Белз

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Белз
Coat of Arms Belz.png Flag of Belz.png
Герб Белза Прапор Белза
Belz Town hall.jpg
Белзька ратуша
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Львівська область
Район Червоноградський район
Код КОАТУУ 4624810300
Засноване
Перша згадка 1030
Магдебурзьке право 1377
Населення 2267 (01.01.2019)[1]
Площа 5.85 км²
Густота населення 403,25 осіб/км²
Поштові індекси 80062—80063
Телефонний код +380-3257
Координати 50°22′48″ пн. ш. 24°00′06″ сх. д. / 50.38000° пн. ш. 24.00167° сх. д. / 50.38000; 24.00167Координати: 50°22′48″ пн. ш. 24°00′06″ сх. д. / 50.38000° пн. ш. 24.00167° сх. д. / 50.38000; 24.00167
Водойма Річиця, Солокія
Відстань
Найближча залізнична станція Сокаль
До станції 25 км
До районного центру
 - фізична 25 км
Міська влада
Адреса 80062, Львівська обл., Червоноградський р-н, м. Белз, вул. Савенка, 1
Міський голова Макух Олексій Сeмeнович

Commons-logo.svg Белз у Вікісховищі

Карта
Белз. Карта розташування: Україна
Белз
Белз
Белз. Карта розташування: Львівська область
Белз
Белз

Белз (їд. בעלז‎) — місто в Україні, Червоноградського району Львівської області. Місто районного значення. Розташоване на річках Солокія та Річиця — притоках Західного Бугу басейну Балтійського моря, за 3 км від українсько-польського кордону, за 12 км від Червонограда.

Белз — одне з найдавніших міст Західної України, було столицею Белзького князівства, згодом — центром воєводства у складі Першої Речі Посполитої. Звідси походить белзький напрямок у хасидизмі — містичне відгалуження юдаїзму.

Однак зараз це одне з найменших міст України — його населення становить всього 2 267 осіб (на 2019 р.). Історично Белз належав до Галичини, певною мірою і до Волині. З 2001 року місто і його околиці рішенням Кабінету Міністрів України стали Державним історико-культурним заповідником.

Географія[ред. | ред. код]

Солокія поряд з урочищем Замочок

Белз розташований на річці Солокія та її притоці Річиці — притоках Західного Бугу. За 3 км від міста проходить українсько-польський кордон.

Назва[ред. | ред. код]

Є декілька версій походження назви міста. Згідно з найпоширенішою версією, давньослов'янське слово «белз», або «бевз», означало болотисту, вологу місцевість. Це ж слово на бойківському діалекті означає «непрохідна, важкопрохідна, болотиста місцевість».

Є також версія про кельтське походження назви: у кельтських мовах слово «белз» або «пелз» означало воду, потік. Цей варіант з'явився на початку 20 століття у зв'язку з численними знахідками кельтської латенської археологічної культури на території Прикарпаття.

Інша гіпотеза пов'язує назву міста з давньоруським словом «бълизь» (біле місце, поляна серед темного лісу). Усі ці версії є доволі правдоподібними та відображають природні умови, в яких розташований Белз.

Клімат[ред. | ред. код]

Клімат Белза помірно-континентальний, помірно вологий і теплий. Середня температура січня в Белзі, як і в Сокальському районі загалом, становить −4,2 …— 4,4 °C, липня +18,0 … +18,4 °C. Тривалість періоду з температурою понад 10 °C становить в середньому 155—160 днів. Середньорічна кількість опадів становить 560—640 мм, випадають вони здебільшого в теплий період року. Взимку переважають опади у вигляді снігу.

Населення[ред. | ред. код]

Населення Белза, станом на 1 січня 2019 року, налічувало — 2 267 осіб.

До середини 19 століття більшість населення становили українці (або як вони тоді називали себе — русини). Євреї та поляки становили близько 20 % населення, за приблизними оцінками українського географа Володимира Кубійовича. З 1859 до 1939 року понад половину мешканців становили євреї. У 1900 році в місті мешкало 2 872, в 1910 р. — 3 625 євреїв (60 % населення), 1 600 українців та 900 поляків.

Наприкінці вересня 1939 року майже всі єврейські жителі Белза разом з частинами Червоної Армії (Договір про дружбу та границі між СРСР та Німеччиною) покинули місто. Тих, що залишилися, вбили німці 1942 року.

У 1944 році Белз увійшов до складу Польщі, тому 1947 року звідти виселили все українське населення. Невдовзі за Радянсько-Польським обміном ділянками територій 1951 року Белз увійшов до складу УРСР і з міста виселили всіх поляків. Місто знову заселили українцями здебільшого з інших регіонів УРСР, і тепер його населення практично моноетнічне. У результаті таких переселень населення Белза цілком змінилося і не є прямим продовженням колишніх белзьких міщан.

Динаміка населення Белза[2]

Історія[ред. | ред. код]

Докладніше: Історія Белза
Середина XIX ст.
Іссай (I) Дов Роках

Княжі часи, Белзьке князівство[ред. | ред. код]

Перша письмова згадка про Белз міститься у «Повісті врем'яних літ», де про 1030 р. говориться, що місто було відвойоване Ярославом I Мудрим від поляків.

На той час Белз вже був великим містом. Він був розташований на берегах річки Солокії, яка впадає в Західний Буг. З трьох боків його захищав вал, а з південного — крутий схил. Всередині містечко розділяв вал, відокремлюючи Дитинець від околиць. На території городища знайдено скляне намисто, уламки кераміки, що датуються часами Волинського князівства. В літописі згадується ще одна дата у зв'язку з княжою боротьбою за владу — 1188 рік. На цей час Белз був княжою резиденцією молодшого волинського князя.

На початку XIII ст. в Белзі княжив Василько Романович (Князь Белзький — 1207—1211 р.р.) В 1349 році король польський Казимир III захопив Белз, як й інші волинські міста, серед яких Володимир і Берестя, залишивши Любарту тільки місто Лучеськ (Луцьк), але вже через рік литовські князі повернули собі волинські території. Однак, заручившись підтримкою Папи Римського та допомогою угорського короля Людвіка I Угорського, Казимир знову йде на Волинь. У лютому Людвік наздоганяє Казимира ІІІ під Белзом, де він стоїть з великим військом.

«Вислали вістників до воєводи (castellanus) белзького, котрого угорське джерело зве Drozge: взивали його, аби піддався. Воєвода, аби протягнути час і скріпити свій замок та діждатися помічних військ від литовських князїв, заявив охоту до угоди. Він цілий тиждень тягнув переговори, під час їх на очах ворожого війська кріпив свій замок, - між іншим для оборони напустив воду з ріки в рови кріпости, так що вона обтікала її навколо. Вкінці заявив, що не хоче згоди. Королі пішли здобувати замок, але се показалось неможливим. З ранку й до полудня билися вони, стоячи по горло в холодній, текучій водї, що наповняла рови, і понісши великі страти, вкінці відступили. Між убитими був племенник Людовика, а й сам Людовик під час приступу дістав палицею по голові, так що злетів з коня й трохи не пропав. Покалічено Угрів і Поляків стільки, як каже угорське джерело, що й почислити не можна було. Під вражіннєм сього нещастя Людовик другого ж дня постановив вертати на Угорщину. Але, щоб врятуватися від сорому, деякі порадники намовили його вкласти угоду з белзьким воєводою, бодай про око. Белзький воєвода признав над собою якусь зверхність Людовика - повісив на белзьких мурах угорську корону. Угорське військо, діставши сю сатісфакцію, у перших днях квітня пішло собі додому, а Людовик, аби скоріше вернутися, перебіг навпростець Галичину на Мункач
(за Філєвичем).

Але Белзька земля, як і Луцька, Володимирська, Холмська й Берестейська (тобто Волинь), залишаються під владою литовських князів. Белз був під владою князя Юрія Наримунтовича, який 1366 року такою ж хитрістю не віддав Казимирові місто. А 1376 (інші дані — 1377) року місто перебувало в облозі того ж угорського короля Людвіка, який пішов походом проти князя Юрія Наримунтовича. У той час поляки билися за Холм, а взявши місто, приєдналися до короля. Облога Белза тривала 7 тижнів (як писав тоді сучасник, прусський хроніст Герман з Вартберґа). За даними «Словника географічного Королівства Польського», Людвік Угорський надав Белзьке князівство Юрію Наримунтовичу ленним правом.[3] Міг князь Юрій і тримати облогу довше, однак чекати допомоги не було звідки: інші князі обороняли свої землі. Холмсько-Белзьку землю відібрали від Юрія Наримунтовича й приєднали до Галичини під управу Владислава, князя Опольського.

З Белзом пов'язана й історія чудотворної ікони — Ченстоховскої Божої Матері, яка потрапила на українські землі через святителів Кирила і Мефодія, а до Белза — шляхом шлюбів руських княгинь з князями Галицькими та Польськими. З іконою пов'язане чудо, що трапилося під час облоги Белза татаро-монголами. Місцеві жителі, уповаючи на захист Пресвятої Богородиці, винесли чудотворну ікону на мур міської фортеці. Одна з татарських стріл влучила в лик Божої Матері. З рани потекла кров, а на татар спустилася повна темрява. У темряві татари піддалися паніці й підняли зброю один на одного, і багато загиблих татар було під мурами замку. А ті, хто залишилися живими, від жаху втекли. З того часу на святій іконі залишився трикутний шрам. У Белзі чудотворний образ перебував у храмі княжого замку до 1377 р. Потім ікону перевіз до Львова силезький князь Владиславом Опольчик, а згодом — до польського містечка Ченстохова, за назвою якого вона тепер відома.

1388 року Белзьку землю король Ягайло переказав князю Земовиту IV — своєму шваґру, чоловіку сестри Олександри.[3]

З 1462 року місто стало центром Белзького воєводства Корони Польської.

У XVI ст. Белз був розвинутим містом. За реєстром, 1578 року було прасолів 24, кравців 8, шевців 19, кушнірів 9, пекарів 20, різників 6, золотар 1, солодовників 2, бондарів 8, слюсарів 2, столярів 2, ткачів 7, уздярів 2, ковалів 4, мідяників (котлярів) 2, сідельників, колодіїв, римарів (cingulator), мечників по одному, 3 стельмахи, 2 лазники). Отже, разом ремісників 96. У Белзі й Белзькім повіті 1578 року було 410 майстрів. На той час, у XVI ст., в Белзі проживало більше українців, ніж поляків. Однак поляки займали вищі посади, мали привілеї. Законодавство теж було в руках поляків. Тоді ж поширюється заселення міста євреями.

1590 року в місті з ініціативи львівського єпископа Гедеона (Балабана) відбулася нарада єпископів Холмського і Белзького Діонісія Збируйського, Луцького Кирила Терлецького, Пінського і Турівського Леонтія Пельчинського, на якій зокрема обговорювалось питання унії з РКЦ.[4]

Герб 1772 р.

На початку XVII ст. у місці збігу Львівського та Сокальського гостинців при в'їзді в середмістя Белза була збудована каплиця-усипальниця.

Великі пожежі в місті трапилися:

У складі володінь Габсбургів[ред. | ред. код]

Церква св. Параскеви на українському цвинтарі

З 1772 р. місто входило до складу імперії Габсбургів (з 1804 — Австрійської імперії, 1867 — Австро-Угорщини). У 1774 р. стало центром Белзького округу (циркулу, крайсу) Королівства Галичини та Володимирії, який поділявся на дистрикти. 1795 року після Третього поділу Польщі Белзьке воєводство ліквідували.

3 березня 1918 року в місті відбулось «свято державності і миру» (віче) на підтримку дій уряду УНР, на якому були присутні близько 8 000 осіб.[5]

Західноукраїнська Народна Республіка[ред. | ред. код]

Після розпаду Австро-Угорщини після Першої світової війни в листопаді 1918 року Белз включено до Західноукраїнської Народної Республіки.

Польська, німецька окупація[ред. | ред. код]

Велика синагога в Белзі, знищена під час Другої світової війни

Місто потрапило під польський контроль 1919 року після окупації Галичини в результаті українсько-польської війни 1918—1919 років, що було підтверджено угодою між Польщею і Українською Народною Республікою в квітні 1920 року.

У 1939 році Белз окупувала гітлерівська Німеччина. До літа 1941 року лівим (північним) берегом річки Солокії проходив кордон між гітлерівським Райхом та СССР. Більшість євреїв покинули Белз до німецького вторгнення. Однак до травня 1942 року в Белзі ще налічувалося близько 1 540 євреїв, більшість з яких були біженці з інших містечок Польщі. 2 червня 1942 року близько 1 000 євреїв перевели до Грубешева, а звідти — в концентраційний табір Собібор. Решту 504 перевели до Грубешева у вересні того ж року, після того, як вони стали вже непотрібні для збору врожаю.

Після вигнання гітлерівців 1944 року Белз спочатку повернули до складу Польщі. Після «коректування» кордону 1951 року згідно з договором — до СРСР (УРСР). У 1951 році Белз став центром Забузького району Львівщини, який 1962 року ліквідували. Тоді увійшов до складу Сокальського району.

Період Відновлення Незалежності України[ред. | ред. код]

З 1991 року — в незалежній Україні.

Єврейська громада[ред. | ред. код]

Белз відомий своєю єврейською історією. Єврейську (Ашкеназі) громаду в Белзі створено наприкінці XIV ст. У 1665 році євреї Белза отримали рівні права. Саме сюди переїхав рабин, чудотворний хасидський цадик Соломон Роках[en] (1779—1855). Від того часу звання цадиків передавалось у родині Рокахів від батька до сина, а до міста з'їжджалися хасиди. Він і його родина поховані в Белзі на єврейському цвинтарі.

Меморіал, присвячений містянам-жертвам Голокосту (Холон)

Релігія[ред. | ред. код]

Пам'ятки[ред. | ред. код]

Втрачені[ред. | ред. код]

Збережені[ред. | ред. код]

Каплиця св. Валентина
Надгробки (мацеви) династії белзьких рабинів-цадиків Рокахів на єврейському цвинтарі
Монастир Домініканів

Освіта[ред. | ред. код]

Діяла приватна українська гімназія.

Нині діє Белзька школа І-ІІІ ступенів.[6]

Відомі люди[ред. | ред. код]

Уродженці[ред. | ред. код]

Пов'язані з Белзом[ред. | ред. код]

Белзькі воєводи[ред. | ред. код]

Белзькі каштеляни[ред. | ред. код]

Белзькі старости[ред. | ред. код]

Белзькі каноніки[ред. | ред. код]

Белзькі ребе[ред. | ред. код]

Докладніше: Хасидизм
  • Соломон Роках, 1779—1855, перший белзський ребе з 1815
  • Єгошуа Роках, 1825—1894, другий белзський ребе з 1855
  • Іссахар Дов Роках (I), 1854—1926, третій белзський ребе
  • Аарон Роках 1880—1957, четвертий белзський ребе (Белз, з 1944 р. — Єрусалим)
  • Іссахар Дов Роках (II), з 1957 — п'ятий белзський ребе (Єрусалим)

Померли[ред. | ред. код]

  • Вавжинець (в миру Юзеф) Овлочимський (також Облочимський, Овлочинський) гербу Сухекомнати — місіонер-домініканець, префект в Рожаному Стоці, мав місію в місті; ймовірно, за версією польських істориків, отруєний лікарем-євреєм, помер 12 липня 1763 року[10]

Почесні громадяни[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2019 року (PDF)
  2. Україна / Ukrajina
  3. а б Bełz… S. 129.
  4. Kazimierz Chodynicki. Bałaban Gedeon (Hryhory) († ok. 1618) / Polski Słownik Biograficzny.— Warszawa — Kraków — Łódź — Poznań — Wilno — Zakopane: Nakładem Polskiej Akademji Umiejętności, Skład Główny w Księgarniach Gebethnera i Wolffa, 1935.— Тоm 1, zeszyt 1.— Reprint: Kraków: Zakład Narodowy im. Ossolińskich, 1989.— S. 249—250. ISBN 8304034840 (пол.)
  5. М. Литвин, К. Науменко. Історія ЗУНР.— Львів: Інститут українознавства НАН України; видавнича фірма «Олір», 1995.— 368 с., іл.— С.23. ISBN 5-7707-7867-9
  6. Белз. Белзька школа І-ІІІ ступенів
  7. Henryk Stamirski. Jaśko zwany Mazowita / Polski Słownik Biograficzny.— Wrocław — Warszawa — Kraków, 1964.— Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk. — Tom ХІ/1, zeszyt 48.— S. 94-95. (пол.)
  8. Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму. — Львів: Тріада плюс, 2010. — 228 с., іл.— С. 107—108
  9. Чорновол І. 199 депутатів Галицького сейму… С. 107—108
  10. R. Świętochowski. Owłoczymski (Obłoczymski, Obłoczyński, Owłoczyński) Józef, imię zakonnę Wawrzyniec h. Suche Komnaty (1724—1763) / Polski Słownik Biograficzny.— Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk, 1979.— Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk. — Tom XXIV/4, zeszyt 103.— S. 659. (пол.)
  11. Dionizy Tchórzewski[недоступне посилання з травня 2019] (пол.)

Література[ред. | ред. код]

  • Бевз М. Студії архітектурно-містобудівельного розвитку міста Белза 11–20 ст. // Вісник інституту «Укрзахідпроектреставрація». — Львів, 2002. — Ч. 12.
  • Белз // Галицька брама. — Львів: Центр Європи, 2005. — № 7–9.
  • Белз і Белзька земля: науковий збірник. — Белз, 2004.
  • Белз і Белзька земля: науковий збірник. Випуск другий. — Белз, 2006.
  • Белз: Історико-культурний та мистецько-літературний журнал. — Белз, 2004. — Ч. 1.
  • Белз: фотоальбом / Упорядники О. Бойко, В. Петрик, В. Слободян. — Львів: Літопис, 2004. — 96 с.
  • Войтович Л. Белзькі князі // Київ. — 1991. № 5.
  • Гронський Й. Нариси історії Белза. (б.м.), (б.р.)
  • Карпинець І. Белз і Белжчина під Австрією (1772—1918).— Львів, 2003.
  • Королівське місто Белз. Державний історико-культурний заповідник.— Львів, 2003.
  • Косів М. Місто Белз.— Львів, 2005.
  • Коструба Т. Белз і Белзька земля від найдавніших часів до 1772 року.— Нью-Йорк, Торонто, 1989.
  • Лещук Т. Белзькі дзвони. Документальна повість з історії Княжого Белза.— Львів, 1999.
  • Надбужанщина.— Нью-Йорк, 1986.— Т. 1.
  • Петегирич В. Початки Белза і Буська та формування їх соціально-топографічної структури в 10 — 14 ст. // Галичина та Волинь у добу середньовіччя.— Львів, 2001.
  • Чарнецький В. Звістки о стариннім місті Белзі.— Львів, 1893.
  • Чачковський Л. Княжий Белз. // Записки НТШ.— Львів, 1937.— Т. 154.
  • Bełz // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1880. — Т. I. — S. 129. (пол.).— S. 129—130. (пол.)
  • Площанскій Б. Белзъ // Прикарпатская Русь. Приложеніе к «Слову».— Львовъ, 1885.
  • Исторія княжества Белзскаго и Белза // Журнал народнаго просвѣщенія.— Москва, 1837.— № 10.Ч.16.

Посилання[ред. | ред. код]