Київський військовий округ

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Київський військовий округ
Киевский военный округ
Киевский военный округ.jpg
Карта київського військового округу на 1991 рік
На службі 6 липня 18621917
1919, 19201922
19351941
9 липня 1945 — 1 листопада 1992
Країни  Російська імперія
 Радянський Союз
 Україна
Вид  Російська імператорська армія
 Радянська армія
 Сухопутні війська України
Тип військовий округ
Війни/битви Перша світова війна
Громадянська війна в Росії
Вторгнення СРСР до Польщі
Друга світова війна
Нагороди Орден Червоного Прапора (1968)
Командування
Визначні
командувачі
Драгомиров М. І.
Сухомлинов В. О.
Якір Й. Е.
Тимошенко С. К.
Жуков Г. К.
Кирпонос М. П.
Герасименко В. П.
Гречко А. А.
Чуйков В. І.
Кошовий П. К.
Якубовський І. Г.
Герасимов І. О.
Громов Б. В.

Червонопрапорний Ки́ївський військо́вий о́круг (КВО) — одиниця військово-адміністративного поділу в Російській імперії, а згодом у СРСР та Україні.

Історія[ред.ред. код]

Російська імперія[ред.ред. код]

Київський військовий округ було створено 6 липня 1862 року в ході військової реформи як військово-адміністративну одиницю зі штабом у Києві. Округ створювався з метою децентралізації та вдосконалення військового управління в Російській імперії. Командувач округом керував оперативними, стройовими та господарськими справами військових з'єднань і частин округу та підвідомчих йому установ. Штаб округу займався підготовкою до мобілізації, передислокацією військ у випадку війни, відав їх розташуванням у мирний час, стройовою та бойовою підготовкою військ, збором даних про ймовірного противника в прикордонній смузі, кадровими питаннями, опікувався артилерійським, інженерним, інтендантським, санітарним та ветеринарним забезпеченням військ, забезпечував військове судочинство.

Спочатку КВО займав територію Київської, Подільської (без Балтського повіту) та Волинської губерній.

У 1869 Хотинський повіт Бессарабської губернії з Одеського військового округу був переданий до складу КВО.

У 1888 у зв'язку з ліквідацією Харківського військового округу КВО був поширений також на територію Харківської, Чернігівської, Полтавської та Курської губернії (дві останні 17 квітня 1917 року були включені до складу Московського військового округу).

Дніпро розділяв округ на 2 частини — східну і західну. Південна частина західної половини КВО включала ділянку південно-західного театру воєнних дій на прикордонні з Австро-Угорською імперією. Східна половина військового округу, де ведення бойових дій не планувалося, разом із задніпровськими губерніями ця територія була базою всієї західної прикордонної смуги. На 15 серпня 1896 на території округу дислокувалося 166 батальйонів, 73 ескадрони, 48 сотень, 434 одиниці техніки, 24 комендатури, 2 шпиталі, 5 лазаретів тощо. Територію КВО перетинали залізниці: КиївКозятин (нині місто Вінницької області) — ЗдолбунівКовель; Київ—Сарни—Ковель—Брест-Литовськ (нині м. Брест, Білорусь); шосейна дорога — Київ—ЖитомирРівне—Брест-Литовськ з короткими відгалуженнями в р-ні Рівного і Луцька в напрямку кордону. Київський військовий округ розділявся також на 3 прикордонні райони — Північний, Південний і Придніпровський.

У 1907 із складу Київського військового округу до Варшавського військового округу відійшов Володимир-Волинський повіт разом з повітовим містом і Ковельський повіт Волинської губернії.

Округ охоплював територію 6018 квадратних миль з населенням 23,2 млн чоловік.

З початком Першої світової війни перейменований на Київський військовий округ на театрі військових дій. Станом на 1914 в КВО дислокувалися такі частини (не всі з них розташовувалися на території сучасної України):

  • 9-й АК: 5 пд (штаб — Житомир; 17, 18, 19, 20 пп, 5 абр), 42 пд (штаб — Київ; 165, 166, 167, 168 пп, 42 абр), 9 кд (штаб — Київ; 9 дп, 9 уп, 9 гп, 1 Уральський кзп, 9 кадн), 9 мадн, 6 сб, 6 пб, 4 ір
  • 10-й АК (штаб — Харків): 9 пд (штаб — Полтава; 33, 34, 35, 36 пп, 9 абр), 31 пд (штаб — Харків; 121, 122, 123, 124 пп, 31 абр), 10 кд (штаб — Харків; 10 дп, 10 уп, 1 Оренбурзький кзп, 3 дкдн), 10 мадн, 7 сб
  • 11-й АК (штаб — Рівне): 11 пд (штаб — Луцьк; 41, 42, 43, 44 пп, 11 абр), 32 пд (штаб — Рівне; 125, 126, 127, 128 пп, 32 абр), 11 кд (штаб — Дубно; 11 дп, 11 уп, 11 гп, 12 Донський кзп, 11 кадн), 11 мадн, 21 сб
  • 12-й АК (штаб — Вінниця): 12 пд (штаб — Хмельницький; 45, 46, 47, 48 пп, 12 абр), 19 пд (штаб — Умань; 73, 74, 75, 76 пп, 19 абр), 3 осбр (штаб — Жмеринка; 9, 10, 11, 12 сп), 3 садн, 2 Донська (Збірна) кзд (штаб — Кам'янець-Подільський), 12 кд (штаб — Хмельницький; 12 дп, 12 уп, 12 гп, 3 Уфімсько-Самарський кзп, 2 дкдн), 12 мадн, 5 сб, 4 та 5 об, 10 пр
  • 21-й АК (штаб — Київ): 33 пд (штаб — Київ; 129, 130, 131, 132 пп, 33 абр), 44 пд (на території сучасної України дислокувалися тільки 175, 176 пп, 44 абр), 21 мадн, 4 тадн, 14 сб, 5 пб

У ході мобілізації на основі Київського військового округу було сформовано 3-тю та 8-му російські армії. Сам округ упродовж війни був районом зосередження тилових резервних частин Південно-Західного фронту.

Влітку 1917 року основу військ Київського військового округу (близько 400 тисяч чол.) становили запасні частини, формування ополченців, військові навчальні заклади тощо. Командувачами округом у 1917 році були генерал М.Тодорович та полковник Костянтин Оберучев.

Радянські часи[ред.ред. код]

Колона танків Т-37А на маневрах військ Київського військового округа. 1937

Після Лютневої революції КВО став центром розгортання українського військового руху. Наприкінці червня 1917 року загальна чисельність українізованих частин округу становила понад 50 тисяч військовослужбовців.

Після Жовтневого перевороту у Петрограді віддані Тимчасовому урядові війська, що концентрувалися навколо штабу Київського військового округу, зробили спробу перебрати на себе владу у Києві, проте зазнали поразки від більшовиків та збройних формувань Центральної Ради.

З проголошенням 7 листопада 1917 року Української Народної Республіки генеральне секретарство військових справ 14 листопада 1917 року видало розпорядження про подальшу українізацію Київського військового округу, призначило його командувачем полковника В. Павленка, пізніше — капітана української армії М. Шинкаря. Київський військовий округ Збройних сил УНР припинив своє існування наприкінці січня 1918 року після відступу українських військ з Києва.

Висадка першого масового повітряного десанту на навчаннях Київського військового округу. Вересень 1935 р.

Згодом Київський військовий округ було відтворено. За наказом народного комісару військових справ Української СРР М. Подвойського від 12 березня 1919 року були утворені Київський, Харківський, пізніше Одеський округи. Київський включав територію Київської, Чернігівської, пізніше Подільської, Волинської губерній, управління перебувало в Києві. У серпні 1919 року Київський військовий округ Збройних сил Української СРР припинив своє існування у зв'язку з взяттям Києва військами генерала Денікіна та прийняттям 1 червня 1919 року Всеросійським ЦВК декрету щодо об'єднання збройних сил радянських республік.

Знову створений за наказом Реввійськради РСФРР від 23 січня 1920 року. Спочатку обіймав територію Київської, Чернігівської, Подільської, Волинської і Херсонської губерній, пізніше до складу округу були включені Полтавська і Кременчуцька губернії. Ліквідований у квітні 1922 року у зв'язку з реорганізацією Збройних сил СРСР та створенням Збройних сил України і Криму, а пізніше — Українського військового округу (УВО).

Поновлений в 1935 році. Наприкінці 1930-х рр. під час Великого терору значна кількість командного складу КВО була репресована. Серед них — командуючі округом Йона Якір, Іван Федько, всі дев'ять командирів корпусів, 24 з 25 командирів дивізій, 5 з 9 командирів бригад, 87 з 135 командирів полків. Постановою Головної Військової Ради РСЧА від 26 липня 1938 року КВО було перетворено на Київський особливий військовий округ (КОВО). Утворений на базі управління КОВО Український фронт у складі 5-ї, 6-ї, 12-ї армій та армійської кавалерійської групи брав участь у радянсько-польскій (Вересневій) війні 1939 року. Ряд частин і з'єднань КОВО, зокрема 7-ма Чернігівська і 44-та Київська стрілецькі дивізії були задіяні у радянсько-фінській війні 1939-40 рр.. Також з частин і з'єднань КОВО формувався Південний фронт, війська якого влітку 1940 року брали участь у приєднанні до СРСР Бессарабії та Північної Буковини.

З початком війни між нацистською Німеччиною та соціалістичним Радянським Союзом на базі КОВО створено Південно-Західний фронт, війська якого здійснювали оборону України та Києва. 10 вересня 1941 року управління округу було розформоване, оскільки територія округу була окупована німецькими військами. 15 жовтня 1943 року, після звільнення території, КВО був відновлений і активно задіяний у мобілізації українського населення до Червоної армії. Надалі територія Київського військового округу постійно змінювалась.

З 1977 року вона охоплювала Дніпропетровську, Донецьку, Київську, Кіровоградську, Луганську, Полтавську, Сумську, Харківську, Черкаську та Чернігівську області УРСР. До Другої Світової війни штаб КВО перебував у Києві на вул. Банковій, 11 (тепер — будинок Адміністрації Президента); після війни — у будинку колишнього кадетського корпусу на Повітрофлотському проспекті, 6.

Україна[ред.ред. код]

Після розпаду СРСР війська КВО стали основою для формування Збройних сил України. У ході військової реформи Київський військовий округ 1 листопада 1992 року було ліквідовано. Війська округу утворили Територіальне управління «Північ».

Структура[ред.ред. код]

1990[ред.ред. код]

Округ підпорядковувався головнокомандувачу[ru]Південно-Західного напрямку (штаб — Кишинів). На території округу дислокувалися 2 гвардійські армії (6-та танкова та 1-ша загальновійськова), з'єднання центрального й окружного підпорядкування. Авіаційну підтримку Південно-Західному напрямку та Київському військовому округу здійснювали 17-та та 24-та повітряні армії, а повітряне прикриття — 8-ма армія ППО.

Всього в 1990 р. в окрузі знаходилось приблизно 150 тис. військовослужбовців, 1,5 тис. танків, 1,5 тис. бойових броньованих машин, 700 гармат, мінометів і РСЗВ, 100 бойових і транспортних гелікоптерів[1] .

З'єднання й частини окружного підпорядкування[ред.ред. код]

  • 368-й окремий батальйон охорони та забезпечення, Київ
  • 9-та окрема бригада спеціального призначення (Кіровоград)
  • 23-тя десантно-штурмова бригада, Кременчук
  • 159-та гвардійська ракетна бригада, Кіровоград
  • 459-та ракетна бригада, Біла Церква
  • 137-ма зенітна ракетна бригада, Гончарівське
  • 281-ша гарматна артилерійська бригада, Дівички (72 2А36 «Гіацинт-Б»)
  • 182-га протитанкова артилерійська бригада, Луганськ
  • 147-й окремий розвідувальний артилерійський дивізіон
  • 51-й окремий гвардійський гелікоптерний полк, Олександрія (29 Мі-8, 26 Мі-6)
  • 94-та окрема ескадрилья безпілотних засобів розвідкис, Олександрія
  • 205-та інженерна бригада, Бровари
  • 209-та інженерная бригада
  • 313-та інженерная бригада, Бровари
  • 16-й понтонно-мостовий полк, Київ
  • 8-й окремий переправочно-десантний батальйон, Охтирка
  • 7-ма бригада зв'язку ВГК
  • 7-й окремий полк урядового зв'язку, Винники
  • 15-та бригада зв'язку РГК, Семиполки
  • 16-та бригада зв'язку РГК, Семиполки
  • 243-й окремий батальйон тропосферного зв'язку, Маньківка
  • 653-й окремий батальйон тропосферного зв'язку, Гайсин
  • 113-та Проскурівська орденів Богдана Хмельницького, Олександра Невського бригада зв'язку, Гостомель
  • 74-та радіотехнічна бригада, Фастів
  • 208-ма окрема бригада хімічного захисту, Сєвєродонецьк
  • 103-тя бригада матеріального забезпечення (штаб)
  • 104-та бригада матеріального забезпечення (штаб)
  • 18-та автомобільна бригада (штаб)
  • 21-ша автомобільна бригада (штаб)
  • 132-га трубопровідна бригада, Бровари
Склади окружного підпорядкування
  • 658-й окружний інженерний склад, Ольшаниця
Ремонтні підприємства окружного підпорядкування
  • 7-й бронетанковий ремонтний завод, Київ
  • 72-га центральна артилерійська база озброєння (засобів управління), Кегичівка
  • 80-та центральна інженерна база, Ніжин
  • 115-й бронетанковий ремонтний завод, Харків
  • 126-та авторемонтна база, Харків
  • 546-та центральна хімічна база ремонту і зберігання, Полтава
  • 623-тя центральна інженерна база, Харків
  • 2347-ма центральна артилерійська база озброєння, Полтава
Бази зберігання майна окружного підпорядкування

1-ша гвардійська загальновійськова армія[ред.ред. код]

На 19 листопада 1990 р. у з'єднаннях і на базах зберігання армії були 763 танка (в тому числі 381 Т-64, а решта - типу Т-54/55), 617 БМП і БТР, 324 гармати, міномети й РСЗВ. Крім того, армія мала у своєму розпорядженні 12 бойових і 11 транспортних гелікоптерів[2]

Бази зберігання майна, озброєння та техніки армійського підпорядкування

6-та гвардійська танкова армія[ред.ред. код]

На 19 листопада 1990 року з урахуванням техніки, що прибула до цього часу зі складу 93-ї гвардійської мотострілецької дивізії, армія мала у своєму розпорядженні 462 танки (всі - типу Т-64), 228 БМП і БТР, 218 гармат, мінометів і РСЗВ, а також 5 транспортних гелікоптерів[3].

Бази зберігання майна, озброєння та техніки

У 1990 армії була підпорядкована виведена з Південної групи військ (Угорщина)

  • 93-тя гвардійська мотострілецька дивізія
  • На 19 листопада 1990 з Угорщини прибула частина сил дивізії, яка нараховувала: 44 танки, 80 БТР, 42 БМП, 60 САУ, 2 гармати, 3 міномети, 18 РСЗВ[4]

Командування[ред.ред. код]

Російська імперія[ред.ред. код]

Радянські[ред.ред. код]

Начальники штабу округу[ред.ред. код]

Члени Революційної Військової ради округу[ред.ред. код]

Члени Військової ради округу (до 1991)[ред.ред. код]

Начальники Політичного управління військового округу (до 1957)[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Феськов В. И., Калашников К. А., Голиков В. И. Советская Армия в годы «холодной войны» (1945—1991). — Томск: Изд-во Том. ун-та, 2004. C. 8
  2. Ленский А. Г., Цыбин М. М. Советские Сухопутные войска в последний год Союза ССР. Справочник. — СПб.; В&К, 2001. С. 155.
  3. Ленский А. Г., Цыбин М. М. Советские Сухопутные войска в последний год Союза ССР. Справочник. — СПб.; В&К, 2001. С. 159.
  4. specnaz / КВО
  5. Командувачами називалися з 26 листопада 1920, до цього — окружні військові комісари. 7 лютого 1919 наказом № 18 Наркомвоєна України київським окружним військовим комісаром призначений С. К. Малецький, а його помічником — [[Дубовий Іван Наумович|]]. 15 лютого 1919 обидва отримують нові призначення. На посаду київського окружного комісара вступає М. С. Богданов, помічником окрвоєнкома призначається В. В. Янушевський]

Джерела та література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]