Федеративна Республіка Німеччина (до 1990)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Федеративна Республіка Німеччина
Федеративна Республіка
Flag of German Reich (1935–1945).svg
 
Flag of Germany (1946-1949).svg
 
Flag of Germany (1946-1949).svg
7 жовтня 19493 жовтня 1990


Flag of Germany.svg
Flag of Germany.svg Coat of Arms of Germany.svg
Прапор ФРН Герб ФРН
West Germany 1956-1990.svg
Карта ФРН (1990 рік)
Столиця Бонн
Мова(и) німецька
Площа 248 577 км² (1990)
Населення 63,25 млн чол. (1990)
Форма правління парламентська республіка

Федерати́вна Респу́бліка Німе́ччина (нім. Bundesrepublik Deutschland, також ФРН або За́хідна Німе́ччина) — прийнята назва Німеччини в період з 7 вересня 1949 року (заснування держави на території Тризонії) до 3 жовтня 1990 року (Воз'єднання Німеччини). В цей період ФРН тільки один раз змінювала кордони: 1 січня 1957 року до неї приєдналася земля Саар.

Історія[ред.ред. код]

Виникнення та формування держави[ред.ред. код]

8 травня 1945 — капітуляція Німеччини. Після поразки у війні Німеччина була окупована союзниками — (СРСР, США, Великобританією та Францією). Після окупації Німеччини саме західна її частина отримала шанс на встановлення демократії. Представники трьох земельних парламентів окупаційних зон Німеччини — американської, британської та французької — розробили у 1948-49 на парламентській раді в Бонні конституцію, згідно з якою новостворена німецька держава мала стати дієвою парламентською демократією з широкими владними позиціями федерального канцлера, якого позбавляли повноважень лише через «конструктивний вотум недовіри», та федеральним президентом з обмеженими компетенціями. На відміну від Веймарської республіки, у ФРН не передбачалося конкурентного законодавства від народу, а відвертих противників демократії Конституція позбавляла основних прав, а партії, ворожі Конституції, заборонялися Федеральним конституційним судом. Підвалини держави були закріплені таким чином, що їх не можна було змінити навіть конституційною більшістю, що робило відхід від демократії неможливим. 20 вересня 1949 на території західних окупаційних зон була утворена Федеративна Республіка Німеччина (ФРН).

Берлінська стіна

7 жовтня 1949 у радянській зоні окупації була утворена Німецька Демократична Республіка (НДР), а у 1952 в новоствореній державі був проголошений курс на будівництво соціалізму, що сприяв легітимізації партійної диктатури марксистсько-ленінського штибу. Розрив з основами націонал-соціалістичного панування мав відбутися класово-політичним шляхом за рахунок експропріації великих землевласників та промисловців. Проте так само, як і в Західній Німеччині, у НДР на керівних посадах були колишні члени НСДАП, що пройшли «денацифікацію», проте їх кількість тут була меншою, а їх справи — менш помітними, ніж у ФРН. 13 серпня 1961 було споруджено «Берлінську стіну» та припинено вільне пересування між Західним і Східним Берліном. До цього дня з НДР на захід втекло до 2 млн чоловік. У 1970 ФРН підписала договори про визнання східних кордонів з СРСР, Польщею і, трохи пізніше, з Чехословаччиною. У 1972 обидві німецькі держави прийняті в ООН.

Об'єднання зі Східною Німеччиною[ред.ред. код]

У 1989 було ліквідовано Берлінську стіну. На перших і останніх вільних виборах до Народної палати 18 березня 1990 більша частина східних німців проголосувала за партії, що вимагали швидкого вступу НДР до Федеративної Республіки Німеччина. Влітку 1990 відбулося остаточне об'єднання двох німецьких держав, а також створення спільного валютного союзу, договірно узгодженого між ними. Паралельно ФРН та НДР домовилися з державами, що несли відповідальність за Берлін та усю Німеччину (США, СРСР, Великою Британією та Францією) про зовнішні внутрішньополітичні умови німецької єдності. Німецьке питання могло бути вирішеним лише за згодою всіх сусідів. Остаточне, закріплене міжнародним правом визнання польського західного кордону по Одеру та Нейсе стало передумовою для возз'єднання Німеччини в межах 1945 року.

Внутрішня та зовнішня політика[ред.ред. код]

За часів Веймарської республіки праві партії мали націоналістичний характер, в той час як ліві дотримувалися політики інтернаціоналізму. У ФРН же сили правого центру, керівником яких був Конрад Аденауер, навпаки, виступали за наднаціональну інтеграцію Західної Європи, при цьому помірковані «ліві» соціал-демократи на чолі з Куртом Шумахером (пізніше — Еріхом Оппенгауером) набули національного профілю, надаючи перевагу питанням возз'єднання Німеччини, а не західній інтеграції. У 1960 СДПН все ж стала на бік Західних договорів, які зробили можливим вступ Англії до НКИ ще у 1895. Лише на підставі визнання Західних договорів соціал-демократи змогли вступити до уряду широкої коаліції у 1966 як молодший партнер, а у 1969 під керівництвом соціал-демократичного федерального канцлера Віллі Брандта розпочати «нову східну політику», що дозволила ФРН зробити свій внесок у послаблення напруженості між Заходом і Сходом, перехід відносин з Польщею завдяки визнанню кордону по Одеру-Нейсе на новий рівень та встановлення договірно врегульованих стосунків зі Східною Німеччиною.

Висока кон'юнктура забезпечила успіх соціальній ринковій економіці, яку запровадив перший Федеральний міністр економіки Людвіг Ерхард: вона дозволила швидко інтегруватися великій кількості вигнанців з колишніх східних регіонів Третього рейху, Судетської області та інших районів східної частини Центральної та Південно-Східної Європи. Вона вирішальним чином сприяла стиранню класових та конфесійних суперечностей, що значно зменшувало привабливість радикальних партій, а великим демократичним партіям — спочатку ХДС і ХСС, а потім СДПН — дозволило перетворитися на всенародні. Але процвітання також надало можливість багатьом громадянам ФРН не ставити самим собі або не дозволяти, щоб їм ставили питання про їх власну роль у період 1933–1945. Філософ Германн Люббе назвав таке ставлення до власного минулого «колективним замовчуванням» та оцінив таке явище як необхідне для стабілізації західнонімецької демократії.

Економіка[ред.ред. код]

Протягом всього післявоєнного періоду в Західній Німеччині не вважалося прийнятним як централізоване економічне планування, так і необмежене вільне підприємництво, в системі соціального ринкового господарства робітники розглядалися як учасники процесу управління промисловим підприємством. В обов'язки федерального уряду входив нагляд за постачанням до підприємств основних продуктів промислового виробництва, таких як вугілля, сталь та електроенергія, а також стимулювання економічного зростання, підтримка стабільного рівня цін та забезпечення сприятливого платіжного балансу. Однак можливості федерального уряду для здійснення ефективного управління економікою були сильно обмеженими через децентралізованість влади ФРН. Центральний банк (Бундесбанк) був незалежним та не підлягав контролю зі сторони уряду. Значну роль в економіці ФРН відігравав банківський капітал, оскільки промисловість країни в значному ступені опиралася на нього. У 1989 інфляція у ФРН становила 3% на рік, а темпи економічного зростання — 4% на рік.

Західна Німеччина була другою після США державою за обсягом імпорту та експорту. За показниками експорту ФРН у 1986 вдалося випередити США, а у 1989 — Японію. Сприятлива динаміка західнонімецького експорту у післявоєнний період, за виключенням економічної кризи 1974-75, була результатом додатнього платіжного балансу та стабільного підвищення курсу марки ФРН.

Транспорт[ред.ред. код]

Післявоєнний розділ країни викликав необхідність кардинальної перебудови всієї транспортної системи Західної Німеччини. Транспортні шляхи, що простягнулися у південному напрямку від Роттердаму та північних портів ФРН, набули першочергового значення, в той час як раніше дуже важливий напрямок із заходу на Берлін та далі на схід втратив своє колишнє значення. Після поділу Німеччини відбувся і поділ систем залізничного транспорту. У Західній Німеччині залізничні шляхи були реконструйовані Федеральною системою залізничних шляхів сполучення («Дойче Бундесбан»). У 1990, до об'єднання Німеччини, залізнична мережа ФРН становила 30 тис. км шляхів, з яких 12 тис. км було електрифіковано, на інших шляхах використовувалися тепловози. У Східній Німеччині, для порівняння, протяжність залізничних шляхів становила майже 14,5 тис. км, з яких 4 тис. км було електрифіковано.

Посилання[ред.ред. код]