Інки

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Остання цитадель інків — місто Мачу Пікчу. Місто розташоване на висоті 2300 метрів над рівнем моря

І́нки — правлячий рід народу кечуа, що мешкав на території сучасного Перу і створив велику централізовану імперію зі столицею у місті Куско в Андах. Історично інками називали лише чоловічу частину роду правителів (жінок з роду називали пальями чи н'юстами, а правлячу палью — койя). Однак на сьогодні в побуті словом інки називають усіх підданих синів Сонця. Імперія інків існувала досить короткий час — з 1438 до 1533 року. У 1533 році останнього правителя інків Атуальпу задушили іспанські загарбники.

Археологічні дослідження показують, велика кількість цивілізаційних здобутків інки успадкували від попередніх цивілізацій, а також від підкорених ними сусідніх народів. До появи на історичній арені інків у Південній Америці існував ряд цивілізацій: Моче (або культура Мочіка, відома своєю кольоровою керамікою та іригаційними системами), Уарі (або Варі, їх держава була прообразом імперії інків), Чан-Чан (центр — місто Чімор, характерна кераміка та архітектура), Наска (відомі тим, що створили так звані лінії Наска, а також своїми системами підземних водопроводів, керамікою), Тіауанако (цивілізація міста Тіауанако з населенням близько 40 000, що знаходилось на східному березі озера Тітікака), Чачапоя (Воїни Хмар, відомі своєю грізною фортецею Куелап, яку ще називають «Мачу-Пікчу півночі»).

Перше європейське зображення Інків. Педро Сьєса де Леон. Хроніка Перу, 1553

Імперія інків (кеч. Tawantin Suyu Тауантінсу́йу, Тавантінсу́ю, Тавантінсу́йю — чотири сторони світу, об'єднані разом)  простягалась довгою смугою у Південній Америці з півночі на південь і включала частини територій сучасних Колумбії, Чилі, Перу, Болівії, Еквадору, Аргентини, а з Куско у чотири сторони виходили чотири дороги і кожну з них іменували згідно назви тої частини імперії, в яку вона вела.

Виникнення та експансія[ред.ред. код]

Сарм'єнто де Гамбоа, Генеалогія Інків. Манко Капак (схематична реконструкція С. А. Купрієнко)[1]
Сарм'єнто де Гамбоа, Генеалогія Інків. Сінчі Рокка, Льокі Юпанкі, Майта Капак, Капак Юпанкі (схематична реконструкція С. А. Купрієнко)
Сарм'єнто де Гамбоа, Генеалогія Інків. Інка Рокка, Тіту Кусі Вальпа, Віракоча, Пачакуті (схематична реконструкція С. А. Купрієнко)
Сарм'єнто де Гамбоа, Генеалогія Інків. Пачакуті, Тупак Інка Юпанкі, Вайна Капак, Васкар, Атавальпа (схематична реконструкція С. А. Купрієнко)

Заснування країни приписують легендарному імператору Манко Капаку. Він заснував місто Куско приблизно у XII ст. Місто розташоване на висоті 3416 метрів над рівнем моря, у глибокій долині між двома гірськими хребтами.

Після заснування територія країни постійно розширювалась. Особливо, після того як імператор Яруар Уакак створив у інкській імперії регулярну армію. Великі завоювання здійснив Інка Пачакутек. Він заснував справжню імперію, адже до цього інки були всього лиш одним з численних індіанських племен, а Куско — звичайним містечком. Більшість підконтрольної інкам землі завоювали Пачакутек та його син Тупак (Топа) Інка. Невеличку частину території приєднав дванадцятий Інка — Уайна Капак. Правителі Уаскар і Атауальпа були синами Уайна Капака. Після його смерті вони розпочали виснажливу міжусобну війну. До приходу іспанців переможцем у війні став Атауальпа.

Каппаккуна (поіменний перелік правителів) інків: Інки легендарного періоду історії:

  • 1. Манко Капак — засновник Куско та царства інків. Умовні роки правління 1200—1230.
  • 2. Сінчі Рока — династія Нижнього Куско, 1230—1260 рр.
  • 3. Льоке Юпанкі — династія Нижнього Куско, 1260—1290 рр.
  • 4. Майта Капакі — династія Нижнього Куско, 1290—1320 рр.
  • 5. Капак Юпанкі — династія Нижнього Куско, 1320—1350 рр.
  • 6. Інка Рока — династія Верхнього Куско (перехід влади до іншої династії, вочевидь в результаті перевороту), 1350—1380 рр.
  • 7. Яруар (Явар) Уакак — династія Верхнього Куско. Наприкінці його правління на Куско нападають індіанці народу чанкі. Відсторонений від влади чи то сином, чи то іншими членами клану інків через нездатність захистити країну.
  • 8. Віракоча Інка — династія Верхнього Куско. За одними джерелами він переможець чанків, за іншими саме він і був тим правителем, якого спадкоємці усунули від влади, 1410—1438 рр.

Інки «імперського періоду» (історичні інки):

  • Пачакуті (Пачакутек) Інка Юпанкі — династія Верхнього Куско. Перший історичний Інка, переможець чанків, об'єднав усіх кечуа, роки правління 1438—1471.
  • Тупак (Топа) Інка Йупанкі — династія Верхнього Куско. Найбільший завойовник, роки правління 1471—1493.
  • Уайна Капак — династія Верхнього Куско, роки правління 1493—1523.
  • Уаскар — династія Верхнього Куско. Відсторонений від влади, а потім його вбив Атауальпа, роки правління 1523—1532.
  • Атауальпа — побічний син Уайна Капака. Рік захоплення влади не зовсім уточнений. Страчений іспанцями в 1533 році.

При підкоренні сусідніх племен інки з одного боку використовували свою сильну та численну армію, а з іншого боку прихиляли до себе еліту підкорюваних регіонів. Вони заставляли їх вивчати мову кечуа, насаджували свої звичаї та вводили свої закони. На завойовані племена накладався податок — міта.

Кількість жителів імперії налічувала за різними оцінками від 5 — 6 до 11-14 млн.

Підкорення іспанцями[ред.ред. код]

У 1521 році Ернан Кортес завоював ацтеків. Це завоювання надихнуло Франсиско Пісарро, двоюрідного брата матері Кортеса, у 1531 році почати підкорення інків. 1532 року Пісарро прибуває на узбережжя сучасного Перу з 200 пішими воїнами та всього лиш 27 кіньми. Однак в дорозі його армія доповнилася місцевими жителями, що були невдоволені пануванням інків. Інка люто боровся з завойовниками, але його імперія була ослаблена внутрішніми негараздами та міжусобною війною. Велика кількість воїнів померли від натуральної віспи, занесеної іспанцями. Столицю інків, місто Куско підкорили 1536 року. Інка з невеликою кількістю прихильників перемістився у гірський регіон Вількабамба, де його панування продовжувалось протягом ще 30 років. 1572 року останнього лідера інків — Тупака Амару задушили іспанці. Це позначило кінець імперії Тауантінсую.

Державне управління. Соціальна організація[ред.ред. код]

Система державного управління господарством в Імперії інків (реконструкція — С. А. Купрієнко).

Офіційною мовою інків була кечуа, хоча в імперії існувало ще близько 700 мов. Кечуа має віддалену спорідненість з мовою аймара, якою говорили індіанці, що жили поблизу озера Тітікака. Достеменно невідомо, якою мовою спілкувались інки до того, як 1438 року Пачакутек зробив кечуа державною мовою. Цілком може бути, що початково інки були не кечуамовні. Підкорюючи нові племена інки змушували їх вивчати кечуа. Можливою доколумбівською самоназвою інків було слово «капак-куна» (величні, прославлені). Вважають, що інки були кечумовної групою, яка з часом перетворилось на прошарок знаті, пов'язаною з правлячою династією (або були усі нащадками володарів міста-держави Куско).

Тауантінсую була централізованою державою, яку очолював спочатку Капак Інка (на кшталт короля), а потім імператор, якого називали Сапа Інкою. Його вважали нащадком бога сонця і святим. Очевидно Інка мав необмежену владу, будучи одночасно жерцем і напівбогом. Нового імператора, як правило, вибирала рада членів імператорської сім'ї. Кандидатами були сини законної дружини (койя). У Інки була одна офіційна дружина при величезній кількості наложниць. Так по деяким оцінкам Уайна Капак мав близько п'ятиста синів, яким довелось жити вже при іспанському правлінні. Своїх нащадків Інка призначав на найтитулованіші посади. З кінця XIV століття за правління Інки Роки для зміцнення влади та спокійної передачі влади впровадили інститут співволодаря, якого називали Інка Ратін).

Держава ділилась на чотири частини: Чінчайсую, Антісую, Контісую і Колласую. Чотири кути границь цих провінцій сходились у Куско. Кожною з цих частин керував апо, який мав родинні зв'язки з імператором і був підзвітний тільки йому. Апо відповідав за підтримання в належному стані транспортних шляхів, освоєння сільськогосподарських земель та своєчасне сплачування податків. У районах управління знаходилося в руках місцевих посадовців (тукуйрікуків).

Туніка (частина одягу) інки. Мачу-Пікчу
Токапу Інків (підбірка С. А. Купрієнко).

В основі всієї діяльності лежала громада — айльу. Усередині громади перебувала моногамна родина — сукупність моногамних родин, що підтверджується пануванням батьківського права. Підпорядкування родини громаді носило абсолютний характер, проте сам член громади не був на становищі раба, оскільки мав право на свій земельний наділ. Громади з 5, 10 та 50 родин обирали свого голову з членів цих родин. На чолі 100 і більше сімей стояли кураки або касіки — представники родової знаті, що обіймали цю посаду у спадок.

Водночас в інків був відсутній інститут рабства. Такий соціальний прошарок, як «янакон», відносять до категорії хатніх рабів, але їхня роль в економічній діяльності суспільства була мізерно мала, як мізерна була і їх чисельність — кілька тисяч на більш ніж 10-мільйонне населення імперії.

Існував постійний поштовий зв'язок з фортецями і резиденціями місцевих правителів. Повідомлення передавали естафетою з гінцями-бігунами. На дорогах, неподалік один від одного, були розташовані поштові станції, де завжди чергували гінці. Естафету доставляли зі швидкістю близько 225 км на день. Відомо, що Сапа Інкі доставляли в Куско свіжу рибу з морського узбережжя через 2 дні після улову.

Власність[ред.ред. код]

Земельний наділ — тупу — виділяли чоловікові, як голові наявної родини, або той, що може виникнути в майбутньому, а також його дітям, але не дружині. Розмір тупу при щорічному перерозподілі громадських земель залежав виключно від чисельного складу сім'ї.

Найбільшими власниками був Сапа Інка, члени його родини та династії, а також місцева знать, нащадки підкорених володарів. Проте саме Сапа Інка мав безмежну владу та контроль над економічними процесами імперії.

Писемність[ред.ред. код]

Кіпу[ред.ред. код]

Докладніше: Кіпу

Наука[ред.ред. код]

В державі інків найбільшого розвитку отримали астрономія, математика та медицина, що обумовлювалося державними, суспільно-економічними та релігійними потребами правлячої династії, знаті та простих мешканців.

Культура та мистецтво[ред.ред. код]

Інки не мали писемної системи, однак для передачі інформації вони використовували кіпу — складну систему кольорових шнурків заплетених у вузлики. В таких посланнях очевидно передавались цифри та статистичні дані. Підкоряючи нові племена, інки переймали їх винаходи. Є відомості, що люди, які розуміли, створювали та дешифрували кіпу, були окремою етнічною групою, тобто одним з племен, яке підкорили інки. Крім цього кіпу обов'язково вивчали представники верхівки інків.

Кераміка інків.

Відомо, що інки були чудовими ткачами. Дівчата змалечку навчались ткати вовняний одяг, збирати рослини, яких використовували як барвники.

Одяг інків різнився в залежності від соціального положення людини. Однак, найчастіше це була туніка, що сягала колін. Туніка підкреслювала офіційний статус людини. На ній вільно носили щось на зразок покрову, чи плаща. На ногах вони носили плетене взуття, шкіряні сандалі. Інки використовували головні убори. У високогір'ї одяг робили з вовни.

У підкорених регіонах люди продовжували носити традиційне вбрання. Однак найкращі ткачі культури Чан-Чан були переміщені в Куско, щоб ткати кінпі — найкращий одяг. До того ці ткачі були переміщені людьми Чан-Чан у їх столицю з міста Сікан.

У інків була добре розвинена кераміка та обробка металів. Обробка металів інками дуже нагадує мистецтво Чіму. Це також можна пояснити тим, що після завоювання королівства Чімор найкращі ковалі культури Чан-Чан були переміщені в Куско.

Інки володіли мистецтвом муміфікації.

Будівництво[ред.ред. код]

Підтримувати цілісність такої великої імперії інкам допомагала вражаюче розвинена система доріг. Вони побудували приблизно 22 530 кілометрів доріг, які непогано збереглись до нашого часу. Одна з доріг простягається практично вздовж усього Тихоокеанського узбережжя Південної Америки. Деякі дороги проходять на висоті 5 км. Високогірні ділянки дороги інки мостили плоскими каменями, а також будували кам'яні стіни, щоб запобігти падінню зі скель. У деяких місцях для прокладання дороги вони прорубували скелі, створювали тунелі та круті сходи. Слід зауважити, що при цьому інки не знали колеса та колісних транспортних засобів, тому усі подорожі здійснювались пішо.

У доповнення до доріг Інки будували з канатів вражаючі підвісні мости, які були єдиним шляхом подолання гірських ущелин та річок.

Щоб допомогти подорожнім на кожних кілька кілометрів розміщували будинки для відпочинку («тамбо»), в яких можна було переночувати, приготувати їжу та нагодувати ламу.

Такі розвинені транспортні шляхи дозволяли інкам швидко переміщати свої війська та будівельні матеріали. Дороги також мали велике значення для передачі інформації. Інки передавали спеціальними посланцями усні послання та повідомлення записані за допомогою кіпу. Ці посланці (часкі) були професійними бігунами. Для того щоб швидко передати повідомлення на далекі віддалі посланці передавали їх по ланцюжку, тобто бігун пробігав визначену відстань і передавав повідомлення наступному, той наступному і надалі. Такий спосіб дозволяв імператору отримувати відомості про те, що відбувається у частинах імперії, віддалених за тисячі кілометрів, всього за декілька днів. Щоб підтримати силу часкі жували листя коки.

У високогір'ях інки створювали за допомогою стін гірські тераси щоб збільшити продуктивність сільського господарства. Заняття сільським господарством у Андах — дуже складне. Цікаво, що інки настільки вміло перетворювали круті гірські схили на тераси, що у 1500 році в сільському господарстві в Андах було задіяно більше земель аніж сьогодні. Вони вирощували близько 20 видів кукурудзи і 240 видів картоплі. Кукурудзу вирощували на вистотах до 4100 метрів.

Фрагмент кам'яної стіни інків. Фотографія показує наскільки щільно інки укладали кам'яні брили.

Інки будували величні споруди з обтесаного каменя, при цьому не використовуючи цементу. Їх будівлі витримували сильні землетруси, характерні для Південної Америки. Пізніші іспанські будівлі розвалювались до фундаменту від таких катаклізмів.

Те, як інкам вдавалось різати та обробляти камені, не знаючи заліза та сталі, достеменно невідомо. Вірогідно для цього вони також використовували камені та частково знаряддя з м'яких металів. У деяких стінах використані брили гігантських розмірів. Так у стінах фортеці Саксаюаман, неподалік від Куско можна знайти камені що важать понад 100 тонн. Найбільше кам'яних пам'яток інків існує у Куско, Мачу-Пікчу та Оллантайтамбо.

У своїх містах, подібно до римлян, інки створювали акведуки (водопроводи).

Руїни Оллантайтамбо — військового, культурного та релігійного центру інків.

Очевидно, що досягнення інків базувались не стільки на секретних технологіях та техніках, скільки на ефективному використанні великого обсягу праці.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Книги[ред.ред. код]

Статті[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]