Сілець (Сокальський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Сілець
Країна Україна Україна
Область Львівська область
Район/міськрада Сокальський район
Рада Сілецька сільська рада
Код КОАТУУ 4624886601
Основні дані
Засноване у 1468 князями Белзькими
Населення 3849
Площа 74.88 км²
Густота населення 433,93 осіб/км²
Поштовий індекс 80086
Телефонний код +380 3257
Географічні дані
Географічні координати 50°17′57″ пн. ш. 24°11′53″ сх. д. / 50.29917° пн. ш. 24.19806° сх. д. / 50.29917; 24.19806Координати: 50°17′57″ пн. ш. 24°11′53″ сх. д. / 50.29917° пн. ш. 24.19806° сх. д. / 50.29917; 24.19806
Водойми р. Болотня, р. Рата
Відстань до
залізничної станції
(м. Соснівка) 3 км
Місцева влада
Адреса ради 80086, Львівська обл., Сокальський р-н, с. Сілець, тел. 6-57-34
Карта
Сілець (Україна)
Сілець
Сілець
Сілець (Львівська область)
Сілець
Сілець

Сіле́ць — село в Україні, в Сокальському районі Львівської області. Населення становить 3849 осіб. Площа 7488 гектарів (74.88 км2).Орган місцевого самоврядування — Сілецька сільська рада. Стара назва Сілець Белзький.[1]

Присілки: Копані, Заболотня, Параньки, Дженджерівка, Гостинець, Підберезина, Бірок, Солтиси, Майдан, Зарудні, Вільшина, Груби, Підрочин, Насалі (якийсь час належали до Мостівського староства[2]), Тетерівець. Через територію села проходить регіональний автошлях Р15.

Перші назви вулиць з'явились у 1987 році.

Історія[ред.ред. код]

Засновано село Сілець було у 1465 році удільними князями Белзькими. Село Siedlec (Сідлець, Сіделець), біля якого розташоване гирло ріки Рата, згадано у 1 Т. хроніки Яна Длугоша (до 1480 р.)[3]. Таким чином, підтверджується народна легенда (див. нижче), що в подальшому із назви села випав склад "де." Люди в цій місцевості оселялися ще у бронзову добу (кінець XV — початок XI ст.ст. до н. е.), про що свідчать археологічні знахідки. Так, 1803 року під час господарських робіт на південь від села було виявлене поховання, викладене камінням, у якому знайшли бронзовий браслет і перстень, а також кам'яний топірець. У 1876 році під час організованих там же археологічних розкопок під керівництвом доктора Я. Комерніцкого було зібра но велику кількість крем'яних знарядь праці.

У «Словнику географічному Королівства Польського та інших слов'янських країн» (пол. Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich.— Том X, 1889 рік) Сілець згадується як невелике село, в якому було 48 домів та 271 мешканець. На той час рілля становила 311 мір (1 міра — 1,093 га), луки — 36 мір, пасовища — 24 міри і ліси — 23 міри.

На околиці первісного села стояла капличка і криниця. Це місце оточене великими розлеглими дубами і липами люди називали «базаром». 

Під час з одного з татарських нападів під проводом Ахмеда Гірея в 1500 році Сілець був пограбований і повністю спалений. Тоді ординці зловили багато людей, старих і дітей –вирізали. Це місце назвали «Кровавиця» /знаходиться на присілку Бірок/. В цей час і згоріла і каплиця, а криниця збереглася до минулого століття. Після цього погрому появилось нове село, але воно сховалось в глибині лісу, мочарів і ріки Рати. На околиці цього села було споруджено нову каплицю. Біля цієї каплиці росли високі смереки. На околиці з них стояла бочка із смолою. Вартовий який завжди стояв біля смерек у випадку коли нападали татари запалював смолу і таким чином попереджував людей про небезпеку. Люди шукаючи порятунку утікали у ліси. Багато людей знаходило своє сховище у густій вільшині, потім деякі і посилилися там. В честь цього було названо присілок Вільшина. Мабуть це перший присілок у нашому селі. 

Селяни займалися в основному землеробством та домашнім промислом. Безграмотне, беззахисне населення повинне було виконувати трьохденну панщину у своїх панів та дідичів, які немилосердно знущалися над ними немов над рабами. Люди зневірилися. Єдиним порятунком для них могла бути церква. Так в 1762 році на цвинтарі біля каплиці у вигляді корабля над річкою Ратою була збудована церква. Першим священиком, який побудував церкву був священик Сіновський. 

В глибоку давнину на території Сільця росли густі і високі дубові ліси. Ці ліси збереглися до початку дев’ятнадцятого століття. На завонських лісах було тоді 100 дубів котрі мали осередок товщиною в сажень. А на широчезних пеньках цих зрізаних дерев міг стояти кінь з вершником. Вирубування дубів дуже інтенсивно почалося в 1890р. Особливий попит на тутешні дуби був в Австрії і в Німеччині. 

Особливо важкими були для Сільця 1770 і 1775 рр. 

1770р. в селі розгулялася «мертва хвороба», хвороба, яка забрала в могилу багато жителів села, а в 1775 р. чимало лиха завдали сильні морози які теж спричинилися до загибелі людей і худоби. 

В 1848р. була скасована панщина і на честь цієї події люди поставили пам’ятний знак під назвою «Свобода». 

У 1878р. розпочалося прокладання гостинця, який зв’язував село з В.Мостами і Кристинопілем. Перша школа в Сільці була дяківська – 2 класи. Першим учителем якої був Терех, звідки пішла вулична назва «школярі». 

В 1848р. в селі Сілець прибув священик Василь Чернецький, який почав вести дуже велику просвітницьку роботу серед населення. В Сільці особливо активізується його творча і зокрема краєзнавча робота, адже він талановитим західноукраїнським краєзнавцем і просвітителем. Василь Чернецький написав понад сто краєзнавчих нарисів і досліджень у тому числі і про Сокаль, Кристинопіль, Белз, В.Мости, Тартаків, Варяж, Сілець, Бутини, Двірці та багато інших міст і сіл. На його творчість і здоров’я негативно вплинула смерть улюбленої дочки /1888р./. Розповідаючи згодом у Книзі Місійній про село Сілець і церкву він говорив, що там неподалік «для мене приготовлена могила, в котрій спочиває моя незабутня доня, піднята в цвіті віку косою смерті». 

Василь Чернецький дуже багато зробив для церкви і села. Було куплено 500 кг. дзвін, великий образ Серця Христового, який прислано з Відня. Заснував братство тверезості проти пиятства. В якому була заведена книга в якому записували всіх пияків. Пізніше цю книгу було кинуто у річку, мабуть не було кого писати. 

В другій половині дев’ятнадцятого століття в селі була побудована цегельня для випалювання цегли. Чернецький хотів побудувати цегляну церкву. Вже возили цеглу для будівництва, але згідно з Австрійськими законами, дідич, який мав на території села землі при будівництві церкви повинен 1/3 коштів виділити. Він цього робити не хотів, змовився з іншими особами, які мали вплив в повітовій владі, викликали інженерів для перевірки цегли. Ті визнали про її непригодність і будівництво заборонили, а цегельня закрилась. З привезеної цегли побудували паркані дзвіницю, які стоять і досі. В 1893р. Чернецький побудував дерев’яний міст через річку Рату. 

В 1918р. утворено ЗУНР. Повстала УПА і в ній багато служило стрільців із Сільця в 5-тій Сокальській вартовій сотні. 

В 1930р. по всій Галичині лютувала польська карна експансія, яка била і вбивала людей, палила бібліотеки. 

Не обійшло це лихо і наше село. Але не зважаючи на це в селі велася велика культурно-освітня робота. Її вели отець Чайківський, брати Іван і Григорій Климів, які закінчили Сокальську гімназію, вступили під час навчання в гімназії в молодіжну ОУН. 

30 червня 1941р. було проголошено самостійну Україну і Іван Климів /Легенда/ був обраний членом Державного правління. Він проводив велику роботу в Сільці. Іван Климів знав сім мов: польську, англійську, французьку, німецьку, які вивчив в гімназії, в тюрмі вивчив: іспанську, італійську, турецьку. 

В грудні 1941р. була побудована в с.Сілець читальня «Просвіта». 

Жертвами другою світової війни стали 124 жителі села, яким побудовано пам’ятник. 

В 1950р. почалася насильна колективізація земель в колгоспи. У 1955р. розпочалось будівництво шахт у спорудження яких брали участь і жителі нашого села. 

В 1989-1990рр. почалося національне-духовне відродження села. 

11 липня 1993 р. у с.Сілець відкрито пам’ятник безстрашному борцеві за волю України членному проводу ОУН Івану Климіву «Легенді». Його ідеї боротьби за незалежність України живуть і в наші дні. 

На території сільської ради знаходиться цвинтар, де поховані вояки австро-угорської армії, що загинули в околицях села під час боїв в Першій світовій війні 1914 року. Село розташоване південніше міста Сокаля на 23 км і складається з 14 хуторів (присілків), назва кожного має свою легендарну історію та погодження. 

Походження назв присілків[ред.ред. код]

За народною легендою назва села Сілець походить від слова сідельце. В той час коли на Україну нападали монголо-татари, тут зупинився козак «сідельце» на осілому коні зі своєю дружиною, побудувавши першу хату, він тут і оселився. З часом з слова сідельце випало «де», тому що так легше вимовляти і утворилась назва Сільце, а сучасна – Сілець. 

Хутір Бірок, за згадкою старожилів вважається першим поселенням. Його назва походить від слова «бір», тобто дуже заліснена місцевість, де розпочалась перша вирубка лісу. Перші хати, які будувались були з лісу, точніше дерев'яні. На цьому ж хуторі є місце, яке люди з давніх часів називають «Коровицею», що пов'язано з існуючою легендою. Ще за часів монголо-татарського нападу на цьому місці «кров текла рікою» людей, які тут жили нещадно вбивали, різали, ґвалтували — відбувалася кривава січ між козаками та татарами. 
Хутір Вільшина — місцевість, де багато вільхи. 
Хутір Заболотня — заболочена територія вздовж р. Болотня (р. Струга). 
Хутір Гостинець розкинувся вздовж битого шляху, що був прокладений, з'єднуючи Сокаль з Великими Мостами, який назвали Гостинцем. 
Хутір Копані — назва походить від існуючої легенди, що першим жителем тут був пан Коп та пані Ані. Тепер хутір складається з двох частин: Старі Копані, Нові Копані і є найбільшим хутором. 
Хутір Параньки — назва теж легендарного походження, згідно неї першою жителькою, що оселилась на Пониззі (так називали цю місцевість) була баба Паранька, яка сподобала собі це місце і хату свою перевезла і залишилась там жити постійно. 
Хутір Підрочин — назва походить від урочища «Рочин», з яким межує цей хутір, місцевість під великим рочином, ровом, як кажуть місцеві люди. 
Хутір Підберезина — місцевість під березовим гаєм. 
Хутір Майдан — Зарудні — місцевість, «пляц», де селяни збирались на «схід». 
Ще є хутори: Груби, Дженджерівка, Насалі, Тетеревець, Солтиси.

Відомі односельчани[ред.ред. код]

Іва́н Степа́нович Кли́мів (псевдо: «Арідник», «Куліба», «Мармаш»«Легенда») - крайовий провідник ПЗУЗ, міністр політичної координації в Українському Державному Правлінні, генерал-політвиховник УПА (посмертно).

Лицар Золотого Хреста Заслуги (посмертно).

Народився 29 жовтня 1909 року в селі Сільці Сокальського повіту у багатодітній заможній сім'ї. Його батько — сільський війт і свідомий українець мріяв дати своїм чотирьом синам добру освіту. Вони всі навчалися в Сокальській гімназії (Іван в1921–1929 рр.), але життя Степана та Василя невдовзі обірвалося.

Навчаючись в гімназії Климів був членом Пласту. 9-й курінь ім. Петра Дорошенка (Сокаль).

Іван та Григорій продовжили навчання на факультеті права Львівського університету.

Вчився Іван відмінно, виділявся з-поміж друзів феноменальною пам’яттю, невластивим для свого віку мисленням та революційністю.

Став членом ОУН. У 1935 році Іван Климів — провідник Екзекутиви ОУН Сокальщини, член Крайової Екзекутиви ОУН Північно-Західних Українських Земель (ПЗУЗ) у 1935–1937. За цей час він встиг побувати в'язнем табору у Березі Картузькій (серпень 1935 — січень 1936).

Климів поставив перед організацією завдання «ламати сокальський кордон» і вкривати мережею ОУН міста й села Волині. Невдовзі цього було досягнуто. Та поліція розпочала масові арешти української молоді й студенства Волині. В лютому 1937 року був арештуваний і Іван Климів. А 31 серпня того ж року на судовому процесі, що відбувся в Луцьку, йому дали найбільшу міру покарання — десять літ тюремного ув’язнення.

У вересні 1939, з початком німецько-польської війни, яка закінчилася розвалом Речі Посполитої, він вийшов на волю з тюрми м. Седльце (адміністрація відпустила в’язнів).

10 лютого 1940 р. на нараді революційного крила ОУН, на якій було проголошено створення Революційного проводу, підтримав С. Бандеру. Учасник військових курсів ОУН в Кракові в 1939—1941 рр. На початку 1940 р. очолив крайовий провід ПЗУЗ. У грудні цього ж року змінив Д. Мирона на посту провідника Крайової екзекутиви ОУН на ЗУЗ (сам Климів використовува назву Матірних українських земель (МУЗ), тобто ЗУЗ, ПЗУЗ і Буковина під радянською окупацією). Організатор розбудови підпільної мережі ОУН і підготовки до повстання проти радянської влади в передвоєнний час.

З 1941 р. – член Проводу ОУН(б). Влітку, після нападу Німеччини на СРСР, організатор повстанського руху та української адміністрації на залишених радянською владою землях. Міністр політичної координації в Українському Державному Правлінні Ярослава Стецька.

1 липня 1941 р. проголосив себе Начальним командантом Української національної революційної армії (УНРА) і займався її розбудовою. За липень—серпень 1941 р. підрозділи УНРА загальною чисельністю 3-4 тис. чол. було створено приблизно в 15 населених пунктах Західної України. Після відмови нацистів визнати незалежність України і арешту лідерів ОУН частини УНРА було переформовано в загони Української народної міліції. Брав участь в І конференції ОУН(б) у кінці вересня — на початку жовтня 1941 р., на якій постановлено перехід у підпілля.

На початку грудня 1942 у Львові зібралася на конференцію військова референтура ОУН, щоб відзвітувати Проводу за проведену роботу з підготовки до формування військових сил.

4 грудня нацисти провели широкомасштабну облаву, в ході якої схопили 18 оунівців, переважно працівників військової, пропагандистської і організаційної референтур Проводу, в т.ч. 3-х членів Проводу ОУН(б): Івана Климіва («Легенда»), Ярослава Старуха («Синій», «Стяг») і Дмитра Грицая («Дуб», «Перебийніс»).

Ними зайнявся безпосередньо спеціаліст гестапо по ОУН Віллі Вірзінґ. Климів під час допитів тримався особливо твердо.

Член ОУН(б) Степан Семенюк, власник конспіративної квартири, на якій Климів проживав час від часу, був заарештований 2 грудня 1942 р. і пізніше згадував, що на першій і останній очній ставці з «Легендою», той був дуже збитий, весь у синяках і ледве говорив, але погляд його був рішучий, мов би говорив — убий, не здамся!

Попри всі старання гестапівці не змогли добитися від Климіва нічого.

Чернецький Василь - публіцист, суспільний діяч Лемківщини. Народився 7 січня 1837 року.

Походить з родини солтисів села Віслочок (Риманівський деканат Перемиської єпархії. В малому віці залишився без матері, його взяв на виховання дід — парох з села Воля Цинкалевська (Цеклинська Воля); навчався в Яслі разом з С. Сембратовичем.

Закінчив нормальну школу, вчився у нижчих і вищих гімназіях Ряшева, Перемишля, Нового Санча, Пряшева, Кошиць,Ужгорода.

1862 року скерований на працю до Туринки Жовківського повіту, з 1865 завідував капеланією Стронятина вКуликівському деканаті.

Займатися літературною діяльністю почав ще на Закарпатті, надсилає дописи, в тому числі гумористичні, до різних газет.

1884 року стає парохом села Сілець, тоді активізується його краєзнавча робота.

Уклав хроніку Львівської духовної семінарії, літопис Василіян у Кристинополі, видав краєзнавчу книжку про Белз, звичаї і життя місцевих євреїв, і про чудотворного рабина.

Засновує читальні в Сільці, Кристинополі, Пархачі та Доброчині.

1895 року його зусиллями в Сокалі починає діяти політичне товариство Руська Рада.

Є автором більше як ста історико-краєзнавчих нарисів і досліджень, зокрема про: Белз, Бутини, Варяж, Городище, Двірці, Завишню, Кристинопіль, Великі Мости, Сілець,Сокаль, Тартаків, Сілець, Угнів.

Його роботи друкувалися в галицькій періодиці — «Батьківщина», «Временник» Ставропігійського інституту, «Діло», «Книжочка Місійна», «Пролом», «Руська Рада», «Слово», видавництво товариства ім. М. Качковського.

Займався покращенням низького освітнього стану духовенства, для цього проводяться збори дяків у Кристинополі, надсилає клопотання до послів сейму про на це виділення коштів, піднімає питання в газетах.

Вивчав архівні документи — історію галицьких міст і сіл, церков, монастирів, навчальних закладів; його прикладу наслідувало чимало священиків Галичини.

Намагався спорудити нову церкву в селі Сільці, дбав про побудову печей для випалювання цегли на новий просторіши храм — старенька церква була споруджена ще 1761 року, але почину завадила смерть. Помер  5 квітня 1900 року.

Екологія[ред.ред. код]

На початку грудня 1942 у Львові зібралася на конференцію військова референтура ОУН, щоб відзвітувати Проводу за проведену роботу з підготовки до формування військових сил.

4 грудня нацисти провели широкомасштабну облаву, в ході якої схопили 18 оунівців, переважно працівників військової, пропагандистської і організаційної референтур Проводу, в т.ч. 3-х членів Проводу ОУН(б): Івана Климіва («Легенда»), Ярослава Старуха («Синій», «Стяг») і Дмитра Грицая («Дуб», «Перебийніс»).

Ними зайнявся безпосередньо спеціаліст гестапо по ОУН Віллі Вірзінґ. Климів під час допитів тримався особливо твердо.

Член ОУН(б) Степан Семенюк, власник конспіративної квартири, на якій Климів проживав час від часу, був заарештований 2 грудня 1942 р. і пізніше згадував, що на першій і останній очній ставці з «Легендою», той був дуже збитий, весь у синяках і ледве говорив, але погляд його був рішучий, мов би говорив — убий, не здамся!

Попри всі старання гестапівці не змогли добитися від Климіва нічого.

Діяльність підприємств гірничовидобувного комплексу призвела до значних змін природних ландшафтів на території Сілецької сільської ради. Спостерігається просідання поверхні землі в місцях відпрацювання вугільних пластів до 2-4 метрів, що призводить до затоплення та підтоплення значних ділянок на території населеного пункту і виходу з ладу інженерних комунікацій. Екологічно небезпечними є також хвостосховище збагачувальної фабрики, склади вугілля, ставки-накопичувачі та відстійники шахтних вод.

За 30 років продукти діяльності збагачувальної фабрики «вилилися» у величезний терикон висотою понад 6 0 метрів і довжин ою кілька кілометрів . Тут, за підрахунками самих працівників ЦЗФ, поховано близько 40 млн тонн відходів, одержаних від збагачення вугілля. Така собі рукотворна «гора», яка буквально наповзає на хутір Вільшина . Сам хутір вже перебуває в санітарно-захисній зоні ЦЗФ, а найближчі хати — за 200 метрів від террикону (тоді як, згідно екологічним нормам і законам, ця відстань має становити не менше п'ятисот метрів).[4]

Пам'ятки[ред.ред. код]

  • Церква Собору Пресвятої Богородиці (1762).[5]

Економіка[ред.ред. код]

У 1940 році для проведення планомірних геологорозвідувальних робіт щодо пошуку вугілля Наркомвуглепром СРСР організував Державний трест «Львіввуглерозвідка». Друга світова війна війна перервала пошуково-розвідувальні та науково-дослідницькі роботи з проблеми вугленосності західних областей УРСР. Майже всі геологічні матеріали, отримані до війни, було втрачено.

Одразу ж після закінчення війни було відновлено інтенсивні пошуково-розвідувальні роботи і вже влітку 1947 року було відкрите перше промислове родовище вугілля на території Львівсько-Волинського вугільного басейну. В 1949 році були закладені перші вугільні шахти, а з 1954 року розпочалось видобування вугілля.

На території с. Сілець, на присілку Вільшина розташована «Центральна збагачувальна фабрика „Червоноградська“». На її території — один з найбільших териконів у Європі (великих насипів з породи, як відходи вугільновидобувної промисловості). А також розташовані шахти: «Лісова», «Зарічна»[6], «Візейська», «Надія».

Інфраструктура[ред.ред. код]

У селі діє загальноосвітня середня школа I–III ст. на 624 місця, Будинок культури, 2 бібліотеки, лікарська амбулаторія, поштове відділення. Населений пункт газифікований. Автошляхи місцевого сполучення з асфальтовим, твердим і ґрунтовим покриттям, частина доріг потребує проведення капітального ремонту.

В результаті мітингів і перекриття дороги селянами, автошлях Р-15, у 2014 - 2015 році був відремонтований.

Примітки[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.