Російський націоналізм

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Російський націоналізм — ідеологія та напрям політики, основним принципом якої є тезис про цінності російського народу, як найвищої форми суспільної єдності. У своїй основі сповідує вірність російському народу, роботу на його користь, економічний, культурний і політичний прогрес російського народу.

Російська імперія[ред.ред. код]

19-v 2h Vasnetsov.jpg Suvorov's museum (Saint Petersburg).jpg Russian poster WWI 060.jpg
В. М. Васнецов, Вітязь на роздоріжжі, 1882, Російський музей. Зразок російського націонал-романтичного модерну. Музей Суворова у Санкт-Петербурзі, побудований у руському стилі. Плакат часів Першої світової війни.

Націоналізм з'явився у Росії у другій половині XVIII століття, у зв'язку із зацікавленістю кругів вищого суспільства течіями західноєвропейської філософії та політичною думкою. Спочатку під нацією розуміли культурну та інтелектуальну еліту (переважно дворянство) у рамках існуючого порядку. Наприклад, у своїй передмові до трагедії «Дмитрій Самозванець» (1771) А. Сумароков називає основою російської нації те, що доля рабів - послух, царя - влада, а "синів вітчизни" (тобто еліти) — піклування про державу. Націоналізм трактувався у дусі примордіализму, що стимулювало зацікавленість до історії Росії та її культури.

Через відсутність у російській мові точного еквіваленту понять, пов'язаних з націоналізмом, довгий час використовувалися французькі терміни, хоча спроби перекладу робилися не один раз. Так, Вяземський перекладав фр. nationalité як «народність»[1].

У період правління Петра I досягнення Росії викликали у світі захоплення і сподвижники царя також доброзичливо дивилися на європейців як на рівних. Як писав у 1791 Н. М. Карамзін,

Хто у мирі та любові уміє жити з собою,
Той радість і любов у всіх країнах знайде.[2]

Але до кінця XVIII століття навколо відносин до Заходу виникли розбіжності. Нестача рівності, свободи та поваги до особистості на батьківщині у порівнянні із західними країнами викликало у російських патріотів відчуття сорому. Цей удар по національній гордості призвів до виникнення двох протиборчих одна одній груп. Західники (починаючи з Радищева) вважали, що Росія повинна йти за прогресивними й ліберальними силами по тому ж шляху, по якому пішла Західна Європа та США. Слов'янофіли не погоджувалися бачити Захід лідером і тим паче взірцем для наслідування. Вони вірили, що у Росії особливий шлях у зв'язку з її географічним розміщенням, авторитарним і православним минулим.

Рада Російської національної фракції у Державній Думі III скликання. Д.Н. Чихачов, Єпископ Євлогій, П.Н. Балашов, П.Н. Крупенський, О.О. Потоцький

Слов'янофіли приписували російському характеру терплячість, жагу істини, спонтанність, сердечність, душевність, великодушність, безрозмірність, соборність (схильність приймати рішення колективно). Це протиставилося узагальненому західному характеру, якому начебто були притаманні жадібність, брехливість, егоїзм, холодний розрахунок. Багато хто приписував росіянам і негативні риси: лінь, пияцтво, обломовщину, відданість господарю, неповага до себе та інших. «Руська душа» пов'язувалася з руською кров'ю та ґрунтом, тому вважалося, що її носієм у чистому вигляді є селяни.[3]. Інтелектуальна еліта бачила свою місію у відтворенні масових стереотипів, побудові на них нових ідей та нав'язуванні їх масам. Однак російський націоналізм залишався ідеологією еліти аж до появи масових суспільних течій на початку XX століття.

Оскільки Росія була імперією, влада вороже ставилася до національних меншин і спиралася на етнонаціоналізм російської більшості. При цьому вона намагалася використовувати націоналізм меншин в інших державах у своїх зовнішньополітичних інтересах. Так, вона підтримувала панславізм в Австро-Угорщині й Османській імперії, незважаючи на відповідне насторожене чи вороже ставлення.

На початку XX століття з'явилася суспільно-політична організація Російські збори. Пізніше, під час революції 1905 та створення державної думи виник ряд російських націоналістичних політичних організацій: Союз російського народу, Російський народний союз імені Михайла Архангела, Всеросійський національний союз, Вітчизняний патріотичний союз.

У Державній Думі Російської імперії III скликання національна фракція була другою по чисельності після "октябристів".

Радянський період[ред.ред. код]

Stolypin monument Kyiv 3.jpg Christ saviour explosion.jpg SegundoCongresoDelCominternLeninKárajanBujarinZinoviev19200719.jpg
Знищення памятника Столипіну у Києві. 1918. Знищення Храма Христа Спасителя у Москві. 1931 2-й конгрес Комуністичного Інтернаціоналу. 1920.

Сучасність[ред.ред. код]

У 2007 президент Путін поставив перед ФСБ задачу суворо протидіяти націоналізму.[4] У 2009 президент Мєдвєдєв, виступаючи на розширеній колегії ФСБ, указав, що "у числі першочергових задач залишається і жорстка протидія націоналізму й екстремізму."[5] У 2011 році на зустрічі з представниками ветеранських організацій Путін заявив, що ветеранські організації Росії повинні приймати участь у патріотичному вихованні молоді та протидіяти націоналістичним ідеям.[6]

Примітки[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]