Національна революція 1648—1676

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Національна революція 1648–1676 — породжений українськими реаліями раннього Нового часу складний політичний процес, що поєднував у собі, під гаслами захисту православ'я, прав і свобод Війська Запорозького й народу України, боротьбу за національне визволення, масовий соціальний протест і збройні форми громадянського протистояння та супроводжувався кардинальними змінами всіх сфер і рівнів життєдіяльності суспільства. Типологічно споріднений із масштабними суспільно-політичними рухами в низці країн Центральної і Західної Європи, які вступали в період створення національних держав і вироблення якісно відмінної від середньовічної системи соціальних відносин.

На різних етапах еволюції історичної думки в Україні та за її межами в наукових концепціях щодо ідентифікації подій середини — 2-ї половини 17 ст. застосовувалися такі терміни, як «Хмельниччина», «козацьке повстання», «руська ребелія», «загальнонародне повстання», «національне повстання»; «козацька війна», «громадянська (домова) війна», «велика війна 1648–1654 рр.», «польсько-козацька війна», «селянська» війна, «визвольна війна», «національно-визвольна війна»; «козацька революція», «національна революція», «національно-визвольна революція», «українська революція», «велика українська революція» тощо. Однак більшість із запропонованих понять відображає лише певний сегмент цього багатоаспектного явища, не проникаючи в його глибинну сутність.

Дискусійним продовжує залишатися питання його верхньої хронологічної межі, яка коливається в діапазоні 1654–1678. При цьому традиційним в історіографії є виділення 2-х фаз, відокремлених одна від одної смертю Богдана Хмельницького (6 серпня (27 липня) 1657). Перша з них характеризується наростанням національно-визвольної боротьби і її найвищою результативністю, а друга пов'язується із втягненням козацької України в добу старшинських міжусобиць і руйнації («Руїни») господарського життя, нових форм соціальних зв'язків та державно-політичних структур.

Причини й передумови революції[ред.ред. код]

Національна революція була спричинена комплексом суперечностей політичного, соціального, економічного та духовно-культурного характеру, що нагромадилися на середину 17 ст. в суспільному житті Речі Посполитої, у складі якої після Люблінської унії 1569 опинилася переважна більшість етнічних українських земель. Польська еліта намагалася запобігти відродженню українського державного життя. Із цією метою не визнавала «руський політичний народ» рівноправним із польським і литовським, всіляко сприяла покатоличенню й полонізації його аристократії та шляхти. Проводився курс на ліквідацію православ'я й утвердження католицизму. Хоча 1632—33 елекційним і коронаційним сеймами і польським королем Владиславом IV Ваза були вироблені й затверджені «Пункти заспокоєння народу руського», які легалізували й легітимізували існування православної церкви та її ієрархію, православні продовжували зазнавати обмежень і заборон у заняттях ремеслами, промислами, торгівлею та обійманні посад у міському самоуправлінні. Закривалися церкви й монастирі. Масового характеру набуло зневаження релігійних почуттів віруючих; непоодинокими були випадки примусового повернення в греко-католицизм. Вживалися дискримінаційні заходи щодо української мови, гальмувався розвиток освіти.

Нехтування прав більшості українців викликало в них спротив, чому значною мірою сприяв лавиноподібний процес розвитку їхньої національної свідомості. У 1620—30-ті рр. в суспільно-політичній думці чіткіше окреслюється усвідомлення українцями себе як окремішньої від сусідніх етнічної спільноти. Водночас починає виразніше проступати національна суть релігійних конфліктів і національного мотивування козацьких повстань, відбувалося піднесення національних інтересів, осмислення їх значущості в житті як окремої особи, так і соціального стану, суспільства в цілому. На півдні України інтенсивно формувався якісно інший психологічний тип особистості, для якого основою способу життя, мислення, поведінки виступала свобода. Відбувалося становлення нового суспільного стану — козацтва українського, — готового зі зброєю в руках відстоювати свої «права і вольності». У його середовищі зародилася ідея перетворення Війська Запорозького на територіально-політичний організм у складі Речі Посполитої.

Загострювалися суперечності і в соціально-економічній сфері. Еліта Речі Посполитої відмовилася визнати «лицарські» права і привілеї козацтва, а з 1638 намагалася ліквідувати його як стан. Інтенсивний розвиток фільваркового господарства призвів до неухильного зростання в західних, центральних і північних регіонах України панщини (3—6 днів на тиждень), повинностей і податків, обезземелення селян, їх закріпачення. Крайніх меж досягли зловживання орендарів (серед останніх доволі виразним був іноетнічний елемент). У 1630—40-х рр. почастішали спроби поширити кріпацтво й фільваркове господарство на південні і східні регіони, більшість населення яких складали ще відносно вільні селяни та козаки, готові померти, захищаючи свої права й свободи.

Найвище піднесення боротьби. Виборення козацькою Україною незалежності (лютий 1648 — червень 1652)[ред.ред. код]

Намагаючись домогтися поновлення вольностей Війська Запорозького, група старшин і козаків, очолювана Б.Хмельницьким, підготувала восени 1647 план повстання. Невдача в його реалізації спонукала їх перебратися на Запорожжя. Порозумівшись із залогою Микитинської Січі, 4 лютого (25 січня) 1648 вони оволоділи нею; 9 лютого (30 січня) завдали поразки урядовим підрозділам. Обраний гетьманом Б.Хмельницький, уклавши угоду про військово-політичний союз із кримським ханом Іслам-Гіреєм III, розгромив польське військо на Жовтих Водах 16 (6) травня і під Корсунем 26 (16) травня. Виникли сприятливі умови для походу в центральні райони України, однак гетьман і більшість старшин ще не думали поривати з Річчю Посполитою, сподіваючись реформувати її політичний лад шляхом зведення на королівський трон монарха-некатолика.

Здобуті перемоги та дії розісланих Б.Хмельницьким козацьких підрозділів відіграли вирішальну роль у переростанні козацького повстання в Національну революцію, складовою якої стала селянська війна (червень 1648 — червень 1652). Рушійними силами Національної революції виступали: козацтво, частина шляхти, духовенство, селянство і міщанство. Формувалися сотні загонів, що повели боротьбу проти польського панування, засилля католицизму, соціального утиску. Протиборство сторін відзначалося жорстокістю, жертвами якої 1648 стали десятки тисяч осіб. Повстанці виношували наміри «дійти до Вісли». Розгромивши 21—23 (11—13) вересня поляків під Пилявцями, Б.Хмельницький виступив у похід, сподіваючись, що новообраний польський король визнає за Україною статус рівноправного з Польщею та Литвою суб'єкта федеративної Речі Посполитої. На середину листопада завершилося визволення етнічної української території, де інтенсивно формувалися державні інституції. Однак замість того, щоб закріпитися на західних рубежах, гетьман і старшини уклали 21 (11) листопада 1648 із польським королем Яном II Казимиром Ваза перемир'я, унаслідок якого армію було відведено на схід за умовну лінію р. Горинь — м. Кам'янець.

Переосмисливши результати боротьби, Б.Хмельницький узимку 1649 сформулював державну ідею, що передбачала розрив із Річчю Посполитою й утворення незалежної соборної України. Відбулося зміцнення прерогатив гетьманської влади; у пошуку військової допомоги уряд вів переговори з Росією, Кримським ханатом, Османською імперією та Трансильванським князівством. У травні 1649 поновилися воєнні дії. У бою під Лоєвим 31 (21) липня було зупинено наступ литовців. Одне польське військо потрапило в облогу під Збаражем (10 липня—23 серпня (30 червня — 13 серпня), інше виявилося розгромленим 15 (5) серпня під Зборовом. Союзник гетьмана — кримський хан Іслам-Гірей III, намагаючись протидіяти утвердженню незалежної України, пішов на угоду з Польщею і змусив гетьмана укласти 18 (8) серпня Зборівський договір. Його умови викликали в козацькій Україні восени 1649 — у 1650 нову хвилю виступів населення. Щоб не допустити розв'язання громадянської війни, гетьман проводив виважену соціально-економічну політику. Здійснив реорганізацію адміністративно-територіального устрою, реформував Запорозьку Січ, зміцнив міжнародне становище держави. Щоб отримати військову допомогу, обіцяв володарям Росії і Османської імперії прийняти їхню протекцію.

У лютому 1651 польська армія розпочала воєнні дії на Брацлавщині. Вирішальна битва відбулася під Берестечком 28 червня — 10 липня (18—30 червня). Внаслідок залишення поля бою військом Іслам-Гірея III українці зазнали поразки. Після укладення невигідного для козацької України Білоцерківського договору 28 (18) вересня 1651 населення повело боротьбу проти реалізації його умов. Б.Хмельницький перейшов у наступ і в битві під містечком Батіг 1—2 червня (22—23) травня 1652 розгромив польське військо. Унаслідок повстання звільнилися терени Брацлавщини і Чернігівщини. Козац. Україна (у складі Брацлавського воєводства, Київського воєводства та Чернігівського воєводства) виборола незалежність. Тут селянська війна завершилася визнанням із боку уряду головніших соціально-економічних завоювань поспільства. На решті українських земель польські власті поновили дореволюційні політичні і соціально-економічні порядки. Національно-визвольна боротьба зазнала тут остаточної поразки. Так стався трагічний за наслідками поділ України на 2 частини: меншу, де внаслідок революційної боротьби утворилася Українська держава (Гетьманщина), і більшу, що продовжувала залишатися у складі Речі Посполитої.

Погіршення внутрішньо- і зовнішньополітичного становища козацької України, прийняття царської протекції та визвольний похід в західноукраїнські землі (червень 1652 — серпень 1657)[ред.ред. код]

Здобувши перемогу, Б.Хмельницький не скористався нею для визволення західноукр. регіону. Відступивши 23 (13) червня 1652 з-під Кам'янця, розпочав переговори з Варшавою про визнання Укр. д-ви, що завершилися провалом. У березні—квітні 1653 польс. військо зробило невдалу спробу оволодіти Брацлавщиною. Тим часом дедалі відчутнішими ставали негативні наслідки тривалої боротьби. Були зруйновані сотні поселень, а тому занепадали сільс. госп-во, ремесла, промисли, мануфактурне виробництво і торгівля. Воєнні дії, голод, епідемії, захоплення татарами ясиру та міграційні процеси призвели до зменшення населення більш ніж на 40% і вдвічі — чисельності війська. Частина козаків ухилялася від військ. служби, росло несприйняття політики уряду, посилювалася психологічна втома населення. Через бунт невдоволених діями Б.Хмельницького вояків (бл. 20 (10) червня 1653) під Городком-Бедриківським (нині м. Городок Хмельницької обл.; див. Городок-Бедриківський виступ козаків 1653) було зірвано похід армії в зх. райони. Військ. втручання гетьмана в боротьбу за владу в Молдові погіршило геополіт. становище козац. України. У пошуках виходу із ситуації пожвавилися переговори з Москвою щодо прийняття протекції рос. царя Олексія Михайловича, і 11 (1) жовтня 1653 Земський собор ухвалив відповідне рішення. Наслідки Жванецької кампанії виявилися для козац. України катастрофічними: укладена 15 (5) грудня 1653 польсько-крим. угода не передбачала визнання її як д-ви. За таких обставин 18 (8) січня 1654 Переяславська рада ухвалила прийняти протекцію рос. царя. Договір 1654 з Росією зберігав внутр. суверенітет козац. України і частково обмежував зовнішній.

Цей крок укр. еліти не поліпшив зовнішньополіт. становища д-ви. Річ Посполита і Крим. ханат уклали військово-політ. союз. Виникла загроза війни на два фронти. Рос. уряд, зайнятий військ. діями в Білорусі та Прибалтиці, вчасно не надав Б.Хмельницькому військ. допомоги. Тому польс. військо впродовж листопада—грудня 1654 оволоділо Брацлавщиною. Битва під Охматовим (нині село Жашківського р-ну Черкас. обл.) 29 січня—1 лютого (19—22 січня) 1655 переможця не виявила. 11 (1) липня 1655 українсько-рос. війська перейшли в контрнаступ і обложили Кам'янець. Порозумівшись зі Швецією, гетьман продовжив похід до Львова, взяв 29 (19) вересня його в облогу і розгромив поляків під Городком (нині місто Львів. обл.). До кінця жовтня були звільнені майже всі західноукр. землі. Проте під тиском Швеції та перед загрозою з боку татар Б.Хмельницький змушений був 8 листопада (29 жовтня) 1655 розпочати відступ. Після боїв із татарами під Заложцями (нині смт Залізці; 14—15 (4—5) листопада) та Озерною (нині село; обидва Зборівського р-ну Терноп. обл.; 20—21 (10—11) листопада) було укладено угоду з крим. ханом Мегмед-Гіреєм IV. Із кінця 1655 Росія пішла на зближення з Польщею й підписала з нею Віленське перемир'я (3 листопада (24 жовтня) 1656). Козац. Україна не сприйняла його і стала на шлях створення антипольс. коаліції зі Швецією та Трансильванією. Корпус А.Ждановича взяв участь у невдалому поході Ракоці Дєрдя II на Польщу. Проводячи незалежну зовн. політику, Б.Хмельницький рішуче протидіяв спробам Москви запровадити воєводське управління і взяти під контроль збір податків. Відчуваючи наближення смерті, він передав владу синові Юрію, що засвідчило запровадження монархічної форми правління. Регентом при ньому було призначено І.Виговського. 6 серпня (27 липня) творець Укр. д-ви помер.

Громадянська війна й розпад козацької України на дві Гетьманщини (серпень 1657 — червень 1663)[ред.ред. код]

Скориставшись недосвідченістю Ю.Хмельницького, І.Виговський на початку вересня усунув його від влади, у жовтні на Корсунській раді 1657 домігся обрання себе гетьманом. Якщо його зовн. політика сприяла зміцненню міжнар. становища д-ви, то ігнорування соціально-екон. завоювань поспільства й козац. низів, традиційних прав і свобод запорожців, загравання зі старшиною та послаблення прерогатив гетьманської влади викликало (у листопаді 1657) опозиційний до нього потужний соціально-політичний рух. Його очолили січові старшини (прагнули домогтися провідної політ. ролі Запорожжя в козац. Україні) та полтав. полковник М.Пушкар (плекав надію перехопити гетьманську булаву). Рушійними силами виступали запорожці, козаки Полтавського полку, обездолене козацтво й поспільство. Унаслідок опосередкованої підтримки рос. урядом та прорахунків гетьмана у березні 1658 масштабна акція протесту переросла в громадян. війну. Запобігти її розгортанню не вдалося ані внаслідок розгрому (10 червня (31 травня) 1658) І.Виговським під Полтавою армії повстанців, ані репресіями проти опозиційно налаштованих старшин і населення.

Усупереч договору Москва повела політику обмеження держ. самостійності козац. України, що вилилося у формування серед населення «проросійської партії», наполегливі домагання запровадження воєводського управління, грошових зборів до рос. скарбниці, проведення перепису селян і міщан, їхніх повинностей та податків, млинів і оренд, виведення залог зі Старого Бихова (нині м. Бихов) і Чаусів (нині місто; обидва Могильовської обл., Білорусь). У липні 1658 рос. військо кн. Г.Ромодановського ввійшло в Україну. І.Виговський у пошуку союзників уклав у лютому 1658 угоду із Кримом і вступив у переговори з Польщею. Вони завершилися підписанням 16 (6) вересня Гадяцького договору 1658, що передбачав розрив відносин із Росією і повернення козац. України у формі Князівства Руського (див. Велике князівство Руське) до складу Речі Посполитої. Почалася українсько-рос. війна, що тривала до серпня 1659. Союзні українсько-крим. війська в битві під Конотопом 8 липня (28 червня) 1659 завдали поразки рос. армії. Однак закріпити успіх не вдалося. Невдоволене обмеженням Варшавою умов Гадяцького договору 1658 козацтво змусило гетьмана припинити воєнні дії й у вересні передати булаву Ю.Хмельницькому. Скориставшись зміною влади, рос. армія кн. О.Трубецького зайняла Лівобережжя. 27 (17) жовтня відбулося підписання Переяславських статей 1659, що перетворювали козац. Україну на автономну частину Росії. Невдоволена їх змістом старшина під час Чуднівської кампанії пішла на укладення 17 (7) жовтня 1660 з Польщею Чуднівського договору, який в основному поновлював умови Гадяцького договору 1658. Частина лівобереж. старшини, очолювана Я.Сомком, опираючись на підтримку Росії, виступила проти Ю.Хмельницького. Громадян. війна набула нових обертів. Зазнавши невдач у спробах підпорядкувати Лівобережжя, Ю.Хмельницький на початку 1663 поклав булаву. Гетьманом став П.Тетеря. Намагаючись зміцнити контроль над Лівобережжям, Москва взяла курс на створення тут окремої гетьманщини, підтримавши із претендентів на булаву кошового отамана І.Брюховецького. Скликана в Ніжині чорна рада обрала 28 (18) червня 1663 його гетьманом. Так соціально-політична боротьба розколола козацьку Україну на 2 державні утворення.

Боротьба національно-патріотичних сил за возз'єднання Української держави (липень 1663 — червень 1668)[ред.ред. код]

Прийшовши до влади, П.Тетеря активізував заходи із об'єднання козац. України, зробивши ставку на допомогу Польщі та Криму. Поновлення в Правобережжі «польських порядків» призвело до спалаху наприкінці травня Паволоцького повстання 1663 під проводом І.Поповича. Після його придушення гетьман підтримав похід польс. короля Яна II Казимира Ваза в Лівобережжя. Він розпочався в листопаді 1663 і тривав до середини березня 1664. Участь у ньому правобереж. козац. полків на перших порах забезпечила успіх кампанії, але через викликаний репресіями жовнірів і татар спротив населення вона закінчилася поразкою. У цей час група старшин, очолювана І.Виговським, підготувала змову, щоб позбавити влади П.Тетерю та розірвати Чуднівський договір 1660. Хоча вона була викрита, все ж у лютому 1664 спалахнуло правобережне повстання 1664–1665, що охопило терени Правобереж. гетьманщини, Полісся, півдня Волині та сходу Подільського воєводства і, незважаючи на жорстокі репресії з боку польс. підрозділів, завершилося перемогою. П.Тетеря в червні 1665 втратив булаву, яку перехопив С.Опара. Однак у серпні гетьманом був обраний П.Дорошенко, котрий до кінця року утвердив владу в Правобережжі. У Лівобережжі І.Брюховецький пішов восени 1665 на укладення Московських статей, що звели нанівець його політ. автономію в складі Росії.

П.Дорошенко повів політику на унезалежнення від Речі Посполитої та возз'єднання козац. України. 19 (9) грудня 1666 в бою під Браїловим він розгромив польс. військо. Не визнавши умов Андрусівського договору (перемир'я) 1667, восени 1667 П.Дорошенко здійснив Західний похід українського та татарського війська. Проте внаслідок угоди калги-султана з поляками змушений був укласти Підгаєцький договір Правобережної гетьманщини з Польщею 1667, що передбачав визнання влади польс. короля Яна II Казимира Ваза. Активізувалися його спроби порозумітися із Запорожжям та І.Брюховецьким, котрий, невдоволений інкорпораційною політикою Москви, у лютому 1668 підняв повстання. На середину березня майже вся територія Лівобережжя була звільнена від рос. залог. Наприкінці травня сюди з'явився П.Дорошенко, на сторону якого перейшли місц. полки. Після вбивства І.Брюховецького козац. рада 18 (8) червня 1668 обрала його гетьманом возз'єднаної козац. України.

Криза й поразка революції (червень 1668 — вересень 1676)[ред.ред. код]

Наступ поляків на Брацлавщину змусив П.Дорошенка залишити Лівобережжя. У серпні 1668 боротьбу за владу розпочав підтримуваний Запорожжям і Кримом П.Суховій (див. П.Суховієнко). Наступного місяця на територію Лівобережної України вступили рос. підрозділи, на сторону яких перейшла більшість старшин. Знову спалахнула політ. боротьба, що зумовила глибоку кризу революції. У березні 1669 лівобереж. гетьманом був обраний Д.Многогрішний, котрий уклав із Росією Глухівські статті 1669, які поновлювали автономію Лівобережної гетьманщини. П.Дорошенко та більшість правобереж. еліти з метою домогтися возз'єднання України й нейтралізації політ. намірів Рос. д-ви, Речі Посполитої та Криму пішли на прийняття в березні 1669 протекції турец. султана Мегмеда IV. До кінця року були розгромлені сили опозиції в Правобережжі. Упродовж 1670 П.Дорошенко зміцнив свою владу, проводив політику, що спрямовувалася на пошук порозуміння з Д.Многогрішним, а в переговорах із Варшавою домагався поновлення Гадяцького договору 1658. Річ Посполита, прагнучи ліквідувати Правобереж. гетьманщину, уклала Острозький договір 1670 із запороз. гетьманом М.Ханенком. Восени 1671 її армія окупувала Брацлавщину. За підтримки польс. командування М.Ханенко був проголошений гетьманом. Узимку 1672 П.Дорошенку вдалося домовитися з Д.Многогрішним разом захищати «суспільне добро і цілісність України». Однак лівобереж. старшина, невдоволена політикою Д.Многогрішного, у березні 1672 змістила його, а в червні обрала володарем булави І.Самойловича, котрий уклав із Росією Конотопські статті 1672. [1]; [2]; [3]; [4]; [5]; [6]; [7]; [8].

Улітку почалася турецько-польс. війна. П.Дорошенко 18 (8) липня 1672 розгромив під Четвертинівкою (нині село Тростянецького р-ну Він. обл.) польс. військо та взяв участь разом із турками і татарами в боях за Кам'янець 16—27 (6—17) серпня) й облозі Львова. Відповідно до Бучацького мирного договору 1672 (18 (8) жовтня), Річ Посполита визнала незалежність Укр. д-ви, однак у «давніх кордонах». Не вдалося П.Дорошенкові домогтися не лише включення до її складу західноукр. регіону, але навіть розширити держ. межі до р. Горинь (прит. Прип'яті, бас. Дніпра). Невдоволений позицією Осман. імперії, він 1673 погодився на переговори з Росією, засвідчуючи згоду прийняти її протекцію за умови возз'єднання Укр. д-ви. Проти його порозуміння з Москвою виступив І.Самойлович. На поч. 1674 останній разом із рос. армією перейшов у наступ і до середини березня захопив гол. міста Правобереж. гетьманщини. 25 (15) березня 1674 Переяслав. рада обрала І.Самойловича гетьманом об'єднаної козац. України.

Із появою влітку турецько-татар. війська розпочалися бої, внаслідок яких Правобережжя до середини вересня 1674 було спустошене. У листопаді перейшли в наступ поляки, які до кінця року окупували Брацлавщину. У квітні 1675 гетьманом наказним польс. король Ян III Собеський призначив О.Гоголя. Порозумівшись із Запорожжям, П.Дорошенко зробив спробу весною 1676 скликати ген. раду для обрання єдиного гетьмана, але зазнав невдачі. Улітку його становище різко погіршилося На осінь майже всі держ. інституції в Правобережжі були ліквідовані. Влада гетьмана поширювалася лише на столицю та її околиці. Тому у вересні 1676, коли під стінами Чигирина з'явилися лівобереж. полки й росіяни, він відмовився від булави. Правобереж. гетьманщина припинила існування. Н.р., яка коштувала життя, вочевидь, не менше 2,6—3,2 млн осіб (із 4—5-ти млн українців), зазнала поразки.

Причинами цього стали відсутність в еліти досвіду держ. буд-ва, незавершеність процесу її консолідації навколо укр. держ. ідеї, переважання у свідомості еліти, соціальних верств і прошарків особистих, групових, станових інтересів над національними та державними; слабкість центр. влади й утвердження після смерті Б.Хмельницького республікансько-олігархічної форми правління, що сприяло розгортанню міжусобної боротьби за булаву, породило всевладдя старшин на місцях; прорахунки гетьман. урядів у внутр. політиці, значні масштаби люмпенізації сусп-ва, анархо-охлократичні рухи соціальних низів, деструктивна політ. роль, яку відігравала наприкінці 1650-х — у 1-й пол. 1670-х рр. Запороз. Січ; втручання (у різних формах) іноз. д-в, спрямоване на ліквідацію самостійної Укр. д-ви.

Н.р. становила важливу й невід'ємну складову європ. революц. руху раннього Нового часу. За довготривалістю, складністю та суперечливістю протікання боротьби за незалежність, нерівномірністю й імпульсивністю розвитку, важливою роллю реліг. фактора, переплетінням національно-визвол. боротьби із соціальною, подібністю соціально-екон. районів, що стали ядром утворення держ. організмів, відсутністю єдності серед політ. еліти, що негативно позначилося на перебігові революц. процесу, тощо вона є найбільш спорідненою з революцією 1566–1609 в Нідерландах. Її значення полягало у відновленні держ. життя, формуванні укр. держ. ідеї, розвиткові нац. свідомості, становленні на теренах д-ви нової моделі соціально-екон. відносин, збагаченні традицій національно-визвол. та соціальної боротьби.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Pamiętnik o dziejach w Polsce: 1647–1656, t. 3. Warszawa, 1980; Pisma polityczne z czasów panowania Jana Kazimierza Wazy 1648–1668, t. 1—3. Wrocław—Warszawa, 1989—91
  2. Величко С. Літопис, т. 1—2. К., 1991; Літопис гадяцького полковника Григорія Грабянки. К., 1992
  3. Реєстр Війська Запорозького 1649 року. К., 1995
  4. Еврейские хроники XVII ст. (эпоха «Хмельниччины»). М.—Иерусалим, 1997
  5. Універсали Богдана Хмельницького 1648–1657. К., 1998
  6. Relacje wojenne z pierwszych lat walk polsko-kozackich powstania Bohdana Chmielnickiego okresu «Ogniem i Mieczem» (1648–1651). Warszawa, 1999
  7. Rudomicz B. Efemeros czyli Diariusz prywatny pisane w Zamościu w latach 1656–1672, cz. 1—2. Lublin, 2002
  8. Універсали українських гетьманів від Івана Виговського до Івана Самойловича (1657–1687). К.—Львів, 2004; Національно-визвольна війна в Україні. К., 2008

Посилання[ред.ред. код]