Українські олігархи

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Запит «Українська олігархія» перенаправляє сюди; див. також інші значення.

Українські олігархи — група осіб які виникли та/або функціонують як підприємці саме тому що контролюють владу в цілому або її гілки, яка неприродно швидко з'явилася на економічній і політичній арені Україні після здобуття нею незалежності в 1991 році, так само, як це сталося у сусідніх пострадянських країнах. Не слід плутати олігархів з бізнесменами, оскільки останні створили свій бізнес легальним шляхом та не завдяки своїм позиціям у владі, створивши конкурентноздатні компанії, що спроможні працювати у ринковій економіці.[Джерело?]

Поняття[ред.ред. код]

У нас немає політиків. Є лише бізнесмени, які прийшли в політику, щоб покращити свій бізнес.

В кінці XX — на початку XXI століття в Україні сформувався особливий політико-економічний режим, що ґрунтується на симбіозі політики та економіки, влади та власності, на зрощуванні політичного та економічного прошарків, які виникли на базі ранньо-феодальної комуністичної номенклатури. Економічна міць олігархів базується на їх традиційних радянських політичних зв'язках, наближеності (або навіть тотожності) до правлячих кіл, можливості забезпечувати собі на рівні прийняття державних рішень особливо сприятливі умови для ведення бізнесу. Вони можуть конвертувати свій фінансово-економічний капітал в політичний, а останній в свою чергу — ще в більші матеріальні ресурси[2].

Новітня олігархія з'явилася в Україні, як і в багатьох інших пострадянських країнах, у винятковий історичний період переходу від раньо-феодального радянського ладу до більш розвиненого феодалізму з політично-обмеженими елементами ринкової економіки та стала відповіддю незрілого, недорозвиненого та недомодернізованого суспільства на наступні історичні виклики: створення власної держави; перетворення адміністративно-командної системи економіки на ринкову; впровадження демократичних інститутів і практик у суспільне життя[2].

Олігархи, як правило, визначаються як псевдо-ринкові підприємці, що мають безпосередній вплив на політику та економіку. У 1990-х олігархи перетворилися на підприємців із хорошими зв'язками, які почали майже з нічого і розбагатіли за рахунок непрозорого процесу приватизації державних підприємств за допогою корумпованості правлячої тогочасної політичної еліти (криміналітету). Пізніше численні українські бізнесмени прийняли до себе на контроль політичні партії, ставши їхніми спонсорами, або створили нові, щоб отримати місця і вплив (лобі) в Верховній Раді.[Джерело?]

« Ряд пострадянсьских держав – вже є, або ж стають «мафіозними державами», де важко відрізнити діяльність урядів від організованої злочинності.  »

— Відставний прокурор Іспанії Хосе «Пепе» Ґрінда Ґонсалес, з розмови із американськими дипломатами в Мадриді, 2010[3]

Зростання олігархів було пов'язано з процесами приватизації державних активів, якими партійна номенклатура часів СРСР розпоряджалася по факту. Ці процеси зазвичай беруть участь у розподілі власності підприємств, землі та нерухомості на рівноправній основі за допомогою таких інструментів, як приватизаційні чеки, сертифікати тощо. Враховуючи різні вподобання людей щодо політичних ризиків, право власності може бути легко перепродано.[Джерело?]

Олігархія являє собою продовження, розвиток і перенесення на вищий рівень урядування кланової моделі суспільної ранньо-феодальної організації радянської доби, що базується на неформальних структурах влади — прихованих і потужних кланах. "Клани" в українських умовах використовують державні інституції для досягнення власних вузько приватних або корпоративних цілей, фактично привласнюючи державні функції як такі. Через існування декількох кланів виникає потреба в координації їх діяльності та в недопущенні або мінімізації конфліктів між ними. Цю функцію може брати на себе авторитарний правитель, що й спостерігалося за часів президентства Леоніда Кучми[2].

Українські "клани" (що також іноді називають «фінансово-промисловими групами») виникли за регіональною ознакою. Найпотужніші з них асоціюються із залишками комуністичної партійної номенколатури та пов'язаних з нею кримінальних угруповань Донецьком, Києвом, Дніпропетровськом і Харковом. Іноді в одному регіоні може бути декілька потужних "кланів"[2].

Історія[ред.ред. код]

Певні реформи в Україні (зокрема процеси приватизації державного майна) були відверто націлені на створення прошарку великих феодалів та олігархії, приймалися та проводилися без громадського обговорення і без впливу широкого загалу на характер рішень. Економічні реформи впроваджувались виключно в інтересах правлячих кіл. Приватизація, лібералізація зовнішньої торгівлі, бартерні угоди стали головними інструментами збагачення привілейованих верств населення в перші роки реформ. В умовах конфіскаційної за своєю суттю лібералізації, за відсутності капіталів та при повній деморалізації суспільства приватизація проводилась непрозоро, кулуарно та виключно в інтересах еліти, зокрема менеджерів державних підприємств, тому нині в Україні спостерігається одна з найбільших на пострадянському просторі концентрація виробничих активів у руках менеджерів[2][4].

Організована КПУ та афільованими кримінальними структурами приватизація відкривала необмежені можливості для порушень, зловживань і всеохоплюючої корупції. Правлячі класи мали монополію на прийняття та втілення рішень, при цьому не будучи зобов’язаним нести відповідальність. Це створювало ситуацію ніби-то безконтрольності та безкарності, стимулюючи до великих зловживань та концентрації капіталів у організаторів процесу. Ці ж самі передумови сприяли формуванню олігархії. Приватизація мала глобальні наслідки не тільки в економічному плані, але й для подальших процесів політичного реформування, роблячи демократичну консолідацію неможливою, а також визначаючи хід процесів у соціальній сфері[2].

У 19921997 роках відновився розпочатий ще в 1990-ті конституційний процес та стартувала приватизація, яка відбувалася в одній із найгірших форм так званої «масової», «сертифікатної» приватизації, що під виглядом справедливого розподілу народного майна забезпечила його поступове перетікання в руки людей, пов'язаних з владою, з одного боку, та з кримінальним світом, — з іншого. Лише на початку наступного етапу — у 1999 році було прийнято рішення про початок «грошової приватизації».[Джерело?]

1996 року Україна отримала нового главу уряду, «магната» з Дніпропетровщини Павла Лазаренка, що став символом посилення впливу прихованих економічних інтересів або кланово-олігархічних груп. Після недовгого перебування в кріслі очільника уряду про нього говорили як про одного з найбагатших та найвпливовіших політиків України, котрий «поклав око» на всю державу, а також як про реального суперника Президента Леоніда Кучми.[Джерело?]

За часів президенства Леоніда Кучми сформувалась чітка корупційно-олігархічна система, що призвело до невдоволення народу і Помаранчевої революції 2004 року.

За часів президенства Віктора Ющенка проходить подальший етап олігархізації України його оточенням і олігархічними кланами, а також процес знецінення національної грошової одиниці та розвалу армії. Оскільки приватизаційні процеси майже закінчились олігархічні клани розпочинають новий етап перерозподілу власності шляхом поглинання дрібних і середніх підприємств через рейдерські захоплення з використанням проплачених молодиків спортивної статури та корумпованих суддів. Надалі, зокрема через критику від політиків БЮТ, це призводить до падіння рейтингу Ющенка та перемоги на президентських виборах 2010 року Віктора Януковича.

Віктор Янукович почав здійснювати будівництво чіткої провладної вертикалі і почав процес узурпації влади та подальшої олігархізації країни. Продовжується рейдерське захоплення підприємств, але тепер виключно членами «сім'ї». Все це призводить до незадоволення населення й інших олігархічних кланів, що стало однією з причинин Євромайдану.

Після Майдану[ред.ред. код]

З падінням режиму Януковича в 2014 році відбувається[Джерело?] новий етап перерозподілу власності в Україні між фінансово-олігархічними угрупованнями (які заручаються підтримкою діючої політичної «еліти», або самі належать до неї), незважаючи на відкриту військову агресію Російської федерації. Для реалізації цього вони за допомогою впливів через структури, які зокрема належать громадянам РФ та агентурі цієї держави, знижують курс гривні й обезцінюють державні підприємства, щоб подальшу приватизацію здійснити за безцінь, виводять іноземну валюту в офшори тощо.[Джерело?]

Політика все ще діячої посткомуністичної «еліти» спрямована на перешкоджання входу на український ринок інвесторів з інших країн та внутрішнім незалежним інвестиціям.[Джерело?]

Критика[ред.ред. код]

На думку українських дослідників, збереження феодально-олігархічної моделі знижує конкурентоспроможність суспільства, стримує можливості для його сталого та якісного буржуазного розвитку, створює суттєві обмеження для використання творчого потенціалу різних верств населення та загрожує остаточно перетворити Україну на периферійну та відсталу країну Світу[2].

Список українських олігархів[ред.ред. код]

Докладніше у статті Найзаможніші люди України

Фінансово-політичні клани України[ред.ред. код]

Особливість ситуації в Україні полягає в існуванні кількох фінансово-політичних кланів, які виникли за регіональною ознакою. В політичному дискурсі вони отримали назву фінансово-промислових груп. Найпотужніші з них асоціюються з Донецьком, Києвом, Дніпропетровськом і Харковом.

У рамках одного регіону може існувати декілька кланових об'єднань, як, наприклад, два в Донецьку, які сформовані навколо двох потужних корпорацій СКМ (System Capital Management) та ІСД (Індустріальний союз Донбасу). Кожен з них контролює велетенські виробничі ресурси в різних сферах господарства. СКМ володіє металургійними, машинобудівними, хімічними, вугільними підприємствами, енергогенеруючими та енергорозподіляючими потужностями, мобільними та стаціонарними телефонними операторами, банками, медіа-ресурсами і футбольним клубом «Шахтар». Окрім того, це угруповання повністю контролює та фінансує одну з найпотужніших партій в Україні — Партію регіонів.

Кожний із кланів — це політико-економічне угруповання, де економічні ресурси використовуються для розширення політичної влади, а остання, у свою чергу, — для подальшого посилення економічної могутності[2].

Список фінансово-політичних кланів[ред.ред. код]

Список подано за абеткою:

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Віктор Чумак, Hromadske.tv, 15 жовтня 2015 року
  2. а б в г д е ж и Геннадій Коржов. Олігархія як модель обмеженої модернізації // Український соціум. — 2007. — Вип. 1. — С. 104—114.
    Цю ж статтю під іншою назвою було пізніше опубліковано автором в іншому виданні:
    Геннадій Коржов. Олігархічна природа сучасного політичного режиму в Україні // Наукові записки [Національного університету "Острозька академія"]. — 2008. — Вип. 3. — С. 103—117. — (Політичні науки).
  3. US embassy cables: Russia is virtual 'mafia state', says Spanish investigator (англ.)
  4. Бураковський І. Економічна політика України: формальні і реальні альтернативи // Політична думка. — 1999. — Вип. 4. — С. 76—77.
  5. Український олігархат. Накопичення первісного капіталу та стратегія збагачення українських мільярдерів
  6. Каталог финансово-промышленных групп(рос.)
  7. Политики, олигархи и бизнесмены Украины. К.(рос.)
  8. Политики, олигархи и бизнесмены Украины. Ф.(рос.)

Посилання[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]