Барбарис

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Барбарис
Барбарис звичайний
Барбарис звичайний
Біологічна класифікація
Домен: Ядерні (Eukaryota)
Царство: Зелені рослини (Viridiplantae)
Відділ: Streptophyta
- Судинні (Tracheophyta)
- Насінні (Spermatophyta)
- Покритонасінні (Magnoliophyta)
Родина: Барбарисові (Berberidaceae)
Триба: Барбарис (Berberis)
{{{subdivision_ranks}}}
175 видів
Посилання
US-NLM-NCBI-Logo.svg NCBI: 22774
Wikispecies-logo.svg Віківиди: Berberis

Барбари́с (Berberis) — рід листопадних або вічнозелених колючих кущів родини барбарисових, який налічує близько 450 видів, поширених по всій земній кулі (крім Австралії). Назва походить від латинського «beiberi», що означає «ведмежа ягода».

Ботанічні характеристики[ред.ред. код]

Будова і життєдіяльність[ред.ред. код]

Кущі барбариса — листопадні або ж вічнозелені. У цьому численному роду є і велетні, і карлики — від 30 см до 3 м. Високі барбариси найчастіше — розлогі кущі зі схиленими донизу гілками, хоча є серед них група з прямими, вертикальними пагонами. Карликові барбариси переважно мають компактну, щільну, кулеподібну форму крони.

Листя — переважно просте, продовгувате, зубчате по краям, розташоване пучками на вкорочених гілочках в пазухах простих або трироздільних колючок (видозмінених листків). Колір листків барбарисів може бути різний: жовтий, пурпуровий, зелений з яскравими білими плямами (сорт «Kelleris»), пістрявий (пурпуровий з білими, рожевими і сірими плямами – сорт «Harlequin») чи з облямівкою.

Квіти — дрібні, духмяні, золотаво-жовті, в китицях. Пелюсток і тичинок — 6. Квітнуть барбариси дуже ефектно. Дрібні квіточки, схожі на сферичні дзвіночки, повністю вкривають гілки з середини травня. У спекотливу погоду вони поширюють солодкуватий, терпкий аромат. Кожна пелюстка має два нектарника в основі — вони виділяють прозорі краплини, які приваблюють комах. Рясно квітнуть барбариси не тільки на сонці, а і у напівтіні.

Плоди — однонасінні ягоди, різноманітні за формою і забарвленням. Після листопаду вони переважно ще довго, до весни, лишаються на кущах. Птахи ягоди бурбарису їдять рідко, хоча вони і не отруйні.

Розмноження[ред.ред. код]

Барбарис розмножується насінням. Штучно його також розводять кореневими живцями і поділом куща.

Барбариси не можна саджати поряд із зерновими культурами — кущ є проміжним господарем гриба Puccinia graminis і може заразити посіви лінійною іржею хліба.

Барбариси добре переносять умови міста, не бояться вітру, засухостійкі, невибагливі до ґрунту — не витримують лише застійного зволоження.

Барбариси — світлолюбні, але витримують і деяке затінення.

Поширення[ред.ред. код]

У світі нараховується понад 450 видів барбарису. Більшість з них поширені в Азії, деякі види — в Америці, Європі і Африці. Близько 90 з них інтродуковані в Україні, у додаток до двох аборигенних видів — барбарису звичайного (Berberis vulgaris), який у дикорослому виді поширений по всій країні, та барбарису східного (Berberis orientalis), що зустрічається лише в Криму [1].

У високогір'ях деякі види барбарису піднімаються до 1800 метрів над рівнем моря. Один вид — барбарис амурський (Berberis amurensis) — росте на Далекому Сході.

Хвороби та шкідники[ред.ред. код]

  • Борошниста роса барбарису. Її збудник — гриб з роду мікросфера. На верхній та нижній стороні листків, пагонів чи плодів з’являється білий борошнистий наліт. Він складається з грибниці-міцелію та спор, які постійно уражують молоді пагони та кущі. Проти неї проводять обприскування розчином колоїдної сірки та вапна. Дуже уражені пагони і листки спалюють.
  • Стеблова іржа — характеризується появою навесні на молодих листках куща з верхнього боку — яскравих оранжевих плям. З нижнього – випуклих подушок, в яких визрівають спори. Кущі обприскують розчином колоїдної сірки. Барбарис Тунберга іржою не уражується.
  • Плямистість листків — спричиняє її кілька грибів-збудників. На листках з’являються різні за формою і кольором плями, листки сохнуть та опадають. Кущі обприскують оксихлоридом міді.
  • Всихання пагонів — може спричинити більше 14 видів грибів-збудників, які розвиваються як під корою, так і на її поверхні. У кущів всихає, опадає листя і відмирають окремі гілки. Поширення хвороби може зупинити своєчасне обрізання хворих пагонів.
  • Бактеріоз — викликає бактерія роду псевдомонас. На листках і молодих пагонах спочатку з’являються темні, водянисті плями. Потім вони тріскаються, утворюють здуття і напливи бурого кольору.

Практичне використання[ред.ред. код]

Медицина[ред.ред. код]

Квіти барбариса звичайного

Як лікарська рослина барбарис відомий здавна. Під час розкопок в Єгипті знайдені глиняні дощечки клинописної бібліотеки (650 років до нашої ери), які прославляють ягоди барбарису як засіб для «очищення крові»[1]. Ще раніше лікарські властивості цієї ягоди були відомі в Індії.

В сучасній медицині використовують настоянку листків барбарису звичайного і амурського (вони містять алкалоїдиберберин, оксиконтин, бербамін та інші, які знижують артеріальний тиск і регулюють серцеву діяльність) — проти маточних кровотеч. Настоянка стимулює скорочення м’язів матки, звужує судини і прискорює сгортання крові. Також її застосовують як жовчогінний засіб при хронічному гепатиті, холециститі, жовчнокам’яній хворобі[2].

Промисловість[ред.ред. код]

Із кори та коренів барбарису видобувають жовту фарбу. А деревина барбарису — жовта і дуже тверда — використовується для дрібних токарних виробів.

Кулінарія[ред.ред. код]

Ягоди барбарису використовують в кулінарії. З них готують мармелад, квас, кисіль, сік, кислий смак якого втамовує спрагу. Барбарисовий сік змішують з іншими соками, додають в компоти та морси. З барбарису варять варення, яке має єдиний недолік — великі кісточки.

В кулінарії мелений засушений барбарис — поширена приправа, вона найбільше підходить до страв з рису та баранини. В асортименті кондитерських фабрик є льодяники «барбарис», які в народі називають «барбариски».

Також барбарис — дуже гарний медонос, дає багато нектару бджолам в травні і червні. Він квітне протягом 15-25 днів. Поруч з липовим, гречаним, квітковим виділяють і барбарисовий мед.

Озеленення[ред.ред. код]

Введення барбарису в культуру садів почалося в XVIII столітті. Але згодом стало відомо, що на нижньому боці його листків навесні нерідко розвивається грибок іржі, який уражує посіви зернових культур і кормові трави. Тому на кінець XIX століття різко зменшились сільські насадження барбарису[1].

Окультурено близько 45 його видів. Вони мають господарське значення як ягідні кущі. Також барбариси популярні серед садівників. Як декоративний чагарник найпоширеніший барбарис звичайний (Berberis vulgaris), який часто розводять для утворення «живих» парканів. Кущі виростають заввишки до 3 м, густі і непролазні. Колючки барбарису за своєю жорсткістю подібні до колючок глоду (рос. боярышник)

Барбариси гарно обрізаються. Декоративні форми можна стригти практично у будь-яку пору року.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Зуев Д.П. Дары русского леса. — 5-е изд. — М.:Лесная промышленность, 1988. — С. 146.
  2. Большая советская энциклопедия

Посилання[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Аксенов Е. Аксенова Н. Декоративные растения — Т. 1 (Деревья и кустарники). Энциклопедия природы России. — М.: ABF, 1997. — 560 с.
  • Александрова М.С. Аристократы сада: красивоцветущие кустарники. — Москва: Фитон +, 1999. — 192 с.
  • Бондорина И. А. Сапелин А. Ю. Декоративно-лиственные деревья и кустарники для климатических условий России. — Кладезь-Букс, 2004. — 144 c.
  • Гайнер Карин, Вебер Ангелика. Цветы, декоративные кустарники и деревья в нашем саду. — М.: Интербук-бизнес, 1998. — 384 с.
  • Гродзинский М. Декоративные растения открытого и закрытого грунта. — Киев: Наукова Думка, 1985. — 288 с.
  • Деревья и кустарники СССР. — М., 1966.
  • Дьякова Т.Н. Декоративные деревья и кустарники. — Колос, 2001.
  • Иванова И.В. Приусадебное хозяйство. Декоративное садоводство. — М.: ЭКСМО-Пресс, Лик пресс, 2000. — 664 с.
  • Лучник А.Н. Энциклопедия декоративных растений умеренной зоны. — М.: Институт технологических исследований, 1997. — 464 с.
  • Филлипс Р. Рикс М. Декоративные растения в вашем саду. — М.: БММ АО, 1999. — 320 с.
  • Шиманюк А. П. Дендрология. — М., 1967.