  • Драгувіт (Дражко) (біля 780–810 рр.);
  • Любий, син Дражка (біля 810–830 рр.);
  • Мєлігаст (Милогост)), син Любого (коло 830–860 рр.);
  • Чєладраг (Челодрог), брат (коло 860–870 рр.);
  • Гнеус (Гнєвой, Гнівой) (коло 980–995 рр.);
  • біля 1070–1157 рр. у складі Вендського князівства;
  • З 1157 р. — маркграфство Бранденбург[19][20].
  • Богуслав Iкнязь лютичів.

Устрій Велетського союзу в VIII i IX столітті[ред.ред. код]

Libertas more Liuticio — Устрій Лютицького союзу[ред.ред. код]

Етнічна самоідентифікація Лютичів[ред.ред. код]

На противагу іншим країнам Центральної та Східної Європи (Великоморавія, Чехія, Польща, Угорщина чи Київська Русь), де було створено владну структуру, що опиралась на християнських князів i родинні династії, на Полабських землях була спроба створити державність на засадах етнічної самоідентифікації, яка мала слугувати зв'язуючим елементом. Згідно з типологією Ентоні Сміта лютичі належали до так званого «вертикально-демотичного» підтипу, де демотичні структури створили закриті окремі спільноти. Часто створювали племінні конфедерації, що опирались на старійшин і дружину, з метою проведення військових кампаній.

Лютичі формували свою державу не лише за допомогою кревної і територіальної спорідненості, але й за допомогою релігії. Головним релігійним центром був Радогощ.

Релігія[ред.ред. код]

Так само як нова назва Лютичі вказує на новий етап розвитку спільноти, культ описаний Тітмаром свідчить про «нову якість» язичництва у лютичів. Підтвердженням цьому є будівництво культових споруд замість домінуючого до кінця X століття культу природи і домових божеств. Язичницьке сакральне будівництво Полаб'я не має аналогів на всіх землях розселення слов'ян — про його розквіт написано багато праць сучасними німецькими і данськими археологами. Одна з двох найшанованіших святинь була в Радогощі, яка виконувала функції головної святині в для усіх лютичів. У цьому давньому святилищі, що було розташоване на землях ратарів, знаходились найповажніші волхви, стояли статуї богів, відбувались різні священні дійства (поклоніння святому коневі, чи вирішення спірних питань шляхом жеребкування). Додатковим свідченням винятковості місця є той факт, що звідси відправлялось військо у походи і сюди ж поверталось після. Окрім святині в Радогощі на велетських землях існувала велика кількість локальних культів із своїми капищами, де також верховодили волхви, які представляли собою окрему верству населення. Персоніфіковані боги поганського Полаб'я були охоронцями-покровителями над певними територіями, а їх імена були вибиті на їхніх статуях в Радагощі, що було досить незвичним зважаючи на те, що велетська спільнота була неписемною. Під час військових походів лютичі брали із собою знамено чи цілого ідола. Така система була досить схожою із християнством як структурою так і символікою, проте категорично не мирилась із ним. Про це свідчать Бруно Кверфуртський, Адам Бременський, та Хермольд.

Ставлення Лютичів до християн[ред.ред. код]

Вороже ставлення до християнства спричинене його ототожненням із імперією, до того ж воно становило один із компонентів велетської самоідентифікації. Інколи діло доходило до вбивств християнських проповідників. Це з одного боку можна трактувати як релігійний обряд — жертвопринесення, з іншого — як прояв, демонстрація сили. Такі вчинки можна обґрунтувати спробою збереження самобутної культури, яка активно витыснялася у всых сферах життя, спротивом експансії імперії і князівській владі, що сповідували іншу релігію. Так само ставились лютичі й до бодрицьких та стодоранських князів, що постійно контактували із імперією та християнством. Проте бували випадки, коли лютичі проводили набіги на сусідні землі під керівництвом християнських вождів. Наприклад Кізо, сакський перебіжчик, християнин, правив у Браніборі в 983, чи Віхман Молодший водив лютичів у походи в 50-60-ті роки X століття.

Замки[ред.ред. код]

Відомо історії фортифікаційні споруди нім. Großraumburgen племінного союзу лютичів: нім. Neubrandenburg, Rothemühl, Dargun, Tutow, Wildberg am Kastorfer See, Wittenborn і т.д.[21].

Епос[ред.ред. код]

У Сазі про Тідрека Бернського (норв. Didrikssagaen) згадано про підкорення вільців (лютичів) після смерті грізного короля вільців, котрий був підкорив всі слов'янські країни[22].

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е Йоахим Херрман: ОБОДРИТЫ, ЛЮТИЧИ, РУЯНЕ (рос.)
  2. Wilzen (нім.)
  3. Вильцы и лютичи (рос.)
  4. Medieval Sourcebook: Einhard: The Life of Charlemagne (Complete)
  5. Вильцы (рос.)
  6. Christiansen Erik «The Northern Crusades». — London: Penguin Books, 1997. — P. 287. — ISBN 0-14-026653-4 (англ.)
  7. Herrmann Joachim «Die Slawen in Deutschland». — Berlin: Akademie-Verlag GmbH, 1970. (нім.)
  8. Веселовский: «Русские и вильтины в саге о Тидреке Бернском» (рос.)
  9. а б в В. В. Фомин, КОММЕНТАРИИ к книге С. А. Гедеонова «Варяги и Русь» (Комментарии к Предисловию) (рос.)
  10. Вадим ДЕРУЖИНСКИЙ: «Тайны беларуской истории», 2012 г. (№79—81 "Народная Воля") (рос.)
  11. Розселення лютичів (рос.)
  12. Pierre-Claude-François Daunou, «Exposé des travaux de la Classe d'histoire et de littérature ancienne», Paris, 1815 (фр.)
  13. Энциклопедическій лексикон, Том 9 (рос.)
  14. Лютичи - Вильцы - Велеты (рос.)
  15. Лютичи - Вильцы - Велеты (рос.)
  16. Лютичи - Вильцы - Велеты (рос.)
  17. «Оборона летописи русской», г. СПб, 1840 р. (рос.)
  18. «Русь Полабская», 2012 г. (рос.)
  19. Правители Мира. В. Эрлихман. 2009.(рос.)
  20. IV.1.5.3. Лютичи (велеты, вильцы) (ок. 700–1157) (рос.)
  21. Wilzen (нім.)
  22. Сергей Алексеев, «Славянская Европа V–VIII веков», Племена славянского севера, 2011 г. (рос.)

Джерела[ред.ред. код]

  • Kronika Thietmara, tłum. Marian Zygmunt Jedlicki, Kraków 2002, ISBN 83-7052-568-7.
  • Magistri Adami Bremensis gesta Hammaburgensis ecclesiae pontificum,[in:] Monumenta Germaniae Historica, Scriptores in usum scholarum 2, B. Schmeidler (ed.), Hannover 1917.
  • Stanisław Zakrzewski, Opis grodów i terytoriów z północnej strony Dunaju czyli tzw. Geograf bawarski, Lwów 1917 (wersja elektroniczna: [1]).
  • Christian Lübke, Powstanie i istota Związku Luciców. Jedna z konsekwencji chrystianizacji Europy wschodniej w X stuleciu, [w:] Chrześcijańskie korzenie. Misjonarze, święci, rycerze zakonni, red. Sergiusz Sterna-Wachowiak, Poznań 1997, s. 51-64, ISBN 83-903353-4-4.
  • Christian Lübke, The Polabian alternative: paganism between Christian Kingdoms, [w:] Europe around the year 1000, ed. Przemysław Urbańczyk, Warszawa 2001, s. 379–389, ISBN 83-7181-211-6.
  • Jarosław Sochacki, Związek Lucicki — między Polską a cesarstwem do 1002 r., «Slavia Antiqua», t. 47 (2006), s. 17-48, ISSN 0080-9993.
  • Gerard Labuda, O zakresie rzekomych uprawnień Królestwa Niemieckiego i Marchii Brandenburskiej nad całym Pomorzem we wczesnym średniowieczu, «Roczniki Historyczne», t. 73 (2007), s. 17-34, ISSN 0324-8585
  • Jerzy Strzelczyk, Połabszczyzna zapomniana. Część V: Nakon, czyli Obodrzyci ponownie na drodze do własnego bytu, «Przegląd Zachodniopomorski», t. 21 (50) (2006), z. 3, s. 7-20, ISSN 0552-4245
  • Вельтман А. Ф. // «Древности Россійскаго государства, изданныя по Высочайшему повелѣнію», изд. «типография Александра Семена», том 1-13, г. Москва, 1849-1865 гг. (рос.)

Посилання[ред.ред. код]