Історія України
Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
|
Історія України — це складний процес формування незалежної держави українців. Він починається з появою людини розумної на теренах сучасної України понад 300 000 років тому. Первісна історія складалася зі строкатого сплетіння культур Європи й Азії. У Ι тис.до н. е. на території України з'являються кочові племена кіммерійців. Їх витіснили скіфи (VII—III ст. до н. е.) які створили одну з наймогутніших держав того часу. У III с.т. до н. е. на зміну скіфам приходять сармати. Цей союз споріднених племен проіснував до III ст. н. е. коли їх витіснили гуни, які згодом дали поштовх до великого переселення народів. Паралельно з цими племенами починаючи з VII ст. до н. е. греки засновують на Північному Причорномор'ї свої міста-колонії. Тір, Ольвія, Пантікапей, Херсонес, а пізніше й Боспорську державу.
У середніх віках починаючи з VIII ст. українські землі стали центром східних слов'янських культур на чолі з Києвом. Київська Русь, яка стала першою східно-слов'янською державою прийняла православ'я від Візантійської Імперії в 988 році. Цей крок став вирішальним в історії цих земель на наступну тисячу років. Процес феодальної роздробленості у XI—XIII ст. призвів до того що Київська Русь опинилася у 1230-ті роки під владою татаро-монголів, які перетворили князів на данників Золотої Орди. В цей час провідна роль на Південно-Західній русі переходить до Галицько-Волинського князівства, яке відокремилося від Києва у 1097 році.[1]
В XIV ст. послаблена татаро-монголами, та власної роздробленістю Русь опиняється під владою Великого князівства Литовського після взяття Києва Ольгердом у 1362 році. Галичина підкорилася Польщі після тривалого спротиву у 1387 році. Після підписання Кревської унії 1385 року почалося об'єднання українських земель під владою Річі Посполитої яка була закріплена Люблінською (1569) й Берестейською уніями (1596). На півдні у Криму з'являється Кримське ханство у 1447 році. Йому на противагу в степу на Запоріжжі з'являються угруповання озброєних людей, що звали себе козаками. Ці озброєнні групування згодом перетворилися на основну силу, що відстоювала права українців. Національно-Визвольна війна 1648-1657 рр. у XVΙΙ ст. під керівництвом Богдана Хмельницького є результатом цього історичного процесу.[2]
Після Переяславської Ради 1657 року значна частини (лівобережжя) українських земель була долучена до Російської імперії. На заході Галичина й Буковина опинилися під владою Австро-Угорщини в 1775 році, а Закарпаття перебувала у складі Угорщини з XVII ст. [3]
Новітній час з початку XX ст. ознаменувався крахом Російської імперії, коли була на короткий час створена українська державність, яка за короткий період змінила чимало назв (Центральна Рада, УНР, ЗУНР, Українська Держава, Директорія). [4]
З 1922 року Україна (УРСР) стає частиною СРСР. Проголошення незалежності в 1991 році створило нову еру в історії України — сучасність.
[ред.] Історичні назви українських територій
Перша засвідчена у писемних джерелах назва історичної території України — Руська земля. У Х-ХІІІ ст. воно вживалося у двох значеннях: конкретному — на окреслення ядра політичної спільноти — Середнього Подніпров'я, і розширеному, що охоплювало усі території, які спершу підпорядковувались Києву, а згодом тяжіли до нього. Понад 400-літня традиція ототожнення себе з Руською землею не зникла і після розпаду цієї єдності. Тільки Галицько-Волинська держава, увійшовши до складу Корони Польської як особистий домен короля офіційно іменувалася з першої третини ХV ст. Руським воєводством.[5]
Константинопольський патріархат задля розпізнання нового — московського і старого — київського святительських церковних осідків, у першій половині ХІV ст. вперше почав вживати поняття Micra Rosia (Мала Росія)‚ на відміну від Megale Rosia (Велика Росія). У церковно-адміністративному значенні поняття Мала Росія вживалося Константинополем для позначення українських єпархій Київської митрополії аж до їх підпорядкування Московському патріархові (1686). З константинопольських грамот цей вислів в останній чверті ХІV ст. перейшов до церковного письменства як урочистий синонім українського православного простору Польщі і Литовського князівства, а з кінця ХVІІ — початку ХVІІІ ст. став ототожнюватися з територією Козацької держави, аж врешті офіційно замінив її попередню назву (Україна).[6]
На західноєвропейських географічних мапах землі колишніх північно-східних князівств послідовно позначалися як Moscovia. Натомість терени колишніх Чернігівського, Київського і Галицько-Волинського князівств, ототожнювані з первісною, материковою Руссю, завжди позначені як Russia чи Ruthenia (з ХVІ ст. — також Roxolania).[6]
Паралельно у внутрішньому вжитку з ХVІ ст., а особливо після Люблінської унії 1569 р. нарівні зі словом Русь починає все активніше вживатися поняття Україна. Характерно, що, як колись у княжі часи — Руська земля, слово Україна вживали в двох значеннях: конкретно-географічному — на означення Подніпров'я, і розширеному — як синонім всього українського простору.[6]
Остаточно і юридично назва Україна закріпилася на початку ХХ століття за часів УНР.[7]
Слово «Україна» — слов'янського походження і означало первісно край, земля, територія. Найімовірніший індоєвропейський корінь *(s)krei- (відокремлювати, різати). Думки розділяються щодо безпосередньої етимології слова, проте найімовірнішим є прямий синонімічний зв'язок зі словом «князівство» — земля наділена, «відкраяна», «украяна», «урізана» князеві.
[ред.] Доісторичний період
Перша людина з'явилася на території України від 1 млн. до 300 000 років тому. Україна не була місцем еволюції мавпи в людину (антропогенез) тому перші люди приходять сюди з Передньої Азії через Кавказ та Балкани. Близько 100 тис. років тому за допомогою тертя люди почали добувати вогонь. Первісною соціальною організацією було стадо. Вже близько 40 тис. років тому виникає матріархальна родова община. В період мезоліту людина винайшла вдосконаленні знаряддя праці серед яких особливе місце займає лук, що дало змогу полювати на відстані. Замість великих стайних стійбищ з'являються малі тимчасові стоянки мобільних сімейних груп. Були прирученні перші тварини.
За часів неоліту відбулась так звана революція коли відбувся перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства, тобто з'явилося скотарство й землеробство. Одне з значущих досягнень того часу є виникнення керамічного посуду, що значно покращило умови зберігання готування продуктів. Також змінюється техніка обробки каміння з оббивання на тертя й шліфування. Відбувся перехід до сімейного господарювання й осідлого способу життя.
[ред.] Трипільська культура
Наступним етапом розвитку людства стає енеоліт або мідно-кам'яний вік. Перехід до використання металу одна з найепохальніших віх в історії. Однією з культур того часу є Трипільська культура (IV—III тис. до н. е.), пам'ятки якої розповсюджені на всій південно-західній Україні. Культура названа так від поселення, відкритого і дослідженого В.Хвойкою у 1890-х рр. Трипільці вирощували зерно за допомогою сохи й перетирали його за допомогою ручних кам'яних зернотерок, виробляли гончарні вироби та свердла (перші механічні знаряддя в Україні), щоб робити отвори у дереві та камені. Трипільська культура вважається вершиною розвитку енеолітичних землеробських суспільств у Європі.
Бронзовий вік II тис. до н. е. ознаменувався появою першого сплаву міді з оловом — (бронза), який мав суттєву перевагу над попередніми знаряддями праці. Відбувається перший суспільний поділ праці — відокремлення скотарства від землеробства. Це викликало потребу в обміні та зародженні торгівлі. Винайдено колесо Всі ці зміни призводять до того, що чоловіки починають відігравати більшу роль в житті суспільства ніж жінки, що в свою чергу веде до заміни матріархату на патріархат. Плем'я|Племінний устрій приходить на зміну общині. Всі ці процеси посилюються в часи залізного віку (I тис. до н. е.)
[ред.] Перші кочовики Північного Причорномор'я
Бл. 1500 років до н. е. на території України з'явилися кочові племена. Одним з них були кіммерійці (IX—VII ст. до н. е.), про яких залишилася згадка у писемних джерелах. Про «уславлених кобилодойців» повідомляє не тільки Гомер в «Одіссеї», а й такі відомі античні автори як Геродот, Каллімах, Страбон. Ассірийські клинописні джерела згадують про цей народ під назвою «гамірра». Кіммерійці займали значну територію між Дністром і Доном, а також Кримський півострів де вони мали укріпленні городища. Їхнім основним заняттям були військові походи. Вони одними з перших освоїли технологію виготовлення заліза. Вважається, що кіммерійці є гілкою давньоіранського кочового народу, генетично близького до скіфів.
Скіфи, іраномовний народ з Центральної Азії, у VII ст. д. н. е. завоювали кіммерійців і витіснили їх з українських степів. У Криму Скіфи мирно асимілювалися з таврами, які жили тут з I тис. н. е. Таври займалися скотарством, землеробством та рибальством. Скіфи утворили централізовану державу і контролювали регіон приблизно до 200 року до н. е. Розрізняють скіфів-землеробів та скіфів-скотарів, з останніх виділяють царських скіфів, які панували над іншими збираючи з інших данину. У IV ст. до н. е. у скіфів утворюється перше державне об'єднання відоме під назвою «царство Атея». Скіфи мали досить тісний зв'язок з грецькими колоніями в Північному Причорномор'ї
Скіфів підбили групи кочівників, яких називали Сармати у III ст. до н. е. Це був союз споріднених племен, які часто ворогували поміж собою. Значну роль в житті сарматів відігравали жінки. Вони займалися скотарством й торгівлею. Досить довго Сармати воювали з Римом.
[ред.] Грецькі колонії та племена готів
Приблизно в VII ст до н. е. греки почали закладати перші колонії на Північному Причорномор'ї. Серед міст заснованих греками були: Тір (в гирлі Дністра), Ольвія (на Південному Бузі), Херсонес (біля сучасного Севастополя), Пантікапей (біля сучасної Керчі), Феодосія. Ці держави були демократичними або аристократичними за устроєм. В цих містах панували рабовласницькі відносини. Головним джерелом постачання рабів був військовий полон, народження від рабині чи купівля на невільничих ринках. Права у полісі мали лише повнолітні чоловіки греки, уродженці міста. Колонія складалася власно з полісу та сільськогосподарських округів. Міста було оснащено водопроводом та водостоком, були поширені ремесла й торгівля. Міста карбували власну монету.
Боспорська держава (V ст. до н. е. — IV ст. до н. е.) займало територію сучасного Керчинського та Таманського півострова. До складу царства увійшли такі міста як Феодосія, Фанагорія, а столицею був Пантікапей. Спершу це був союз полісів які мали певну автономію та згодом це об'єднання перетворилося на абсолютна монархію. Економіка цього царства була побудована на сільському господарстві та торгівлі з Афінами, куди вивозили до 5 млн. пудів зерна. У I ст. до н. е. відбулося об'єднання під владою понтійського царя Мітрідада VI більшості Північного Причорномор'я, але він зазнав поразки від римлян.
Після розколу Римської імперії на Західну та Східну настав візантійський період в історії Північного Причорномор'я. У середині III ст. н. е. до цієї території вдерлися племена готів. Вони витіснили сарматів та підкорили населення Криму. Це призвело до виникнення Готського королівства (Гетика) зі столицею «Дніпровське городище» (в нинішній Запорізькій області). Деякі вчені[8] вважають що готи також були причетні до формування черняхівської культури (кінець ІІ – середина V ст. н.е.) — одне з найцікавіших явищ в дописемній історії на землях України. Нині відомо близько 5 тис. черняхівських старожитностей, переважно поселень, а їхня географія ототожнюється із значною частиною сучасної території України. Зокрема, саме в цей час на території України уперше фіксується використання гончарного круга та залізних лемешів, склоробне виробництво, всебічно розвинута металургія та різноманітні залізоробні ремесла.[9] Цю державу було знищенні у 375 р. н. е. кочовим азійським плем'ям гунів, які невдовзі створили між Доном і Карпатами могутню державу, на її чолі став Аттіла (помер 451), втім, після кількох поразок від римлян і союзників, вона втрачає силу і розпадається.
[ред.] Східні слов'яни у давнину
Прабатьківщина слов’ян не має загальновизнаної локалізації. Перші згадки про слов'ян трапляються у римських авторів I—II ст. н. е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов'яни виступають як венеди або венети. Етнонім слов’яни вперше використовують візантійські автори. Йордан сповіщає, що у VI ст. вже існувало три гілки слов'ян: венеди (басейн Вісли), анти (Наддніпрянщина) і слов’яни або склавіни (Подунав’я). Більшість вчених вбачає у процесі розселення антів та склавинів початок формування окремих слов'янських народів, зокрема українського.
Між V-VІІ ст. на території склавінів та антів формуються локальні культурні ареали, які поступово кристалізувалися у союзи місцевих слов’янських племен. Серед них: поляни – на Київщині й Канівщині, деревляни – на Київському Поліссі й Східній Волині, уличі – на південь від полян, у Південному Подніпров’ї і Побужжі, тиверці – у межиріччі Середнього Дністра й Пруту, дуліби – у верхів’ях Дністра та басейні Західного Бугу, хорвати – у карпатському регіоні, сіверяни – на Північному Лівобережжі Дніпра вздовж Десни і Сейму. Степове ж Подніпров’я з лівого боку Дніпра заселяли алани, булгари і слов’яни, залежні від заснованого у VІІ ст. тюркськими народами Хозарського каганату[10].
На другу половину IX ст. приходяться дані арабських джерел щодо формування у Східній Європі трьох політичних утворень: Куявії — Київська Русь, Славії — північні слов'янські землі з центром у Ладозі та Артанії — на нинішній Тамані. Останніми великими міграціями через територію України були болгарська та угорська, які вже припадають на часи існування нашої першої держави — Київська Русь.
Економічною основою східнослов'янських племен є родова власність на землю, коли знаряддя праці, продукти та майно поступово розділяють між родинами. Характерною рисою суспільного ладу була наявність сільської общини, як об'єднування індивідуальних господарств. Слов'яни вели осідлий спосіб життя, що вимагало орне землеробство — основа господарства. Вирощували пшеницю, жито, просо, ячмінь та ріпу. Зерно молотили на зернотерках, а потім — на жорнах. Поширене було й тваринництво, в основному розводячи велику рогату худобу, свиней, овець, кіз. Менше значення мало рибальство, а полювання велось для здобуття цінного хутра. В релігійному світогляді формується культ природи на чолі з Перуном.
[ред.] Княжа доба
[ред.] Київська Русь
[ред.] Утворення та становлення Київської Русі
Перша нині відома достовірна згадка про русів датується 839 роком у франкській хроніці «Бертинські аннали». З ІХ століття скандинавські мореплавці почали освоювати новий торговий шлях на південь, який отримав назву «шлях з варяг у греки», який починався з озера Ільмень, а далі проходив де по малих річках, де волоком і по Дніпру у Чорне море. Київ відігравав велику роль завдяки своєму положенню на місці злиття двох найбільших артерій Русі — Дніпра та Прип'яті, це дозволяло контролювати увесь дніпровський шлях та сприяло торгівлі. Тому коло Києва починає формуватися певний союз племен.
Візантія дізнається про нове потужне об'єднання після походу двох руськіх царів Аскольда та Діра на Константинополь у 860 році. Візантійські пам’ятки виразно зафіксували навернення до християнства Аскольда та його дружини у 60-х роках ІХ ст. Вже 862 року жителі Новгороду запросили нормана Рюрика до себе князем. Після його смерті в нього залишився малолітній син Ігор, а влада перейшла до його родича Олега — який став регентом. Він приїхав до Києва у 882 році обманом убив місцевих володарів Аскольда й Діра та заволодів престолом.
Київ стає столицею держави, яка об'єднує Русь та Новгород. Олег значно зміцнив державу та провів кілька вдалих походів 907-го року до Візантії за результатами якого остання виплатила величезну контрибуцію та надання права безмитної торгівлі. Коли Ігор виріс, обійняв княжий престол у 912 році та продовжив політику зміцнення Русі приєднавши уличів та тіверців. Уклав угоду з Візантією 944 року (менш вигідну ніж Олег). Ігор був вбитий древлянами під час збору дані у 945 року. Ольга вдова Ігоря жорстоко помстилася за смерть чоловіка. Вона провела податкову реформу, яка впорядкувала збір данини та здійснила кілька важливих дипломатичних місій. За її правління було побудовано багато замків й укріплень Вона прийняла християнство.
Київське князівство Ольга передала (964) Святославу (син Ігоря), який був дуже войовничим та провів майже все життя у походах. Він підкорив в’ятичів і розгромив Хозарський каганат, державне утворення хазарів на сході. Вів дуже успішні війни з болгарами, куди навіть хотів перенести столицю та Візантєю. Але 971 р. Святославу був взятий в облогу у фортеці Доростол. Йому прийшлося повернути завойовані землі та повертатися до Києва. Дорогою він був убитий печенігами біля дніпровських порогів.
[ред.] Розквіт Київської Русі
За роки правління Володимира Великого (978-1015) Русь значно збільшується за рахунок приєднання Червону Русь, Закарпаття, Корсунь. Тобто Київська Русь стає найбільшою державою Європи з населенням більше 5 млн. людей та територією в 800 тис. кв. км. Володимир провів реформу місцевого самоуправління ліквідовуючи племінні автономії та ставлячи своїх намісників. Значне місце займає князівська дружина. 988 року Володимир оголосив прийняття християнства з Візантії. На відміну від спроб Ольги та Аскольда це торкнулося широких верств населення. Хрещення стало вирішальним кроком на протязі всієї історії українських земель. Саме за вказівкою Володимира було створено систему захисних споруд відомих у народі як «змієві вали», які простягалися на 1000 км. Володимир впровадив і «Статут про церковні суди і десятини»
Не дивлячись на ці значущі зміни та зміцнення в устрої держави після смерті Володимира Великого 1015 року Русь вступає у період міжусобної боротьби. Перемогу у протистоянні з братами одержав Ярослав Мудрий (1019-54). Цей правитель остаточно розгромив печенігів, які здавна завдавали значної шкоди Київській Русі. Збудував у Києві Собор святої Софії, що стоїть там і зараз. 1037-1039 рр. було створено перший літописний звід. Побудовані перші книжкові майстерні та заснована Києво-Печерська лавра, як спроба створити у Києві (на той час населення сягає 50 тисяч) митрополію. Звів першу на русі збірку законів — «Руська правда». Ярослав Мудрий зміцнив зв'язки з Європою завдяки тому що одружив своїх дочок з європейськими монархами.
[ред.] Розпад Київської Русі та Монгольська навала
Смерть Ярослава у 1054 році принесла новий період міжусобиці. Набула постійного характеру практика з'їздів через необхідність розробки законодавства. Результатом яких став у 1072 р. документ — «Правда Ярославичів». На з'їзді князів у місті Любечі (1097) було прийняте рішення, що кожен з братів має володіти своєю «волостю». На деякий час цей процес був призупинений Володимиром Мономахом який з 1113 був запрошений киянами на престол. За його правління було побудовано перший міст через Дніпро. Розробив додаток до «Руської Правди» — «Устав». Умілими військовими та дипломатичними діями контролював дві третини держави Ярослава.
Зі смертю сина Мономахома Мстислава 1132 року Русь остаточно втрачає свою єдність. До середини ХІІ ст. на території Русі сформувалося близько 15 більших князівств, кожне з яких жило по суті самостійним політичним життям, лише номінально визнаючи старшинство великого київського князя. Починається активний процес боротьби за владу. За підрахунками Степана Томашівського, у Києві між 1146 та 1246 рр. правителі мінялись 47 разів; повертаючись по кілька разів на престол, тут правили 24 князя, причому 35 княжінь тривало менше року кожне.
Все це значно послабило могутню державу що існувала за часів Ярослава Мудрого. Тому під час битви з новим для Русі ворогом татаро-монголами на річці Калці (1223) руські князі, які не мали єдиного командування зазнали поразки. Після Батиєвої навали 1237-41 рр. і погрому Київської Русі опиняється під важкою залежностю від Золотої Орди. Князі з повноправних володарів перетворилися на данників хана. Це було поворотним моментом в історії українських земель, які по суті втратили незалежність.
[ред.] Галицько-Волинське князівство
Галицько-Волинське князівство відокремилося від Києва у 1097 році і стає головним осередком державності на Русі. Найбільшої могутності досягло за Ярослава Осмомисла (1153-1187). За нього князівство доходило до Дунаю та Чорного моря, а також вело успішні війни з угорцями й поляками. Галицьке князівство й Волинське князівство існували окремо, але 1199 року Роман Мстиславович об'єднав їх. Йому також присягали київські князі на вірність. На той час Роман створив могутню державу ставши по суті «однодержавцем» Русі. Після його загибелі 1205 року держава на деякий час розпалася, але Данило Галицький (син Романа) зумів відновити єдність. А вже 1253 року був прийняв корону від папи римського і стає першим королем на українських землях. Данило Галицький також кинув виклик татарам 1256 року вибивши їх з ряду своїх земель.
[ред.] Литовсько-руська доба
[ред.] Перехід українських земель до складу ВКЛ
До складу Великого князівства Литовського тривалий час входили українські і білоруські землі, та й з пануванням на цих теренах Золотої Орди було покінчено значною мірою зусиллями Великого князівства. Починаючи з XIII ст. у боротьбі з Німецьким орденом та Галицько-Волинським князівством формується Литовська держава.
За Великого князя Литовського Ґедиміна (1316—1341) відбулося зміцнення територіальної єдності В.к.Л. (приєднались Мінськ, Орша, Берестя, Пінськ, Туров, відбувались спроби приєднати Київське князівство), утвердження спадковості князівської влади.
1323 року помирають останні законні наслідники роду Романовичів — Андрій та Лев Юрійовичі. Це призводить до того що «галицька спадщина» переходить за вибором тамтешніх бояр у руки Болеслава Тройденовича.
1340 р. Болеслава було отруєно, а на княжий стіл запрошено Любарта Ґедиміновича, хрещеного під іменем Дмитрій. Реально влада Любарта-Дмитрія обмежувалася Волинню, а столиця містилася в Луцьку. У 1344- 1345 рр. після ніщівного походу польського короля Казимира III Галичина поступово переходить під владу Польщі. Польське королівство остаточно захопило Галицьку і Холмську землі у 1387 році.
У цей час ослаблені боротьбою з монголами та внутрішніми негараздами Руські землі попали у поле зору династії Гедиміновичів. За князь Ольгерда 1362 року до ВКЛ приєднується Київське князівство. Поступово Чорна Русь, Біла Русь Чернігівського та Cіверського князівства перейшли під владу литовської династії Гедиміновичів; утворилася Литовсько-Руська держава. Це було дуже дивне об'єднання, у якому руське (українське та білоруське) населення та землі складали абсолютну більшість (80 %), тому влада Литви не була репресивною, і по суті це була Руська держава з давньоруською мовою в якості державної і православ'ям в якості пануючої релігії.
Буковина з 1359 року відходить до Молдавського князівства під назвою Шептинської землі, а Закарпаття у другій половині XIII ст. — до складу Угорщини. Таким чином землі сучасної України у XIII—XIV ст. увійшли до складу сусідніх держав.
За князів Ольґерда та Кейстута почалося масове входження українських земель: Волинь, у 1357-1358 рр. — Чернігово-Сіверщина, 1363 року - Поділля; у 1362 - 1363 років - Київщина; Брацлавщина та Переяславщина.
З 1398 року держава називалась Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське. Давня руська культура, закони (Руська правда) та звичаї були панівними в князівстві. Українська та білоруська шляхта підтримувала князів Кейстута, Вітовта, Свидригайла у їх боротьбі за об'єднання всіх українських та білоруських земель в єдину державу.
В умовах боротьби з хрестоносцями, Московським князівством та через внутрішні конфлікти Велике князівство Литовське, Руське і Жемайтійське вступило в союз з Польським королівством, уклавши Кревську унію (1385).
Проти зближення з Польщею виступало багато православних князів, тому у державі протягом ста років відбулось три громадянські війни: Громадянська війна в ВКЛ (1381–1384), Литовсько-руська громадянська війна (1389–1392) та Польсько-литовсько-руська громадянська війна (1432-1437). Під час останьої у межах ВКЛ протягом трьох років фактично існувала держава - Велике князівство Руське.
У другій половині XV століття Велике князівство Литовське перетворилося із своєрідної федерації українських, білоруських та власне литовських князівств на централізовану державу.
[ред.] Об'єднання Литви й Польщі в Річ Посполиту
У 1370 р. помирає останній польський король з династії П'ястiв — Кaзимир III Вeликий. Престол успaдкувaлa його oнукa Ядвiґa. Це призвело до довгих дебатів стосовно чоловіка для королеви Польщі. Остаточно було прийнято рішення запросити партнера пo бoрoтьбi з німецьким Oрдeнoм — тoдiшньoгo вeликoгo князя литoвськoгo Яґaйлa Oльґeрдoвичa, який і сам, у зв'язку з загостренням зовнішньо- та внутрішньополітичної ситуації був не проти такого об'єднання. Тому 1385 року була підписана Кревська унія за якою Яґайло одружувався з Ядвіґою і обіймав польський престол. За це він підпорядковував зeмлi Литви й Русi пoльськoму трону i привертав свій нaрoд дo святoї Кaтoлицькoї Римськoї цeркви. Також об'єднувались збройні сили та казна. Через що посилились польські і католицькі впливи у Великому князівстві Литовському, поступово усувалася від влади православна руська знать.
1456 року ліквідовано Волинське князівство, 1470 — Київське. Внаслідок Люблінської унії (пов'язана з поразками Литви у Лівонській війні) 1569 Волинь, Підляшшя, Поділля, Брацлавщина та Київщина перейшли під владу Польщі та створювалася єдина польсько-литовська держава — Річ Посполита. Протягом XVI століття приймаються три Литовські статути, які були створенні на основі давньоруських норм права, кодифікованих Ярославом Мудрим та наступними київськими правітелями. 1582 року відбувається досить важлива подія папа Григорій XIII наказав виправити юліанській календар. За новий (григоріанськім) календарем додавалося 10 днів, через що виник розкол коли католики перейшли на новий календар а православні залишилися з юліанськім. Це створило дуже високу напругу в суспільстві.
1596 року була підписана Берестейська унія за якої утворювалася нова Греко-католицька Церква з православними обрядами але визнавалися догмати католицької церкви, а головою — папу Римського. Це викликала перехід у католицтво частини руської знаті. Що у свою чергу призвело до дуже сильного загострення ситуації в країні. Національне відродження на українських землях викликало появу братського руху та козацтва. Почався розвиток літератури староукраїнською мовою.
[ред.] Козацтво XV-XVII ст.
[ред.] Утворення козацтва
Райони у нижчій течії Дніпра у другій половині XV ст. представляли собою буйний, нeзaсeлeний oсiлoю людністю степ, який отримав назву Дикe Пoлe. Своєрідними «двeримa» в Пoлe з бoку густo зaсeлeнoгo Сeрeдньoгo Подніпров'я були пoрoги — пeрeривчaстe грaнiтнe пaсмo, щo пeрeтинaлo тeчiю Днiпрa, тягнучись нa бaгaтo кiлoмeтрiв мiж теперішніми Дніпропетровськoм i Запоріжжям. Зa пoрoгaми пoчинaвся Днiпрoвський Низ. Річище тут булo зaсiянe безліччю oстрoвiв, a сaм Дніпро рoздiлявся нa рукaви, утвoрюючи числeннi oзeрa, зaтoни й прoтoки. Цю мiсцeвiсть нaзивaли Вeликим Лугoм. У цей час почали формуватися групи втікачів з території Речі Посполитої, які прибули сюди з різних причин. Основними були бідність, релігійний й національний гніт, напади татар, чи кримінальні переслідування.
Ці люди називали себе козаками й займалися в основному ратною справою. Склад цих угруповань був дуже строкатий і окрім українців (жителів руської частини Польщі), які складали безумовну більшість, тут було багато татар, росіян, поляків, угорців і німців. Пiд 1492 р. впeршe згaдуються кoзaки-xристияни (кияни та чeркaсцi), якi в гирлi Днiпрa рoзбiйницьки нaпaли нa турeцький корабель. Aж дo oстaнньoї чвeртi XVI ст. кoзaцтвo — цe зaняття i спoсiб життя, a нe сoцiaльний стaтус. Життя в степу вимагала тяжкої праці не тільки у воєнний, але й у мирний час. «Козакування» полягало й у землеробстві, рибальстві, тваринництві й полюванні. Час від часу вони супроводжували східні каравани, що було прямим обов'язком черкаського намісника. Охороняли південні кордони від нападу татар.
[ред.] Крим і становлення козацтва
1443 року Чингизід (нащадок Чингізхана) Хаджи-Девлат Гірей за допомогою Литви проголосив створення кримського ханату. Ця держава вела своє коріння від численних кочових народів, що жили на теренах Криму та південної України протягом багатьох століть. До їх складу входили нащадки хазарів, половців, печенігів, татаро-монголів, а також татар та ногайців. Також на південному узбережжі існували венеціанські, а згодом генуезькі колонії. Але 1475 року кримське ханство перетворюється на васала Туреччини. Турецьке військо знищило присутність генуезців у Криму.
Татари не мали регулярного війська але хан міг у будь який момент скликати до 100 тисяч вершників. Ця армія не рідко навідувалася й на українські землі задля ясиру. У походи йшли частіше зимою коли річки замерзали і пересування армії було швидшим. Це відігравало велику роль тому що набіги дуже рідко переростали на довгі кампанії. Головним завданням цих акцій був грабіж та взяття ясиру для продажу на невільничих ринках.
Задля запобігання таким набігам та для самозахисту на території нижнього Подніпров'я почало формуватися саме українське козацтво Перша документальна згадка про Запорізьку Січ відноситься до «Всесвітньої хроніки» Мартина Бєльского. Січ, як військово-політичне формування, мало досить складну структуру.
Одним з лідерів які об'єднали розрізнені ватаги воїнів-християн українських степів був Дмитро Вишневецький, якого ще іноді кличуть Байдою. Його замок на острові Мала Хортиця став місцем першої загальновідомої Запорізької Січі. Він зумів організувати це строкате товариство у міцну й грізну силу яка стала на противагу татарському домінуванню у дикому полі. Під його керівництвом було проведено ряд походів на Крим, турецьку фортецю Азов та Молдову. За свої діяння став популярним героєм усної народної творчості.
Після смерті Байди Вишневецького (1563) дії козаків у степу продовжували шкодити Польським міжнародним відносинам, у тому сенсі, що порушували мир між турками і татарами з Річчю Посполитою. Так 1570 року було створено перший козацький реєстр (почот) з 300 козаків під проводом Яна Бодовського. Але цей загін не зумів суттєво змінити існуючу ситуацію. Тож наступною визначною епохою в історії козацтва стає правління короля Стефана Баторія (1576-1586). У вeрeснi 1578 р. кoрoлiвський уповноважений Янчi Бeгeр укладає у Львoвi угoду з кoзaцькими прeдстaвникaми, вiдoму пiд нaзвoю пoстaнoв з низoвикaми. Зa вiдпoвiдну плaтню нa службу приймaлoся 500 кoзaкiв; їxнiм вищим кoмaндирoм признaчaвся чeркaський стaрoстa, a гeтьмaнoм — Ян Oришoвський. Пізніше набір було збільшено і 1590 р. нa oфiцiйнiй службi знaчилaся тисячa кoзaкiв. Але козаки продовжували свої походи на крим і турецькі фортеці, інколи вони проводили навіть морські походи на чайках.
[ред.] Події до 1648 року
Подібні козацькі кампанії призвели до того що 1589 року татари здійснили один з найбільших набігів на Україну. Султан Мурад III погрожував привести 200 тисяч вершників якщо поляки не покінчать з козаками. Через це весняний сeйм 1590 р. прийняв уxвaлу «Пoрядoк щoдo низoвикiв тa Укрaїни», щo мусила служити гарантією взятиx пeрeд султaнoм зобов'язань «вивести укрaїнниx людeй з Низу всix». Але цій ухвалі не судилося справдитися. Натомість, спалахує конфлікт між козаками Криштофом Косинським та Янушем Острозьким через землі Білоцерковського староства. Цей конфлікт переріс на першу невелику війну козаків з польськими феодалами. Який, між іншим, закінчився поразкою козаків, але продемонстрував усім що з козацтвом відтепер потрібно рахуватись.
У зв’язку з пoчaткoм aвстрo-турeцькoї вiйни 1593-1606 рр. певна ставка робилася і на козаків. Під проводом Северина Наливайка козацькі загони воювали в Молдові й Угорщині. Повернувшись з цих боїв військо майже не мало ресурсів для існування, тому козаки пустились грабувати міста і села по Волині та Білорусі. Сил воювати з загартованим у походах військом у магнатів та шляхти не було, тож вже 1596 року впeршe булo вирiшeнo пустити в дiю рeгулярну aрмiю, пiд прoвoдoм oднoгo з крaщиx пoльськиx вoєнaчaльникiв тoгo чaсу, пoльнoгo гeтьмaнa Стaнiслaвa Жулкeвськoгo. Поразкою наливайківців зaвeршилaся пeршa спрaвжня вiйнa Кoрoни Пoльськoї з кoзaкaми.
Пeрший жe пiсля рoзгрoму пoвстaння сeйм 1597 р. oгoлoсив кoзaкiв вiйськoвими злoчинцями i вoрoгaми дeржaви. Нездійснимість цієї ухвали, як і багатьох пiзнiшиx сxoжoгo змiсту, витiкaлa з тiєї цiлкoм oчeвиднoї причини, щo кoзaччинa вжe пeрeрoслa мeжi урядoвoгo кoнтрoлю, прoсякнувши всe укрaїннe життя. До того ж впрoдoвж пeршиx дeсятилiть XVII ст. Рiч Пoспoлитa булa втягнутa у три вiйни – зi Швeцiєю, Рoсiєю i Турeччинoю, a кoзaки склaдaли бoєздaтнe i, щo гoлoвнiшe, дeшeвe вiйськo, щo фaктичнo знoву й знoву пoнoвлювaлo лeгaльнe стaнoвищe Зaпoрiжжя.
Козаки почали виконувати функції найманого війска, коли вeликi зaгoни рeєстрoвикiв пiд прoвoдoм Сaмiйлa Кiшки успiшнo вoювaли пiд чaс пoльськo-швeдськoї вiйни в Лiвoнiї у 1601-1602 р., a нeвдoвзi ширoким пoлeм кoзaцькoї aктивнoстi стaли пoдiї тaк звaнoї Мoскoвськoї смути i нaступнoї зa нeю пoльськoї iнтeрвeнцiї дo Рoсiйськoї дeржaви.
Велику роль відіграли козаки і в Хотинській війні 1621 року під проводом Петра Сагайдачного коли завадили турецька армада у 150 вершників рушила на Польщу. Пiд прoтeкцiєю Вiйськa Зaпoрoзькoгo зa Сaгaйдaчнoгo був здiйснeний i тaкий вaгoмий суспiльний aкт, як вiднoвлeння прaвoслaвнoї цeркoвнoї iєрaрxiї. Відомий цей гетьман і своїми морськими походами.
Суперечкі між козаками і поляками продовжували точитися і надалі. У 1635 році була споруджена фортеця Кодак з метою не допустити селян на Січ. Але це не призвело до покращення відносин. Українські землі того часу були свідком цілого ряду сутичок, повстань і війн.
[ред.] Козацька Держава
[ред.] Війна за незалежність України 1648-1657
Ситуація довкола українських земель докорінно змінюється з появою Богдана Хмельницького. Ця людина змогла організувати небачений до того спротив польській владі. Взявши ініціативу в свої руки, він на початку лютого 1648 року розбиває залогу коронного війська, що знаходилася на запорізькій січі з 1638 року і повертає реєстрове козацтво на свою сторону. Тоді ж козацьким колом його було обрано гетьманом Війська Запорізького. Одразу ж почались інтенсивні перемовини з татарами про взаємну військову допомогу. Всі ці події стали початком процесу який увійшов в історію під назвою Народно-визвольна війна 1648-57.
Дочекавшись допомоги з Криму Хмельницький рушив на коронне військо. Перша битва відбулася на річці Жовті Води (29 квітня) де зійшлося військо козаків та татар Тугая з військом коронного гетьмана Миколи Потоцького Стефаном. Після перемоги козаки рушили на ставку обох гетьманів коронного й польного (Мартін Калиновський) біля Корсуня. Тут яскраво проявив себе «права рука» Хмельницького — Максим Кривоніс. 25 травня поляки були розбити вщент. Це викликало великий резонанс не тільки в самій Польщі, але й за кордоном.
Напередодні корсуньського зіткнення помер король Владислав IV. Тож вже в червні з ініціативи канцлера Єжи Ослоньського починаються переговори уряду з повстанцями. Вимоги козацького гетьмана були традиційними: збільшити реєстр до 12 тис., поновити козацьке самоврядування, заспокоїти конфлікти православних та уніатів у суперечках за храми. Паралельно з переговорами обидві сторони нарощували сили. Армії зустрілися біля села Пілявці й козаки значно переважали сили поляків та ще мали татарську кінноту на додачу. 23 вересня розпочався вирішальний бій. Він закінчився приголомшливою поразкою Речі Посполитої, Хмельницький отримав у свої руки багато гармат, пороху й коней. Ця перемога відкривала повстанцям дорогу на захід.
Армія рушила на Львів і взяла з нього контрибуцію і Хмельницький 26 липня видав універсал про захист міста. Тим часом по всій території Галичини, Покуття, Волині селяни почали нищити маєтки шляхти. Основні ж сили рушили на Замостя що відкривало шлях на Варшаву. Через цю загрозу сейм призначає воєначальником князя Ярему Вишневецького. Ця досить цікава постать стала ключовою у боротьбі з Хмельницьким. Впродовж лютого 1648 року, коли тривала облога міста, чисельність війська козаків значно скоротилось, почалась епідемія дизентерії, голод. У Польщі ж 17 листопада новим королем став Ян Каземір і частина старшина висловилася за відновлення переговорів з урядом. Відтак до Варшави рушило козацьке посольство, пропонуючи умови миру: амністія повстанцям; 12-тисячний реєстр; відновлення козацького самоврядування; право вільного виходу в море; усунення з території козацької юрисдикції кварцяного війська; надання гетьманові Війська Запорозького під булаву одного з старостів, розташованих там само.
Після попередніх переговорів Богдан Хмельницький зняв облогу й рушив до Києва. Він увійшов до міста 2 січня 1649 року як національний герой через золоті ворота. Переговори були поновлені у лютому 1649 року де Богдан значно змінює свою позицію з «козацького автономізму» в рамках Речі Посполитої. З традиційної козацької території Наддніпрянщини об’єкт зацікавлень переміщається на всю Русь по Львів, Холм і Галич, а суб’єктом її стає вже не Військо Запорозьке, а народ увесь руський, що його належить вибити з лядської неволі.
Коротке перемир'я було важко дотримувати обом сторонам, тож вже 20 липня козаки розпочали облогу Збаража де укрилося коронне військо, яке значно поступалося чисельністю війську Хмельницького. Який у свою чергу разом з Іслам Гіреєм напав на військо короля що йшло на допомогу захисникам Збаража біля містечка Зборова. Цей напад був повною несподіванкою для короля і коштував йому поразки. Ян Каземір був у скрутному положенні тож було прийнято рішення розпочати переговори з ханом. Після домовленостей з татарами король 20 серпня прийняв Хмельницького з його Козацькими пунктами. Облога Збаража була знята і війська короля рушили у напрямку Львова, Хмельницького до Києва, а татар до Криму при цьому вони нещадно брали ясир.
Але цим протистояння не скінчилося і вже 28 червня 1651 року дві велетенські армії зійшлися знов біля міста Берестечка. На цей раз сили були майже рівні але через зрадницькі дії татар та сильного тиску з боку поляків військо відступило до річки Пиляшівка. Роль наказного гетьмана взяв на себе Іван Богун, через те що Хмельницького силоміць з собою забрав хан Іслам-Гірей. Під час виходу з оточення сталося непорозуміння між селянською й козацькою частиною війська, що призвело до катастрофи. Було знищено майже 8 тис чоловік, втрачена частина артилерії, гетьманська булава й печатка.
Дивовижно, але вже 17 липня після того як Богдан вирвався з ханського полону він швидко зумів знову організувати військо й закріпитися у Білій Церкві. Натомість виснажена походом і спротивом населення з'єднана польсько-литовська армія більше не могла продовжувати боротьбу. Тому була підписана «Білоцерківська угода» за якою козацький реєстр мав бути скорочений до 20 тис., а юрисдикція Війська Запорозького обмежувалася Київським воєводством (Брацлавське й Чернігівське знову поверталися в підпорядкування коронної адміністрації).
Цей документ не був підписаний сеймом, тому що вперше в історії польського парламентаризму один шляхтич скористався своїм правом вето. Це призводить до поновлення війни вже у квітні 1652 року коли відбулася битва біля гори Батіг де був здобутий реванш за програш під Берестечком. Зіткнення продовжувалися і наступного 1653 року. Але вже 11(1 за ст. ст.) жовтня дипломатія Богдана Хмельницького проявила себе у всій красі Земський собор Московської держави ухвалив прийняти Військо Запорозьке з городами їх і землями під государя високу руку.
[ред.] Переяславська рада
Перемовини про союз козаків з Московським Царством почалися ще у березні 1652 року. Вже в червні 1653 року Земський собор схвалив прийняття Козацької держави під царську протекцію. 2 липня Олексій Михайлович відсилає грамоту Богдану Хмельницькому про рішення взяти Україну під царську руку. До козаків одразу ж рушило і посольство на чолі з Василем Васильовичем Бутурліним. 18 січня у Переяславі була проведена старшинська, а згодом і військова рада. За її результатами український народ мав присягнути на віру до царя, що і відбувалося по всій Україні протягом січня-лютого 1654 року. Не присягнули лише Уманський, Брацлавський, Полтавський і Кропив'янський полки, а також духовенство. Документально рішення ради було затверджено «Березневими статтями». Зараз більшість вчених схиляється до думки що це було приєднання або протекторат.
[ред.] Козацька держава після Переяславської ради 1654 р.
[ред.] Руїна 1658-1686
[ред.] Мазепа і його послідовники
 Українські землі наприкінці XV- у першій половин XVI ст. |
 Українські землі в другій половині XVI- у першій половин XVII ст. |
 Запорізька січ у XVI- першій половині XVII ст. |
 Українська козацька держава за гетьмана І. Виговського (серпень 1657 - вересень 1659 рр.) |
[ред.] Московська доба
Див. також: Вплив України та українців на російську літературу від середини XVII до початку XX століття, Українська національна революція 17 сторіччя
 Україна наприкінці XVII - на початку XVIII ст. |
 Україна у 1727 - 1768 рр. |
 Запоріжжя і північне Причорномор’я у другу половину XVIII ст. |
 Українські землі наприкінці XVIII ст. |
Після смерті Хмельницького (1657) розпочався період громадянських воєн і зовнішніх інтервенцій (Руїна), які призвели до поділу України по Дніпру між Річчю Посполитою та Московською державою без погодження з українською владою (Андрусівське перемир'я 1667 року, Вічний мир 1686 року). Автономна Козацька держава (Гетьманщина) тимчасово збереглася лише в частині Лівобережної України під владою Москви.
Саме до цих часів можна віднести оформлення української націїї, бо до об'єднання з Московією мешканці Південної Русі вважали себе "руськими", але після об'єднання виявилося, що населення "Великої" та "Малої" Русі має дуже великі відмінності, щоб вважатися єдиним народом. І відтоді мешканці берегів Дніпра почали усвідомлювати себе спільністю, хоч і близькою до росіян (мова, релігія, історичне коріння), але все ж таки окремою, із своєю історією, культурою, мовою, традиціями. В подальшому имперський уряд всіляко намагався наявні розбіжності ліквідувати, позбавити населення українських (і білоруських) земель оригінальних рис, мови з метою влити його у склад титульної (російської) нації. "Малороси", "білоруси" і "великороси" вважались етнічними групами одного народу (росіян).
Після невдалого виступу гетьмана І. Мазепи в союзі з шведським королем Карлом XII (1708-09) цар Петро І обмежив автономію Гетьманщини. Остаточно козацькі автономії (Гетьманщину, Слобідську Україну, Запорозьку Січ) ліквідувала імператриця Катерина II в 1760-80-х. Внаслідок російсько-турецьких воєн 1768-91 рр. Росія завоювала Північне Причорномор'я і Крим. У результаті поділів Польщі (1772-95) Галичина перейшла під владу австрійських Габсбургів, а Правобережна Україна — Росії.
Національне відродження.
З кінця XVIII ст. зароджується український національний рух, спершу культурний, а з 1840-х (Кирило-Мефодіївське братство) і політичний. Почалося формування модерної української нації. Важливе значення для національного пробудження мала творчість Т. Шевченка; внаслідок репресій російського царату з 1870-х центр національного руху перемістився в Галичину. З кінця XIX ст. виникають українські політичні партії, частина з яких висуває вимогу самостійної соборної української держави. Лютнева революція 1917 року в Росії стала поштовхом до початку національної революції в Україні
[ред.] Українська державність у 1917-1922 роках
[ред.] Період Української Народної Республіки
Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Українська Народна Республіка.
Українська Центральна Рада 20 XI.1917 проголосила УНР, а 25.I.1918 незалежність України. Внаслідок Листопадового повстання 1918 року в Галичині утворилася ЗУНР, яка 22.I.1919 проголосила злуку з УНР. Війна за незалежність 1917-21 закінчилася поразкою та новим поділом України. На більшій її частині встановлена маріонеткова радянська влада (УРСР), Західна Україна увійшла до складу Польщі, Буковина і Бессарабія — Румунії, Закарпаття — ЧСР. Таким чином, Україна опинилася під окупацією сусідніх країн, які переслідували лише свої корисні національні інтереси.
[ред.] Українська держава
Була проголошена на з'їзді у Києві на чолі з майбутнім гетьманом Павлом Скоропадським. Існувала у квітні — грудні 1918 року під протекторатом Німеччини. Але за цей короткий проміжок часу було введено свою стабільну валюту - гривню, засновано Академію наук та Катеринославський університет. Пала під ударами більшовицьких військ і загонів С.Петлюри відразу після поразки Німеччини у Першій світовій війні і евакуації з України німецьких військ.
[ред.] Українська Народна Республіка — Директорія
Українська держава на чолі з диктатором Симоном Петлюрою, що мала керівним органом Українську директорію. Після захоплення України червоною армією на території України утворена у січні 1919 року маріонеткова держава УРСР.
[ред.] Радянський період
Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Українська Радянська Соціалістична Республіка.
1922 року маріонеткова УРСР увійшла до складу новоутвореного СРСР — тоталітарної держави, яка керувалася обмеженим колом керівних осіб ВКП(б). Тривав процес втрати етнічних українських земель: у 1924 році Таганрог був переданий до складу РРФСР, поступово було асимільовано українство Кубані, Стародубщини та Слобожанщини. З 1929 здійснено примусову колективізацію селянства, масові сталінські репресії, штучний голодомор 1932—1933, винищення національної інтелігенції. Взагалі ці дії коштували бл. 7-10 млн. українських життів (тобто бл. 25-30 % населення Східної України), що нагадувало справжній холокост. Щоб залишиться в живих, українське населення мало стати на шлях співпраці з вражою комуністичною владою.
Національний рух Визвольних змагань 1917—1921 років продовжував розвиватися лише на західноукраїнських землях. 1938-39 автономна Карпатська Україна в складі Чехословаччини, загарбана Угорщиною III.1939. Внаслідок пакту Молотова-Ріббентропа 1939 до УРСР приєднана Західна Україна, а 1940 — Північна Буковина і українська частина Бессарабії. На початку II Світової війни українські націоналісти співпрацювали з Німеччиною, сподіваючись на її допомогу у відновленні самостійності. Німецький терор в окупованій 1941 Україні розвіяв ці сподівання. Утворена 1942 року УПА вела боротьбу і проти Німеччини, і проти СРСР (до поч. 50-х). Українці воювали з нацизмом у Червоній армії та партизанському русі. 1945 року до УРСР приєднано Закарпаття, 1954 року Крим.
В умовах часткової лібералізації радянського режиму з кінця 50-х розпочався дисидентський рух, який було жорстоко придушено у 60-70-х роках. На західних теренах продовжувала існувати у підпіллі заборонена греко-католицька церква. Усередині 1980-х років українська нація знаходилась на порозі повної асиміляції. Але економічні труднощі неефективної та напівмілітаристської економіки соціалізму спонукали керівництво СРСР почати так звану «перебудову». 1990 року відбулися перші демократичні вибори до ВР УРСР.
[ред.] Україна незалежна
Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Проголошення незалежності України.
24 серпня 1991 Верховна Рада проголосила незалежність України, підтверджену всенародним референдумом 1 грудня 1991. Сформувалася демократична політична система, закріплена Конституцією 1996 року. Непослідовні реформи з 1990 призвели до глибокої економічної кризи, яка ускладнює політичну ситуацію. Україна робить кроки на шляху інтеграції в Європейський Союз. Основні напрямки зовнішньої політики України були:
- Участь України в діяльності міжнародних організацій: 1992 р. - Україна стає членом Міжнародного валютного фонду, 1995 р.- Членом Європи. 2000 р. - Україна - непостійний член Ради Безпеки ООН, 2004 р. - угоди про Єдиний економічний простір (ЄЕП).
- Ядерне роззброєння: 1994 - приєднання України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї; 1996 р. - ядерні боєголовки вивезено з території України.
- Співпраця з Європейським Союзом (ЄС).
- Налагодження відносин з державами СНД: 1997 р. - Великий договір між Росією та Україною.
[ред.] 1990-ті
Перехід від командно-адміністративної економіки до ринкових відносин спричинив загострення соціально-економічної ситуації в країні, що потягло за собою загострення політичної ситуації. Було прийнято рішення провести дострокові вибори Президента і Верховної Ради. 27 березня 1994 р. відбулись вибори до Верховної Ради України. Було обрано 338 народних депутатів, половина з яких були членами політичних партій. Найбільше місць отримали КПУ — 96, Народний Рух України — 20, СелІІУ — 18 і СПУ — 14, що засвідчило домінування лівих сил. Головою Верховної Ради було обрано Олександра Мороза. Новий парламент затвердив Прем’єр-міністром В. Масола. Процес зміни політичної влади в Україні завершили президентські вибори, що відбулися в червні—липні 1994 року. У другому турі виборів перемогу здобув Леонід Кучма.
Вільні вибори 1994 р. засвідчили, що Україна стоїть на демократичному шляху розвитку. У період правління Л. Кучми проведено певні ринкові перетворення, проте тривав спад виробництва, національний прибуток за 1991-1994 рр. скоротився більш як наполовину (56%), карбованець страждав від гіперінфляції.
28 червня 1996 р. прийнято Конституцію України, яка закріпила здобутки суверенної України, підтвердила право людини на безпеку, здоровя та самовизначення у власній країні. Також документ мав урегулювати повноваження законодавчої, виконачвчої та судової влад. У вересні того ж року Національним Банком, який очолював Віктор Ющенко, введено національну грошову одиницю гривню. Стабілізація фінансової сфери була одною з передумов відродження економіки.
У березні 1998 року парламентські вибори проведено за новою системою — мішаною (пропорційно-мажоритарною). З 450 депутатів 225 було обрано в одномандатних виборчих округах, а 225 — за списками від політичних партій і блоків у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі. За підсумками голосування чотиривідсотковий бар’єр подолали КПУ (24,65%), Народний рух України (9,4 %; 32), виборчий блок СПУ та СелПУ «За правду, за народ, за Україну!» (8,6 %), Партія зелених України (5,4 %), Народно-демократична партія (5 %; 17), Всеукраїнське об'єднання «Громада» (майже 4,7 %; 16), Прогресивна соціалістична партія України (4 %).
Вибори Президента відповідно до Конституції призначено на 31 жовтня 1999 р. Після підрахунку голосів з'ясувалося, що жоден із кандидатів у не набрав потрібної для перемоги кількості голосів. До другого туру потрапили діючий президент Леонід Кучма та лідер комуністів Петро Симоненко. За Кучму проголосувало 56% виборців, за Симоненка — 38%.
Після обрання Президента відбулась зміна уряду. У грудні 1999 р. Прем’єр-міністром України призначено Віктора Ющенка, тодішнього голову Національного банку України, що мав репутацію реформатора. За роки його прем'єрства в економічному житті країни відбулись важливі зрушення і розпочалось економічне зростання. Визначною подією, що позитивно вплинула на прискорення державотворчих процесів і проведення реформ, було формування в складі ВРУ парламентської більшості. У січні 2000 р. її сформували депутати 11 парламентських груп і фракцій, а також певні позафракційні депутати. Більшість підтримувала дії уряду Ющенка. Головою Ради став Іван Плющ.
[ред.] 2000-ні
16 квітня 2000 р. відбувся Всеукраїнський референдум за народною ініціативою. Понад 80% виборців, що взяли участь у голосуванні, висловились за двопалатний парламент, скорочення числа депутатів з 450 до 300, ліквідацію права депутатської недоторканності, право Президента достроково припиняти повноваження ВРУ, якщо остання протягом одного місяця не зможе сформувати постійно діючої парламентської більшості або протягом трьох місяців не зможе затвердити підготовленого і поданого в установлено¬му порядку Кабінетом Міністрів проекту Державного бюджету України. Проте рішення референдуму так і небуло втілено у життя.
Навесні 2001 р. Україну охопила політична криза, пов'язана із вбивством опозиційного журналіста Георгія Гонгадзе. Під час слідства виявилися негативні явища у верхніх ешелонах влади. Записи майора Служби безпеки України О. Мельниченка, зроблені ним у кабінеті Президента, свідчили про причетність до цього й інших резонансних злочинів представників найвищих ешелонів влади. Вони стали причиною резонансного «касетного скандалу», який значно знизив довіру народу до влади. Були організовані масові демонстрації і акції протесту в рамках акції «Україна без Кучми!», які 9 березня 2001 р. навіть завершились сутичками з міліцією. Проте домогтись свого опозиція не змогла, але авторитет влади був суттєво підірваний як у середині країни, так і за кордоном.
Наслідком цього стало перегрупування політичних сил в країні у 2000—2001 рр, особливо напередодні парламентських виборів 2002 р. У 2001 році відправлено у відставку увесь уряд Ющенка. Це було поштовхом до формування могутньої опозиції. Упродовж осені-зими 2001 р. відбулося формування передвиборчих блоків. Основними суперниками на парламентських виборах стали опозиційний блок «Наша Україна» і провладний блок «За єдину Україну».
Вибори у березні 2002 р. відбувалися за мішаною виборчою системою. За підсумками голосування чотиривідсотковий бар’єр подолали: блок «Наша Україна» (23,55%), Комуністична партія України (20,01 %), Блок «За єдину Україну!» (11,79%), Блок Юлії Тимошенко (7,25%), Соціалістична партія України (6,87%), Соціал-демократична партія України (об'єднана) 6,27%. Вперше в історії незалежної України комуністична партія поступилася першим місцем у виборчих перегонах.
На початку роботи ВРУ нового скликання партії і блоки, що перемогли на виборах, утворили свої фракції. До фракції «Єдина Україна» увійшло 177 депутатів, до «Нашої України» — 118 депутатів, КПУ — 64, СДПУ (о) — 31, БЮТ — 23, СПУ — 22; 12 депутатів побажали залишитись позафракційними. Проурядові фракції, за рахунок депутатів, що обиралися в мажоритарних округах, отримали більшість у парламенті, тим самим нівелювавши перемогу опозиції.
[ред.] Помаранчева революція
Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Помаранчева революція.
Вибори Президента України 2004 р. стали переломними в історії держави. Кандидатом від влади став чинний Прем'єр-міністр України Віктор Янукович. Опозиційні сили згрупувалися навколо лідера «Нашої України» Віктора Ющенка, колишнього Прем'єр-міністра у 2000—2001 рр., прихильника реформ.
У результаті голосування 31 жовтня 2004 р. голоси виборців розподілилися таким чином: Віктор Ющенко (39,26% голосів), Віктор Янукович (39,11%), Олександр Мороз (5,82%), Петро Симоненко (4,97%). Такий розподіл не виявив переможця, тому було призначено другий тур виборів — 21 листопада 2004 р. Після першого туру підтримати Ющенка закликали Олександр Мороз та Анатолій Кінах. Віктора Януковича підтримала Наталія Вітренко. Голосування другого туру відбулося зі значними порушеннями і фальсифікаціями. Оприлюднені ЦВК результати про перемогу В. Януковича разюче відрізнялися від даних екзит-полів, які засвідчували перемогу В. Ющенка. Обурені таким станом речей виборці відгукнулися на заклик опозиційного кандидата захистити свій вибір і вже ввечері 21 листопада зібралися на мітинг на центральній площі Києва — майдані Незалежності. З наступного дня мітинг переріс у масову мирну акцію протесту, яка тривала до 8 грудня 2004 р. і отримала назву «Помаранчева революція».
Своїм рішенням від 3 грудня 2004 року Верховний Суд України визнав недійсними результати другого туру президентських виборів і призначив переголосування другого туру на 26 грудня 2004 р.
Під час Помаранчевої революції Україна перебувала у центрі уваги світової преси. На переголосування до України приїхала рекордна кількість міжнародних спостерігачів — бл. 12 тисяч осіб. Переголосування 26 грудня 2004 р. дало такі результати: за Віктора Ющенка проголосувало 51,99% виборців за Віктора Януковича — 44,21%. Інавгурація нового Президента України Віктора Ющенка відбулась 23 січня 2005 року.
[ред.] Примітки
- ↑ В. Греченко О. Ярмиш Історія України Торсінг 2005 ст. 19-27
- ↑ В. Греченко О. Ярмиш Історія України Торсінг 2005 ст. 39-47
- ↑ В. Греченко О. Ярмиш Історія України Торсінг 2005 ст. 58-126
- ↑ В. Греченко О. Ярмиш Історія України Торсінг 2005 ст. 129-146
- ↑ Н. Яковенко Нарис Історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. сторінка 10
- ↑ а б в Н. Яковенко Нарис Історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. сторінка 11
- ↑ Н. Яковенко Нарис Історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. сторінка 12
- ↑ Н. Яковенко Нарис Історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. сторінка 21
- ↑ Н. Яковенко Нарис Історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. сторінка 22
- ↑ Н. Яковенко Нарис Історії України з найдавніших часів до кінця XVIII ст. сторінка 23
[ред.] Додаткові статті Вікіпедії
- Україна
- Українські державні утворення
- Список українських правителів
- Поділи України — динаміка i сучасний стан соціально-економічних відношень поділеної української держави
- Русь, Київська Русь, Руські князівства
- Велике князівство Руське
- Українські гетьмани і кошові отамани
- Західноукраїнська Народна Республіка
- Українська Народна Республіка
- Гетьманат
- Директорія УНР
- Карпатська Україна
- Нова Сербія
- Українська Радянська Соціалістична Республіка
- Історія України, хронологічна таблиця
- Заселення і господарське освоєння Степової України в XVI-XVIII ст.
- Список історико-культурних заповідників України
- Бібліографія Історії України
- Битви в історії України
- Список українських істориків
[ред.] Джерела інформації
- Бібліографія Історії України
- Історія України
- В.Я. Білоцерківський Історія України
- Українська історична бібліотека
- exlibris - українська електронна бібліотека
- Гайдамака. Інформаційно-освітній ресурс
- Ізборнік. Першоджерела та наукові праці з історії України.
