Чорногорсько-турецька війна (1876—1878)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Чорногорсько-турецька війна (1876—1878)
Vucji Do flag.jpg
Чорногорський прапор, пошкоджений турецькими кулями в битві біля Вучого Долу
Дата: 28 червня 1876 року - 3 березня 1878 року
Місце: Князівство Чорногорія
Герцеговина
Результат: Перемога Чорногорії
Сторони
ЧорногоріяКнязівство Чорногорія Османська імперія Османська імперія
Командувачі
Нікола I Петрович
Марко Мілянов
Байо Бошкович
Ілія Пламенац
Пеко Павлович
Ахмед Мухтар-паша
Осман Нурі-паша
Селім-паша

Чорногорсько-турецька війна (1876—1878) — (серб. Црногорско-турски рат (1876—1878)) — війна Сербії і Чорногорії за повну незалежність від Османської імперії.

Передумови[ред.ред. код]

У 1875 року у Герцеговині спалахнуло повстання проти османського панування. Згодом воно перекинулось на Боснію. Сербія надавала широку підтримку повстанцям.

Влітку 1876 року князь Мілан Обренович, домовившись з князем Чорногорії Ніколою Петровичем, вирішив розпочати війну з Туреччиною. 28 червня 1876 року, на Відовдан, Сербія оголосила війну Туреччині. Мілан Обренович сподівався на загальнобалканське повстання проти турків. Але Болгарія після жорстокого придушення повстання 1875 року не виступила проти турків. Греція та Румунія також утримались від бойових дій. Всі сили турків були спрямовані проти Сербії та Чорногорії.

Хід війни[ред.ред. код]

Головні сили чорногорської армії (12-16 тис. чоловік), якими командував князь Нікола Петрович, були зосереджені на кордоні з Герцеговиною, а армія чисельністю 10-11 тис. чоловік під командуванням воєводи Байо Бошковича була зосереджена біля південних кордонів Чорногорії.

6 липня чорногорські війська перейшли кордон і вирушили у напрямку Білечі, Гацко та Мостара. Біля Невесиня турецький загін Селім-паші був розбитий, але коли підійшли головні турецькі сили, чорногорці змушені були відступити. Турки, намагаючись догнати відступаючі війська чорногорців, потрапили у засідку біля Вучого Долу 18 липня 1876 року, де зазнали нищівної поразки, втративши більше 3 тис. чоловік, в тому числі двох пашів. Чорногорці знову розпочали наступ на Білечу, але не змогли заволодіти нею, і відступили до своїх кордонів.

На півдні до чорногорців приєднались албанські повстанці. У битві на Фундині 2 серпня 1876 року турецькі війська були розбиті. Але через значні втрати чорногорці не могли продовжувати наступ.

Після поразок сербської армії восени 1876 року Росія висунула Туреччині ультиматум із вимогою укласти мирний договір із Сербією та Чорногорією. Проте переговори велись із кожною країною окремо. 27 лютого 1877 року Сербія уклала з Туреччиною мирний договір. Проте Чорногорія продовжувала бойові дії.

Тим часом, Росія, уклавши таємну угоду з Австро-Угорщиною (за якою Боснія і Герцеговина відходила у сферу інтересів Австро-Угорщини), 24 квітня 1877 року вступила у війну з Туреччиною. Чорногорія теж поновила активні бойові дії.

Щоб остаточно ліквідувати загрозу з цього боку, 40-тисячна турецька армія під командуванням Сулейман-паші розпочала наступ на Чорногорію з Герцеговини. Назустріч їй рухалась армія з албанського напряму. Наступ розпочався 4 червня 1877 року, але найважчі бої тривали з 18 до 26 червня. Вони увійшли в історію Чорногорії як «дев'ять найкривавіших днів» (серб. девет крвавијех дана). З великими втратами Сулейман-Паша пробився до Спужа, де з'єднався з армією, яка наступала зі сторони Албанії. Над столицею Чорногорії, Цетинє, нависла загроза нападу. Але в цей час російські війська форсували Дунай, і Туреччина змушена була перекинути війська Сулеймана-паші на болгарський фронт.

Після цього улітку 1877 року чорногорські війська перейшли у наступ і захопили Никшич та Білечу, але далі наступ на Боснію і Герцеговину зіштовхнувся з австро-угорським спротивом і був припинений. Тоді чорногорські війська вирушили на південь, де захопили Подгорицю, Бар (10 січня 1878 року), Ульцинь та інші міста, що дало Чорногорії вихід до Адріатичного моря.

Наслідки[ред.ред. код]

30 січня між Чорногорією та Туреччиною було укладене перемир'я, а 3 березня — Сан-Стефанський мирний договір. За його умовами Чорногорія отримувала повну незалежність від Туреччини та значні територіальні надбання. Проте на Берлінському конгресі умови цього договору були суттєво переглянуті. Відповідно до підписаного договору Чорногорія визнавалась незалежною державою, але її територіальні надбання були значно зменшені. Чорногорія зберігала вихід до моря, але без права тримати військовий флот. Австро-Угорщина отримала контроль над чорногорським морським узбережжям, а також право тримати війська у Новопазарському Санджаку, розташованому між Сербією та Чорногорією, який залишався у складі Туреччини.

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]