Автокефалія

Автокефалія (від грец. αυτός — сам та κεφαλή — голова) — це статус помісної церкви, як самокерованої, незалежної частини Вселенської Православної Церкви, що очолюється патріархом або архієпископом чи митрополитом. Етимологія слова буквально означає сам собі голова. Всі Автокефальні церкви занесені в спеціальний список - Диптих.

Суть

Автокефальна Православна Церква — це помісна Православна Церква до юрисдикції якої належить певна територія, на якій не повинні діяти інші помісні Церкви без згоди предстоятеля церкви. Нижчі права має автономна Церква. Автокефальна Церква не є ні ієрархічно, ні адміністративно частиною іншої Православної Церкви, а є самокерованою частиною Вселенської православної Церкви.

Канонічне право розглядає автокефалію як інструмент управління помісною церквою. Буквально «автокефалія» значить, що помісна церква має «власну голову». Це означає, що автокефальна церква обирає власного очільника, який, зі згоди місцевого синоду, висвячує єпископів власної церкви, не будучи підзвітним жодній зовнішній еклезіальній владі.

Умови надання автокефалії

Канони Православної Церкви не дають прямого визначення способу проголошення автокефалії тієї чи іншої Церкви. Різні Помісні Церкви мають різні погляди на вирішення цього питання. Теми «автокефалія та спосіб її проголошення; автономія та спосіб її проголошення» так і не були розглянуті на Всеправославному Соборі. Через відсутність канонів, які визначають власне спосіб проголошення автокефалії, порушити їх неможливо. Тому кожна автокефальна Церква діє канонічно, якщо проголошення її автокефалії відбулося згідно із тими канонічними правилами, які опосередковано стосуються питання автокефалії, а також у відповідності до історичної традиції.

• Автокефальною може бути лише та Церква, яка доросла до самостійного буття, має внутрішні можливості існувати незалежно від іншої церковної влади. Для цього потрібна наявність щонайменше трьох єпископів, два з яких, в разі смерті одного з ієрархів, можуть поставити його наступника.
• Автокефальною може бути лише та Церква, яка має достатню кількість пастирів і пастви, для того, щоб її служіння звершувалося нормально.
• Автокефальна церква має мати політичну незалежність народу, серед якого відповідна Церква несе своє служіння. Під час прийняття рішення про автокефалію береться до уваги думка державної влади відповідної країни.
• Спільна воля єпископату, духовенства і мирян відповідної Церкви, виражена через постанову Помісного Собору. Після прийняття соборного рішення про автокефалію воно проходить процес визнання з боку Матері-Церкви та інших Помісних Православних Церков.

Право проголошення автокефалії, за наявності належних умов і підстав, однією з яких є відповідна державно-адміністративна незалежність, належить Собору Церкви, яка проголошує свою автокефалію, а право першою визнати цю автокефалію належить Матері-Церкві.

Історія

Автокефалія – одна з найстаріших інституцій церкви. Вона пережила найбільше історичних трансформацій. Спершу всі церковні спільноти, як правило, були автокефальними – не в сенсі автократії, а в тому сенсі, що вони не мусили звітувати перед іншими спільнотами. Зі зростанням церкви більшість спільнот стали підзвітними вищим спільнотам і в такий спосіб втратили свою автокефалію. Незалежність зберегли тільки обрані спільноти, які опікувалися іншими спільнотами, насамперед у питаннях висвячення єпископів та суду над єпископами. Так автокефалія перейшла від спільнот до надспільнотних структур. Автокефалію надспільнотних структур було замислено як канонічну інституцію, що мала допомогти церкві підтримувати порядок та єдність. Втім, із плином часу автокефалія часто ставала жертвою маніпуляцій з боку політичної влади, зі згоди відповідних церковних структур, і була спрямована на досягнення радше політичних цілей, ніж еклезіальної єдності.

Автокефалія пережила багато трансформацій та криз. У певні історичні періоди вона майже зникала, а в інші отримувала надзвичайну владу. Упродовж свого тривалого історичного шляху вона набувала різних форм і зазнавала різних тлумачень. Попри важливість цієї інституції, вона залишається малодослідженою.

Автокефалію часто представляють у канонічному світлі, як категорію канонічного права. Деякі вважають її адміністративною інституцією. Також існує точка зору, що ототожнює автокефалію з національною державністю. Усі ці підходи мають рацію, тож на них має зважити кожен, хто береться за серйозне вивчення автокефалії. Втім, всього цього недосить. Упродовж століть своєї еволюції автокефалія була чинником зміцнення політичної незалежності держав, засобом translatio imperii, інструментом розбудови культурної та національної ідентичності народу, й нарешті символом деімперіалізації та індигенізації церкви.

У канонах церкви перші віддалені згадки про автокефалію можна натрапити в рішеннях резолюція Ефеського собору (431) «єпископи Кіпру можуть самі здійснювати висвячення» (канон 8).

	Еклезіальні права, і насамперед ті, що стосуються кордонів, зазвичай змінюються разом з політичною владою та управлінням
— Патріарх Фотій (810-891)

».1019

Перші автокефальні церкви виникли на території Римської імперії та в сусідніх з нею державах. У 4 столітті існувало п'ять автокефальних церков (Пентархія): Римська, Константинопольська, Олександрійська, Антиохійська та Єрусалимська. Пізніше від Антиохійської відділились Кіпрська та Грузинська.

У 11 столітті відбувся розкол між Римською Церквою і рештою помісних Церков. Після нього Римська Церква пішла своїм власним шляхом розвитку, прийняла нові догмати і т. д

У 19-20 століттях виникло ряд автокефальних Церков у Східній Європі: Сербська, Болгарська, Румунська, Польська, Албанська, Чеських Земель і Словаччини.

У середині 20 століття Московський Патріархат дарував автокефалію своїм єпархіям на території Північної Америки і була створена Православна Церква Америки. Ця автокефалія (тобто сам статус) не була визнана рядом інших помісних Церков, зокрема грецької традиції, але ПЦА перебуває у євхаристійному спілкуванні з усіма іншими помісними Церквами і є частиною Вселенської Православної Церкви.

Історія свідчить, що автокефалія проголошувалася самою Церквою, яка її добивалася, а лише потім, раніше або пізніше, визнавалася з боку інших Помісних Церков. Одним з вирішальних факторів проголошення автокефалії є відповідні політичні умови, зокрема — незалежність того народу, серед якого Помісна Церква несе своє служіння. Найактивнішу роль у питанні проголошення автокефалії багатьох Церков відігравала державна влада та патріотичні політичні сили. У випадку з Сербською та Болгарською Церквами за проголошення автокефалії на ієрархію і навіть народ накладалися анафеми, що не стало перешкодою у майбутньому відновити євхаристійне єднання, а всі анафеми та заборони віддати забуттю. Не зважаючи на невизнаний статус автокефалії, на існування паралельної ієрархії або й анафеми, накладені на ієрархів автокефальної Церкви, у відповідних Помісних Церквах продовжувалося благодатне життя, звершувалися всі таїнства і вони належним чином несли своє служіння серед відповідного народу.

Автокефальні Церкви

• Константинопольська Православна Церква (Вселенський Патріархат, більше 2 млн. чол.)
• Олександрійська Православна Церква (Олександрійський Патріархат, близько 80 тис. чол.)
• Антиохійська Православна Церква (Антиохійський Патріархат, 1 млн. 370 тис. чол.)
• Єрусалимська Православна Церква (Єрусалимський Патріархат, 50 тис. чол.)
• Російська Православна Церква (Московський Патріархат, 50 млн. чол.)
• Сербська Православна Церква (Сербський Патріархат, 8 млн. чол.)
• Румунська Православна Церква (Румунський Патріархат, 16 млн. чол.)
• Болгарська Православна Церква (Болгарський Патріархат, близько 6 млн. чол.)
• Грузинська Православна Церква (Грузинський Патріархат, 3.5 млн чол.)
• Кіпрська Православна Церква (420 тис. чол.)
• Елладська Православна Церква (Грецька Православна Церква, близько 8 млн. чол.)
• Польська Православна Церква (500 тис. чол.)
• Албанська Православна Церква (700 тис. чол.)
• Православна Церква Чеських Земель і Словаччини (понад 150 тис. чол.)
• Православна Церква в Америці (близько 1 млн. чол.)
• Православна церква України (близько 20 млн. чол.)

Автономія

Статус автономії відрізняється від автокефалії тим, що предстоятель автономної Церкви після обрання повинен бути затверджений (висвячений) патріархом однієї з автокефальних Церков.

У сучасній Російській православній церкві (Московський Патріархат) також є так звані "самоврядні церкви", такі як Українська православна церква (Московський патріархат), крім того є ще кілька церков, які РПЦ називає "автономними", такі як Японська православна церква, яку до 2011 року не вважали складовою частиною Московського патріархату.

Див. також

• Канонічне право
• Церковне звичайне право
• Статути церковні
• Томос
• Об'єднання православних церков України
• Автономія (православ'я)

Посилання

• Автокефалія // ВУЕ
• http://www.orthodoxwiki.org/Autocephaly
• М. М. Закович. Автокефалія // Енциклопедія сучасної України / ред. кол.: І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : Інститут енциклопедичних досліджень НАН України, 2001­–2023. — ISBN 966-02-2074-X.