Москвофільство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Москвофільство[1] (москалефільство[2], русофільство) — мовно-літературна і суспільно-політична течія серед українського населення Галичини, Буковини і Закарпаття у 18191930-х рр. Обстоювала національно-культурну, а пізніше — державно-політичну єдність з російським народом і Росією.

Основні передумови виникнення москвофільства: втрата українським народом власної державності, багатовікове іноземне поневолення, роздрібненість і відокремленість окремих земель, денаціоналізація освіченої еліти та низький рівень національної самосвідомості мас .

Перші прояви москвофільства у Закарпатті сягають кінця 18 — початку 19 ст., коли звідти до Росії переселилися відомі вчені й громадські діячі І. Орлай, М. Балудянський, В. Кукольник, П. Лодій, які зайняли високі посади в російських урядових та наукових інституціях й користувалися великим впливом при царському дворі. Підтримуючи постійні стосунки зі своєю батьківщиною, вони сприяли зростанню там зацікавленості Росією, особливо її культурним життям, мовою і літературою.

Після входження Галичини 1772 р. і Буковини 1774 р. до складу імперії Габсбургів, австрійський уряд, зважаючи на близькість мови, релігії та культури українського та російського народів, постійно підозрював місцеве населення у тяжінні до Росії. Ця недовіра пітримувалося польськими політичними колами, які прагнули не допустити будь-яких проявів самостійного національного життя українців, оголошуючи їх намагання відстоювати власні права «інтригою Москви». Власне тому такий сильний спротив зустріли перші прояви національно-культурного відродження у Галичині: заснування просвітницького «Товариства священиків» у Перемишлі, заходи митрополита Михайла Левицького по впровадженню рідної мови у початкових школах, розробка перших граматик, викладання «руською» мовою в університеті, діяльність «Руської Трійці».

Першим пропагандистом общерусских ідей у Галичині був відомий ідеолог панславізму М. Погодін, який у 1835 і 1839-40 побував у Львові й познайомився з місцевою інтелігенцією. Особливо тісні зв'язки він налагодив з істориком Д. Зубрицьким, навколо якого й почало формуватися коло прихильників російської мови та національної єдності Галицької Русі з Великоросією.

Перетворення москвофільства в окрему суспільно-політичну течію прискорила революція 18481849 в Австрійській імперії. Внаслідок недостатньої зрілості, обумовленої особливостями історичного розвитку, український національний рух у Галичині поєднував у собі кілька різних національно-політичних орієнтацій (українську, проросійську, пропольську і австро-русинську), співвідношення між якими перебувало у постійній динаміці, у зв'язку з чим змінювався не лише характер самого руху, але й світогляд його окремих діячів. Поразка революції, відновлення союзу австрійського уряду з польською та угорською політичною верхівкою коштом обмеження національних прав інших народів, крах надій політичних лідерів галицьких українців на задоволення їх побажань сприяли переорієнтації значної частини духовної та світської інтелігенції Галичини й Закарпаття на іншого могутнього покровителя — російське самодержавство.

В умовах реставрації абсолютизму 18491859 москвофіли не могли вести відкриту політичну діяльність і зосередили свої зусилля в сфері освіти й культури. Відсутність єдиної, загальноприйнятої української літературної мови стала сприятливим ґрунтом для поширення об'єдинительських ідей. У листопаді 1848 на з'їзді руських вчених переважна більшість його учасників вирішила прийняти народну мову за основу розвитку літератури і поширення освіти. Однак, під впливом церковної ієрархії у кінцевому рішенні була допущена можливість для вираження вищих наук вдаватися до давньоруської і церковно-слов'янської мов, що привело до тривалого засилля в літературі так званого язичія. Серед найбільших прихильників мовної єдності в Галичині у 1850-х рр. були Д. Зубрицький, А. Петрушевич, М. Малиновський, Яків та Іван Головацькі, І. Гушалевич, Б. Дідицький, С. Шехович та ін. У цей період під вплив москвофілів потрапили практично усі культурно-освітні установи — Ставропігійський Інститут, Народний Дім у Львові та Галицько-Руська Матиця, преса — Зоря Галицька, львівський та віденський Вістники, Лада, Сімейна бібліотека, видання наукових праць і шкільних підручників, викладання «руської словесності» в університеті й гімназіях, та навіть публікація законів і розпоряджень державних і церковних властей.

Подібні процеси у 50-х рр. відбувалися і у Закарпатті, де ширенням москвофільських ідей, у тісній взаємодії з галицькими однодумцями займалися відомі діячі національного відродження: А. Добрянський, О. Духнович, І. Раковський. Останній, зокрема, видавав зросійщеною мовою Вістник державних законів (1850–1858) та часописи Церковная газета (1856–1858) і Церковний вістник (1858). Велике сприяння москвофілам у нав'язуванні контактів з Росією надавав протоієрей російського посольства у Відні М. Раєвський.

Протистояння між обома течіями ще більше посилилося після відновлення конституційного правління в Австрії на початку 1860-х рр. Молоді українофіли відкрито виступили проти наростання тенденцій москвофільства у таборі «старорусинів» і заснували свої окремі друковані органи та культурно-просвітні організації. Періодичними виданнями москвофілів були: Слово (1861–1887), Страхопуд (1863–1865), Золотая грамота (1865–1866), Боян (1867) і Славянская 3оря(1868), Русская Рада (1871—1912), Наука (з 1871), Пролом (з 1880), Галичанин (1893—1913), Русское Слово (1890—1914), Прикарпатская Русь (1909–1915), Голос Народа (1909–1914), Русскій Голосъ (1922—1939), Русская земля (1919—1938).

Фактичне запровадження польської автономії в Галичині після поразки Австрії у війні з Прусією 1866 р. підштовхнули москвофілів до відкритого проголошення лозунгу національно-культурної єдності з Росією. У 1866 р. в москвофільських галицьких виданнях заявлялося, що «Русь Галицька, Угорська, Київська, Московська, Тобольська і пр. под взглядом етнографіческим, історическим, лексикальним, літературним, обрядовим єсть одна тая же самая Русь» та доводилась єдність літературної мови галицьких українців і росіян. Це спричинило остаточний розрив між москвофільською і народовською течією у суспільно-політичному житті Галичини.

У 1870 москвофіли заснували Руську Раду — політичну організацію, яка нібито мала продовжувати традиції Головної Руської Ради. На противагу Просвіті 1868 р. було утворене москвофілами «Общество им. Качковського» 1876 р., яке з часом створило паралельно сітку місцевих філій і читалень в Галичині, конкуруючи з аналогічними структурами народовців. Велику увагу москвофіли приділяли так званому обрядовому питанню, пропагуючи під виглядом очищення греко-католицького обряду від латинізації російське православ'я. У 1882 під впливом москвофілів оголосили про намір перейти на православ'я парафіяни с. Гнилички у самій Галичині. Австрійська адміністрація вжила рішучих заходів щоб запобігти поширенню цієї тенденції, домігшись відставки митрополита Й. Сембратовича та найактивніших прихильників москвофілів з керівництва церкви. Суд на над провідними москвофілами в 1882, відомий під назвою процесу проти О. Грабар і товаришів (А. Добрянського, І. Наумовича, В. Площанського, Й. Маркова та ін.) хоч і оправдав їх від звинувачення в державній зраді, завдав нищівного удару ідеології москвофілів, розвіявши міф про «патріотизм і вірнопідданство» лідерів «старої Русі» і довівши їх перетворення у платних агентів царизму.

У середині 1880-х рр. москвофільство втратило свій вплив і на Буковині, де в руки народовців перейшли головні культурні й політичні установи: «Руська Бесіда» і «Руська Рада». На москвофільських позиціях залишилась нечисельна групка діячів (В. Продан, І. Глібовицький, Г. Купчанко, Богатирець Касіян Димитрович), що гуртувалася навколо часописів «Православная Буковина» 18931901, «Буковински Відомости» (1895—1909), «Православная Русь» (1909–1910), «Русская Правда»1880).

В умовах кризи власної ідеології та зміцнення позицій народовців, галицькі москвофіли у 1900 р. об'єдналися в Русскую Народную Партію, радикальне крило якої (новокурсники) на чолі з В. Дудикевичем і Д. Марковим стало на позиції повної національно-політичної єдності з Росією і прийняття російської літературної мови. Це, а також співпраця з реакційними польськими колами остаточно дискредитувало москвофілів та привело до відходу поміркованих політичних діячів (І. Свенціцького, С. Дрималика, М. Короля та ін.) до табору українських національно-демократичних сил.

Деяке пожвавлення діяльності москвофілів наступило напередодні й під час Першої світової війни 19141918. Створений у Києві 11 серпня 1914 р. «Карпаторусский Освободительный Комитет» закликав населення Галичини виступити на підтримку Російської імперії. Після зайняття Львова російськими військами комітет передав свої повноваження «Русскому Народному Совету» під головуванням В. Дудикевича. Діяльність москвофілів привела до репресій австро-угорських військових властей проти мирного українського населення, арештів і масових розстрілів запідозрених у сприянні російській армії. Тисячі українців опинилися в концентраційних таборах: Таллєргофі, Терезієнштаті, та ін. Відступ російської армії призвів до еміграції багатьох москвофілів до Росії, де багато з них розчарувалися в ідеології москвофільства, і пізніше брали активну участь в українських національно-визвольних змаганнях 19171921.

В той же час противники москвофільства утворили у Львові Головну Українську Раду (ГУР), яку очолив лідер УНДП Кость Левицький і для захисту краю від російських загарбників сформували Легіон Українських Січових Стрільців (УСС), до якого висловили бажання вступити майже 28 000 добровольців. УСуСуси прославили себе в боях з часто переважаючим ворогом і в майбутньому значна частина стрільців брала участь в здобутті влади ЗУНР та захисті її в складі УГА, стала членами УВО та ОУН.[3]

Нечисельні прихильники москвофілів у самій Галичині у 1920-30-х рр. або перейшли на комуністичні, прорадянські позиції, або ж остаточно скомпроментували себе співпрацею з польською адміністрацією. У цей час москвофільскі погляди на Галичині відстоювала Руська Народна Організація, та, з 1928 - Руська Селянська організація на Руська Аграрна партія, серед найпомітніших представників - Всеволод Труш, Василь Ваврик, Роман Мирович, Семен Бендасюк, Михайло Бачинський[4]. Дещо міцнішими були позиції москвофілів у міжвоєнний період на Лемківщині й Закарпатті, але й там у кінці 1930-х рр. переміг український національно-державний курс. Досі впливи москвофілів залишаються помітними у середовищі української еміграції в США і Канаді[Джерело?].

Див. також[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Wendland, Anna Veronika (2001) Die Russophilen in Galizien. Ukrainische Konservative zwischen Österreich und Russland, 1848—1915. VÖAW, ISBN 978-3-7001-2938-7. — 624 с. (на сьогодні найповніше дослідження про роль і вплив русофілів у Галичині[5]).
  • Анна Вероніка Вендланд (2000) Русофільство: ще один український проект? в часописі «Ї». Незалежний культурологічний журнал № 18 (2000), Львів, 113—122.
  • Wendland, Anna Veronika (2001) Die Rückkehr der Russophilen in die ukrainische Geschichte: Neue Aspekte der ukrainischen Nationsbildung in Galizien, 1848—1914, in: Jahrbücher für Geschichte Osteuropas 49 (2001), 178—199.
  • Аркуша Олена Георгіївна, Русофільство в Галичині в середині XIX—на початку ХХ ст.: генеза, етапи розвитку, світогляд // Вісник Львівського університету. — Серія історична. — Вип. 34. — Львів, 1999. — С. 231–268 (у співавт.)
  • Magocsi, Paul Robert (1996). A History of Ukraine. Toronto: University of Toronto Press. ISBN 0-8020-0830-5.
  • Subtelny, Orest (1988). Ukraine: A History. Toronto: University of Toronto Press. ISBN 0-8020-5808-6.
  • Wilson, Andrew (2000). The Ukrainians: Unexpected Nation. New Haven: Yale University Press. ISBN 0-300-08355-6.
  • Ф. Ф. Аристов, Карпато-русскіе писатели. Изслѣдованіе по неизданнымъ источникамъ. Томъ первый. Москва, 1916. 304 с.
  • Ф. Ф. Аристов, Литературное развитие Подкарпатской (Угорской) Руси. Москва, 1928 (репринт, 1995). 49 с.
  • Василий Р. Ваврик, Краткий очерк Галицко-Русской письменности. Лувен, 1973. 80 с.
  • Богдан Дедицкий, Антоній Добрянскій — его жизнь и дѣятельность въ Галицкой Руси. Львов, 1881. 126 с.
  • Богдан Дедицкий, Михаилъ Качковскій и современная Галицко-русская литература. Львов, 1876. 123 с.
  • Михайло Лозинський, Українство і москвофільство серед українсько-руского народу в Галичині. Репринт — Стрий, 1994. 93 с.
  • О. А. Мончаловский, Житье и дѣятельность Ивана Наумовича. Львов, 1899. 112 с.
  • О. А. Мончаловский, Литературное и политическое Украинофильство. Львов, 1898. 190 с.
  • Москвофільство: документи і матеріали / Львів. нац. ун-т ім. І.Франка; Вступ. ст., комент. О.Сухого; За заг. ред. С. А. Макарчука. -Львів, 2001. — 235 с.
  • Нина М. Пашаева, Очерки истории Русского Движения в Галичине XIX—XX вв. Москва, 2001. 201 с.
  • Прикарпатская Русь въ XIX-мъ вѣцѣ въ біографіях и портретахъ еи дѣятелей. Львов, 1898. 57 с.
  • Остап Терлецький, Москвофіли й Народовці в 70-их рр. Львів, 1902. 63 с.

Примітки[ред.ред. код]

  1. о.О.Пристай /під редакцією д-ра Л.Митдловського./ З Трускавця у світ хмародерів: Спомини минулого й сучасного.—І Том, Львів-Нюйорк, 1933. Накладом власним. З друкарні видавничої спілки "Діло", Львів, Ринок 10.
    (Пристай (). З Трускавця у світ хмародерів: Спомини минулого й сучасного [Текст]: репринтне видання.—Дрогобич: Коло,2010.-252с. ISBN 978-9662405-)
    Цитата:

    Москвофілів нема в селі, але є кілька комуністів.

  2. http://litopys.org.ua/drag/drag208.htm
  3. Нариси з історії Дрогобича (від найдавніших часів до початку XXI ст.) Дрогобич, Коло, 2009 рік;— ISBN 978-966-7996-46-8.
  4. Довідник з історії України [1]
  5. Ця монографія є скороченим виданням докторської дисертації. Опублікована "Австрійським академічним видавництвом" в серії монографій "Studien zur Geschichte der österreichisch-ungarischen Monarchie", ця робота була відзначена в 2000 році премією Теодора Епштайна, як найкраща дисертація на Східно-європейську тематику. Див. також рецензії на книгу: Michael Moser, Russophilen in Galizien, in Zeitschrift für Slawische Philologie, 63/1, 2004, S. 237-247.; Fred Stambrook, Austrian History Yearbook, Volume 34, January 2003, pp 353-354. Прямий доступ до рецензії