Гайдар Єгор Тимурович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Гайдар Єгор Тимурович
рос. Егор Тимурович Гайдар
Ba-gaidar-e-t-1999-square.jpg
Народився 19 березня 1956(1956-03-19)[1][2]
Москва, СРСР
Помер 16 грудня 2009(2009-12-16)[1][3][2] (53 роки)
Одинцово, Московська область, Росія
·Набряк
Поховання Новодівочий цвинтар
Громадянство
(підданство)
Flag of Russia.svg Росія
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Діяльність економіст, політик, професор, журналіст
Alma mater економічний факультет Московського державного університету імені Ломоносова[d]
Науковий ступінь доктор економічних наук[d]
Володіє мовами російська[2]
Заклад Дюкський університет і Вища школа економіки (Москва)
Посада Заступник голови Уряду Росії[d], депутат Державної Думи РФ[d], голова Уряду Російської Федерації і перший заступник Голови Уряду Російської Федерації[d]
Партія КПРС, Демократичний вибір Росії[d] і Союз правих сил
Конфесія агностицизм
Батько Timur Gaidar[d]
Мати Ariadna Bazhova[d]
Діти Гайдар Марія Єгорівна
Автограф Signature of Yegor Gaidar.png
Нагороди

Єго́р Тиму́рович Гайда́р (* 19 березня 1956, Москва, РРФСР, СРСР — 16 грудня 2009, Одинцово, Росія) — російський державний діяч і економіст. Один з ідеологів і керівників ринкових реформ початку 1990-х у Росії, які отримали назву «Шокова терапія». Директор Інституту економіки перехідного періоду (ІЕПП) (1992—1993, 1994—2009).

У 1991—1993 роках займав високі пости в уряді Росії (в тому числі в.о. прем'єр-міністра).

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 19 березня 1956 в Москві. Його батько, Тимур Гайдар, — міжнародний військовий кореспондент «Правди», контр-адмірал, — син відомого радянського письменника Аркадія Гайдара від його першої дружини Лії Лазарівни Соломянської. Мати — Аріадна Павлівна Бажова, дочка письменника Павла Бажова. Таким чином, Єгор Гайдар був онуком двох відомих радянських письменників.

1978 — закінчив Економічний факультет Московського державного університету.

19781980 — навчався в аспірантурі МГУ під керівництвом академіка Станіслава Шаталіна, захистив кандидатську дисертацію з економічних наук. Тема дисертації: «Оцінночні показники в механізмі господарського розрахунку виробничих об'єднань (підприємств)». Вступив в КПРС

З 1980 працював в Інституті системних досліджень АН СРСР

19831985 експерт Державної комісії при Ю. Андропові з можливостей господарських реформ в рамках соціалістичної економіки

19861987 старший науковий співробітник Інституту економіки і прогнозування науково-технічного прогресу АН СРСР.

1987—1990 — завідувач відділом економічної політики в журналі ЦК КПРС «Комуніст».

1990 — завідує відділом економіки газети «Правда», захистив докторську дисертацію «Економічні реформи і ієрархічні структури», очолив Інститут економічної політики Академії народного господарства і АН СРСР.

1990—1991 — директор Інституту економічної політики Академії народного господарства СРСР.

З 6 листопада 1991 року[4] по 2 березня 1992 — заступник Голови Уряду Російською Федерації з питань економічної політики.

З 11 листопада 1991[5] по 19 лютого 1992 года[6] — міністр економіки і фінансів РРФСР.

З 19 лютого 1992 року[6] по 2 квітня 1992 року[7] — міністр фінансів Російської Федерації.

З 2 березня 1992 року[8] по 15 грудня 1992 року[9] — перший заступник Голови Уряду Російської Федерації.

З 15 червня[10] по 15 грудня 1992[9]— виконуючий обов'язки Голови Уряду Російської Федерації.

1992—1993 і з 1994 по 16 грудня 2009 року — директор Інституту економіки перехідного періоду.

З 18 вересня 1993[11] по 20 січня 1994[12] — перший заступник Голови Ради Міністрів — Уряди Російської Федерації (З 25 грудня 1993 року — Уряду Російської Федерації).

З 22 вересня 1993 року[13] по 20 січня 1994 року[12] — виконуючий обов'язки міністра економіки Російської Федерації.

З грудня 1993 року по грудень 1995 року — депутат Державної думи Росії, з січня 1994 року — голова депутатської фракції «Вибір Росії».

1996—1999 — член ради директорів ВАТ «Вимпелком».

З грудня 1999 року по грудень 2003 року — депутат Державної думи від блоку «Союз правих сил».

2001 — увійшов до числа засновників журналу «Вісник Європи» XXI століття.

2003 — займався реанімацією економіки Іраку [1]

2006 — Єгор Гайдар 24 листопада був госпіталізований в одну з дублінських лікарень з симптомами важкого отруєння. А. Б. Чубайс пов'язав отруєння Гайдара із загибеллю Ганни Політковської і Олександра Литвиненка [2].

16 грудня 2009 року о 4 годині ранку Єгор Гайдар помер у своєму заміському будинку в Підмосков'ї. За інформацією російських ЗМІ причиною смерті став набряк легенів, викликаний ішемією міокарда.

Єгор Гайдар — автор більш ніж ста публикацій з економіки. Основні праці — «Економічні реформи та ієрархічні структури» (1990), «Держава та еволюція» (1996), «Дні поразок та перемог» (1996), «Аномалії економічного зростання» (1998), «Влада та власність» (2009).

Знання мов[ред. | ред. код]

Володів англійською, іспанською і сербохорватською мовами.

Родина[ред. | ред. код]

Був одружений другим шлюбом на дочці Аркадія Стругацького. Має двох рідних синів, одного прийомного сина і рідну дочку від першого шлюбу — Марію, яка є опозиційним політиком путінському режиму.

Бібліографія[ред. | ред. код]

Праці[ред. | ред. код]

  1. Гайдар Е. Т. Государство и эволюция, Издательство: «Норма», 1997. ISBN 5-87857-017-3
  2. Гайдар Е. Т. Дни поражений и побед, Вагриус, 1997. ISBN 5-7027-0497-5
  3. Сборник 1941 год в 2-х книгах. Серия «Россия XX век. Документы» (Гайдар — один з авторів-упорядниківй).
  4. Гайдар Е. Т. Долгое время. Россия в мире: очерки экономической истории, Москва, Дело, 2005. ISBN 5-7749-0389-3
  5. Гайдар Е. Т. Гибель империи. Уроки для современной России, Москва, «Российская политическая энциклопедия», 2006. ISBN 5-8243-0759-8

Рецензії[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Національна бібліотека Німеччини, Державна бібліотека в Берліні, Баварська державна бібліотека та ін. Record #119379228 // Німецька нормативна база даних — 2012—2016.
  2. а б в ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  3. Kramer A. E. Russia’s Market Reform Architect Dies at 53 // The New York Times / D. BaquetManhattan, New York City: The New York Times Company, A.G. Sulzberger, 2009. — ISSN 0362-4331; 1553-8095
  4. Указ Президента РРФСР від 6 листопада 1991 року № 174. Архів оригіналу за 10 червень 2012. Процитовано 28 лютий 2009. 
  5. Указ Президента РРФСР від 11 листопада 1991 року № 190. Архів оригіналу за 10 червень 2012. Процитовано 28 лютий 2009. 
  6. а б Указ Президента Російської Федерації від 19 лютого 1992 року № 156. Архів оригіналу за 10 червень 2012. Процитовано 28 лютий 2009. 
  7. Указ Президента Російської Федерації від 2 квітня 1992 року № 325. Архів оригіналу за 10 червень 2012. Процитовано 28 лютий 2009. 
  8. Указ Президента Російської Федерації від 2 березня 1992 року № 209. Архів оригіналу за 10 червень 2012. Процитовано 28 лютий 2009. 
  9. а б Указ Президента Російської Федерації від 15 грудня 1992 року № 1570. Архів оригіналу за 10 червень 2012. Процитовано 28 лютий 2009. 
  10. Указ Президента Російської Федерації від 15 червня 1992 року № 633. Архів оригіналу за 10 червень 2012. Процитовано 28 лютий 2009. 
  11. Указ Президента Російської Федерації від 18 вересня 1993 року № 1395. Архів оригіналу за 10 червень 2012. Процитовано 28 лютий 2009. 
  12. а б Указ Президента Російської Федерації від 20 січня 1994 року № 171. Архів оригіналу за 10 червень 2012. Процитовано 28 лютий 2009. 
  13. Указ Президента Російської Федерації від 22 вересня 1993 року № 1411. Архів оригіналу за 10 червень 2012. Процитовано 28 лютий 2009. 

Посилання[ред. | ред. код]