Маньчжурська держава

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Маньчжурська держава
Республіка Китай Flag of the Republic of China.svg
1932 – 1945 Республіка Китай Flag of the Republic of China.svg
Прапор Герб
Прапор Герб
Гімн
Гімн Маньчжурської держави
Розташування Маньчжурської держави
Карта Маньчжурської держави
Столиця Сінькін
Форма правління конституційна монархія
Імператор
 - 1932 - 1934 Датун (Голова держави) (Пуї)
 - 1934 - 1945 Імператор Канде (Пуї)
Прем'єр-міністр
 - 1932 - 1935 Чен Сяосу
 - 1935 - 1945 Чжан Цзінхуей
Історичний період Друга світова війна
 - Засновано 1932
 - Ліквідовано 1945
Площа
 - 1937 1 133 437 км2
Населення
 - 1937 36 933 206 осіб
     Густота 32,6 осіб/км² 
Валюта Маньчжурський юань

Маньчжурська держава (кит.: 満洲国кит. традиц.: 滿洲國піньїнь: Mǎnzhōu Guó; 19321945) — держава на території Маньчжурії в період між Першою і Другою світовими війнами. Мала спільні кордони з Республікою Китай, Монгольською Народною Республікою, СРСР та Японською імперією. Постала в результаті конфлікту Японії з Китаєм. Керувалася імператором Пуї, останнім імператором з манчжурської династії Цін. Перебувала у військовому союзі з Японською імперією. Була визнана Японією, Сальвадором, Таїландом, Бірмою, Філіппінами, китайськими і монгольськими урядами, що підпорядковувалися Японії, Тимчасовим індійським урядом, Німеччиною, Італією, Іспанією, Ватиканом, Польщею, Хорватією, Угорщиною, Румунією, Болгарією, Фінляндією, СРСР і Данією. Ліквідована після поразки Японії у Другій світовій війні.

Також відома під назвами Маньчжоу-го, Маньчжурська імперія або Маньчжурія. В історіографії країн, що належали до антигітлерівської коаліції, тенденційно визначається як «маріонеткова держава» Японії.

Історія[ред.ред. код]

Виникнення та становлення[ред.ред. код]

Імператор Маньчжурії Пуї
Японсько-маньчжурська угода від 15 вересня 1932
Вулиця Датонг, Сіньцзін (1939)

У 1931 році в результаті Маньчжурського інциденту японська армія захопила Маньчжурію на північному сході Республіки Китай. Для Китаю втрата Маньчжурії була тяжкою, адже на її теренах знаходилося майже 35% вугілля країни, 40-50% нафти і майже 80% покладів залізної руди, а також 40% лісових ресурсів. За площею Маньчжурія становила 11% від загальної площі Республіки.

29 лютого 1932 в Мукдені було скликано Всеманчжурське зібрання, на якому 1 березня оголосили про створення Маньчжурської держави. У березні 1932 Квантунська армія Японії отримала право контролювати всі шляхи комунікації новоствореної держави за умови побудови нових. 15 вересня 1932 між Маньчжурською державою і Японією було укладено угоду, в першому пункті якої зазначалося, що офіційно Японія має особливі права і привілеї на території Маньчжурії. Другий пункт угоди передбачав перебування Квантунської армії на території Маньчжурської держави та робив її відповідальною за оборону нової країни.


Восени 1931 головою Маньчжурської держави було обрано останнього імператора з маньчжурської династії Цін, двадцятип'ятирічного Пуї. Він знаходився під контролем Квантунської армії і не мав реальної влади (при цьому будучи навіть позбавленим права самому вирішувати, коли й куди піти на прогулянку). Навіть незначні рішення приймалися в штабі японської армії, а розмови Пуї з міністрами, що призначалися японцями, обмежувалися лише церемоніями прийому та вручення подарунків. Пуї сподівався, що поступово йому вдасться досягти більшої самостійності і в майбутньому він матиме змогу впливати на процеси розвитку власної держави.

Уряд Японії не мав розгорнутої інформації стосовно перебігу військових дій та намірів Квантунської армії. Японська цивільна влада опинилася у делікатній та дуже незручній ситуації. Але частина політиків була вражена блискавичними перемогами армії, а окуповані території, багаті на сировину та родючі землі, були вартими клопоту, з яким Японія мусила зіштовхнутися у стосунках з іншими державами та на зібраннях Ліги Націй.

У 1934 Маньчжурська держава стала монархією. Але це мало що змінило — Пуї так і залишався знаряддям в руках командування Квантунської армії. Японські офіцери та урядники ретельно контролювали всю державу. Керуючись власними інтересами, японці використовували населення та ресурси Маньчжурії для зміцнення господарського комплексу держави та перетворювали її територію на плацдарм для подальших військових походів на Китай і агресії проти Монгольської народної республіки й СРСР. Японці модернізовували та швидкими темпами будували нові залізничні шляхи та шосе, інвестували у копальні та галузі промисловості, в першу чергу розвивали металургійну промисловість та військово-промисловий комплекс.[1]

Занепад[ред.ред. код]

8 серпня 1945 СРСР оголосив війну Японії відповідно до угоди, прийнятій на Ялтинській конференції. Радянські війська вторглися на територію Маньчжурської держави з території МНР, здійснюючи операцію «Шторм». Імператор Пуї був захоплений радянськими військами та виданий комуністичному уряду Китаю, після чого його заарештували як військового злочинця разом з усіма іншими чиновниками Маньчжурії.

Адміністративно-територіальний та політичний устрій[ред.ред. код]

Міністри уряду Маньчжурської держави
Manchukuo map.png

Адміністративно Маньчжоу-го поділялася на анто — давня маньчжурська адміністративно-територіальна одиниця, що є аналогічною провінції; анто, в свою чергу, поділялася на префектури. У 1932 Маньчжурська держава складалася з п'яти анто, як під час правління династії Цін. У 1941 проведено адміністративну реформу, в результаті якої кількість анто була збільшена до дев'ятнадцяти. Також у складі Маньчжурії існував особливий район Пеймань та два особливих міста — Чанчунь, або Сінцзін (столиця держави) та Харбін. Пеймань мав статус особливого району з 1 липня 1933 по 1 січня 1936, а Харбін з часом увійшов до складу провінції Біньцзян.

На території Маньчжурії уся повнота влади формально належала Пуї, крім цього він як Верховний правитель обіймав посаду головнокомандувача збройних сил країни. Уряд Маньчжурії, Державна рада, складався з міністрів, яких призначав особисто Пуї після ухвалення їх кандидатур японцями. Реальна влада, однак, знаходилася у руках надзвичайного та повноважного посла Японії у Маньчжурській державі та Головнокомандувача Квантунської армії за сумісництвом, якому підпорядковувалися всі японські офіцери-радники в армії Маньчжурії, а також усі японці, що займали будь-які посади в апараті уряду та місцевих провінційних органів влади. Департамент «спільних справ», створений при посольстві Японії у Маньчжурії як координуючий орган та очолюваний японцями, контролював діяльність всіх міністрів та голів департаментів уряду, начальник цього департаменту організовував координаційні наради віце-міністрів, на яких розглядалися проекти законів та постанов, які згодом формально ухвалювалися Державною радою Маньчжурської держави.

Зовнішня політика[ред.ред. код]

У зовнішній політиці Японії та відповідно Маньчжурської держави антирадянський і антимонгольський вектори мали головне значення — після окупації Маньчжурії розпочалося будівництво та модернізація на її території залізничних шляхів та шосейних доріг, що вели до стратегічних пунктів, розташованих вздовж радянського кордону з метою вчинити в майбутньому наступ на СРСР, створювався пояс укріплених районів, особливо на приморському напрямку, з'являлися військові аеродроми та склади, оборонні споруди, а в тилу споруджувалися крупні заводи й арсенали, вздовж правого берегу Амуру та берегів Сунгарі виникли японські річкові порти та пристані. Активізувалися військові провокації на західних кордонах Маньчжурської держави — з МНР, що іноді мали характер відкритої розвідки. Японські розвідувальні групи нерідко заглиблювалися у монгольську територію, де проводили роботу по підготовці до вторнгення зі сторони Маньчжурської держави. Демонстративно провокаційні дії супроводжувалися активізацією антирадянської й антимонгольської пропаганди, що велася по радіо та в печатних ЗМІ Японії і особливо Маньчжурії.

У 1936 Японією, Італією та Німеччиною було укладено агресивний Антикомінтернівський пакт, після чого з боку військового керівництва Японії почали здійснюватися спроби втягнути в цей пакт і Маньчжурську державу. Після таємної підготовки уряд Маньчжурії приєднався до пакту, а у лютому 1939 він підписав спеціальний Протокол щодо пролонгації Пакту проти Комінтерну ще на п'ять років.

З Японією Маньчжурська держава підтримувала тісні союзні відносини до моменту її капітуляції та припинення свого існування у 1945. Економіка Маньчжурії трималася на японських капіталовкладеннях, а бойову міць забезпечувала Квантунська армія Японії. Незважаючи на формально «дружні» відносини між двома державами, насправді японці на території Маньчжурії поводили себе як типовий окупаційний режим. Про це свідчить існування на території Маньчжурії бактеріологічного табору «Притулок», у якому ув'язнені перебували в нелюдських умовах, та загону 731, що займався розробкою бактеріологічної зброї.

Економіка[ред.ред. код]

У травні 1938 було прийнято п'ятирічний план економічного розвитку Маньчжурії, що передбачав інтенсивне будівництво військово-промислових об'єктів на її території. Перш за все мали бути розширені виробничі можливості промислових підприємств та прийняті заходи для збільшення обсягів сільськогосподарської продукції. Цей план мав сприяти швидшому зростанню обсягів виробництва промислової та сільськогосподарської продукції у 1937–1941 роках. На будівництво залізничних шляхів було витрачено 722 млн ієн, шосейних доріг — 62 млн, обладнання зв'язку — 50 млн, на будівництво поселень для колоністів — 274 млн ієн.

Реалізація планів розвитку Маньчжурії суттєво змінила соціально-економічні показники країни. Це пов'язано перш за все з високим рівнем японських капіталовкладень. З 1936 по 1945 японські капіталовкладення в Маньчжурії зросли вчетверо. При цьому мало місце реальне ввезення капіталу в Маньчжурію, речова форма якого була пов'язана перш за все з реалізацією планів індустріалізації Маньчжурії, тобто в значній мірі ввозилося промислове й транспортне обладнання.

Активно розвивалось також сільське господарство, особливе значення надавалося розширенню посівів технічних культур, у зростанні виробництва яких також були зацікавлені японці. За роки війни виробництво бавовни подвоїлося, а виробництво цукрового буряку було збільшено вдесятеро. У значній кількості продовольство та сільськогосподарська сировина вивозилися до Японії.

Китайська буржуазія в роки війни не саботувала економічні заходи японської влади, намагаючись отримати свою долю від значних військових доходів. Збільшилися вкладення і в змішані підприємства, особливо в середній та дрібний бізнес.

У транспортній сфері та сфері зв'язку повністю домінував японський капітал, маньчжурські компанії туди майже не допускалися.

Зовнішня торгівля Маньчжурії також була монополізована японськими компаніями. Ці компанії самі встановлювали структуру експорту та безмитно ввозили текстильні товари, продовольство, хімічні добрива, машини, причому ціни на них були завищені. Натомість японці вивозили за низькими цінами сільськогосподарську та промислову сировину.

Прибутки японських компаній в Маньчжурії з року в рік зростали. Якщо у 1938 вони становили 53,4 млн. єн, то у 1941 зросли більш ніж удвічі й становили вже 132,7 млн єн.

Отже, спроба Японії перетворити Маньчжурію у свою військово-промислову базу принципово змінила соціально-економічний характер Північно-східної частини Китаю.

Наркоманія як соціальне явище[ред.ред. код]

Вирощування опійного маку у Маньчжоу-го

Після створення Маньчжурської держави наркоманія почала поширюватися північним сходом Китаю, особливо в крупних містах: на кожні 100 чоловік припадало п'ять курців опіуму. В одній з офіційних доповідей Міністерства внутрішніх справ Маньчжурії зазначалось, що з 30 млн жителів більше 9 млн. — постійні курці опіуму, причому 69% усіх наркоманів — молоді люди віком до 30 років. За рахунок цього каса уряду Маньчжурської держави та японського казначейства щорічно поповнювалася на 500 млн доларів. Розповсюдження наркоманії було свідомою та цілеспрямованою політикою: ще на початку 1933 вирішено для поповнення військових витрат проводити опіумну політику, а 11 квітня 1933 японський кабінет міністрів прийняв рішення, що дозволяло вільне перевезення опіуму-сирцю з Кореї до Маньчжурії, оскільки останній катастрофічно бракувало власної сировини. Японці рекомендували маньчжурським фермерам відмовитися від посадки соєвих бобів, натомість вирощувати замість них опійний мак, з якого, окрім власне опіуму, виготовляли також морфій та героїн. Після таких рекомендацій площі, відведені для посівів опіумного маку, відчутно збільшилися. У 1936 в семи провінціях Маньчжурської держави було розширено площі під посіви опіумного маку, зросло його виробництво, а пізніше була юридично встановлена легальна монополія на спеціальний продаж опіуму.

Відправка опіуму до різних районів Китаю здійснювалася щоденними рейсами японських суден під виглядом «військових поставок». Там, де не було представників японського військового командування, наркотик пересилали на адресу японського консульства. Японські військові судна розвозили опіум по всьому китайському узбережжю, а військові катери річкового флоту Японії — по крупним рікам Китаю.

З часів окупації Маньчжурії Японією почала формуватися розгалужена світова мережа наркомафії. Японія не обмежувалася збутом наркотичних речовин тільки на території Маньчжурії та Китаю — у значних кількостях наркотики продавали у Північній та Південній Америці, на Філіппінах, Яві, Суматрі, Борнео, а також у Малайзії, Австралії та Новій Зеландії.

У 1942 японська «Рада відродження Азії» провела «Конференцію по виробництву та споживанню опіуму в Китаї», на якій було прийнято рішення, згідно з яким прикордонні райони Маньчжоу-го та Монголії повинні задовольняти потреби в опіумі «Сферу взаємного процвітання Великої Східної Азії». На підставі цього рішення площі опіумного маку в Маньчжурії збільшилися до 3000 гектарів. У 1944 прибутки від продажу опіуму зросли в 100 разів порівняно з початком існування Маньчжурської держави. Це було одним із головних фінансових джерел, направлених на військові витрати Японії та ведення нею агресивної війни.[3]

Система нагород[ред.ред. код]

У розбудові та функціонуванні Маньчжурської держави японська влада важливе місце відводила системі нагород як інструменту не тільки заохочення, а й управління політичною елітою країни. Але разом з тим ця система використовувалась японцями і «для власних потреб». Зовнішній вигляд орденів Маньчжурської держави був розроблений професором Хата Сьокіті, який викладав у Токійському вищому технічному училищі, а виготовлялися вони в Кіото (за іншими даними — в м. Осака), звідки перевозилися до столиці Маньчжурії. Церемонії нагородження проводило командування Квантунської армії, а самі нагороди діставалися здебільшого японцям: ордени та медалі Маньчжурської держави вручалися членам японської імператорської родини, представникам вищої аристократії, численним японським чиновникам та радникам, що працювали в уряді Маньчжурії, офіцерам та рядовим солдатам Квантунської армії, а також чиновникам деяких місцевих адміністрацій Китайської республіки, що тісно співпрацювали з Маньчжурією. Нагородження інших іноземних громадян відбувалося доволі рідко.

Офіційно система нагород Маньчжурської держави брала свій початок із закону про ордени за заслуги та медалі, що був підготовлений японськими чиновниками та прийнятий 19 квітня 1934. Система нагород Маньчжурської держави була створена на кшталт японської: ордени поділялися на сім або вісім ступенів, в той час як китайська система передбачала дев'ять. Окрім цього, маньчжурські ордени були аналогічними японським: наприклад, японському ордену Хризантеми відповідав маньчжурський орден Орхідеї, ордену Вранішнього Сонця — орден Світлої хмари, а ордену Священного дзеркала — орден Опори держави, запроваджений едиктом Пуї 14 серпня 1936. Орден Опори держави мав вісім ступенів, а назву його було взято з китайської класичної історії. Коли було створено маньчжурський знак ордену Червоного хреста, то було повністю збережено пропорції відповідного японського знака, лише білу емаль замінили на червону.

Тим не менш існували й певні відмінності: наприклад, знаки вищих ступенів маньчжурського ордену Опори держави, як і знак ордена Орхідеї, були прикрашені перлинами. Крім того, в ордені Опори держави є також ще одна особливість — знаки його нижчих ступенів розрізнялися між собою лише числом та матеріалом планок, що прикріплювалися до орденської стрічки. Самі знаки були абсолютно однаковими, оскільки так їх було простіше виготовляти.

Медалі Маньчжурії також були аналогами японських. Наприклад, напад Квантунської армії на Монголію було відмічено маньчжурською медаллю, яка в усьому (крім деяких дрібних деталей) була копією японської медалі за війну проти Китаю, розпочату в 1937 році. Однак були й винятки: медаль, що виготовлена зі срібла у вигляді букету квітів, відноситься до часів правління Пуї. Вона була виготовлена до візиту імператора Маньчжурської держави до Японії, нею нагороджувалися в Токіо вищі японські чиновники та військовики Квантунської армії.[2][3]

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • 1. Michał Klimecki, Pekin-Szanghaj-Nankin 1937–1945. Warszawa, Bellona, 2008, 242 с.
  • 2. Ионина Н. 100 великих наград. М., «Вече», 2003
  • 3. В. Н. Усов, Последний император Китая: Пу И (1906–1967). М., Olma Media Group, 2003, 413 c.

Посилання[ред.ред. код]