Поториця

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Поториця
Potorica gerb.gif Potorica prapor.gif
Герб Прапор
Країна Україна Україна
Область Львівська область
Район/міськрада Сокальський район
Рада/громада Поторицька сільська рада
Код КОАТУУ 4624885501
Основні дані
Населення 1600
Площа 1,52 км²
Густота населення 1051,32 осіб/км²
Поштовий індекс 80038
Телефонний код +380 3257
Географічні дані
Географічні координати 50°27′14″ пн. ш. 24°17′24″ сх. д. / 50.45389° пн. ш. 24.29000° сх. д. / 50.45389; 24.29000Координати: 50°27′14″ пн. ш. 24°17′24″ сх. д. / 50.45389° пн. ш. 24.29000° сх. д. / 50.45389; 24.29000
Середня висота
над рівнем моря
205 м
Місцева влада
Адреса ради 80038, Львівська обл., Сокальський р-н, с.Поториця вул.Зелена 112, тел. 2-37-54
Карта
Поториця. Карта розташування: Україна
Поториця
Поториця
Поториця. Карта розташування: Львівська область
Поториця
Поториця
Мапа

Поториця у Вікісховищі?

Пото́рицясело в Україні, в Сокальському районі Львівської області. Розташоване в північній Галичині, на правому березі Західного Бугу. Населення становить 1598 осіб. Орган місцевого самоврядування - Поторицька сільська рада.

Фізико-географічне положення[ред. | ред. код]

Село Поториця знаходиться на правому березі р.Західний Буг за 2-3 км на південь від міста Сокаль, межі обох цих населених пунктів сходяться. Рельєф села хвилястий, входить у Сокальське пасмо Волинського плато, що на 40-60 м піднімається над рівниною Волинсько-Подільської височини. Територія села і його земельних угідь рівномірно переходить з низини у висоту. Ґрунти на півдні села – супіщаний чорнозем, на півночі та сході - суглинистий чорнозем. З півдня і сходу село оточене лісом. З південного заходу простягаються широкі заплави річки Західний Буг, починаючи від м.Червоноград (9 км. на південь від м.Сокаля), долина Бугу звужується. В час весняних виливів або довготривалих дощів Буг тут розливається широко, утворюючи величезне озеро, що сягає від Червонограда до Поториці й Сокаля.

які в міру підходу до м.Сокаля звужуються і обмежені високим правим берегом річки. Клімат помірний, середня температура січня 5-8 градусів нижче нуля, липня 15-20 градусів вище нуля. Опадів взимку випадає мало, весна порівняно тепла, здебільшого суха. Корисні копалини: на півдні села – пісок, глина, на сході попадає мергелевий вапняк. Гідрографічна сітка угідь мала. У річку Західний Буг протікають два струмки. Один через поля на південь від села, другий починається на сході від села і проходить через південну частину села. Обоє беруть початок з місцевих джерел. Природні умови сприятливі для розвитку сільського господарства. Вирощують зернові культури, цукрові буряки, льон, городні культури, розводять м’ясо-молочне тваринництво. Середня урожайність зернових 35-40 ц/га.

Історія[ред. | ред. код]

Сторінки села в давнину[ред. | ред. код]

Село (під назвою «Потаржича») вперше згадується в історичних документах за 1492 рік. Але багаті лісами і родючі землі над Західним Бугом з давніх-давен були заселені хліборобськими племенами. За археологічними розкопками на високому березі Західного Бугу в західній частині села перші поселення виникли ще в ранньозалізному часі у III—VI ст. до н. е. Слов'янське плем'я — «бужани» жили тут в VI—IX ст. нашої ери. В ІХ–Х столітті територія села ввійшла до складу могутньої древньоруської держави — Київської Русі. В XI столітті серед південно-західних руських князівств визначну політичну і економічну роль почало відігравати Володимир-Волинське князівство, залежним від якого було Белзьке. В склад цього князівства входила територія колишньої Поториці. В другій половині XII століття Володимир-Волинське і Галицьке князівства об'єднуються у Галицько-Волинське. Белз зі своєю територією, все ж таки, залишається удільним князівством Галицько-Волинського князівства. У 1241 році. Скориставшись феодальною роздробленістю Древньої Русі, монголо-татари вогненним смерчем пройшли через наші землі. У середині XIV століття Галицько-Волинське князівство занепадає. В 1340—1377 роках Белзьке князівство, а разом з ним і наша територія, були окуповані польськими феодалами. Це був період коли м. Сокалю, як торговельному центру, було надано магдебурзьке право. Через с. Поториця проходила дорога на торг до м. Сокаля. По торгу за гайком на лузі відпочивали покупці. Отже, від слова «по торжку» і пішла назва с. Потаржиця. Ця назва в народі зберігається до сьогоднішніх днів. Збереглись в народі і назви вулиць Гайок, через цей гай проходив торговий шлях. Лугова — де попасали, відпочиваючи, коней покупці. Центральна частина села являє собою низовину — найкраще місце для відпочинку.

Село детально описане в королівській люстрації 1565 р.[1]

Козацька доба[ред. | ред. код]

Протягом XVI – XVII століть жителі села ділили чашу поневірянь і незгод із сокальчанами від нападів кримських татар та польсько – шляхетської окупації. Однак чаша терпіння луснула. Хвиля народного гніву вилилась через край. У вересні 1648 року жителі села разом з жителями навколишніх сіл на чолі з Петром Вараницею повстали проти польської шляхти. Однак після відступу полків Б.Хмельницького для жителів навколишніх сіл розпочались одні неприємності. Шляхта, яка повернулась, влаштувала кривавий терор проти всіх, хто радо зустрічав козацькі війська. У 1651 році у с.Поториця були розквартировані шляхетські війська, які згодом взяли участь у битві проти військ Б. Хмельницького під Берестечком. Майже все, що росло на полях між с.Поториця і Бабинцем (так називалась південна сторона м.Сокаля) було витолочено учасниками «посполитого рушення».

Не меншим лихоліттям для сіл Сокальщини, в тому числі і с.Поториця, пронеслась Північна війна між Росією і Швецією. На північній стороні с. Поториці стояли війська шведського генерала В.Стенбока. Майже до кінця III чверті XVIII століття село було власністю польських феодалів Потоцьких.

Австрійський період[ред. | ред. код]

Після першого поділу Польщі в 1772 році Сокальщину загарбала Австрія. У 1778 році австрійський уряд реквізував у Потоцьких землі сокальського староства, в тому числі села: Поторицю, Завишень, Бендюгу, Поздимир, Радванці і інші, які купив пан Дідушицький. Старожили розказують, що цей пан українського походження – Дідух. Сім’я Дідушицьких, крім с.Поториці, володіла 99 фільварками аж до вересня 1939 року.

Про володіння Дідушицьким Поторицею у 1778 році свідчить будинок, побудований ним для свого економа. На склепінні підвалу будинку був напис «1778 рік». На даний час у цьому будинку знаходиться школа. Сам Дідушицький мало жив у с.Поториця. Сім’я його жила у Львові. Пан лише навідувався у село на мисливство у своїх лісових угіддях. Син Юзефа Дідушицького Володимир, який цікавився природою, був захопленим колекціонером різних природних артефактів у 1930-х роках заснував у Львові Природничий музей, передавши йому свої багатющі колекції. В 1868 році експонати цього музею були розміщені у його будинку по вул. Театральній, 18, в якому знаходиться й дотепер. Володимир Дідушицький, окрім меценатства, був відомим політиком, послом до Галицького сейму, маршалком Галичини. Дотримувався прогресивних поглядів, у 1848 році сам скасував панщину у своїх маєтках.

Бібліотека Дідушицького[ред. | ред. код]

У своєму маєтку пан Юзеф Дідушицький започаткував і збирав усе своє життя бібліотеку. Він був відставним капітаном, багатим землевласником, почесним членом краківського Наукового товариства, займався громадською та науковою роботою як бібліограф. Підтримуючи зв’язки з книгарнями Львова, Кракова і Відня, зднійснюючи книгообмін з відомими бібліофілами, і, завдячуючи своїм фінансовим можливостям, Юзеф Дідушицький зібрав бібліотеку у кількості понад 10 тис. томів.

Через 10 років після смерті батька, його син Володимир Дідушицький ( 1825-1899) перевіз бібліотеку з Поториці до Львова і з 1863 року він почав комплектувати її виключно природничою літературою, яка станом на 1.03.1865 року нараховувала: 18325 друкованих томів, 321 одиницю рукописних книг, 203 документи, яких 93 пергаментних, 1473 автографи, 2568 малюнків.

У Львові В.Дідушицький віддав художньо оправити у шкіру з визолоченим тисненням кілька тисяч томів природничої літератури, які добре збереглися до нашого часу. До 1928 року всі книги і журнали бібліотеки систематично оправлялися шкірою, гранітолем, папером. З 1858 року Поторицька бібліотека стала доступною для читачів, а саме: вчених, журналістів, письменників і студентів, а з 1863 року доступ до бібліотеки дозволявся лише за спеціальним дозволом. Збереглися «Правила випозичання книг Поторицької бібліотеки», датовані 1866 роком, та журнали обліку випозичених книг 1863, 1868-1900 років.

З 1870 року бібліотека почала функціонувати як складова частина заснованого В. Дідушицьким Природничого музею. Поступово в ній формувався фонд наукової літератури, необхідної для вивчення і використання музейних предметів.

Сам фундатор музею і ті, хто працював з ним, а також ті, хто продовжував справу його життя, постійно опікувались поповненням бібліотечного фонду. Протягом усього часу існування бібліотеки джерела комплектування були і залишаються практично незмінними. Одним із таких джерел формування бібліотечних фондів була купівля. Книги купувались і в Галичині і за кордоном. До 1897 року бібліотекою опікувався товариш В.Дідушицького з дитячих років, відомий на той час, польський бібліофіл Ю.Лозинський ( 1827-1897 ). Саме на нього було покладено обов’язки купівлі нової природничої літератури.

У середині XIX століття В.Дідушицький організував при Оссолінеумі, тепер Львівська наукова бібліотека ім. В.Стефаника, власну друкарню. І з того часу було започатковано обмін виданнями як одним з головних джерел поповнення бібліотечного фонду. До 1870 року книгообмін здійснювався з відомими польськими і австрійськими бібліофілами. Постійний обмін з установами Польщі, Австрії, Німеччини, Чехії, Литви, Франції, Англії, Швейцарії, Фінляндії, США та ін.

Навіть у скрутні для Галичини 1929-1934 роки, незважаючи на застій у видавництвах та всілякі труднощі, бібліотека збільшувала свої фонди. Ще одним джерелом поповнення фондів були дари, як поодиноких видань, так і комплектів книг з автографами авторів.

У фонді бібліотеки налічується багато унікальних видань, які є окрасою бібліотеки природничого музею і на сьогоднішній день. Частина книг «Поторицької бібліотеки» як вже було згадано знаходиться в бібліотеці Природничого музею, частина в Львівській науковій бібліотеці ім. В.Стефаника, власний щоденник сім’ї Дідушицьких у Львівському обласному архіві.

Під тиском революційних подій в Австрійській імперії 17 квітня 1848 року скасовано кріпацтво. Пан Дідушицький «звільнив» своїх підданих, наділивши їх частково землею. Найкращі землі і лісові угіддя залишив собі і віддав місцевому священику та тим, які йому прислужували. Ось так виглядало землеволодіння у Поториці: урочища «Гори», «Клин», «Корчунки», «Обшир», «Цегольні» – близько 400 га належали графу Дідушицькому. Крім того, йому належав весь ліс і найкращі луги і пасовища. Після реформи 1848 року у маєтку Дідушицького, як і в усіх поміщицьких землях, великого поширення набули відробітки: за взяту в оренду землю, за борги, за випас худоби на землі поміщика, за право збирати гриби і ягоди і лісі тощо. Так за право випасу однієї корови треба було відробляти 10 днів. Багато селян Поториці працювали на розчистці і вирубці панського ліса, щоб заробити купу хворосту. Частина безземельних селян – «халупників» наймались на роботи в цегельні, яка була перед лісом по дорозі на Романівку, працювали в гуральні (останки цього будинку є на території тракторної бригади), а частина – постійними робітниками з кіньми «форналями». Багато селян працювало у пана на поденних роботах. Частина селян працювала на цегельнях Сокаля, а деякі наймитували у багатих поляків і євреїв Сокаля. Населення села було неписьменним. Перша однокласна дерев’яна школа в селі була побудована у 1902 році на кошти громади (містилась на території сьогоднішнього дитячого садка). Пізніше була побудована цегляна однокласна школа з помешканням для вчителя. Навчання здійснювалось на польській мові, українська мова вивчалась як предмет 2-3 уроки в тиждень. Незважаючи на те, що за 3 кілометри у Сокалі вже з 1910 року діяли три початкові школи, середня (гімназія) і семінарія (педучилище). Із жителів Поториці ніхто в них не вчився. Навчання в середній школі було платне.

Перша світова війна[ред. | ред. код]

В серпні 1914 року почалась перша світова війна, яка принесла страждання жителям Поториці. На східній околиці села розгорілись жорстокі бої між російською і австрійською арміями. Вбитих хоронили прямо в полі. (Цю територію ще й сьогодні називають «воєнний цвинтар»). У вересні 1914 року в село вступили частини восьмої армії генерала О.Брусилова. У червні 1915 року в село вернулась австрійська армія, почалось реквізування худоби, майна.

Розпад Австро-Угорщини, ЗУНР, Польська окупація[ред. | ред. код]

В листопаді 1918 року розпалась клаптикова Австро-Угорська імперія. Наші землі потрапляють під владу ЗУНР, яка залишила чинними закони Австро-Угорщини. Та, на жаль, життя селян не покращилось. На початку 1919 року наше село окупувала Польща. В знак вдячності французькому генералу Геллеру за допомогу польській армії пан Дідушицький подарував йому ліс на південній околиці села (за вул. Підсадовою). Ліс цей був вирубаний і вивезений на станцію Сокаль для відправки у Францію. Поторжани незадоволені окупацією і виступають проти нової влади, про що стверджували польські поліцейські чиновники в доносах представникам польського уряду у Львові. В середині липня 1920 року на землі Сокальщини вступила Червона Армія. Між Сокалем і Поторицею стояла військова частина Червоної Армії. У вересні 1920 року Червона Армія відступила, знову відновився репресивний режим Польщі. Жителі Поториці і надалі гнули спини на заробітках в пана Дідушицького, на цегельнях Сокаля, залізничній станції Сокаль, в польських, єврейських і українських магнатів Сокаля. Революційне піднесення робітників Сокаля охоплює сільське населення. На початку листопада 1929 року горять скирти у фільварку Дідушицького в Поториці. Вся поліція Сокаля була піднята на розшуки бунтівників, однак нічого не добилась. Не увінчалась успіхами і пацифікація у селі, каральні загони якої нишпорили у хатах Поториці в 1930 році. Окупаційний режим посилюється як економічно, так і політично. Дідушицький навіть на роботу приймав в основному поляків. Цьому сприяло польське духовенство. Для моління поляків була побудована капличка, а двічі на тиждень в школу для навчання поляків релігії приїжджав з Сокаля польський ксьондз. Духовний гніт зростав поруч з національним. Серед жителів села продовжувалась темрява, в селі діяла однокласна школа. Так за останні 10 років панування Австро-Угорщини і 20 років панської Польщі середню освіту здобуло 6 чоловік, а вищу – 1, частина з них були безробітні. Житель села Поториця Шульган Григорій Семенович в 1932 році здобув вищу освіту. Однак з університетським дипломом до 1939 року працював різноробочим і фільварку графа Дідушицького, а ввечері, за мізерні гроші, з ласки пана, давав його дітям уроки як репетитор. За панування Польщі у Поториці налічувалося 290 господарств, які володіли 790 га землі. З них орної - 430 га, сінокосів – 240 га, пасовищ – 120 га. Безземельних було 26 родин, малоземельних – 62 родини. Мали вони у своєму користуванні лише 60 га. 130 середницьким дворам належало 570 га орної землі. Найкращі землі належали панові і священикові. А також багатим землевласникам. Безземелля, батракування, вічні злидні, робота виснажували селян.

В 1938 році була відкрита бібліотека. Довгими осінніми й зимовими вечорами коптила в читальній кімнаті нафтова лампа, над столом завжди були похилені голови читачів газет «Народної Справи» чи «Нового Часу», а кругом попід стінами збитою масою товпилося кілька десятків людей, спрагнених вісток зі світу, знання, освіти. Велися дискусії, суперечки, лунали сміхи й вигуки. Читальня «Просвіти» стала центром духовного життя й заінтересування цілої громади та основою для дальшого її організаційного процесу і росту. Незабаром, крім читальні «Просвіти» й кооперативи, читальняного хору й аматорського гуртка, постали гуртки «Рідної Школи», «Сільського Господаря» і «Союзу Українок», рахунково-протипожежне товариство «Луг», протиалкогольне товариство «Відродження», далі гуртки спортові, шахові та ін. першим головою читальні в Поториці й одночасно режисером аматорського гуртка був недавній січовий стрілець Василь Левчук. Одним з найкращих голів читальні «Просвіти» аж до 1939 року був Теодозій Жовток (помер у Монреалі в Канаді 25 травня 1969 р.). Дуже розпорядливим головою місцевого «Союзу Українок» була Олена Гарасимчук. Одним із основників і першим головою гуртка «Відродження» був Василь Макар. Прізвища багатьох провідних членів усіх тих гуртків та організацій призабулись. З-поміж уже померлих членів аматорського гуртка в Поториці 1920-1930 років треба згадати дуже добрих працівників сцени – Василя Штикала (помер 26.ХІ.1927), Степана Захаревича (помер 18.І.1981), Катерину Величко–Ожгу і ін.

Друга світова війна[ред. | ред. код]

1 вересня 1939 року Німеччина напала на Польщу. Розпочалась друга світова війна. Незважаючи на самовіддану героїчну оборону польського народу, німецько-фашистські війська швидко просувались до кордонів колишнього союзу. Україна. В тому числі і Галичина прийняли участь у визвольній боротьбі. 19 вересня 1939 року село було окуповано Червоною армією. Наступного дня було утворено сільський комітет, до якого ввійшли Василь Олександрович Левчук-голова, Григорій Андрійович Мулька-секретар, а також Іван Дмитрович Кондратюк. Невдовзі конфісковано 475 гектарів землі й 16 гектарів лісу в графа Дідушицького, 21 гектар орної землі у священика. 9 травня 1940 року засновано колгосп, який очолив І.Д.Кондратюк. В селі почала діяти початкова школа з українською мовою навчання, багато юнаків і дівчат пішли вчитись у Сокальську середню школу, педучилище. Для дорослих були відкриті вечірні класи лікнепу, завирувала робота в хаті-читальні, клубі. Та мирна праця людей була перервана нападом на нашу країну Німеччини. 22 червня 1941 року фашистські війська окупували Поторицю. 19 липня 1944 року Поториця знову була окупована Червоною армією.

Післявоєнний період, УПА[ред. | ред. код]

З перших тижнів визволення у селі відновилось повнокровне життя. Розпочала свою роботу школа, почалася відбудова господарства села. Але не все населення було раде новій владі. Створилась УПА, ОУН .Багато жителів села вступають підпільно в УПА. Ведеться жорстока боротьба. У вересні 1947 року у Поториці відновлено колгосп, який названо іменем Семена Пустельникова – прикордонника. 7 жовтня 1950 року загальні збори працівників колгоспів ім. Пустельникова та ім. Кірова прийняли рішення про об’єднання обох господарств. Головою новоутвореного колгоспу став Я.К.Сорочинський. 12 січня 1959 року працівники колгоспів ім. Кірова, ім. Івана Франка, ім. Ворошилова об’єднались у колгосп «Дружба». В господарстві з року в рік зростала продуктивність праці, збільшувались доходи. Вже в 1960 році одержано 788 тис. крб. грошових надходжень, з них 216 тис. крб. - чистого доходу. За успіхи у вирощуванні високих врожаїв зернових і виробництві продуктів тваринництва колгосп «Дружба» нагороджений багатьма дипломами та грамотами. У 1964 році господарство очолив М.М.Федотов. Колгосп ставав одним із найкращих в районі.

Почала працювати читальня, яка була відкрита у 1938 році. Читальня знаходилась там, де тепер приміщення сільської ради, тобто там і тепер є наша бібліотека. Бібліотека на сьогоднішній день веде пошукову роботу по краєзнавству. Про це свідчать фотографії села в давнину, які знаходяться в сільського голови, історія бібліотеки пана Дідушицького, історія села.

Церква Преображення Господнього 1909[ред. | ред. код]

Old tzerkva potor.jpg

Вперше існування церкви в селі згадується у документах 1578 р. Давніша дерев`яна тризрубна одноверха церква, увінчана шоломовою банею на восьмерику нави, була споруджена у XVIII ст. На її місці у 1909 р. завершилося спорудження нової мурованої святині за проектом львівського архітекта Казимира Річицького. Це була велична хрестова в плані споруда (бокові гранчасті рамена укорочені), вкрита трьома (над навою більшою) цибулястими банями на світлових восьмибічних барабанах. Бабинець її оточували двоярусні аркади. Крім громади села величезну допомогу в будові храму надавав граф Дідушицький, який на цей час мав маєток у с.Поториця. Розписувати церкву розпочали десь приблизно в 1932-1934 роках, за розписами мистця Осінчука. Закінчили розпис перед війною. Першим настоятелем храму був отець Вергун із м. Сокаля. Потім настоятелем був о. Микола Панас (приблизно 1936 р.). При церкві працювала захоронка, де сестри монахині опікувались дітьми і навчали релігії: сестра Касіяна і сестра настоятелька. У війну 1941 р. під час бомбардування було пошкоджено два куполи. В часі війни і до 1946 р. богослужіння проводились літом біля церкви, а зимою у читальні-клубі. Коли прийшло насильне православ’я, то громада збиралась на подвір’ї біля церкви з дяком Петром Бабським і відправляли Молебні. На богослужіння ходили в м. Сокаль. За радянських часів, коли секретарем комуністичної партії у Сокальському районі був товариш Тимофій Махоньок, а головою колгоспу “Дружба” у селі Поториця став колишній партизан “З’єднання Медведєва” товариш Михайло Федотов, то вони удвох вирішили зруйнувати храм, а на його місці збудувати будинок культури. Довели своє рішення до голови С/р п. Петра Шклянки і примусили дати рішення від Сільради. Одного літнього дня 1964 року, загнали трактор під церкву, то тільки одна п. Параня Новосад впала перед трактором, щоб не їхав валити церкву, але він її об’їхав і стали робити страшну справу. Підривники розповідали, що за цей час, що потрачено на підривання церкви, вони були б розмінували половину м. Червонограда. Такою міцною і якісною була споруда. Багато людей плачучи побігли до найстарішого односельчанина Івана Козири, якому на цей час було 90 років. Люди плакали, просили поради. Дядько Іван сказав: “Не плачте діти, на це місце буде дві церкви”. Чи в такий час вимовив, чи так Бог покарав наше село Поториця за зруйнований храм, адже ні в одному селі району так по-варварськи не було знищено храм.

Tzerkva potor3.jpg

У 1989 р., коли греко-католицька церква почала виходити з підпілля, зібралися мешканці села і вирішили будувати церкву таку, як була колись. Першим каменем зіткнення в громаді став вибір місця. Другим каменем зіткнення у громаді стало те, що люди дізналися у райраді у п. Бобровича О. К. про те, що двадцятка на чолі п. Щеп’яка взяла дозвіл у Москві на будову РПЦ. У зв’язку з тим утворилося дві громади. Однак, громада яка брала дозвіл на будівництво православного храму вирішила перейти в лоно Греко-Католицької Церкви. В результаті цих непорозумінь і одна і друга громада розпочали будівництво храмів.[2]

Одна громада у 1990—1993 рр. спорудили муровану Українську Греко-Католицьку Церкву Преображення Господнього (навпроти цвинтаря) за проектом Григорія Калініна та Івана Коваленка, яку було освячено 1993 році. На сьогоднішній день триває будівництво ще однієї Української Греко-Католицької Церкви Преображення Господнього, неподалік місця де знаходилась зруйнована церква (навпроти школи).

Символіка[ред. | ред. код]

Поторицька сільська рада розробила і затвердила на сесії герб Поториці. Роз’яснення герба: у зеленому полі срібна голова вовка з червоним язиком і очима, під нею три золоті дубові листки-два над одним, з правого геральдичного боку йде срібний боковик. Зелений колір та дубові листки вказують на те, що поселення виникло серед багатих лісів, а голова вовка вказує на один з них – «Вовчий ліс». Три листки можна також трактувати як три села, підпорядковані сільській раді. Срібний боковик (біла смуга на прапорі) означає річку Буг, яка протікає через територію села. Герб вписано у декоративний картуш, увінчаний золотою сільською короною, що свідчить про статус поселення.

Прапор Поториці: квадратне полотнище, на зеленому фоні біла голова вовка з червоним язиком і очима, під ним три золоті дубові листки – два над одним, від древка йде біла вертикальна смуга (шириною в ¼ сторони прапора).

Демографія[ред. | ред. код]










Circle frame.svg

Cклад населення станом на 2001.

   Українці (99.5%)
   Інші національності (0.5%)

За даними перепису 2001 року, національний склад населення такий: українці (99.5%), решта інші нацональності.[3]

Персоналії[ред. | ред. код]

Народились[ред. | ред. код]

  • Макар Василь Львович (1908—1944) — крайовий референт СБ ОУН ПЗУЗ. Підполковник контррозвідки УПА.
  • Шклянка Григорій «Куліш» (1920—1945) — сотник УПА, командир сотні «Галайда ІІ» ВО-2 «Буг».
  • Соловій Адам Ян (1859—1941) — лікар-гінеколог, професор Львівського університету (1908-30)[4]
  • Соловій Тадей (Тадеуш) — адвокат, власник адв. канцелярії у Львові[5], один із засновників «Земельного банку гіпотечного» у Львові[6]
  • Поліха Зіновій Семенович (1938—2015) — український лікар-стоматолог, статистик футболу. Батько Ігора Поліхи.
  • Юрчак Світлана Олексіївна (1946) — українська радянська діячка, старший флотатор збагачувальної фабрики Стебницького калійного заводу. Депутат Верховної Ради УРСР 11-го скликання.
  • Олексій Іванович Бабський-«Сергій» — референт служби безпеки ОУН Сокальської округи (охоплювала територію Сокальського, Радехівського та Кам'янецького повітів ОУН, а до квітня 1944 р. — також Белзького).[7]
  • Григорій Іванович Бабський — провідник ОУН Радехівського району, псевдоніми «Чигирин», «Макар» і «Півець».

Проживали[ред. | ред. код]

  • Дідушицький Володимир — польський граф українського походження, меценат, колекціонер, природознавець, політичний діяч; займався господарством, самоосвітою, полював, колекціював пташині опудала, зоологічні, ботанічні та мінералогічні експонати.

Галерея[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Михайло Грушевський. Жерела до історії України-Руси. Том 03. Описи королівщин в землях руських XVI віку. Том 3. Люстрації земель Холмської, Белзької й Львівської. — с. 233.
  2. http://www.sokaleparchy.org.ua/index.php/2009-06-02-08-03-45/parafii/1124-tartakivskyj Сокальсько-Жовківська Єпархія
  3. http://www.ukrstat.gov.ua/ Державна служба статистики України
  4. Stanisław Tadeusz Sroka. Sołowij Adam Jan (1859—1941) / Polski Słownik Biograficzny: Warszawa — Kraków, 2000.— t. XL/3, zeszyt 166.— S. 337—338
  5. Andrzej A. Zięba. Sołowij Tadeusz (1857—1912) / Polski Słownik Biograficzny: Warszawa — Kraków, 2000.— t. XL/3, zeszyt 166.— S. 338—340
  6. http://storinka.at/blogy/ukrayintsi/advokat-metsenat-teofil-dembytskyj-znajshov-ostannij-spochynok-u-vidni/ Адвокат-меценат Теофіл Дембицький знайшов останній спочинок у Відні
  7. Лесь Бабський-«Сергій» — поручник СБ ОУН.

Посилання[ред. | ред. код]

Див.також[ред. | ред. код]