Товариство Червоного Хреста України

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Товариство Червоного Хреста України
Ukrainian red cross symbol.png
Тип організація
національне товариство Червоного Хреста та Червоного Півмісяцяd
Засновано 18 квітня 1918
Сфера гуманітарна допомога
Країна Flag of Ukraine.svg Україна
Штаб-квартира Київ
Місце діяльності Україна
Членство Міжнародна федерація товариств Червоного Хреста та Червоного Півмісяця
Вебсайт redcross.org.ua
redcross.org.ua/en/

CMNS: Товариство Червоного Хреста України у Вікісховищі

Товари́ство Черво́ного Хреста́ Украї́ни —  всеукраїнська, добровільна, гуманітарна організація[en], яка допомагає державі у наданні гуманітарної допомоги під час збройних конфліктів та в мирний час, бере участь у наданні міжнародної допомоги у разі катастроф і надзвичайних ситуацій, забезпечує допомогу найменш соціально захищеним верствам населення. Товариство є частиною Міжнародного руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця. Національний комітет Товариства Червоного Хреста України перебуває на вулиці Пушкінській, 30, в місті Києві. На 2021 рік Генеральним директором Товариства Червоного Хреста України є М. І. Доценко.

Принципи діяльності[ред. | ред. код]

Волонтери та співробітники товариства керуються фундаментальними принципами Міжнародного руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця:

1. Гуманність: Міжнародний рух сприяє захисту життя та здоров'я людей і забезпечує повагу до людської особистості. Червоний Хрест намагається полегшувати страждання людей, і в першу чергу тих, хто найбільше цього потребує.

2. Неупередженість: Товариство не вирізняє людей за расовою, релігійною, класовою ознакою або політичними переконаннями.

3. Нейтральність: Міжнародний Рух не може приймати будь-яку сторону у збройних конфліктах і вступати в суперечки політичного, расового, релігійного або ідеологічного характеру.

4. Незалежність: Національні товариства Червоного Хреста, надаючи своїм урядам допомогу в їхній гуманітарній діяльності та дотримуючись законів своєї країни, зберігають автономію, щоб мати можливість діяти відповідно до принципів Міжнародного Руху.

5. Добровільність: Товариство у своїй добровільній діяльності не керуються прагненням одержання матеріальної вигоди.

6. Єдність: У будь-якій країні може бути тільки одне національне товариство Червоного Хреста або Червоного Півмісяця. Воно має здійснювати свою гуманітарну діяльність на всій території країни.

7. Універсальність: Всі національні товариства користуються рівними правами і надають допомогу одне одному у своїй діяльності.

Історія[ред. | ред. код]

Передісторія[ред. | ред. код]

Тоді як надання допомоги постраждалим у ході війн та інших катаклізмів має довгу традицію, в тому числі й на території України, до організації міжнародного червонохресного руху справа дійшла  лише в середині XIX століття. Одним з попередників червонохресного руху можна вважати Хрестовоздвиженську громаду сестер милосердя на чолі з великою княгинею Єленою Павлівною, створену для надання допомоги пораненим у ході Кримської війни. Сестри милосердя під орудою відомого хірурга Миколи Івановича Пирогова прибули до Криму в грудні 1854 року та розгорнули активну роботу з догляду за пораненими. Зокрема, запровадженою громадою новацією стало те, що сестри милосердя надавали допомогу не лише у шпиталях, а й у безпосередній близькості від поля бою. Пирогов створив спеціалізовані підрозділи сестер, кожне з яких займалося своїм напрямком діяльності для рятування людських життів: сортування поранених за важкістю стану, асистування під час медичних операцій, транспортування поранених та хворих тощо. Пирогов розділив сестер на наступні категорії:


  1. операційні сестри,
  2. перев'язувальні сестри,
  3. сестри-аптекарі,
  4. сестри-господині.

З 163 волонтерок близько 110 належали до привілейованих верств суспільства (дружини, вдови, дочки чиновників і поміщиків), близько 25 були представницями міщанства, 5 — духовенства; крім того, було п'ять черниць.

158 сестер громади, які працювали в обложеному місті, були нагороджені бронзовими медалями за оборону Севастополя. Шістнадцятирічна Дар'я Михайлова, дочка загиблого матроса, більше відома як Даша Севастопольська, за свою гуманітарну діяльність та допомоги пораненим під час Кримської війни, була нагороджена золотою медаллю «За старанність» та грошовою винагородою від держави.

Російські сестри милосердя надихалися прикладом відомої англійської медсестри, засновниці професійного медсестринства Флоренс Найтінгейл, якій на той момент було 34 роки. Флоренс змалку цікавилась працею в лікарнях, спостерігала за гуманітарною діяльністю лютеранських черниць. У листопаді 1854 року Найтінгейл також вирушила на допомогу пораненим у Кримській війні на чолі загону, що налічував 38 сестер-добровольців. Флоренс допомагала лікарям під час операцій, дбала про поліпшення обслуговування поранених.

1867—1918[ред. | ред. код]

У 1863 році з ініціативи швейцарського філантропа Анрі Дюнана виник «Міжнародний комітет з допомоги пораненим військовим» (нині — Міжнародний Комітет Червоного Хреста). Після утворення Міжнародного комітету у країнах Європи почали організовуватися національні товариства допомоги пораненим військовим. У Російській імперії таке товариство виникло 3 травня 1867 року під назвою «Російське товариство опіки над пораненими та хворими військовими» (з 1879 року — «Російське Товариство Червоного Хреста»). Почесними членами цього Товариства стали сам імператор, всі великі князі і княгині, багато високопоставлених світських осіб, а також знамениті російські вчені, лікарі, письменники і музиканти.

Того ж 1867 року було створено перші місцеві осередки Російського Товариства на території України. Найперший з них було відкрито у центрі Таврійської губернії в Сімферополі, другий — у центрі Подільської губернії (Кам'янець-Подільський). До 1870 року місцевими осередками було охоплено всі губернії підросійської України (останнім губернським центром тут став Чернігів, де червонохресний осередок з'явився в 1870 році). Українські губернські відділення РТЧХ опікувалися не лише справами власних губерній, а й за потреби посилали допомогу в інші губернії Російської імперії та навіть за кордон.

В 1870—1871 роках РТЧХ надавало допомогу пораненим під час франко-прусської війни. Під час російсько-турецької війни 1877—1878 років РТЧХ взяло на себе практично всю медичну допомогу армії. У наступних збройних конфліктах представники Товариства брали участь у медичній допомозі пораненим.

З 1872 року РТЧХ активно надавало гуманітарну допомогу людям, які постраждали від стихійних лих (землетрусів, повеней, пожеж тощо). Починаючи з 70-х років медичні загони Товариства боролися з розповсюдженням епідемій чуми, дифтерії, тифу по всій території Російської імперії. На постійній основі видавалась гуманітарна допомога постраждалим від голоду та стихійних лих

З 1882 року — РТЧХ почало допомагати інвалідам війни (безкоштовне лікування, навчання ремеслам). Хворих і поранених офіцерів безкоштовно відправляли в закордонні та вітчизняні лікарні. Відкривалися майстерні з виготовлення протезів для людей постраждалих від воєнних дій.

У 1880-х роках почали з'являтися осередки Австрійського Червоного Хреста на території Галичини (Львів, Івано-Франківськ, Коломия тощо), згодом — відділення Угорського Червоного Хреста на території Закарпаття (Ужгород, Мукачево, Хуст).

Активну допомогу Товариство надавало у медичному обслуговуванні цивільного населення. Так, на Україні поліклініка Червоного Хреста функціонувала в Харкові, професором І.Троїцьким у 1902 році була заснована дитяча лікарня. Київська та Подільська філії Червоного Хреста взяли участь у заснуванні в Києві «Товариства боротьби із заразними хворобами» та будівництві при ньому Бактеріологічного інституту, лікарні для чорноробів.

У часи Першої світової війни на 1 січня 1917 року в службі РТЧХ працювало 2.500 лікарів, 20.000 сестер милосердя, понад 50.000 санітарів. При Товаристві функціонувало Центральне довідкове бюро про військовополонених. РТЧХ відповідало за постачання закладів допомоги біженцям, займався упорядкуванням їх пересування. Коли в 1915 році вперше застосували хімічну зброю, Товариство оперативно почало виготовлення протигазів і тільки за перші три місяці відправило на фронт понад 6 млн штук.

1914 року, під час Першої світової війни, коли Київ перетворився на прифронтове місто, тут було відкрито понад 100 шпиталів Червоного Хреста. Вони діяли, зокрема, при університеті Св. Володимира, Політехнічному інституті, Покровському монастирі.

У діяльності Російського товариства Червоного Хреста активну участь брали видатні російські та українські вчені, лікарі, громадські діячі, письменники: С. Боткін, І.Мечников, М. Скліфосовський, Д. Заболотний, А. Чехов, М. Булгаков, К. Паустовський.

1918—1923[ред. | ред. код]

18 квітня 1918 року під час Першої світової війни за ініціативи Маріїнської громади сестер милосердя Червоного Хреста, яка з 1878 року надавала благодійну медичну допомогу киянам, було проведено І з'їзд Товариства Червоного Хреста України.

Першими завданнями товариства була допомога біженцям та військовополоненим, турбота про інвалідів і дітей-сиріт, боротьба з голодом та епідеміями, організація лазаретів, госпіталів і харчувальних пунктів. Червоний Хрест мав у своєму розпорядженні два хірургічних і п'ять протиепідемічних шпиталів у Києві, польові шпиталі у Бердичеві, Сарнах, Рівному, Радзивилові, Проскурові, Волочиську, Черкасах, Коростені, Жмеринці, Козятині, Ярмолинцях, два протиепідемічні шпиталі в Конотопі й Одеський евакуаційний шпиталь.

У міжвоєнний період за ініціативи активістів товариства були збудовані громадські пральні та лазні, засновані та обладнані фельдшерсько-акушерські пункти, аптеки та магазини санітарної гігієни. Незабаром при ньому створено 18 рухомих санітарних загонів, 60 пунктів харчування.

Для боротьби з епідемією висипного тифу товариство створило лікувальні пункти на тисячі місць. Під час Голодомору 1921-23 років товариство організувало сотні безкоштовних їдалень, наддало селянам мільйони продовольчих пайків, одним із подвижників був Линниченко Платон Костянтинович.

1923—1991[ред. | ред. код]

1923 року голови товариств радянських республік — Червоного Хреста Росії, України, Білорусі, Вірменії, Грузії і Червоного Півмісяця Азербайджану підписали декларацію про об'єднання в Союз товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця СРСР (Радянський Червоний Хрест), який який одержав офіційне визнання з боку Міжнародного Комітету Червоного Хреста. Процес об'єднання завершився в 1925 році з ухваленням нового Статуту Радянського Червоного Хреста.

На початку 1930-х років Червоний Хрест УРСР мав у своїй власності 119 медичних, 206 профілактичних та дитячих закладів, четверту частину всіх протитуберкульозних диспансерів, 36 оздоровчих установ, 800 лазень, 300 фельдшерсько-акушерських пунктів, 400 аптек і магазинів санітарії та гігієни. Засновувались загони санітарної авіації, підготовлювались сестри милосердя, санітарні дружинниці та інструктори, розгорнулося навчання населення у гуртках першої допомоги.

З початком індустріалізації, понад тисячу санітарних дружин і 20 тис. санпостів Товариства провели активну боротьбу з виробничим травматизмом, не залишаючи осторонь медико-соціальне забезпечення громадян. З ініціативи Товариства будуються лазні, пральні, пологові будинки, обладнуються ясла та майданчики. На кошти Товариства Червоного Хреста України відкривається 36 оздоровчих закладів, з'являється перший у світі корабель-санаторій на Дніпрі, працюють санітарні літаки.

У 1938 році 6111 закладів Товариства Червоного Хреста України було передано Наркомату охорони здоров'я СРСР. Було безкоштовно передано 8 лікарень, 50 поліклінік, 33 зуботехнічні лабораторії, 144 аптеки, 17 медичних закладів, 62 дезінфекційних бюро, підприємства медичного обладнання в Києві, Полтаві, Вінниці, Одесі, Харкові, Запоріжжі.

Під час Другої світової війни товариство підготувало і направило на фронт понад сто тисяч медичних сестер, санінструкторів та сандружинниць, завдяки чому вдалося повернути у бойові частини більше половини поранених. Медичні сестри допомагали солдатам незалежно від армії, до якої вони належать, виконуючи обов'язок медичного працівника. Роботу тринадцяти українських сестер милосердя під час бойових дій відзначено медаллю імені Флоренс Найтінгейл. Крім них, ще тисячі дівчат та жінок, які під час війни закінчили курси медсестер і санінструкторів, добровільно пішли на фронт.

У тилу осередки Червоного Хреста України значну увагу приділяли не лише підготовці санітарних інструкторів та медсестер, але й збиранню крові для забезпечення нею шпиталів. Перший донорський пункт було відкрито в червні 1941 року в Києві на вулиці Виноградній. Саме Червоний Хрест тоді став ініціатором безоплатного донорства, яке і на наш час дає можливість медичним закладам оперативно надавати допомогу в екстремальних ситуаціях. За часи війни на фронт було відправлено близько 2 млн літрів донорської крові. Донорами стали 5,5 млн людей, з них 90 % — жінки. Для шпиталів було відправлено понад 165 тонн продуктів харчування, було пошито 940 тонн білизни.

Наприкінці 1943 року у Києві відновлює роботу Київський медичний інститут, у якому розпочав свою діяльність вишівський комітет Червоного Хреста. Комітет займався протиепідеміологічною і профілактичною роботою в Києві, донорською допомогою госпіталям, турботою про хворих, дітей. Очолював інститут Левко Медведь, за його закликом загони студентів-волонтерів розпочинають відбудову цього закладу, дитячих та акушерсько-гінекологічних клінік інституту, клінічних відділень для породіль. З Червоним Хрестом співпрацюють науковці-академіки М. Семашко, О. Богомолець, Л. Громашевський, О. Марзєєв, М. Стражеско.

Станом на 1944 рік було організовано 30 санітарно-епідеміологічних загонів, які діяли у звільнених районах України, Білорусі, Молдови. Вони займалися медичним обстеженням населення, санітарним контролем будинків, колодязів, столових. В березні 1945 року було створено Довідкове бюро  переміщених осіб, яке допомагало відновлювати родинні зв'язки, та шукати зниклих під час війни родичів та близьких. У серпні 1945 року Україна входить до складу УНРРА — міжнародного органу допомоги та відбудови, що діє спільно з ООН. Л. Медведь активно працює у складі делегації УРСР на сесіях УНРРА, згодом в ООН та новоствореній Всесвітній організації охорони здоров'я, а невдовзі стає міністром охорони здоров'я України.

У повоєнні роки для Червоного Хреста України важливе значення отримало продовження зміцнення зв'язків і співпраці з органами й установами здоров'я та залучення широких мас до участі в заходах щодо ліквідації санітарних наслідків війни.

Червоний Хрест спільно з республіканськими санітарними установами та медичною громадськістю розпочинає відновлення мережі лікувальних закладів, а також лазень, оздоровчих закладів, їдалень. Вже на початку 1946 року в сільській місцевості функціонували 2 тисячі лікувальних закладів, десятки тисяч санітарних постів Червоного Хреста були створені на виробництвах підприємств, організована мережа дезінфекційних камер у містах і селах. Товариство Червоного Хреста України започатковує власну санітарну службу, у складі якої налічується 180 тисяч активістів. Завданням служби був контроль за гігієнічним станом водойм, ґрунтів, повітря.

У перші повоєнні роки сандружинниці Товариства допомагали одиноким солдатським вдовам, ветеранам-інвалідам по господарству, забезпечували їх продуктами, здійснювали медичне обслуговування. Створюються Будинки ветеранів війни та праці, клуби і медико-соціальні центри, геріатричні поліклініки Червоного Хреста для учасників війни.

Проводиться масова підготовка молоді, діють підліткові медико-санітарні гуртки, відбуваються олімпіади, змагання санпостів, санітарні карнавали, місячники здоров'я та безпеки дорожнього руху, заохочення донорства та здорового способу життя.

Важливою ланкою Радянського Червоного Хреста в повоєнні роки є профілактична робота серед населення та підвищення рівня санітарної культури. У 50-60-ті роки у широких масштабах здійснюється підготовка санактиву. Це люди, які в санітарних гуртках набули знання з певної галузі медицини і надавали лікарням, поліклінікам допомогу з догляду за хворими вдома, охорони здоров'я дітей, профілактики інфекційних хвороб. Товариство створює ланку санітарних уповноважених, яка пізніше перетворилася на інституцію громадських санінспекторів з числа службовців, робітників, колгоспників. У вільний від роботи час вони проводили рейди, перевіряли санітарний стан цехів і ферм, підприємств громадського харчування, магазинів. Традицією стало проведення у містах і селах місячників, тижнів і днів здоров'я. В областях з'являються перші санагітмашини Товариства. Обладнані кіноустановками, магнітофонами, наочною агітацією, вони були популярні у сільській місцевості. Осередками санітарної культури стали кімнати здоров'я при житлово-експлуатаційних конторах. Ці кімнати дозволяють суттєво збільшити обслуговування самотніх хворих похилого віку за місцем проживання.

Патронажна служба милосердя Українського Червоного Хреста створена за ініціативою Товариства 1961 року. У 70-80 роках основна діяльність Товариства була спрямована на вдосконалення медико-соціальної діяльності осередків Червоного Хреста та пробудження громадської думки щодо подальшої гуманізації суспільних відносин.

Під час Чорнобильської катастрофи, уже ввечері 26 квітня 1986 року, коли про вибух на атомній станції ще майже ніхто не знав, червонохресна санітарна дружина Бородянського екскаваторного заводу розселила у новозбудованих оселях перші десятки мешканців Прип'яті, які дісталися сюди самі, не чекаючи евакуації.

4 травня 1986 року санітарні дружини Червоного Хреста Макарівського району Київщини спільно з представниками сільських Рад провели подвірні обходи, аби знайти для переселенців тимчасові помешкання. Були складені повні списки евакуйованих і тих хто прийшли самі. Товариство надало евакуйованим грошову підтримку, виявили тих, хто потребував медичної допомоги. Червоний Хрест організовує піонерські табори, де перебуватимуть діти із зони відчуження.

Для обслуговування мешканців забруднених районів Товариство виділило 213 сестер милосердя. Спільно з представниками Ліги Червоного Хреста та Червоного Півмісяця на Київщині та Житомирщині було проведено роботу з визначення ступеню ураження та обсягу необхідної допомоги. Голова Товариства І. Г. Усіченко очолював союзну комісію з реалізації програми допомоги населенню потерпілих областей.

Від Національних Товариств Червоного Хреста зі всього світу надійшло понад 4 тисячі тонн гуманітарних вантажів. Також завдяки зусиллям Товариства Червоного Хреста України було зібрано і направлено до мешканців чорнобильської зони близько 2 тисяч тонн екологічно чистих продуктів харчування. Червоний Хрест проводить діагностику стану здоров'я громадян, сприяє в направленні за кордон на лікування дітей що постраждали від наслідків Чорнобильської аварії. Українських дітей приймали на відпочинок табори Німеччини, Чехії, Словаччини, Люксембурга, Куби.

За ініціативою Червоного Хреста України 1990 року починає діяти комплексна Чорнобильська програма, у рамках якої проведено більш ніж 240 тисяч дозиметричних обстежень у 70 населених пунктах. У Житомирській та Рівненській областях успішно діють пересувні діагностичні лабораторії Українського Червоного Хреста, за допомогою яких щороку обстежується до 30 тисяч жителів із радіаційно забруднених районів. Послідовно здійснюється соціально-психологічна підтримка постраждалих. Населення, особливо діти, забезпечуються полівітамінами, сухим молоком, медичними препаратами тощо.

Після 1991[ред. | ред. код]

Товариство Червоного Хреста УРСР, що входило до Союзу Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця СРСР, зі здобуттям незалежності України було перетворено на самостійне Товариство Червоного Хреста України, яке стало членом міжнародного руху Червоного Хреста та Півмісяця. Товариство було визнано Міжнародним Комітетом Червоного Хреста 29 вересня 1993 року та рішенням ІХ сесії Генеральної Асамблеї Міжнародної Федерації Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця, яка відбулася з 25 по 28 жовтня 1993 року у місті Бірмінгемі, Велика Британія.

Емблема Національного Товариства Червоного Хреста України

Починаючи з кінця 1996 року значно активізувалась міжнародна діяльність Товариства. Цьому сприяла низка чинників, пов'язаних із утвердженням демократичних засад розвитку українського суспільства, зростання довіри міжнародної спільноти після відмови України від розміщення на своїй території ядерної зброї, та проголошення нейтрального статусу України. У 1996 році у Києві було відкрито представництво регіональної делегації Міжнародного Комітету Червоного Хреста.

У 90-ті роки зміцніли міжнародні зв'язки Товариства Червоного Хреста України з національними товариствами інших країн. У 1993 році була укладена перша міжнародна угода про взаємодію з Німецьким Червоним Хрестом. Аналогічні правові стосунки склалися надалі з національними товариствами Червоного Хреста Угорщини, Словаччини, Греції, Болгарії, Румунії, Польщі, Нідерландів, Чехії, Туреччини та інших країн. У 2000 році продовжувалася співробітництво з Товариствами Червоного Півмісяця Афганістану і Пакистану з питань розшуку і повернення громадян України.

У кінці 90-х років найбільш активно почали розвиватися міжнародні програми Червоного Хреста України такі як: «Міжнародна Чорнобильська програма гуманітарної допомоги та реабілітації», «Програма розвитку Служби катастроф», «Програма з міграції населення» тощо.

У липні 1999 року Верховною радою України ухвалено Закон «Про символіку Червоного Хреста і Червоного Півмісяця в Україні» відповідно до вимог Женевських конвенцій 1949 року про захист жертв війни та Додаткових протоколів до них 1997 року. Закон визначає порядок та умови використання і захисту емблем Червоного Хреста і Червоного Півмісяця на території України.

Емблема Червоного Хреста як захисний знак, може використовуватися під час збройних конфліктів для позначення нейтральних гуманітарних зон та територій на місцевості, що призначена для захисту розташованих на ній поранених, хворих, цивільних осіб і медичного персоналу.

Як розпізнавальний знак емблема використовується для позначення людини або об'єкта, що належить до Міжнародного руху Червоного Хреста та Червоного Півмісяця та Товариства Червоного Хреста України.

Товариство Червоного Хреста України — єдина українська організація, яка має право на використання символіки Червоного Хреста з розпізнавальною та захисною функцією для цілей та різновидів своєї гуманітарної діяльності, що відповідають основоположним принципам Міжнародного руху Червоного Хреста і Червоного Півмісяця.

Акція спрямована на поширення знань щодо туберкульозу

Розуміючи важливість підготовки населення до реагування на надзвичайні ситуації, зменшення їх наслідків, Товариство Червоного Хреста України за сприяння Міжнародної Федерації Товариств Червоного Хреста і Червоного Півмісяця у 90-х роках реалізує програму навчання населення наданню першої допомоги. Здійснюється робота з будівництва бази служби катастроф Червоного Хреста, створюються Загони швидкого реагування Червоного Хреста України.

У березні 1999 року розпочинається Міжнародна гуманітарна програма «Червоний Хрест — проти туберкульозу та СНІДу». Мета програми — зміцнення матеріально-технічної бази та кадрового потенціалу патронажної служби Товариства, активізація санітарно-освітньої роботи серед населення, соціальна підтримка людей з туберкульозом та ВІЛ. Запровадження програми сприяло вдосконаленню співпраці з місцевими органами влади, засобами масової інформації, закладами охорони здоров'я, соціального захисту населення.

Надалі розвивається вдосконалення інформаційно-комунікаційної роботи з метою поширення гуманітарних цінностей, ознайомлення громадськості з діяльністю Товариства, норм Міжнародного гуманітарного права, навичкам надання першої допомоги, реагування на надзвичайні ситуації, мінної небезпеки, знаннями спрямованих на захист населення тощо.    

На 2020-ті роки в Україні налічується понад 10 тисяч прихильників та активістів Товариства Червоного Хреста України: 5700 членів Товариства, 800 співробітників та близько 2000 волонтерів. Товариство працює у містах, селах, і навіть у найвіддаленіших населених пунктах. Волонтери та співробітники навчають першій допомозі, допомагають і турбуються про соціально-незахищені верстви населення і про тих, хто опинився у складних життєвих обставинах. Товариство Червоного Хреста України одним з найперших реагує на надзвичайні ситуації і допомагає подолати наслідки природних катастроф. Червоний Хрест мобілізує усі можливі ресурси і з'являється там, де потрібна гуманітарна та соціальна допомога.

Керівництво Червоного Хреста Української Народної Республіки (1918—1921 рр.)[ред. | ред. код]

Керівництво Товариства Червоного Хреста України[ред. | ред. код]

Діяльність[ред. | ред. код]

Навчання навичкам надання першої допомоги волонтерів
Волонтери Червоного Хреста своїм прикладом заохочують здачу донорської крові

Напрямки діяльності Товариства Червоного Хреста України:

  • Навчання населення навичкам надання першої допомоги
  • Надання першої допомоги під час надзвичайних ситуацій Загонами швидкого реагування Товариства Червоного Хреста України. Допомога державним службам у рятувальних роботах під час ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій.
  • Гуманітарна допомога постраждалим від стихійних лих, збройних конфліктів чи інших надзвичайних ситуацій.
  • Надання психосоціальної підтримки найуразливішим та соціально незахищеним верствам населення.
  • Інформування населення щодо мінної небезпеки та правил поведінки з вибухонебезпечними пристроями.
  • Поширення норм Міжнародного гуманітарного права, моніторинг їх дотримання, та виявлення порушень.
  • З'ясування долі членів роз'єднаних родин, розшук документів, з'ясування стану могил, відновлення родинних зв'язків.
  • Догляд та соціально-побутове обслуговування самотніх непрацездатних громадян похилого віку, людей з інвалідністю.
  • Поширення знань спрямованих на захист населення, інформування щодо соціально небезпечних хвороб (ВІЛ/СНІД, туберкульоз, кір, гепатити тощо) та їх профілактики.
  • Протидія поширенню COVID-19
  • Заохочення добровільної здачі донорської крові серед населення.
  • Розвиток молодіжного волонтерського руху в рамках своєї діяльності.  
  • Гуманітарна освіта.
  • Адаптація до кліматичних змін

Структура[ред. | ред. код]

Відповідно до Статуту Товариства Червоного Хреста України, Товариство за своєю структурою відповідає адміністративно-територіальній ознаці та поділу і складається з Національного комітету Товариства Червоного Хреста та 25 обласних організацій:

  • Вінницька обласна організація
  • Волинська обласна організація
  • Дніпропетровська обласна організація
  • Донецька обласна організація
  • Житомирська обласна організація
  • Закарпатська обласна організація
  • Запорізька обласна організація
  • Івано-Франківська обласна організація
  • Кіровоградська обласна організація
  • Київська обласна організація
  • Луганська обласна організація
  • Львівська обласна організація
  • Миколаївська обласна організація
  • Одеська обласна організація
  • Полтавська обласна організація
  • Рівненська обласна організація
  • Сумська обласна організація
  • Тернопільська обласна організація
  • Харківська обласна організація
  • Херсонська обласна організація
  • Хмельницька обласна організація
  • Черкаська обласна організація
  • Чернівецька обласна організація
  • Чернігівська обласна організація
  • Київська міська організація Товариства Червоного Хреста України

Зазначені організації є складовою частиною Товариства з його виконавчим органом — Національним комітетом. На 2021 рік Генеральним директором Національного комітету є Максим Доценко

Обласні організації, Київська міська складаються за станом на 1 січня 2021 року з 283 міських організацій за адміністративно-територіальною ознакою та поділом.

100-річний ювілей[ред. | ред. код]

18 квітня 2018 року на державному рівні в Україні було відзначено пам'ятну дату — 100 років з дня утворення Товариства Червоного Хреста України.[1]

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • І. Усіченко, О. Заграничний. Разом до гуманності. Розповіді про Червоний Хрест України — Київ: Товариство Червоного Хреста України, 2008. — 137 с.
  • І. Усіченко, Ю. Віленський, О. Заграничний. І доброта, і милосердя. Розповіді про Червоний Хрест України  — Київ: Товариство Червоного Хреста України, 2001. — 55 с.
  • Л. Васильева, А. Плутник, Н. Тернова. 135 лет Российскому Красному Кресту — Москва: «ЭЛИТА-Дизайн» Российский Красный Крест, 2002. — 63 с.

Посилання[ред. | ред. код]