Олександрівка (Олександрівський район, Донецька область)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
смт Олександрівка
Olexandrivka olx gerb.png
Герб
Країна Україна Україна
Область Донецька область
Район/міськрада Олександрівський район
Рада Олександрівська селищна рада
Код КОАТУУ: 1420355100
Основні дані
Засноване 1762
Статус з 1965 року
Площа  км²
Населення 3796 (01.01.2011)[1]
Поштовий індекс 84000-84004
Телефонний код +380 6269
Географічні координати 48°42′28″ пн. ш. 36°54′48″ сх. д. / 48.70778° пн. ш. 36.91333° сх. д. / 48.70778; 36.91333Координати: 48°42′28″ пн. ш. 36°54′48″ сх. д. / 48.70778° пн. ш. 36.91333° сх. д. / 48.70778; 36.91333
Відстань
Найближча залізнична станція: Золоті Пруди
До станції: 2 км
Селищна влада
Адреса 84000, Донецька обл., Олександрівський р-н, смт Олександрівка, вул. Радянська, 15, 2-10-45
Карта
Олександрівка is located in Україна
Олександрівка
Олександрівка
Олександрівка is located in Донецька область
Олександрівка
Олександрівка

Олекса́ндрівка — селище міського типу Донецької області, підпорядковане Олександрівській селищній раді, районний центр Олександрівського району.

Історія[ред.ред. код]

Maps Palan u.svg

Орільська паланка[ред.ред. код]

Орельська паланка Барвінківська паланка

Засноване 1762 року як село поміщика генерал-поручика Д. Норова, хоча козацькі поселення існували тут і раніше на землях Орельської паланки. За 20 років до побудови храму жителі мали каплицю, а під час святої Чотиридесятниці виконували християнський обов'язок в слободі Петропавлівці, Катеринославської губернії, а потім в Георгіївській Барвінківської церкви.[2]

Російська імперія[ред.ред. код]

Перший храм побудований в 1782 році ретельністю того ж генерал-поручика Дмитра Норова, він же забезпечив храм і достатньої начинням. Власник підполковник Микола Бахметьев, незабаром по придбанні покупкою Олександрівки, відновив храм, помножив ризницю пожертвуванням декількох риз та шати, прикрасив престол дорогоцінним євангелієм і дароносним хрестом.[2]

Від холери померло в 1831 році 89 душ, в 1848 році 71 чоловік; від цинги померло 89 осіб. Сильний неврожай і падіж худоби в 1833 і 1848 роках були важкі.

Після скасування кріпосного права, згідно статутний грамоті, підписаній 6 листопада 1862, велика частина землі залишилася в руках поміщика. У 1864 році в Олександрівці, в той час волосному центрі Ізюмського повіту Харківської губернії — налічувалося всього 502 жителя.

Скасування кріпосного права сприяла розвитку ринку, залученню до сферу товарно-грошових відносин основної маси селян. На початку 80-х рр. 19 століття в Олександрівці було дві лавки. Щорічно влаштовувалися три ярмарки, на яких продавали головним чином зерно, худобу та ремісничі вироби.

З 1901 року збиралися недільні базари. Капіталістичні форми господарювання в селі поєднувалися з пережитками кріпацтва. Селяни вносили викупні суми, платили подушні і поземельні подати, а також земський, волосний і сільський податки. Щорічно з кожного двору в середньому стягувалося більше 17 рублів. Все це негативно позначалося на економічному розвитку села. Протягом тривалого часу воно залишалося невеликим населеним пунктом. У 1896 р в селі відкрита земська школа в старій кімнаті волосного правління, поруч з арештантським.

За даними перепису 1897 року, в Олександрівці налічувалося 879 жителів. Напівголодні і гноблені, бідняки або потрапляли в кабалу до куркулів, або йшли в пошуках заробітку в Краматорськ, Харків, Катеринослав та інші міста.

У період революції 1905—1907 рр. під впливом пропаганди соціал-демократів відбувалися виступи селян Олександрівки проти існуючого ладу. Багато жителів села в червні 1905 брали участь у мітингу на Краматорському машинобудівному заводі, де була прийнята резолюція з вимогою розділу поміщицької землі. У листопаді 1905 року робітники цього заводу провели в Олександрівці мітинг, закликаючи селян до боротьби проти поміщиків і самодержавства[3] У грудні 1905 року селяни виступили з вимогою ліквідації поміщицького землеволодіння. У 1906—1907 рр. мали місце підпали садиб, стогів хліба і сіна сільських багатіїв. Однак всі виступи жорстоко придушувалися, а їх учасники відправлялися у в'язниці й заслання.

У 1909 р в селі було відкрито однокласне змішане училище.

Під час першої світової війни на жителів Олександрівки обрушилися нові лиха. 953 чоловіки з Олександрівської волості були мобілізовані в армію, 108 з них загинули або пропали без вісті. Внаслідок реквізицій у селян різко зменшилася кількість робочої худоби. Росли податки, вкрай загострилися класові суперечності.

Громадянська війна 1917—1922[ред.ред. код]

І. П. Курінний.

Звістка про Лютневу революцію в село дійшли, від прибулих з фронту відпускних солдатів. У селян були надії на розподіл поміщицьких земель, вони проявляли посилений інтерес до питань Установчих зборів. На установчі збори покладали великі надії. Цьому сприяла енергійна діяльність організованого осередку есерів.

Перший час революційне селянство очолив волосний писар П. М. Костенко, який прилучився до есерів.

У травні 1917 року Волостное, правління перетворилося в волосне земство, з усіма старими службовцями. У цей час у село повернувся Іван Курінний, який згруппіровал вокрух себе солдатів фронтовиків, незадоволених бездіяльністю есерів. Відразу ж Курінний зажадав контроль над господарськими землями власників. Есерівська група Костенко, Смищенко, та інші вели активну політичну боротьбу проти безпартійної групи солдатів фронтовиків.[4]

На початку осені керівництво перейшло до групи Іванна Курінного. Осередок стає лівоесерівським, в жовтні 1917 створюється перша рада селянських і солдатських депутвтов. Головою ради стає Курінний. Радою було розпочато роботу з обліку великих, поміщицьких господарств, по маєтках були встановлені контралери в більшості з членів ради.

7 квітня 1918 року командування частин Червоної Армії, які захищали Донбас, організувало населення на оборонні роботи в районі Олександрівки. З настанням Австро-Німецьких військ 5 квітня 1918 рада евакуювався в РРФСР .[5]

20 квітня 1918 в Олександрівці відбувався великий з'їзд земельних власників. Керував з'їздом білогвардієць Костянтин Романов, син місцевого диякона. На з'їзді мали право бути присутніми тільки власники що мають не нижче 25 десятин землі.[5]

Новоспечена волостная управа зайнялася вишукуванням більшовицьки налаштованих солдатів, селян. Останніх було три на всю волость Порфирій Трейдуб, Макар Щербаков і Єгор Касенкін. Першими були заарештовані контролери економії і солдати, до них була застосована порка. Після перших арештів почалося негайне повернення поміщицьких земель і майна. Але так як поля вже були засіяні поміщики встановили скіпщіну тобто кожен третій копицю стисненого хліба відбирали. До кінця травня 1918 хвиля реакції досягла неймовірних розмірів. Поміщики і кулаки, виміщали свою злість на селянах, піддаючи їх усіляким знущанням, прочуханки.[6]

На початку літа в околицях села ходили чутки про появу в повіті Н Махно. 20 липня 1918 біля села зупинився партизанський загін махновців в який вступали місцеві жителі. У відповідь на дію партизанських загонів заснованих місцевими селянами, почався шалений терор. Жорстоко пороли цілими родинами і садили в тюрму в Олександрівці махновців Д Рашевський, брати Седенкови і Пономаренкови після тортур були заслані в Брест. перший партизанський виступ закінчився повним розгромом. Незабаром після цього в селі вбили урядника, і почастішали напад на поміщиків кримінальними елементами але Романовський у всьому звинувачував всюдисущих большівікі.[7]

Махно Нестор Іванович

У жовтні 1918 року в село прибули повернуті з Бреста засуджені селяни. Відповіддю на активізацію антігетьманскіх сил у волості Романов призначив з'їзд власників.

З'їзд відбувся 7-9 листопада 1918 року, пізно вночі партизани на чолі з Скабелькой заарештували Романова і оголосили у волості радянську владу. На початку ця влада спиралася на десяток погано збройних партизан.

П'ять партизан з Олександрівського загону вирушили в Криворіжжя де знаходився штаб махновця Підопригори. Там їм для організації загону дали п'ять махновців на чолі з Ковбасою. Прийшовши в Александроку Ковбаса оголосив себе від імені Махно начальником партизанського загону, але у нього стався конфлікт з Скабелькойі він пішов з села . Наприкінці листопада начальником Олександрівського загону призначили Єгора Скабельку, начальником кавалерії Лук'яна, адьютантом Остапа Седенко секретарем Сергія Кота.[8]

Примаков Віталій Маркович

Основними заняттями загону було роззброєння куркульських хуторів, німецьких колоній і поміщицьких маєтків. Одночасно загін займався розподілом захопленого у поміщиків хліба серед постраждалих від окупації селян. Населення надавало загону всіляку допомогу. Весь актив селянської молоді, прагнув вступити в партизанський загін .. Штаб загону знаходився в будинку Романовського.

5 січня 1919 в село повернувся Іван Курінний, слідом за цим відбулися вибори до ревкому. В один з недільних днів січня була створена осередок КП (б) У в складі 16 осіб. З Краматорська був присланий інструктор Дмитро Руденко.[9] Селяни тяглися до землі і хліба, був створений земвідділі яким завідував селянин С.В Журавльов. Знову були востановлена контролери. Незабаром Олександрівський загін виїхав на фронт в Костянтинівку і влився в 11-й український полк. У квітні 1919 був створений волосний ЧК на чолі з Л Седенко І В Прокопенко.[10] Фронт наближався до села, частина молодих селян заявила "Помремо але волость не віддамо. Біля ревкому зібралися сотні селян і вимагали зброї для захисту села від білогвардійців. Однак озброїти всіх не вдалося не було зброї. Ревком провів збір контрибуції в 400.00 рублів для червоної армії.

На початку червня в село вступив 2-й полк Червоного козацтва Примакова частина селян в нього вступила але зброї всерівно не вистачало. У 10-12 числах 1919 Ревком з боями відступив на Лозову.[11]

З приходом денікінців, почалося побиття селян нагайками та шомполами, знову почалася скіпщіна. В рідну волость повернувся Романов в ролі повітового земського начальника. Тут він організував загін білих. У ньому були Василь Щербак, Хоронько, Куліші, Пантелеймон Горобець, Панченко, Єгор Яблочков та інші. У волості від рук білих загинуло 30 осіб.[12]

3-5 грудня 1919 Олександрівку увійшли частини 2-го полку Червоного козацтва, в якому були селяни Олександрівської волості. Односелчан які були в загонах Червоного козацтва виходили зустрічати натовп селян за 10-15 верст від села.

15 грудня 1919 організувався волрековком Головою волрековкома був Остап Седенко партизан, селянин з Олександрівки 15 лютого 1920 повернулася велика частина старих працівників волості, була відновлен осередок КП (б) У. Головою волрековкомом знову ставати Іван Курінний.

20 травня 1920 в околицях села з'явилися загони Махно. З цього часу починається історія безперервних евакуацій та повернень ревкому і осередки.

29-го травня Революційна повстанська армія України зайняла Олександрівку.

Тут на загальних зборах обрали новий склад Реввійськради, в який Махно увійшов як голова, Белаш новий заступник і Хохотова — секретар. Стара Реввійськрада, а з ним і його армійські функції втратили своє значення в силу розкиданості повстанських сил. Тому збори вирішили перейменувати його в «Рада Революційних Повстанців України / махновців», з функціями, що об'єднують махновське повстанство в Україні в цілому.

Рада складалась з оперативного, адміністративно-організаційного та культурно-просвітнього відділів.

До складу оперативного відділу входило три людини: Махно, Калашников і Белаш (начальник відділу). До складу адміністративно-організаційного відділу входили: Куриленко (начальник), С. Каретников і Бондарець. У культурно-просвітницький відділ обрали: Буданов (Начальник), Попова і Матросенко. Кожен відділ мав властиві його специфіці по-розкладання, в яких вказувалися завдання, методи роботи, відповідальність.[13]

Відступивши осередок влилася в Барвінківський загін і участвивала в боях проти Махно. 15-17 червня 1920 ревкому ревкому повернувся в Олександрівку але в селах ще були махновці. Махновці зарубали Курінного і Журавльова та у волості два дні було безвладдя. Коммуністчна група була ліквідована. Канцелярія ревкому неодноразово знищувалася. Періодами проходила смуга безвладдя. Загони червоноармійців які прибували в волость систематично піддавалися нападам махновців. Боротьба анархістів з владою комуністів стала жорсткішою і досягла жахливих розмірів, захоплених продармейци і міліціонров вбивали.[14]

24 березня 1921 загін отамана Савонова робить наліт на Олександрівку в якій знищує органи радянської влади.

Таке положення тяглося до 1922 року .До осені 1922 протистояння пішло на спад. Однак у той же рік повстанським загоном був захоплений предволревкома В. Ф. Кудінцов, який не дався в руки повстанців покінчив із собою. Це була остання жертва революції.[15]

УРСР[ред.ред. код]

Уже 1922 року в початковій школі навчалось понад 200 дітей. Крім загальноосвітньої школи, яку 1926 року перетворено на семирічку, в селі працювали курси ліквідації неписьменності. Справжніми ентузіастами в боротьбі з неписьменністю були вчителі П. С. Гудзик, Б. Ф. Стасевський, М. М. Санько, Ф. С. Бикодер, які прибули з Полтави за путівками комсомолу.

В березні 1923 року Олександрівка стала районним центром. В Олександрівці створили споживчу кооперацію, яка незабаром об'єднала 50 проц. селян, кредитне товариство селян-бідняків і організацію «Всеробітземлісу». 1925 року село першим у районі виконало план хлібоздачі. Тоді ж було проведено День урожаю.

Селяни Олександрівки уже в 1926 році стали переходити до колективного господарювання. Восени цього року група бідняцьких господарств об'єдналась у товариство спільного обробітку землі. Для придбання трактора держава виділила їм кредит у сумі 1470 крб. На курси трактористів до Артемівська відрядили Т. Д. Губарєва. 1929 року хлібороби перетворили ТСОЗ на колгосп ім. 1-го Травня. Тоді ж бідняки й середняки організували другу сільськогосподарську артіль — «Червоний промінь».

У 1935 році відкрили лікарню. Хворих обслуговували 2 лікарі та 6 середніх медичних працівників. 1940 року на охорону здоров'я було асигновано 481 тис. крб. проти 339 в 1936 році. Працювали 2 дитячі садки і ясла. Школярі щоліта відпочивали в піонерському таборі.

Радянсько Німецька війна[ред.ред. код]

22 червня 1941 найкращі трудівники району з'їхалися в Олександрівку на зліт передовиків виробництва. Тут вони почули звістку про початок Німецько Радянської війни. Уже в перші дні війни більшість чоловіків пішло добровільно в Червону Армію. Тоді ж у селі був сформований винищувальний батальйон чисельністю 160 бійців під командуванням І. М. Чугая[16] З наближенням лінії фронту на території Олександрівського району розпочалося спорудження двох польових аеродромів, готувалися бойові позиції для зенітної артилерії. Трудящі заготовили і вивезли на військові об'єкти близько 3 тис. Кубометрів лісу. 14-15 жовтня 1941 оборонні бої на території району вели частини 55-ї кавалерійської дивізії Південно-Західного фронту, штаб якої знаходився в Олександрівці. Кінні підрозділи Олександрівського винищувального батальйону доставляли регулярним частинам розвідувальні дані.

18 жовтня 1941 після запеклих боїв село захопили німці. В умовах жорстокого окупаційного режиму в Олександрівському районі діяв створений в жовтні 1941 року підпільний райком партії на чолі з П. Ф. Кушко. До складу бюро райкому входили жителі села Ф. К. Гребенюк, Г. С. Замятін, Ф. П. Шаля. Зв'язковий була В. І. Гутнікова. Організований райкомом партизанський загін відразу ж приступив до активних дій, зокрема, він мінував залізничні колії на ділянках станцій Гаврилівка, Краматорськ, Барвінкове, що знаходяться поблизу Олександрівки. Розвідник Г. С. Замятін кілька разів переходив лінію фронту, збирав цінні відомості і доставляв їх командуванню радянських військ. Місцеві жителі переховували поранених червоноармійців і партизанів.

У січні-лютому 1942 року на підступах до села проходили запеклі бої. Олександрівка двічі переходила з рук в руки.[17] У той час місцеві комсомольці М. З. Сукова, Є. М. Корнієнко, Г. І. Осадча, П. Я. Шарова, П. Н. Бербенка і А. М. Дмитрієва під керівництвом Т. В. Сукова організували підпільний шпиталь . Вони врятували життя 12 радянським воїнам. Дівчата діставали продукти, готували їжу, прали, добували медикаменти. Після одужання партизани переправили бійців через лінію фронту до своїх. О. Г. Івченка врятувала життя комісару полку Ф. С. Козенюк. 15 пораненим бійцям надав допомогу В. Корольков.

12 вересня 1943 Олександрівка була звільнена від німецьких загарбників[18] частинами Червонопрапорної 59-ї гвардійської Краматорської орденів Суворова і Богдана Хмельницького стрілецької дивізії під командуванням полковника Т. Ф. Андрющенко.

Повоєнні роки[ред.ред. код]

У 1958 р. на базі реорганізованої Беззаботовской МТС на землях ліквідованого радгоспу «Перемога» закладений районний лісорозсадник на площі 240 га. Почалися роботи з проектування цегельно-черепичної заводу Райпромкомбінату. З 1960 р. в селі почав роботу районний центр культури, а в 1962 р. — Школа мистецтв. У 1962—1964 рр., В результаті укрупнення сільських районів, Олександрівський район був включений до складу Покровського району. У 1965 р. центру новоствореного району, — селу Олександрівка, — присвоєно статус селища міського типу.

У 1960 р через село пройшла залізниця з Покровська в Лозову, а так само заасфальтована автодорога на Добропілля, що зумовило швидкий розвиток району. У 1964 р. заасфальтована автодорога до ст. Легендарная через Новодонецьке. У 1962—2009 рр. через Олександрівку ходили господарські, приміські та місцеві поїзди в Покровськ, Дубово і Донецьк (до 1993 р.). Поруч зі станцією Золоті Пруди («Роз'їзд № 2») за 2 км північніше райцентру йшла промислова розробка піску. Зараз пасажирські залізничні перевезення від ст. Золотие Ставки не виконуються, а ділянка Золоті Пруди — Дубово знаходиться в напівзанедбане стані. Не в кращому стані шлях на південь, до ст. Мерцалово, — ходова швидкість вантажних складів — бл. 20 км / год.

Після холодної зими, коли вітри знищили значну частину посіву озимої, в 1969 р. була утворена Червоноармійська Лісомеліоративні станція з Олександрівським ділянкою. У 1970 р. в селі відкрилися новий хлібозавод і Будинок побуту, а з 1971 р. діє рибгосп, якому належить ряд загат в руслі р. Самара. У 1972 р. почав роботу міжколгоспний комбікормовий завод. У цей час відкривається новий молокозавод, куди надходить продукція 17 колгоспів Олександрівщини і 1 колгоспу Добропольщіни.

З 70-х рр. працює і Центральна районна лікарня. Були також відкриті станція швидкої допомоги, пошта, телеграф, радіовузол, друкарня. З 60-х рр. при школі діяв гурток червоних слідопитів. У 1981 р. відкрився дитячий спортивний оздоровчий клуб. У 1980—1988 рр. в Олександрівському районі побудовано за 4 спорткомплексу, школи та дитсадка, по 2 Будинку культури та … лазні, терапевтичний комплекс районної лікарні, 21 км водопроводу, 73 км асфальтових автодоріг, сотні будинків.

Незалежна Україна[ред.ред. код]

Зараз у селищі діє професійний аграрний ліцей (колишнє ПТУ № 148), 2 загальноосвітні школи, дитсадок, центр дитячої та юнацької творчості, школа мистецтв. У райцентрі діє музейна кімната,

24 жовтня 1994 в селищі Олександрівка відкрита церква Олександра Невського, Української православної церкви. Настоятель Ієромонах Ігнатій, богослужіння проходить в орендованому державному приміщенні Олександрівської санітарно — епідеміологічної станції терміном на 30 років.[19]

У 2014 році 27 травня в будинок селищного голови кинули кактель молотова.

27 листопада 2014 в відбулося освячення Олександро-Невського храму в селищі Олександрівка. Чин освячення та першу Божественну літургію в храмі звершив, митрополит Донецький і Маріупольський Іларіон і архієпископ Горлівський і Слов'янський Митрофан у співслужінні духовенства Донецької та Горлівської єпархій.[20]

У ніч з 17 на 18 березня 2015 на будинок селищного голови члена організації «Блоку Петра Порошенка -» Солідарність "Людмили Борисевич напали невідомі закидавши її житло кактелямі молотова. Це була помста за зрив референдуму про створення так званої «ДНР».[21]

Персоналії[ред.ред. код]

Населення[ред.ред. код]

Кількість — 4250 чоловік (за результатами Всеукраїнського перепису населення 2001 року).

  • 1864 — 0,5 тис. осіб
  • 1897 — 0,9 тис. осіб
  • 1923 — 1,3 тис. осіб
  • 1959 — 1,8 тис. осіб
  • 1970 — 3,1 тис. осіб
  • 1979 — 4,3 тис. осіб
  • 1989 — 4,8 тис. осіб
  • 1992 — 4,9 тис. осіб
  • 1999 — 5,1 тис. осіб

Економіка[ред.ред. код]

Харчова промисловість (хлібопекарська, борошномельна, олійно-жирова, м'ясо-молочна, рибна). Птахівництво.

Інфраструктура[ред.ред. код]

Є лікарня (на 125 ліжок), 2 школи (650 учнів і 53 педагога), палац культури, кафе, торговий дім, 8 магазинів, 2 іграшкових магазини, 2 магазини спорттоварів, дитячий садочок, 2 аптеки, 2 стадіони, ПТУ, 2 парки.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2011 року, Київ-2011 (doc)
  2. а б http://dalizovut.narod.ru/filaret/fila5_23.htm
  3. В. Астахов. Ю. Кондуфор. Революционные события 1905—1907 гг. в Харькове и губернии. X., 1955, стр. 75.
  4. Острогорский М. — Борьба за Октябрь на Артемовщине.(1929) стр 358
  5. а б Острогорский М. — Борьба за Октябрь на Артемовщине.(1929) стр 359
  6. Острогорский М. — Борьба за Октябрь на Артемовщине.(1929) стр 360
  7. Острогорский М. — Борьба за Октябрь на Артемовщине.(1929) стр 361—363
  8. Острогорский М. — Борьба за Октябрь на Артемовщине.(1929) стр 364
  9. Острогорский М. — Борьба за Октябрь на Артемовщине.(1929) стр 365
  10. Острогорский М. — Борьба за Октябрь на Артемовщине.(1929) стр 366
  11. Острогорский М. — Борьба за Октябрь на Артемовщине.(1929) стр 368
  12. Острогорский М. — Борьба за Октябрь на Артемовщине.(1929) стр 369
  13. Белаш Виктор — Дороги Нестора Махно стр 446
  14. Острогорский М. — Борьба за Октябрь на Артемовщине.(1929) стр 370
  15. Острогорский М. — Борьба за Октябрь на Артемовщине.(1929) стр 371
  16. Донецкий облпартархив, ф. 5000, оп. 1, д. 80, лл. 4, 6, 12.
  17. Донецкий облгосархив, ф. Р-1136, оп. 3, д. 245, л. 4.
  18. Німецько-фашистський окупаційний режим на Україні, стр. 382.
  19. http://sity.com.ua/Donetskaya_oblast/aleksandrovskiy_rayon_donetskaya_oblast/
  20. http://gorlovka-eparhia.com.ua/v-posyolke-aleksandrovka-osvyashhyon-hram/
  21. http://www.dobrepole.com.ua/news/lider_mestnoj_obshhiny_poselka_aleksandrovka_podverglas_napadeniju/2015-03-20-6774

Джерела[ред.ред. код]