Аристотелізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Аристотель, картина Франческо Гаєза

Аристотелізм (укр. арістотелізм[1]) — система мислення, яка в загальному слідує принципам і вченню Аристотеля, особливо що стосується особистої та суспільної етики (а так й політики) і тлумачення властивих людині благ. Етичні принципи Аристотеля яскраво вираженні в одному з його відомих творів — Нікомаховій етиці.

Аристотель розглядав філософію як подвійне заняття: практичне і теоретичне. Практична філософія охоплює етику і політику, а теоретична — логіку і фізику. Метафізика розглядається як наука про субстанції, яка має внутрішнє притаманні ній принципи спокою і руху. Душею Аристотель вважав те, завдяки чому людина живе, відчуває і розуміє. Звідси душі приписуються принципи і спосібності їстивні, чуттєві і інтелектуальні. Далі, він розглядав душу двійною — раціональною і ірраціональною, в деяких людях піднімаючою почуття над розумом. Аристотель визначав мудрість як науку про першопричини. Чотирма головними розділами його філософії були — діалектика, фізика, етика і метафізика. Бог визначався ним як Перший Рушій, найкраща серед істотностей, нерухома субстанція, віддалена від чуттєвих речей, позбавлена тілесних кількостей, неділима і не маюча частин. Платонізм базується на апріорному міркуванні, а аристотелізм — на апостеріорному розмірковуванні. Аристотель вчив свого учня, Олександра Македонського, що, якщо він не зробив добре діло, день пропав для нього. Серед учнів Аристотеля були Теофраст, Стратон, Лікон, Арістон, Критолай і Діодор.

Арістотелізм в Україні[ред.ред. код]

Перша згадка про Арістотеля в Київській Русі знаходиться у «Посланні пресвитерові Фомі» Клима Смолятича[2]. Окремі ідеї переповідаються в «Молінні Данила Заточеника», в «Ізборнику Святослава» та ін. творах. Давньокиївські вчені вивчали логіку за «Джерелом знань» Йоанна Дамаскіна, де викладалося арістотелеве вчення про поняття.

Увага до вчення Арістотеля на українських землях з’являється в другій половині XV ст., староукраїнською мовою перекладено медичну енциклопедію «Арістотелеві врата», поширюються переклади і компіляції з арабо-єврейських філософських творів Мойсея Маймоніда («Логічний словник», виклад формальної логіки Арістотеля) і Аль-Газалі («Логіка Авіасафа»), «Космографії» Іоанна де Сакробоско. Українські читачі XV — XVI ст. могли познайомитися з майже повним змістом «Органону» Арістотеля, зокрема теорією силогізмів. Вплив арістотелівських ідей значно посилився в XVI — XVII ст. внаслідок переорієнтації української культури на Західну Європу. До етичних і політичних аспектів зверталися діячі братського руху. Вчення викладалося у братських школах, Острозькій колегії, Києво-Могилянській академії та ін. навчальних закладах України. В основі філософських курсів Києво-Могилянської академії, зразком для яких були курси західноєвропейських університетів, лежав переважно схоластизований арістотелізм («Підручник логіки» Й. Кононовича–Горбацького, «Нарис усієї філософії» І. Ґізеля). Своєї вершини арістотелізм у Києво-Могилянській академії досягає наприкінці XVII ст., особливо в працях Йоасафа Кроковського і Стефана Яворського, та першій половині XVIII ст. (Ф. Прокопович, М. Козачинський[3], Г. Кониський та ін.).


Сучасний аристотелізм[ред.ред. код]

Найвідомішим сучасним аристотелійським філософом є Аласдер Макінтайр (англ. Alasdair MacIntyre), особливо знаний за внесок у відродження етики чеснот у своїй книзі «Після Чесноти», Макентайр переглядає аристотелізм з аргументом, що найвищі земні блага, які є внутрішніми для людських істот, актуалізуються через участь у суспільних діях. Він протиставляє аристотелізм управлінським установам капіталізму і його положенню, а також суперницьким традиціям, що включають Давида Г'юма і Ніцше, які відкидають ідею благ і чеснот, властивих суто людині, узаконюючи замість того капіталізм. Отже, за Макінтайром, аристотелізм не є тотожним із західною філософію в цілому, а скоріш це — "на даний час найкраща теорія, включаючи найкраще тлумачення, що робить дану теорію найкращою як і політично так і соціально, і яка була окреслена як новий «революційний аристотелізм.»[4] Це можна протиставити більш загальноприйнятим, аполітичним і дієво консервативним використанням Аристотеля, скажімо, Гадамером і Макдоуеллом.[5]

Примітки та джерела[ред.ред. код]

  1. Російсько-український словник: У 4-х тт. / НАН України; Інститут української мови; Укл.: І. С. Гнатюк, С. І. Головащук, В. В. Жайворонок та ін. — К.: Знання, 2011. — Т. 1. А-Й. — С. 60. — (Серія «Академічні словники»).
  2. «...викладав я Гомера, і Арістотеля, й Платона, які серед грецьких стовпів найславетнішими були». Послання пресвітерові Фомі / Історія релігії в Україні. — Т. 1. — С. 365 — 367 (Пер. Б. Лобовика).
  3. Козачинський Мануїл. Філософія Арістотелева по умствованію періпатетиков изданная. — Львів, 1745
  4. Alasdair MacIntyre, 'An Interview with Giovanna Borradori', in Kelvin Knight (ed.), The MacIntyre Reader, Polity Press / University of Notre Dame Press, 1998, p. 264.
  5. Kelvin Knight, Aristotelian Philosophy: Ethics and Politics from Aristotle to MacIntyre, Polity Press, 2007.

Література[ред.ред. код]

  • Паславський І. Платонізм і арістотелізм у філософській культурі України XI–XVIII століть // Київська церка: Альманах християнської думки. — Львів, 2000. — № 3. — С. 31-41.
  • Черник Л. Арістотелізм у Києво-Могилянській академії: Автореф. дис... канд. філос. наук: 09.00.05 / Л.З. Черник ; Львів. нац. ун-т ім. І.Франка. — Л., 2000. — 16 с. (nbuv.gov.ua)
  • Черник Л. Роль арістотелізму в становленні української професійної філософії // Серія філософські науки. Вісник Львівського університету. — Львів. — 1999. — С. 32-37.
  • Петрінко В. Арістотелізм і арабо-мусульманський світ (VIII-XII ст.) // Науковий Вісник УжДУ. Серія Історія. — 1999. — №3. — С.80-84.


Посилання[ред.ред. код]

Аристотель Це незавершена стаття з філософії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.