Мило
Ми́ло — розчинна у воді мийна речовина; як хімічний продукт являє собою відносно складне з'єднання жирних кислот з лугами, а за своєю будовою відноситься до класу солей. Випускається в твердому стані, рідкому, а також у вигляді порошку і гранул.
Зміст |
Історія[ред.]
Історичні джерела вказують на те, що мило виготовлялося ще в стародавньому Шумері в Вавілоні (близько 2800 р. до н. е.). Описи технології виготовлення мила знайдені в Месопотамії на глиняних табличках, що належать приблизно до 2200 р. до н. е. Єгипетський папірус середини другого тисячоліття до нашої ери свідчить, що єгиптяни регулярно милися з використанням мила. Широко використовувались подібні мийні засоби і у Стародавньому Римі.
Легенда свідчить, що латинське слово лат. sapo (мило) походить від назви гори Сапо в древньому Римі, де відбувалися жертвоприношення богам[Джерело?]. Тваринний жир, що виділяється при спалюванні жертви, накопичувався і змішувався з деревною золою багаття. Отримана маса змивалася дощем в глинистий ґрунт берега річки Тібр, де жителі прали білизну і, природно, спостережливість людини не упустила того факту, що завдяки цій суміші одяг відпирався набагато легше.
Тверде мило було винайдене у 1170 році і походить від латинського sapo (суміш жиру і попелу).[1]
Створення милоподібної напіврідкої речовини "сапо" дало можливість жінкам використати її не лише для прання, але й для косметичних цілей: укладки волосся, фарбування. Проте ефект не був довготривалим, оскільки при попаданні на цю суміш води, утворювалася густа піна і фарба легко змивалась. Пізніше римляни стали використовувати для варіння жири та природну соду, без золи. Таку суміш змішували і тримали на вогні до повного випаровування води, в результаті чого виходили тверді шматки мила. Але мило виявилося таке жорстке, що його використовували тільки для прання.
В Європі і США безперервний процес миловаріння в промислових масштабах з'явився в кінці 1930-х років разом з безперервним процесом гідролізу (розщеплення) жирів водою і парою під високим тиском у миловарних вежах.
Технологія виготовлення[ред.]
У хімічному відношенні основним компонентом твердого мила є суміш розчинних солей вищих жирних кислот. Зазвичай це натрієві, рідше - калієві і амонієві солі таких кислот, як стеаринова, пальмітинова, міристинова, лауринова і олеїнова. Додатково в складі мила можуть бути й інші речовини: наповнювачі, барвники, ароматизатори, дезинфікуючі та лікувально-профілактичні додатки (борна кислота, тимол, гліцерин, хна, ланолін, дьоготь березовий, сірка, спермацет, гексаметафосфат та ін.). Важливими якостями мила є: розчинність у воді, мийна здатність, мило повинно нормально стиратись (має бути невеликий розхід мила) і утворювати при цьому хорошу піну, не повинно розкисати і розпливатись.
Мило виготовляють кип'ятінням у воді жирів разом з такими лугами, як гідроксид натрію (каустична сода) і гідроксид калію. Жири виділяють з продуктів рослинного походження (бавовникова, пальмова або соєва олії), також тваринних продуктів, наприклад з свинячого сала, яловичого чи баранячого жиру або риб'ячого жиру. При кип'ятінні жирів разом з лугами утворюється гліцерин і солі жирних кислот (мило). Натрієві мила більш густі і, як правило, тверді; калійні мила більш м'які, або взагалі рідкі.
Подальший етап виготовлення включає очищення мила від залишку солей типу хлориду натрію і лугів типу гідроксиду натрію, а також від гліцерину.
До туалетних сортів мила додають барвники, ароматизатори, інертний наповнювач (каолін) та ін. Господарське мило містить невелику кількість надлишкового лугу.
Примітки[ред.]
- ↑ Чернієнко Г. З досвіду перекладача французької художньої прози / Вісник Київського національного університету імені Тараса Шевченка. - 2009, № 42. Наукова періодика України. ISSN:1728-3817
Посилання[ред.]
- (відео) Discovery Canel «Як це зроблено. Мило» (рос.)
Див. також[ред.]
|
|||||||||||||||||||||||||
