Перейти до вмісту

Джордано Бруно

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
У Вікіпедії є статті про інші значення цього терміна: Джордано Бруно (значення).
Джордано Бруно
італ. Giordano Bruno
лат. Iordanus Brunus Nolanus Редагувати інформацію у Вікіданих
Ім'я при народженніітал. Filippo Bruno Редагувати інформацію у Вікіданих
ПсевдонімиIl Nolano[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
Народився1548(1548)
Нола, поблизу Неаполя
Помер17 лютого 1600(1600-02-17)
Рим
·спалення[2] Редагувати інформацію у Вікіданих
Місце проживанняІталія
КраїнаНеаполітанське королівство
Діяльністьастроном, філософ, поет, письменник, викладач університету, астролог, математик, ксьондз Редагувати інформацію у Вікіданих
Alma materНеапольський університет імені Федеріко II (1565)[1] Редагувати інформацію у Вікіданих
ГалузьФілософія
ЗакладУніверситет Гельмштедт[1]
Віттенберзький університет Лейкореяd
Університет Оксфорда[3]
Паризький університет[4][1]
Тулузький університет[5]
San Domenico Maggiored[1]
Женевський університет
Марбурзький університет
Падуанський університет Редагувати інформацію у Вікіданих
Відомі учніJean Hennequind[6] Редагувати інформацію у Вікіданих
Висловлювання у Вікіцитатах
CMNS: Джордано Бруно у Вікісховищі Редагувати інформацію у Вікіданих

Джорда́но Бру́но (справжнє ім'я: Філіппо, італ. Giordano Bruno, лат. Iordanus Brunus Nolanus, прізвисько — Бруно Ноланець, 1548, Нола поблизу Неаполя — 17 лютого 1600, Рим) — італійський філософ епохи Відродження, поет, представник пантеїзму.

Будучи католицьким священником, розвивав неоплатонізм у вигляді ренесансного натуралізму. В астрономії підтримував погляди Миколая Коперника, став пропагувати ідею про нескінченність Всесвіту і про безліч заселених світів та метемпсихоз (переселення душ). Домініканин, 1576-го року покинув орден, подорожував Європою, викладав та навчався зокрема в Женеві, Парижі, Оксфорді. У своїх поглядах поєднував різні філософські доктрини, астрономію, магію та герметизм. Релігію вважав за спрощену на потреби людей версію філософії, а релігійні практики — забобоном, породженим з неуцтва. 1592-го ув'язнений інквізицією, в результаті 7-річного процесу визнаний єретиком і спалений на Кампо-деї-Фйорі в Римі 17 лютого 1600 року у віці 51-го або 52-х років.

Повернений у XIX сторіччі вільнодумцями, став легендою як символ раціоналістичного світобачення і вільного пошуку правди всупереч релігійним догматам та авторитету церкви.

Біографія

[ред. | ред. код]

Ранні роки, 1548—1576

[ред. | ред. код]

Народився під ім'ям Філіппо Бруно народився 1548 року в Нолі біля Неаполя, в південному регіоні Італії — Кампаньї, що тоді входив до складу Неаполітанського королівства. Він був сином Джованні Бруно (1517 — бл. 1592), солдата, і Фрауліси Саволіно (1520–?). У юності його відправили до Неаполя на навчання. Він отримував приватні уроки в августинському монастирі та відвідував публічні лекції в Студіум генерале[7]. У 17 років він вступив до домініканського ордену при монастирі Сан-Доменіко-Маджоре в Неаполі, де взяв ім'я Джордано на честь свого викладача метафізики Джордано Кріпсо. Він продовжив навчання, завершив новіціят і був висвячений на священника у 1572 році у віці 24 років. Під час перебування в Неаполі здобув славу завдяки вмінню користуватись мнемонічною технікою; одного разу навіть їздив до Рима, щоб продемонструвати свою систему папі Пію V та кардиналу Ребібі. Пізніше Бруно стверджував, що тоді ж Папа прийняв присвяту йому втраченої праці «Про Ноїв ковчег»[8].

Попри блискучі здібності, його схильність до вільнодумства і забороненої літератури незабаром спричинили труднощі. Враховуючи суперечки, що їх він викликав у пізніші роки, дивує, як йому вдалося залишатися в монастирській системі протягом одинадцяти років. У свідченнях перед венеційською інквізицією через багато років Бруно розповів, що двічі проти нього порушували провадження за те, що він викидав зображення святих, залишивши лише розп’яття, а також за те, що рекомендував суперечливі тексти новіцієві[9]. Подібну поведінку, можливо, ще могли терпіти, але ситуація значно ускладнилася, коли його звинуватили в захисті аріанської єресі, а в монастирській вбиральні знайшли заборонені твори Еразма з його нотатками. Дізнавшись про підготовку обвинувачувального акту в Неаполі, він утік, знявши з себе чернечий одяг[10].

Перші роки мандрів, 1576—1583

[ред. | ред. код]
Найраніше зображення Бруно — гравюра, опублікована 1715 року в Німеччині, ймовірно, за втраченим портретом, написаним сучасником Бруно[11].

Бруно спочатку вирушив до генуезького порту Нолі, потім до Савони, Турина і, зрештою, до Венеції, де він опублікував втрачену працю «Про знаки часу». З Венеції він попрямував до Падуї, де зустрів домініканців, які переконали його знову вдягти свій чернечий одяг. Згодом він відвідав Бергамо, а потім перетнув Альпи, опинившись у Шамбері та Ліоні. Його подальші переміщення залишаються неясними[12].

У 1579 році Бруно прибув до Женеви. На допиті у Венеції він розповів інквізиторам, що, перебуваючи в Женеві, сказав маркізу де Віко з Неаполя, відомому допомогою італійським біженцям: «Я не мав наміру приймати релігію цього міста. Я бажав лише жити тут у свободі та безпеці»[13]. Він замовив собі штани, а маркіз та інші подарували йому меч, капелюх, плащ та інші необхідні речі, щоб він виглядав як світська особа. У такому вбранні його вже не можна було впізнати як священника. Здавалося, справи Бруно йшли добре: у травні 1579 року він записав своє ім'я до Реєстру Женевського університету[14]. Але й тут він не втримався від виступів. У серпні він опублікував памфлет проти роботи Антуана де Ла Фає[fr], поважного професора. Бруно та друкаря Жана Бержеона негайно заарештували[15]. Замість вибачень Бруно наполягав на захисті свого видання. Йому відмовили в праві приймати причастя[16]. Хоча це право згодом повернули, він залишив Женеву[17].

Він поїхав до Франції, спершу до Ліона, а згодом (1580—1581) оселився на деякий час у Тулузі, де здобув докторський ступінь з богослов'я, а студенти обрали його для викладання філософії[18]. У цей період він також намагався повернутися до католицизму, але єзуїт-священник відмовив йому в дозволі[19]. Коли влітку 1581 року в місті спалахнули релігійні сутички, він переїхав до Парижа[20]. Там він провів цикл із тридцяти лекцій на богословські теми і здобув славу завдяки своїй феноменальній пам'яті[21]. Його здібності привернули увагу короля Генріха III, про що Бруно згодом писав:

«Я набув такого імені, що король Генріх III якось покликав мене, щоб дізнатися, чи моя пам'ять є природною, чи набута магічним мистецтвом. Я переконав його, що це не чаклунство, а організоване знання; після чого я видав книжку про пам'ять під назвою „Тіні ідей“ (De umbris idearum), яку присвятив Його Величності. Невдовзі після цього мені надали надзвичайну посаду лектора із зарплатнею»[22].

У Парижі Бруно користувався підтримкою впливових французьких покровителів. У цей період він опублікував кілька праць з мнемоніки, зокрема «Тіні ідей» (лат. De umbris idearum, 1582), «Мистецтво пам'яті» (лат. Ars memoriae, 1582) і «Пісня Цірцеї» (лат. Cantus Circaeus, 1582). Усі ці твори базувалися на його мнемонічних моделях упорядкованого знань і досвіду. Також Бруно опублікував комедію, яка в сатиричній формі узагальнювала деякі його філософські ідеї, — «Свічник» (італ. Il Candelaio, 1582).

Англія, 1583—1585

[ред. | ред. код]
Дереворит із зображенням одного з менш складних мнемонічних пристроїв Бруно

У квітні 1583 року Бруно вирушив до Англії з рекомендаційними листами від Генріха III як гість французького посла Мішеля де Кастельно. Бруно мешкав у французькому посольстві разом із лексикографом Джоном Флоріо. Там він познайомився з поетом Філіпом Сідні (якому він присвятив дві книги) та іншими членами герметичного кола навколо Джона Ді, хоча немає доказів, що Бруно особисто зустрічався з Ді. Він також читав лекції в Оксфорді й намагався здобути там посаду викладача, але безуспішно. Його погляди викликали суперечки, зокрема з Джоном Андергіллом, ректором Лінкольн-коледжу, який згодом став єпископом Оксфорда, та Джорджем Ебботом, що пізніше став архієпископом Кентерберійським. Еббот висміював Бруно за підтримку «погляду Коперника, що Земля рухається, а небеса стоять на місці; тоді як насправді це його власна голова оберталася, і мозок не стоїть на місці»[23], і звинуватив його в плагіаті та перекручуванні праць Марсіліо Фічіно, що зрештою змусило Бруно повернутися на континент[24].

Попри це, перебування в Англії було плідним для Бруно. У цей час він завершив і видав деякі зі своїх найважливіших творів — шість «італійських діалогів», серед яких космологічні трактати: «Бенкет на попелі» (італ. La cena de le ceneri, 1584), "Про причину, принцип і єдине" (італ. De la causa, principio et uno, 1584), «Про безмежність, Всесвіт і світи» (італ. De l'infinito, universo et mondi, 1584), а також «Вигнання торжествуючого звіра» (італ. Lo spaccio de la bestia trionfante, 1584) і «Про героїчний ентузіазм» (італ. De gli eroici furori, 1585). Деякі з цих творів були надруковані Джоном Чарлвудом. Деякі праці, видані в Лондоні, зокрема «Бенкет на попелі», викликали обурення. Як і раніше, суперечливі погляди Бруно та його гостра мова відвернули від нього друзів. Джон Боссі висунув гіпотезу, що, мешкаючи у французькому посольстві в Лондоні, Бруно також шпигував за католицькими змовниками під псевдонімом «Генрі Фаго» на користь Френсіса Волсінгема, секретаря королеви Єлизавети I[25].

Іноді Бруно називають першим, хто висунув ідею про нескінченність Всесвіту, яку він сформулював саме в Англії. Проте Томас Діггс, англійський науковець, висловив цю думку ще 1576 року, тобто на вісім років раніше за Бруно[26]. Ідеї про нескінченний Всесвіт і можливість існування іншого життя також раніше висував німецький кардинал Микола Кузанський у творі «Про вчене незнання», виданому 1440 року, і сам Бруно приписував своє розуміння множинності світів саме цьому мислителю, якого він називав «божественним Кузаном»[27].

Останні роки мандрів, 1585—1592

[ред. | ред. код]
Ксилографія з твору Бруно «160 тез проти сучасних математиків і філософів» (Articuli centum et sexaginta adversus huius tempestatis mathematicos atque philosophos, Прага, 1588)

У жовтні 1585 року Кастельно відкликали до Франції, і Бруно вирушив туди разом із ним[28]. У Парижі він застав напружену політичну ситуацію. Крім того, його 120 тез проти аристотелівської природничої науки швидко поставили його в немилість. 1586 року, після бурхливої суперечки щодо цих тез, він залишив Францію й поїхав до Німеччини[29].

У Німеччині йому не вдалося отримати викладацьку посаду в Марбурзі, але він здобув дозвіл викладати у Віттенберзі, де протягом двох років читав лекції про Арістотеля[30]. Однак із плином часу інтелектуальний клімат там змінився, і Бруно більше не був бажаним гостем. 1588 року він переїхав до Праги, де отримав 300 талерів від Рудольфа II, але не зміг влаштуватися викладачем[31]. Згодом він коротко викладав у Гельмштедті, але у 1590 році змушений був знову тікати після відлучення від церкви лютеранами[32].

У цей період він створив кілька латиномовних творів, які продиктував своєму другові та секретарю Джироламо Безлеру, зокрема «Про магію» (De Magia), «Тези про магію» (Theses De Magia) та «Загальне вчення про зв'язки» (De Vinculis in Genere). Усі ці твори, ймовірно, були записані Безлером у 1589—1590 роках[33]. Також у 1591 році вийшла друком праця «Про композицію образів, знаків та ідей» (De Imaginum, Signorum, Et Idearum Compositione).

У 1591 році Бруно перебував у Франкфурті, де отримав запрошення від Джованні Моченіго, венеційського патриція, який прагнув опанувати мистецтво пам'яті[34], а також почув про вакантну посаду з математики в Падуанському університеті. У той час діяльність інквізиції здавалася менш суворою, а Венеційська республіка вважалася найліберальнішою державою на Апеннінському півострові, що заспокоїло Бруно і спонукало його до фатального кроку — повернення в Італію[35].

Спочатку він прибув до Падуї, де недовго викладав і подав заявку на посаду професора математики, однак зрештою наступного року її віддали Галілео Галілею. Бруно прийняв запрошення Моченіго і в березні 1592 року переїхав до Венеції[36]. Протягом близько двох місяців він був домашнім учителем Моченіго, якому розповідав деякі зі своїх гетеродоксальних поглядів[37]. Зрештою, Моченіго доніс на нього венеційській інквізиції, і 22 травня 1592 року Бруно був заарештований[38]. Серед численних звинувачень у богохульстві й єресі, висунутих на підставі доносу Моченіго, було його переконання в множинності світів, а також звинувачення в особистих проступках[39]. Бруно вміло захищався, наголошуючи на філософському характері деяких своїх поглядів, відкидаючи інші й визнаючи, що мав сумніви щодо деяких догматів. Однак Римська інквізиція зажадала його передачі до Риму[40]. Після кількох місяців суперечок венеційська влада неохоче погодилася, і в січні 1593 року Бруно відправили до Рима[41].

Ув'язнення, суд і страта, 1593—1600 роки

[ред. | ред. код]
Суд над Джордано Бруно інквізицією; бронзовий барельєф Етторе Феррарі, Кампо-деї-Фйорі, Рим

Протягом семи років судового процесу в Римі Бруно утримували під вартою, зокрема в вежі Нона. Деякі важливі документи щодо суду було втрачено, однак інші збереглися — зокрема резюме судового процесу, яке було повторно відкрите 1940 року.[42] Багато звинувачень проти Бруно ґрунтувалися на його книгах та свідченнях очевидців. Серед них — богохульство, аморальна поведінка та єресь у питаннях догматичного богослов'я. Вони стосувалися й основних принципів його філософії та космології. Луїджі Фірпо припускає, що Римська інквізиція висунула Бруно такі звинувачення:[43]

  • тривалі висловлення, які суперечать католицькій вірі й виступ проти неї та її провідників
  • тривалі заперечення католицького вчення про Трійцю, божественність Ісуса Христа і Боговтілення.
  • тривалі заперечення католицького вчення про Ісуса Христа як Месію.
  • тривалі заперечення католицького вчення непорочності Діви Марії.
  • тривалі заперечення католицького вчення щодо Євхаристії і Богослужіння.
  • твердження про існування безлічі світів і їхньої вічності.
  • віра в реінкарнацію та переселення людських душ у тварин.
  • практикування магії і ворожіння.

Бруно захищався так само, як і у Венеції, наполягаючи на тому, що він приймає догматичне вчення Церкви, водночас намагаючись зберегти засади своєї космології. Зокрема, він рішуче відстоював переконання в існуванні безлічі світів, хоч і був попереджений про необхідність відмовитися від цієї ідеї. Суд очолював кардинал-інквізитор Белларміно, який вимагав повного зречення, однак Бруно зрештою відмовився. 20 січня 1600 року Папа Климент VIII оголосив його єретиком, а інквізиція винесла смертний вирок. За свідченням Гаспара Шоппа з Бреслау, Бруно нібито зробив загрозливий жест на адресу суддів і сказав: «Можливо, з більшим страхом ви виголошуєте цей вирок, ніж я його приймаю»[44].

Бруно передали світській владі. 17 лютого 1600 року на площі Кампо-деї-Фйорі в центрі Риму його, оголеного та з «язиком скутим за лихослів'я», спалили на вогнищі[45][46]. Його попіл розвіяли н.д річкою Тибр.

У 1603 році всі твори Бруно були внесені до Індексу заборонених книг[47]. Заходи, вжиті для того, щоб змусити Бруно замовкнути, зрештою зробили його символом вільнодумства та свободи слова. Тепер у Римі щороку поблизу місця його страти відбуваються пам'ятні заходи на його честь[48].

Філософія Бруно

[ред. | ред. код]

Бруно цікавився філософією, був знавцем астрономії, подібно до Раймунда Луллія, був знавцем мистецтва пам'яті. Він написав низку книг з мнемонічної техніки, яка, на думку дослідників творчості Бруно, сходить своїм корінням до герметизму. У своїх творах Бруно звертався до імені Гермеса Трисмегіста. Великий вплив на Бруно мали вчення Коперника і заново відкриті в результаті перекладів, здійснених Марсіліо Фічіно, ідеї Платона. Серед інших впливів можна згадати Фому Аквінського, Аверроеса, Дунса Скота і Миколи Кузанського. У філософії Бруно ідеї неоплатонізму (особливо уявлення про єдиний початок і світову душу як рушійний принцип Всесвіту, які привели Бруно до гілозоїзму) перехрещувалися з сильним впливом переконань античних матеріалістів і піфагорійців. У Миколи Кузанського Бруно черпнув ідею «негативної теології», що витікає з неможливості позитивного визначення Бога. Це дало йому можливість протиставити схоластичному аристотелізму свою пантеїстичну натурфілософію.

Уявлення про Бога

[ред. | ред. код]

Спосіб пізнання Бога Джордано Бруно можна назвати пантеїстичним. Згідно з таким підходом, вся природа сакральна. Уявлення про Бога можна скласти, вивчаючи Природу, оскільки Бог присутній в усьому, що нас оточує. Він знаходиться в усьому, що сприймається нами, і в усьому, що лежить за межею нашого сприйняття. Таким чином, об'єктом філософії Ноланця, як Бруно називає себе в своїх творах, стає споглядання єдності природи.

Бруно вважав, що коли релігія спирається лише на догмати, це вбиває розум, не приносить людині очікуваного спокою. Сповнений надією на майбутнє, він бачив попереду можливість появи певної філософської релігії, яка б замінила усі культи і об'єднала людство.

Уявлення про Всесвіт

[ред. | ред. код]

У 1584 році Бруно опублікував два важливі філософські діалоги «Бенкет на попелі» та «Про безмежність, Всесвіт і світи», у яких виступив проти концепції планетарних сфер (те саме зробив Крістоф Ротманн у 1586 році, а Тихо Браге — у 1587), а також підтвердив правильність коперниківської моделі.

Зокрема, на підтримку геліоцентричного погляду й на спростування заперечення, згідно з яким рух Землі мав би відчуватись через рух вітрів, хмар тощо, у «Бенкеті на попелі» Бруно передбачає деякі аргументи Галілея щодо принципу відносності[49], зокрема, використовуючи приклад, який пізніше став знаний як корабель Галілея.

Разом із Землею рухається […] все, що є на Землі. Якщо, отже, з точки поза Землею щось буде кинуто в напрямку Землі, то через її рух об'єкт зіб'ється з прямої траєкторії, як це видно на прикладі корабля […] що пливе річкою: якщо хтось з берега в точці C кине камінь по прямій лінії, то побачить, як той промине ціль на відстань, пропорційну швидкості руху корабля. Але якщо хтось стоїть високо на щоглі того корабля, хоч би якою була його швидкість, він не промахнеться, бо камінь або інший важкий предмет, кинутий униз, падатиме по прямій від точки E (на вершині щогли чи кліті) до точки D (на дні щогли чи в нутрощах корабля). Так само, якщо хтось усередині корабля кине камінь вертикально вгору від точки D до точки E, то він повернеться тією ж лінією, незалежно від руху корабля, за умови, що не буде хитавиці[50].

За космологією Бруно, нескінченний Всесвіт наповнений особливою речовиною — «чистим повітрям», ефіром або spiritus — яка не чинить опору небесним тілам. На думку Бруно, вони не є фіксованими, а рухаються завдяки власному імпетусу (внутрішній рушійній силі). Найрадикальніше його твердження — повна відмова від ідеї ієрархічної будови Всесвіту.

Отже, Всесвіт єдиний, нескінченний, нерухомий… Його неможливо осягнути, тому він безкрайній і безмежний, і в цьому сенсі — нескінченний і невизначений, а отже — нерухомий[51].

Космологія Бруно розрізняє «сонця», що виробляють власне світло й тепло й мають тіла, які обертаються навколо них, та «землі», які обертаються навколо сонць і отримують від них світло й тепло[52]. Бруно припускав, що деякі, якщо не всі об'єкти, знані як нерухомі зорі, насправді є сонцями[52]. На думку астрофізика Стівена Сотера, саме Бруно вперше усвідомив, що «зорі — це інші сонця зі своїми планетами»[53].

Бруно писав, що інші світи «не мають меншої сили і не мають природи, відмінної від нашої Землі» і, як і Земля, «містять тварин та мешканців»[54].

В кінці XVI і протягом XVII століття ідеї Бруно ставали предметом насмішок, суперечок або натхнення. Наприклад, Маргарет Кавендіш у 1664 році написала цілу серію віршів проти «атомів» і «нескінченних світів» у збірці «Poems and Fancies». Справжнє, хоч і часткове, визнання Бруно прийшло тільки під впливом ньютонівської космології.

Загальний внесок Бруно у становлення сучасної науки досі залишається предметом дискусій. Деякі дослідники, наслідуючи Франсіс Єйтс, підкреслюють важливість його ідей про нескінченність Всесвіту та відсутність геоцентричної структури як ключового переходу від старого до нового світогляду. Інші бачать у його концепції множинних світів, які втілюють нескінченні можливості первісного неподільного Цілого[55], попередника Еверетта та багатосвітової інтерпретації квантової механіки[56].

Хоча багато науковців визначають теологічну позицію Бруно як пантеїзм, деякі описують її як пандеїзм, а інші — як панентеїзм[57][58]. Фізик і філософ Макс Бернгард Вайнштайн писав, що теологічна модель пандеїзму була яскраво виражена в ученнях Бруно, особливо у баченні божества, для якого «поняття Бога не відокремлене від поняття Всесвіту»[59]. Однак Отто Керн критикував, що Вайнштейн надто широко трактує Бруно та інших історичних філософів — Еріугену, Миколу Кузанського, Мендельсона та Лессінга — як пандеїстів або схильних до пандеїзму[60]. Редактор «Discover» Корі Павелл також описував космологію Бруно як форму пантеїзму, що нагадує філософію Спінози[61].

Ідея безсмертя душі

[ред. | ред. код]

Бруно вважав, що душі безсмертні і є самостійними сутностями. Його міркування були такими: «Оскільки душа може мати буття без тіла і небуття у тілі, вона може в такий же спосіб, як вона перебувала в одному тілі, перебувати й в іншому, переходячи з одного тіла в інше».

«Я думаю, що душа, перебуваючи в одному тілі, є самостійною сутністю поза цим тілом, маючи відмінне від органічного тіла існування — у чому виступаю проти Аристотеля й інших, що вважали її якістю й формою тіла, невіддільню від нього, у такий же спосіб може знаходитися й в іншім тілі, і додати іншому тілу, що має пасивні властивості, безсмертну природу».

Вчення про пізнання

[ред. | ред. код]

Пізнання, за Бруно — процес невичерпний, як і сам Всесвіт. Рушійною силою пізнання Бруно вважав любов до Істини. Він ототожнює її з Богом, Єдністю, тому і не може відректися від усвідомленої ним Істини.

Ретроспективний погляд

[ред. | ред. код]
Пам'ятник Джордано Бруно на місці його страти — Кампо-деї-Фйорі в Римі
Пам'ятник Джордано Бруно на Потсдамській площі в Берліні, Німеччина, що зображує його спалення на вогнищі у перевернутому положенні

Пізніша позиція Ватикану

[ред. | ред. код]

У 2000 році, з нагоди 400-річчя страти Бруно, кардинал Анджело Содано назвав смерть Бруно «сумним епізодом», але, попри висловлене співчуття, виправдовував інквізиторів, стверджуючи, що вони «мали на меті служити свободі й загальному благу та зробили все можливе, щоб урятувати йому життя»[62].

Того ж року Папа Іван Павло II загалом попросив пробачення за «використання насильства, до якого вдавалися деякі люди в ім'я істини»[63].

Мученик науки

[ред. | ред. код]

Деякі автори називають Бруно «мучеником науки», проводячи паралелі з процесом Галілея, який розпочалася приблизно в 1610 році[64]. Патерсон пише про Бруно та його геліоцентризм: «Не слід припускати, що він дійшов своїх висновків завдяки якійсь містичній інтуїції … Його праці є невіддільною частиною наукового й філософського поступу, ініційованого ним самим»[65]. Патерсон, посилаючись на Гегеля, зазначає, що Бруно «відкриває сучасну теорію пізнання, яка розглядає всі природні речі у Всесвіті як доступні для людського розуміння завдяки діалектичній структурі розуму»[66].

Індженьо пише, що Бруно сприйняв філософію Лукреція, яка «мала на меті звільнити людину від страху смерті та богів»[67]. Герої твору Бруно "Про причину, принцип і єдине" прагнуть «удосконалити спекулятивну науку та знання про природу», а також досягти філософії, «яка якнайлегше та найяскравіше сприяє досконалості людського розуму і якомога точніше відповідає істині природи»[68].

Інші дослідники не поділяють такої точки зору, вважаючи тезу про «мучеництво заради науки» перебільшеною або й зовсім хибною. Для Френсіс Єйтс, хоч «ліберали XIX століття» й «захоплювалися» коперниканством Бруно, сам Бруно «відкинув наукову спадщину Коперника у донаукову добу, повертаючись до герметизму, трактуючи коперниканську схему як ієрогліф божественних таємниць»[69].

На думку історика Мордехая Файнгольда, «як прихильники, так і критики Джордано Бруно переважно погоджуються, що він був пихатим і зарозумілим, надто цінував власні погляди та не проявляв терпимості навіть до м'якої незгоди». Аналізуючи ворожу реакцію на Бруно під час його перебування в Оксфорді, Файнгольд припускає, що «причиною відторгнення могли бути не стільки ідеї Бруно, скільки його манера, мова та надмірна самовпевненість»[70].

Теологічна єресь

[ред. | ред. код]

У своїх «Лекціях з історії філософії» Гегель зазначав, що життя Бруно символізувало «сміливе заперечення всіх католицьких вірувань, які ґрунтуються лише на авторитеті»[71].

Альфонсо Індженьо стверджує, що філософія Бруно «кидає виклик наслідкам Реформації, ставить під сумнів істинність християнства загалом і стверджує, що Христос обманув людство … Бруно припускає, що ми можемо тепер усвідомити універсальний закон, який керує вічним становленням усіх речей у безмежному всесвіті»[72]. Патерсон зазначає, що хоча копія офіційного папського осуду Бруно не збереглася, серед його єресей називали «вчення про безкінечний Всесвіт і незліченні світи», а також його переконання «щодо руху Землі»[73].

Майкл Вайт зауважує, що інквізиція могла почати переслідування Бруно ще на початку його життя через його заперечення Арістотеля, інтерес до аріанства, читання творів Еразма Роттердамського та зберігання заборонених книжок[74]. На думку Вайта, пізніша єресь Бруно була «багатогранною» і, можливо, ґрунтувалася на його уявленні про нескінченні світи. «Це була, мабуть, найнебезпечніша ідея з усіх … Якщо існували інші світи з розумними істотами, то чи їх також відвідував Бог? Ідея була просто немислимою»[74].

Френсіс Єйтс відкидає те, що вона називає «легендою про те, що Бруно переслідували як філософа й стратили за його сміливі погляди на незліченні світи чи рух Землі». Водночас Єйтс визнає, що «Церква цілком була в своєму праві, включивши філософські положення до засудження єресей Бруно», оскільки «ці філософські погляди були нерозривно пов'язані з єресями»[75].

Згідно зі «Стенфордською філософською енциклопедією», «у 1600 році не існувало офіційної католицької позиції щодо коперниканської системи, і вона, безумовно, не вважалася єрессю. Коли […] Бруно […] був спалений на вогнищі як єретик, це не мало жодного стосунку до його праць на підтримку коперниканської космології»[76].

Такі ідеї Бруно, як екзопланети, уявлення про безмежність Всесвіту, а також ідея, що Сонячна система є лише рядовою планетною системою у Всесвіті, згодом стали основними у сучасній космології та філософії[77][78].

В культурі

[ред. | ред. код]
Ілюстрація Бруно, створена німецьким символістом Фідусом (1900)[79]

У мистецтві

[ред. | ред. код]

Після захоплення Риму у 1870 році новоствореним Королівством Італія та завершення світської влади папства над містом, стало можливим встановлення пам'ятника Бруно на місці його страти. Встановлення викликало жорсткий спротив з боку клерикалів, однак пам'ятник було зрештою споруджено муніципалітетом Риму та урочисто відкрито 1889 року[80].

2 березня 2008 року на станції Потсдамер-Плац у Берліні було встановлено скульптуру людини, що стоїть догори ногами, створену Александром Польцином і присвячену смерті Бруно на вогнищі[81][82].

На іконографічних зображеннях Бруно часто зображений у домініканському каптурі, але без тонзури. Едвард Ґосселін припускає, що Бруно, ймовірно, носив тонзуру щонайменше до 1579 року, і цілком можливо, що й пізніше він знову її мав[83].

У поезії

[ред. | ред. код]

Вірші, що згадують Бруно:

У художній літературі

[ред. | ред. код]

Бруно та його теорія «збігу протилежностей» (coincidentia oppositorum) відіграють важливу роль у романі Джеймса Джойса «Поминки за Фіннеганом» (1939). У листі до своєї покровительки Гаррієт Шоу Вівер Джойс писав: «Його філософія — це певна форма дуалізму — кожна сила в природі повинна породити свою протилежність, щоб реалізувати себе, а протистояння веде до возз'єднання»[88]. Серед численних алюзій на Бруно в романі, зокрема згадки про його суд і катування, Джойс грається з концепцією coincidentia oppositorum, використовуючи ім'я Бруно в каламбурах на кшталт «Browne and Nolan» (назва дублінської друкарні) та «brownesberrow in nolandsland»[89].

Бруно є одним із центральних персонажів тетралогії «Aegypt» (1987—2007) Джона Краулі. В романах художньо осмислені епізоди з життя Бруно, а його філософські ідеї становлять одну з основних тем циклу[90].

«Остання сповідь» (2000) Морріса Веста — незавершена, опублікована посмертно художня автобіографія Бруно, написана від його імені незадовго до страти[91].

У романі «Діти Бога» (2008) Мері Дорії Рассел, кілька персонажів подорожують міжзоряним кораблем, який названо іменем Джордано Бруно[92].

Бруно виступає головним героєм серії історичних детективів «Джордано Бруно» (2010—2023), написаної С. Дж. Парріс[93].

У музиці

[ред. | ред. код]

Ганс Вернер Генце створив масштабну кантату для оркестру, хору та чотирьох солістів під назвою «Novae de infinito laudes» на італійські тексти Бруно. Її було записано 1972 року на Зальцбурзькому фестивалі, а згодом перевидано на CD Orfeo C609 031B[94].

Італійський композитор Франческо Філідеї написав оперу під назвою «Giordano Bruno» на лібрето Стефано Бузеллато. Прем'єра відбулася 12 вересня 2015 року в «Casa da Música» в Порту, Португалія[95][96][97][98].

Пісня «Roman Sky» (2016) американського метал-гурту Avenged Sevenfold присвячена смерті Бруно[99].

Бруно є центральною фігурою в електронній опері Роджера Дойла «Heresy — an electronic opera» (2017)[100].

На телебаченні

[ред. | ред. код]

1955 року на екрани вийшов український радянський фільм «Багаття безсмертя», присвячений Джордано Бруно. Головну роль у ньому зіграв Володимир Дружников.

1973 року вийшов франко-італійський біографічний фільм "Джордано Бруно"(інші мови), знятий режисером Джуліано Монтальдо, головну роль виконав Джан Марія Волонте[101].

У 17-му сезоні американського телешоу «Pawn Stars» у серії, присвяченій рідкісним предметам, Чамлі відвідує Рим, щоб знайти перше видання книги Бруно[102].

У серіалі «Доктор Хто» в серії «Операція Рібос» (1978) з'являється персонаж на ім'я «Бінро Єретик», вигнаний за твердження, що зірки — це не крижані кристали, а інші сонця. BBC відкрито порівняла його з Джордано Бруно[103].

Ідеалізований анімований образ Бруно з'являється в першій серії телесеріалу «Космос: подорож у просторі та часі» (2014). У цьому зображенні Бруно має сучасніший вигляд: він без тонзури, у духовному вбранні, але без каптура. «Cosmos» подає Бруно як бідного філософа, страченого через відмову зректися віри в існування інших світів, хоча така інтерпретація зазнала критики за надмірне спрощення та історичну неточність[104][105][106].

Пам'ять

[ред. | ред. код]

Твори

[ред. | ред. код]
  • Ноїв ковчег (L'Arca di Noè, 1568). Сатирична поема. Не збереглась.
  • Про тіні ідей (De umbris idearum, 1582)
  • Пісня Цірцеї (Cantus circaeus, 1582)[110]
  • Мистецтво пам'яті (Ars memoriae, 1582)
  • Скорочена архітектура і завершення мистецтва Луллія (De compendiosa architectura et complento artis Lulli, 1582)[111]
  • Свічник (Candelaio, 1582). Комедія, написана в Парижі. Її вважають вершиною пізнього Відродження в Італії. За період з часу написання комедія була поставлена тільки один раз, у римському театрі «Арджентина» в 1912 році.
  • Мистецтво згадування (Ars reminiscendi, 1583)
  • Пояснення тридцяти печаток (Explicatio triginta sigillorum, 1583)[112]
  • Печатка печаток (Sigillus sigillorum, 1583)[113]
  • Бенкет на попелі (La cena de le ceneri, 1584)
  • Про причину, початок і єдине (De la causa, principio, et uno, 1584). Книга надрукована в Англії. У ній Бруно стверджує, що Бог (Нескінченне) включає чи утримує в собі всі атрибути, в той час як окремі феномени суть не що інше, як конкретні прояві єдиного нескінченного принципу. Єдина універсальна матерія і єдина універсальна форма, чи душа, є безпосередніми началами всіх окремих речей.
  • Про безмежність, Всесвіт і світи (De l'infinito universo et mondi, 1584). У творі Бруно спростував традиційну аристотелівську космологію і стверджував, що фізичний Всесвіт нескінченний і включає нескінченне число світів, у кожному з яких є сонце і декілька планет. Таким чином, Сонце лише невелика зоря серед інших зір у нескінченному Всесвіті.
  • Вигнання торжествуючого звіра (Spaccio de la bestia trionfante, 1584). Проповідує про пришестя або, точніше, відродження магічної релігії єгиптян.
  • Кабала коня Пегаса (Cabala del cavallo Pegaseo, 1585)
  • Про героїчний ентузіазм (De gli eroici furori, 1585)[114]
  • Фігуративне представлення фізики Арістотеля (Figuratio Aristotelici Physici auditus, 1585)
  • Два діалоги Фабріція Морденте Салернітанського (Dialogi duo de Fabricii Mordentis Salernitani, 1586)
  • Тріумфуючий ідіот (Idiota triumphans, 1586)
  • Тлумачення сновидінь (De somni interpretatione, 1586)[115]
  • Зауваження щодо Луллієвого світильника (Animadversiones circa lampadem lullianam, 1586)[115]
  • Світильник тридцяти статуй (Lampas triginta statuarum, 1586)[116]
  • Сто двадцять статей про природу і світ проти перипатетиків (Centum et viginti articuli de natura et mundo adversus peripateticos, 1586)[117]
  • Світильник комбінацій за Луллієм (De Lampade combinatoria Lulliana, 1587)[118]
  • Про поступ і мисливський світильник логіків (De progressu et lampade venatoria logicorum, 1587)[119]
  • Прощальна промова (Oratio valedictoria, 1588)[120]
  • Задоволення від суперечки (Camoeracensis Acrotismus, 1588)[121]
  • Про дослідження видів (De specierum scrutinio, 1588)
  • Сто шістдесят тез проти сучасних математиків і філософів (Articuli centum et sexaginta adversus huius tempestatis mathematicos atque Philosophos, 1588)[122]. Книгу ілюструє загадкова серія діаграм. Вони мають оманливо геометричний вигляд, хоча іноді містять включення неочікуваних предметів на кшталт змії чи лютні. Книга плутана й складна для сприйняття, можливо, написана якимось шифром.
  • Утішна промова (Oratio consolatoria, 1589)[122]
  • Про зв'язки загалом (De vinculis in genere, 1591)[123]
  • Про потрійний мінімум і міру (De triplici minimo et mensura, 1591)[124]
  • Про монаду, число і фігуру (De monade numero et figura, 1591)[125]
  • Про незліченне, безмежне і неописуване (De innumerabilibus, immenso, et infigurabili, 1591)
  • Про композицію образів, знаків і ідей (De imaginum, signorum et idearum compositione, 1591)
  • Сума метафізичних термінів (Summa terminorum metaphysicorum, 1595)[126][127]
  • Мистецтво красномовства (Artificium perorandi, 1612)

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. ↑ а б в г д Архів історії математики Мактьютор — 1994.
  2. ↑ Plancy J. C. Bruno // Dictionnaire infernal — 6 — Plon, 1863.
  3. ↑ JSTOR — 1995.
  4. ↑ https://books.google.es/books?id=8hewAgAAQBAJ&pg=PA298
  5. ↑ Aquilecchia G. Encyclopædia Britannica
  6. ↑ https://archive.org/details/ThePleasureOfTheDispute/page/n3/mode/2up
  7. ↑ Singer, 1968.
  8. ↑ Це зафіксовано в щоденнику Гійома Котена, бібліотекаря абатства Сен-Віктор, який записав спогади про низку особистих розмов із Бруно. Бруно також згадує цю присвяту в посвяті до твору Кабала Пегасового коня (Cabala del Cavallo Pegaseo, 1585).
  9. ↑ Aquilecchia, Montano та Bertrando, 2007, p. 11.
  10. ↑ Ґосселін вважав, що повідомлення Бруно про те, що він знову вдягнув домініканський одяг у Падуї, свідчить, що він зберігав тонзуру щонайменше до прибуття в Женеву 1579 року. Він також припускав, що, ймовірно, Бруно зберіг тонзуру навіть після цього, що свідчить про глибоку релігійну відданість, суперечну зображенню Бруно як мученика науки. Натомість Ґосселін вважає, що його слід розглядати в контексті реформаторських католицьких дисидентів. Edward A. Gosselin, "A Dominican Head in Layman's Garb? A Correction to the Scientific Iconography of Giordano Bruno", у The Sixteenth Century Journal, Vol. 27, No. 3 (Autumn, 1996), с. 673–678.
  11. ↑ Salvestrini, Virgilio (1958). Bibliografia di Giordano Bruno (італ.). Firenze.
  12. ↑ Singer, 1968, p. [сторінка?]: «Following the northern route back through Brescia, Bruno came to Bergamo where he resumed the monastic habit. He perhaps visited Milan, and then leaving Italy he crossed the Alps by the Mont Cenis pass, and came to Chambéry. He describes his hospitable reception there by the Dominican Convent, but again he received no encouragement to remain, and he journeyed on to Lyons. Bruno's next movements are obscure. In 1579 he reached Geneva.»
  13. ↑ Singer, 1968, p. 12.
  14. ↑ Boulting, 1914, p. 42.
  15. ↑ Boulting, 1914, pp. 44—45.
  16. ↑ Boulting, 1914, pp. 46—47.
  17. ↑ Boulting, 1914, p. 48–49.
  18. ↑ Boulting, 1914, pp. 49—52.
  19. ↑ Boulting, 1914, p. 51.
  20. ↑ Boulting, 1914, p. 53.
  21. ↑ Boulting, 1914, pp. 56—57.
  22. ↑ Boulting, 1914, pp. 57—58.
  23. ↑ Weiner, Andrew D. (1980). Expelling the Beast: Bruno's Adventures in England. Modern Philology. 78 (1): 1—13. doi:10.1086/391002. JSTOR 437245. S2CID 161642786.
  24. ↑ Hannam, James. God's Philosophers: How the Medieval World Laid the Foundations of Modern Science. Icon Books Ltd, 2009, 312, ISBN 978-1848310704
  25. ↑ Bossy, John (1991). Giordano Bruno and the Embassy Affair. New Haven: Yale University Press. ISBN 978-0-300-04993-0.
  26. ↑ Джон Ґріббін (2009). In Search of the Multiverse: Parallel Worlds, Hidden Dimensions, and the Ultimate Quest for the Frontiers of Reality, ISBN 978-0470613528. с. 88
  27. ↑ Sgarbi, Marco (2022). Encyclopedia of Renaissance Philosophy. New York: Springer International Publishing. ISBN 978-3-319-141695.. p. 255
  28. ↑ Boulting, 1914, pp. 112—113.
  29. ↑ Boulting, 1914, pp. 189—194.
  30. ↑ Boulting, 1914, pp. 196—197.
  31. ↑ Boulting, 1914, pp. 207—213.
  32. ↑ Boulting, 1914, pp. 214—219.
  33. ↑ Bruno, 1998, p. xxxvi.
  34. ↑ Boulting, 1914, pp. 224—225.
  35. ↑ Giordano Bruno. Encyclopædia Britannica. Процитовано 8 травня 2014. At the time such a move did not seem to be too much of a risk: Venice was by far the most liberal of the Italian states; the European tension had been temporarily eased after the death of the intransigent pope Sixtus V in 1590; the Protestant Henry of Bourbon was now on the throne of France, and a religious pacification seemed to be imminent.
  36. ↑ Boulting, 1914, p. 249.
  37. ↑ Boulting, 1914, pp. 253—257.
  38. ↑ Boulting, 1914, pp. 257—258.
  39. ↑ Boulting, 1914, p. 259.
  40. ↑ Boulting, 1914, pp. 287—288.
  41. ↑ Boulting, 1914, p. 292.
  42. ↑ «II Sommario del Processo di Giordano Bruno, con appendice di Documenti sull'eresia e l'inquisizione a Modena nel secolo XVI», ред. Анджело Меркаті, у Studi e Testi, т. 101.
  43. ↑ Firpo, 1993.
  44. ↑ Singer, 1968, ch. 7
  45. ↑ Fitzgerald, Timothy (2007). Discourse on Civility and Barbarity. Oxford University Press. с. 239. ISBN 978-0-19-804103-0. Процитовано 11 травня 2017.
  46. ↑ Il Sommario del Processo di Giordano Bruno, con appendice di Documenti sull'eresia e l'inquisizione a Modena nel secolo XVI, ред. Анджело Меркаті, у Studi e Testi, т. 101; знаряддя, яким Бруно змусили мовчати перед стратою, описано як una morsa di legno — «дерев'яні лещата», а не залізний цвях, як іноді стверджують інші джерела.
  47. ↑ Valentinuzzi, Max E. (4 жовтня 2019). Giordano Bruno: Expander of the Copernican Universe. IEEE Pulse. 10 (5): 23—27. doi:10.1109/MPULS.2019.2937244.
  48. ↑ Rowland, 2016, p. 8.
  49. ↑ Alessandro De Angelis and Catarina Espirito Santo (2015). The contribution of Giordano Bruno to the principle of relativity (PDF). Journal of Astronomical History and Heritage. 18 (3): 241—248. arXiv:1504.01604. Bibcode:2015JAHH...18..241D. doi:10.3724/SP.J.1440-2807.2015.03.02. S2CID 118420438. Архів оригіналу (PDF) за 26 січня 2016. Процитовано 19 січня 2016.
  50. ↑ Giordano Bruno, Teofilo, in La Cena de le Ceneri, «Third Dialogue», (1584), ed. and trans. by S.L. Jaki (1975).
  51. ↑ Giordano Bruno, Teofilo, in Cause, Principle, and Unity, «Fifth Dialogue», (1588), ed. and trans. by Jack Lindsay (1962).
  52. ↑ а б Bruno, Giordano (1584). Third Dialogue. On the infinite universe and worlds. Архів оригіналу за 27 квітня 2012. {{cite book}}: Проігноровано невідомий параметр |df= (довідка)
  53. ↑ Soter, Steven (13 березня 2014). The Cosmos of Giordano Bruno. Discover. Архів оригіналу за 25 червня 2020. Процитовано 26 липня 2021.
  54. ↑ Giordano Bruno: On the Infinite Universe and Worlds (De l'Infinito Universo et Mondi) Introductory Epistle: Argument of the Third Dialogue. Архів оригіналу за 13 жовтня 2014. Процитовано 4 жовтня 2014.
  55. ↑ Hetherington, Norriss S., ред. (2014) [1993]. Encyclopedia of Cosmology (Routledge Revivals): Historical, Philosophical, and Scientific Foundations of Modern Cosmology. Routledge. с. 419. ISBN 978-1317677666. Процитовано 29 березня 2015. Бруно (через персонажа Філотео) у своїй праці De l'infinito universo et mondi (1584) стверджує, що «численні небесні тіла, зорі, кулі, сонця і землі можуть бути нами сприйняті відчуттями, і нескінченна їх кількість може бути виведена нашим розумом».
  56. ↑ Макс Тегмарк, Parallel Universes, 2003
  57. ↑ Biernacki, Loriliai; Clayton, Philip (2014). Panentheism Across the World's Traditions (англ.). OUP USA. ISBN 9780199989898.
  58. ↑ Thielicke, Helmut (November 1990). Modern Faith and Thought (англ.). Wm. B. Eerdmans Publishing. с. 120. ISBN 9780802826725. bruno panentheistic.
  59. ↑ Max Bernhard Weinsten, Welt- und Lebensanschauungen, Hervorgegangen aus Religion, Philosophie und Naturerkenntnis («World and Life Views, Emerging From Religion, Philosophy and Perception of Nature») (1910), p. 321: «Also darf man vielleicht glauben, daß das ganze System eine Erhebung des Physischen aus seiner Natur in das Göttliche ist oder eine Durchstrahlung des Physischen durch das Göttliche; beides eine Art Pandeismus. Und so zeigt sich auch der Begriff Gottes von dem des Universums nicht getrennt; Gott ist naturierende Natur, Weltseele, Weltkraft. Da Bruno durchaus ablehnt, gegen die Religion zu lehren, so hat man solche Angaben wohl umgekehrt zu verstehen: Weltkraft, Weltseele, naturierende Natur, Universum sind in Gott. Gott ist Kraft der Weltkraft, Seele der Weltseele, Natur der Natur, Eins des Universums. Bruno spricht ja auch von mehreren Teilen der universellen Vernunft, des Urvermögens und der Urwirklichkeit. Und damit hängt zusammen, daß für ihn die Welt unendlich ist und ohne Anfang und Ende; sie ist in demselben Sinne allumfassend wie Gott. Aber nicht ganz wie Gott. Gott sei in allem und im einzelnen allumfassend, die Welt jedoch wohl in allem, aber nicht im einzelnen, da sie ja Teile in sich zuläßt.»
  60. ↑ Огляд Welt- und Lebensanschauungen, Hervorgegangen aus Religion, Philosophie und Naturerkenntnis («Світогляди, що виникли з релігії, філософії та пізнання природи») у Еміля Шюрера, Адольфа фон Гарнака, редактори, Theologische Literaturzeitung («Теологічний літературний журнал»), том 35, колонка 827 (1910): «Автор начебто мав на увазі поділ світоглядів на релігійні, раціональні та науково обґрунтовані; однак у порівнянні зі своїм матеріалом він вважав це важко здійсненним і замінив на інший поділ, який лише невиразно просвічує принцип класифікації. З цим пов'язане й утворене автором непривабливе грецько-латинське складне слово „пандейїзм“. На сторінці 228 він відрізняє його від метафізичнішого пантеїзму як „підсилений і уніфікований анімізм“, тобто популярний вид релігійного світогляду. Прийнявши це, дивує широке вживання цього терміна. За сторінкою 284, Скот Еріугена — цілковитий, а на сторінці 300 Ансельм Кентерберійський — „напівпандейїст“; але також у Кузанського, Бруно, навіть Мендельсона і Лессінга виявлено певний вид пандейїзму (стор. 306, 321, 346).»
  61. ↑ Powell, Corey S. (12 лютого 2015). Giordano Bruno and the Infinite Universe. Discover. Процитовано 15 лютого 2015.
  62. ↑ Seife, Charles (1 березня 2000). Vatican Regrets Burning Cosmologist. Science Now. Архів оригіналу за 8 червня 2013. Процитовано 24 червня 2012.
  63. ↑ Robinson, B A (7 березня 2000), Apologies by Pope John Paul II, Ontario Consultants. Retrieved 27 December 2013
  64. ↑ «Giordano Bruno and Galileo Galilei», The Popular Science Monthly, Supplement, 1878.
  65. ↑ Antoinette Mann Paterson (1970). The Infinite Worlds of Giordano Bruno. Charles C. Thomas, Springfield, Illinois, 1970, p. 16.
  66. ↑ Paterson, p. 61.
  67. ↑ Bruno, 1998, "Introduction".
  68. ↑ Bruno, 1998, p. 63.
  69. ↑ Yates, 1964, p. 225.
  70. ↑ Feingold, Mordechai; Vickers, Brian (1984). Occult and scientific mentalities in the Renaissance. с. 73—94. doi:10.1017/CBO9780511572999.004. ISBN 978-0511572999.
  71. ↑ Hegel's lectures on the history of philosophy, translated by E. S. Haldane and F. H. Simson, in three volumes. Volume III, p. 119. The Humanities Press, 1974, New York.
  72. ↑ Bruno, 1998, p. x.
  73. ↑ Paterson, p. 198.
  74. ↑ а б White, 2002, p. 7.
  75. ↑ Yates, 1964, pp. 354—356.
  76. ↑ Sheila Rabin, «Nicolaus Copernicus» in the Stanford Encyclopedia of Philosophy (online. Retrieved 19 November 2005).
  77. ↑ Giordano Bruno's cosmic hypothesis: The universe is infinite, evolving, and filled with planets, life and intelligence - ProQuest. www.proquest.com.
  78. ↑ H. James Birx; Branko Milićević; Alexander V. Tenodi (2018). Giordano Bruno: The Cosmic Perspective. Anthropologia Integra. 9: 61—74. doi:10.5817/AI2018-1-61.
  79. ↑ Web Site Name. www.symbolismus.com.
  80. ↑ Findlen, Paula (10 вересня 2008). A hungry mind: Giordano Bruno, philosopher and heretic. The Nation. Архів оригіналу за 4 грудня 2008. Процитовано 19 вересня 2008. Campo de' Fiori was festooned with flags bearing Masonic symbols. Fiery speeches were made by politicians, scholars and atheists about the importance of commemorating Bruno as one of the most original and oppressed freethinkers of his age.
  81. ↑ Bhattacharjee, Yudhiijit (13 березня 2008). Think About It. Science. 319 (5869): 1467. doi:10.1126/science.319.5869.1467b. S2CID 220094639.
  82. ↑ Schmidt-Salomon, Michael (26 лютого 2008). giordano bruno denkmal.
  83. ↑ Gosselin, Edward A. (1996). A Dominican Head in Layman's Garb? A Correction to the Scientific Iconography of Giordano Bruno. The Sixteenth Century Journal. 27 (3): 673—678. doi:10.2307/2544011. JSTOR 2544011.
  84. ↑ Swinburne, Algernon Charles. The Monument of Giordano Bruno. Архів оригіналу за 23 квітня 2015. Процитовано 13 липня 2015.
  85. ↑ Milosz, Czeslaw. Campo Dei Fiori. Процитовано 7 лютого 2017.
  86. ↑ Mordecai; Marcus, Erin (1 лютого 1958). 26. Jarrell's the Emancipators. The Explicator. 16 (5): 65—67. doi:10.1080/00144940.1958.11481973. ISSN 0014-4940.
  87. ↑ Tom Hunley's "Epiphanic Structure in Heather McHugh's Ars Poetica, 'What He Thought'". Voltage Poetry. 21 лютого 2013.
  88. ↑ James Joyce, Letter to Harriet Shaw Weaver, 27 January 1925, Selected Letters, p. 307
  89. ↑ McHugh, Roland. Annotations to Finnegans Wake. Baltimore: Johns Hopkins UP, 1980. Print, xv.
  90. ↑ Aegypt by John Crowley. Publishers Weekly. 1 березня 1987. Процитовано 4 липня 2024.
  91. ↑ Margaret Jones, «Vale a reluctant heretic», critique of The Last Confession, Sydney Morning Herald, Spectrum, 5 August 2000.
  92. ↑ Children of God by Mary Doria Russell. Powell's Books. 13 вересня 2022. Процитовано 23 серпня 2024.
  93. ↑ O'Connell, John (13 березня 2010). Heresy by SJ Parris. The Guardian.
  94. ↑ Kohn, Rachael (15 листопада 2006). Theosophy Today. The Spirit of Things (Transcript) "Erica Patient: She came into contact with theosophy through 2GB, Station 2GB when it was owned by the Theosophical Society. Rachael Kohn: GB stands for Giordano Bruno. Erica Patient: It does. Actually we wanted to have AB for Annie Besant, but it sounded too like ABC. So they said they wouldn't have it.". Australian Broadcasting Corporation. Процитовано 12 січня 2009.
  95. ↑ Giordano Bruno, Opéra de Francesco Filidei, Calendrier, accessed Dec. 20, 2023.
  96. ↑ Giordano Bruno, Opéra de Francesco Filidei, Musique, accessed Dec. 20, 2023.
  97. ↑ Giordano Bruno, Opéra de Francesco Filidei, Livret, accessed Dec. 20, 2023.
  98. ↑ «A Selected Analytical Bibliography of Works for Saxophone by Composers Associated with the Darmstadt International Summer Courses for New Music: 1946—2021», Christopher Mark DeLouis, DMA thesis, West Virginia University, 2021, doi:10.33915/etd.10239, pp. 105—106.
  99. ↑ Nash, Lisa (5 грудня 2016). Avenged Sevenfold – The Stage (Album Review). Cryptic Rock. Процитовано 23 грудня 2016.
  100. ↑ Maxwell, Luke. The Curious Works of Roger Doyle, Reviewed. Dublin InQuirer. Процитовано 27 березня 2024.
  101. ↑ Bondanella, Peter E. (2009). A history of Italian cinema. Continuum International Publishing Group.
  102. ↑ Skopp, Sam (12 березня 2021). The Rare Italian Book That Fetched Six Figures On Pawn Stars. Looper (амер.). Процитовано 14 квітня 2025.
  103. ↑ Guerrier, Simon (2015). The Scientific Secrets of Doctor Who (англ.). London: Ebury Press. с. 26. ISBN 9781849909389.
  104. ↑ Powell, Corey S. (10 березня 2014). Did Cosmos Pick the Wrong Hero?. Discover. Kalmbach Publishing. Архів оригіналу за 16 березня 2014. Процитовано 16 березня 2014.
  105. ↑ Rosenau, Josh (18 березня 2014). Why Did Cosmos Focus on Giordano Bruno?. National Center for Science Education. Процитовано 14 квітня 2014.
  106. ↑ Sessions, David (3 березня 2014). How 'Cosmos' Bungles the History of Religion and Science. The Daily Beast. Процитовано 8 травня 2014.
  107. ↑ Українські вчені-астрономи першими у світі помітили, що вік Джордано Бруно — не менш як мільйон років. Архів оригіналу за 15 лютого 2012. Процитовано 21 лютого 2012.
  108. ↑ Heinrich, Daniel (12 листопада 2018). Berlin human rights conference stands up to nationalism, religious fundamentalism (брит.). Deutsche Welle.
  109. ↑ Shuch, H. Paul. The SETI League, Inc. Giordano Bruno Technical Award. setileague.org. Процитовано 25 лютого 2017.
  110. ↑ Giordano Bruno: Cantus Circaeus ('The Incantation of Circe'). www.esotericarchives.com.
  111. ↑ Mertens, Manuel (2009). A Perspective on Bruno's "De Compendiosa Architectura et Complemento Artis Lullii". Bruniana & Campanelliana. 15 (2): 513—525. JSTOR 24336760.
  112. ↑ Thirty dangerous seals | Lines of thought.
  113. ↑ 'Meanings of "contractio" in Giordano Bruno's Sigillus sigillorum' – Staff. 30 березня 2005. Архів оригіналу за 1 грудня 2017. Процитовано 22 травня 2025.
  114. ↑ Giordano Bruno: The Heroic Frenzies ('De Gli Eroici Furori'). www.esotericarchives.com.
  115. ↑ а б All About Heaven - Sources returnpage. allaboutheaven.org.
  116. ↑ Vassányi, Miklós (2010). Anima Mundi: The Rise of the World Soul Theory in Modern German Philosophy. Springer. ISBN 978-9048187966.
  117. ↑ Blum, 2012, p. 73.
  118. ↑ Blum, 2012, p. 19.
  119. ↑ Progress and the Hunter's Lamp of Logical Methods. galileo. 24 червня 2015.
  120. ↑ Rowland, Ingrid D. (September 2009). Giordano Bruno. University of Chicago Press. ISBN 978-0226730240.
  121. ↑ THE PLEASURE OF THE DISPUTE — через Internet Archive.
  122. ↑ а б Blum, 2012, p. 90.
  123. ↑ Couliano, Ioan P. (1987). Eros and Magic in the Renaissance. University of Chicago Press. ISBN 978-0226123165.
  124. ↑ Giordano Bruno. Encyclopædia Britannica. 19 лютого 2024.
  125. ↑ De monade, numero et figura liber. Encyclopædia Britannica.
  126. ↑ Bruno, Giordano (1609). Summa Terminorum metaphysicorum.
  127. ↑ Blum, 2012, p. 79.

Література

[ред. | ред. код]

Посилання

[ред. | ред. код]
Вікіцитати містять висловлювання від або про: Джордано Бруно
Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Джордано Бруно
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Джордано_Бруно&oldid=46498510