Санітарія

Санітар́ія — сукупність практичних заходів, спрямованих на оздоровлення оточення людини: Санітар́ія впроваджує у життя вимоги та норми, що їх обґрунтовує гігієна. Відповідно до галузі діяльності, Санітар́ію поділяють на промислову, сільську, житлову, комунальну, харчову, військову та шкільну; до Санітар́ії належить також санітар́на охорона атмосферного повітря, водоймищ, санітар́на охорона кордонів, санітар́не законодавство і санітар́на статистика. У практичному житті санітарні заходи дуже часто поєднуються з протиепідемічними. У міжнародних масштабі, для боротьби з гострими інфекційними захворюваннями та запровадженням деяких іншими санітарних заходів, діють міжнародні двосторонні або багатосторонні конвенції (перша 1851). 1951 був ухвалений Міжнародний Санітарний Регламент, який встановив міжнародні санітарні правила замість діючих доти міжнародної санітарної конвенцій.

Санітарія в Україні

Початки санітарії в Україні існували ще в давні часи. Люди дбали про гігієну житлових будинків, одягу, тіла; проти інфекційних хвороб запроваджували карантини, трупи померлих від заразливих хвороб швидко ховали, гроби заливали дьогтем, смолою або вапном; їхній одяг і хатні речі спалювали.

У 17 в. з'явилися перші законодавчі акти щодо боротьби з інфекційними хворобами та запровадження деяких санітарних заходів. З 1775 справи санітарії в Російській Імперії і на землях центральної та східної України належали до компетенції приказної медицини, а з 1797 також лікарських управ, у «Врачебному уставі» 1857 були вже розпорядження про заходи боротьби з інфекційними хворобами і епізоотіями, про нагляд над харчовими продуктами, охорону кордонів тощо. Деякі вимоги санітарного характеру були також в промисловому, будівельному, сільськогосподарському та інших статутах. Досить значну працю санітарно-епідеміологічного характеру здійснювалось земською медициною через губ. санітарні бюра і сан. лікарів (спершу губернію, потім і пав.).

У розвитку санітарного напрямку в земській і міській медицині деяку роль відігравали медичні товариства (Київське, Одеське, Волинське, Кам'янець-Подільське, Харківське, Херсонське). Назагал санітарія на землях центральної та східної України стояла, як і в усій Російській імперії, незадовільно і відставала від країн Західної Європи.

В УНР і Укр. Державі санітарні заходи здійснювалися Департаментом Охорони Здоров'я, і пізніше Міністерством Охорони Здоров'я та Опіки, губ. та земськими управами, Українським Червоним Хрестом й іншими громадськими організаціями; в ЗУНР — Комісаріатом і Радою охорони здоров'я. Санітарно-медичні заходи у війську УНР та ЗУНР провадились санітарно-медичною службою армій.

На Західній Україні (в Галичині й на Буковині) справами санітарії як і всієї охорони здоров'я до 1918 відав департамент Міністерства Внутрішніх Справ у Відні (з 1917 року — Міністерство Здоров'я, яке очолював І. Горбачевський) та відділи Крайових Виділів Галичини та Буковини і пав. лікарі. санітарія стояла на низькому рівні, хоч дещо краще, ніж на землях центральної та східної України. Порівняно з Австрією санітарія в Польщі стояла вище, але й далі була незадовільно організована. Чимало для піднесення стану С. і гігієни спричинилися україснькі товариства: «Просвіта», товариство «Відродження», Українське Лікарське Товариство, і Українське Гігієнічне Товариство.

В УССР і в СССР у цілому впровадження сан. заходів у життя і сан. контроль здійснюють держ. сан. органи. 1931 створено Сан. Держ. Інспекцію УРСР, яку 1933 виділено в окрему службу, у 1954 її включено до складу Сан.-Епідеміологічного Управління Міністерства Охорони Здоров'я УРСР. В обласних містах і районах санітарно-епідемічіні заходи і контроль над ними ведуть обл., міські та районові сан. лікарі, а часткової і всі мед. установи, крім того існують ще відомчі сан. служби. Деякі сан. заходи провадять представники громадськості — сан. уповноважені і сан. дружини. В УССР сан. законодавство досить добре розвинене і реґляментуе запровадження широких оздоровчих та сан.-протиепідемічних заходів, спрямованих на запобігання хворобам, на зниження, особливо проф. і інфекційних захворювань, на дотримання сан. норм при плануванні сіл і міст, на впровадження оздоровчих заходів на підприємствах, в установах, школах тощо, регулює випуск, зберігання, транспортування і продаж харч, продуктів, видає розпорядження про нагляд над різними установами комунального господарства, як лазні, перукарні тощо. У 1972 в Україні працювало 8 370 лікарів сан.-протиепідемічного профіля.

Питання санітарії опрацьовуються на медичних факультетах університетів і медичних інститутів та у низці науково-дослідних інститутів мікробіології та епідеміології, комунальної гігієни, харчування, фізіології й гігієни праці, санітарної техніки й у наукових товариствах гігієністів, епідеміологів, мікробіологів, істориків медицини.

Українські вчені

З українських учених у галузі санітарії варто відзначити П. Баранника, І. Барченка, Л. Громашевського, В. Деркача, П. Діятроптова, Сергія Ігумнова, Д. Калюжного, О. Корчак-Чепурківського, В. Левицького, О. Марзєєва, В. Мартинюка, Л. Медвідя, В. Навроцького, В. Підгаєцького, М. Предтеченського, С. Ручковського, І. Савченка, І. Скворцова, В. Субботіна, С. Томиліна, Г. Шахбазяна, Є. Яковенка.

Див. також

• Медицина
• Охорона здоров'я в Україні
• Санітарна освіта
• Гігєна
• Санітарія промислова

Література

• Игумнов С. Очерки развития земской медицины в губерниях, вошедших в состав УССР, в Бессарабии и в Крыму. — К. 1940.
• Справочник санитарного врача. — М. 1950.
• Шульц Г. Санитарная и противоэпидемическая работа в СССР. — Мюнхен 1951.
• Бычков И. Правовые основы деятельности санитарных органов. — М. 1954.
• Ігумнов С. Нарис розвитку земської медицини в Україні // Матеріали до історії розвитку охорони здоров'я в Україні. — К. 1957.
• Габарович P., Шахбазян Г. Гігієна. К. 1958.
• Организация здравоохранения в СССР. т. 1 — 2. М. 1958.
• Осінчук Р. Стан здоров'я населення Зах. Укр. Земель після прилучення до Австрії. Лікарський Вісник, ч. 3 (26) Чикаго 1962.
• Карпов Л. Земская санитарная организация в России. П. 1964.
• Плющ В. Нариси з історії укр. мед. науки та освіти. Мюнхен 1970.
• Матеріали до історії української медицини. Зб., ред. В. Плющ. Нью-Йорк — Мюнхен, 1975.
• Енциклопедія українознавства. У 10-х томах. / Головний редактор Володимир Кубійович. — Париж; Нью-Йорк: Молоде життя, 1954—1989.. Словникова частина.