Переяславська рада

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Перея́славська рáда 1654 року — загальна військова рада, скликана гетьманом Богданом Хмельницьким у місті Переяславі (нині Переяслав-Хмельницький) для вирішення питання про взаємовідносини між Військом Запорізьким та Московською державою.

Передумови[ред.ред. код]

У січні 1648 року на Запоріжжі розпочалося масштабне антипольське повстання під проводом гетьмана Богдана Хмельницького. Повстанці отримали низку перемог над урядовими військами Речі Посполитої, їх підтримали народні маси, розраховуючи на збільшення козацького реєстру (який утримувався коштом державної скарбниці), послаблення польського панського гніту, утисків з боку євреїв — керуючих маєтками, а також відновлення позицій православної церкви на своїх землях.

Однак здобута Б.Хмельницьким автономія опинилась затиснутою між 3-х великих держав Східної Європи: Річчю Посполитою, Османською імперією, Московським царством.

Проголосити незалежність він не міг, бо був лідером повстання, але не мав права стати легітимним монархом, і такої кандидатури серед лідерів повстання не було.

Економічна і людська база Б.Хмельницького — відсталі Київське, а періодично також Брацлавське і Чернігівське воєводства. Вести тривалу війну в таких умовах було неможливо.

Єдиний союзник — кримський хан — не був зацікавлений в остаточній перемозі козаків.

Отже, первісно Хмельницький намагався побудувати автономне утворення в межах Речі Посполитої, просив військової допомоги у російського царя і його воєвод, з часом — схилявся до рішення стати васалом Османської імперії, що стало чинником, який вплинув на рішення Земського собору у 1653 р.

Переговори[ред.ред. код]

  • Оцінки
  • 8 (18) червня 1648 року — лист Хмельницького до московського сіверського воєводи Леонтьєва. Згадки про прихильне ставлення козаків до царя. Питання підданства царю не піднімається[7].
  • 11 (21) липня 1648 року — лист Хмельницького до московського путивльського воєводи Плєщеєва. Згадки про заохочення московського царя до боротьби за польський трон. Питання підданства царю не піднімається[8].
  • кінець грудня 1648 року — від'їзд посольства Хмельницького до Москви. В складі посольства головний посол Мужиловський Силуян Андрійович і єрусалимський патріарх Паїсія[6].
  • січень 1649 року — в Москві патріарх Паїсій переконує царя в бажанні Хмельницького: «…бити челом царскому величеству, чтоб государь пожаловал велел ево, Хмельнитцкого, и все Войско Запорожское приняти под свою государскую високую руку..»[9], однак в записці Мужиловського згадується лише клопотання про надання військової допомо­ги, а питання підданства царю не піднімається[10].
  • квітень 1649 року — зустріч в Чигирині Хмельницького із царським послом Григорієм Унковським. Гетьман наголошує на спорідненості України з Москвою: «…от Владимира святаго крещения одна наша благочестивая християнская вера с Московским государством и имели єдину власть»[11] і просить надати військову допомогу[6].
  • травень 1649 року — від'їзд посольства Хмельницького до Москви. В складі посольства головний посол полковник Федір Вешняк. В акредитивній грамоті висловлено прохання про протекторат московського монарха[6]: «…под милость и оборону свою возьми… всю Русь[12]»[13]. Одночасно подібне посольство було вислано до трансільванського князя Д'єрдя II Ракоці[14], з метою заохотити його до боротьби за польський трон[6].
  • 6 серпня 1649 року — піррова перемога козаків у Зборівській битві. Зраджений кримськими татарами Хмельницький винуватить Москву, яка не надала допомогу[15]. Українсько-російські стосунки погіршуються[6]. Гетьман і його оточення вдаються до дипломатичного тиску на Москву: відкрито висловлюються про необхідність походу на московитів[16] і відмовляються видати самозванця Тимофія Акудінова, який ви­давав себе за сина російського царя Василя Шуйського[17].
  • березень 1650 року — Хмельницький ігнорує накази польського короля про підготовку до спільного польсько-кримського походу проти Московії[6].
  • літо-осінь 1650 року — пожвавлення турецько-українського діалогу про те, щоби передати під османський протекторат «…Україну, Білу Русь, Волинь, Поділля з усією Руссю аж по Віслу»[18].
  • 19 лютого 1651 року — Земський собор в Москві. московське духовенство визнало за можливе в разі невиконання польською стороною умов «вічного миру» дозволити Олексію Михайловичу прийняти в підданство Військо Запорозьке[6]
  • вересень 1651 року — в Чигирин прибув османський посол Осман-ага і повідомив про готовність Порти взяти під свій захист Україну[19]. Хмельницький не поспішає, сподіваючись на відповідь Москви[6].
  • березень 1652 року — посольство Хмельницького в Москві. Посол Іван Іскра запропонував не­гайно прийняти під царську опіку Військо Запорозьке. Царський уряд погодився взяти лише військо, без території, передбачаючи в подальшому надати йому землі в межиріччі Дону та Медведиці[6].

Підготовка[ред.ред. код]

Восени 1653 р. Земський собор, який відбувався у Москві, прийняв рішення про включення України до складу Московії, а 23 жовтня (2 листопада) 1653 р. московський уряд оголосив війну Речі Посполитій.

Для ведення переговорного процесу між обома державами в Україну з Москви 9 (19) жовтня 1653 р. вирушило велике посольство на чолі з боярином В.Бутурліним. У його складі були також окольничий І.Олфер'єв, дяк Л.Лопухін, представники духовенства.

Подорож тривала довго — майже три місяці! І не тільки через бездоріжжя та безлад: довелося виготовляти новий царський прапор і текст промови В.Бутурліна, з призначеної гетьману булави зникло кілька коштовних камінців, тому їх довелось відновити. Потім посольство ще тиждень чекало приїзду Б.Хмельницького, який затримався в Чигирині на похороні старшого сина, а потім не міг переправитися через Дніпро, бо крига на річці була недостатньо міцною.

Місцем проведення генеральної військової ради було обрано м. Переяслав, куди посольство прибуло 31 грудня 1653 р. (10 січня 1654 р.). Б.Хмельницький разом з генеральною старшиною прибув 6 (16) січня 1654 р.

Проведення[ред.ред. код]

У Переяславі відбулася 8 (18) січня 1654 р. старшинська рада, а згодом генеральна військова рада. У ній взяли участь представники козацтва Київського, Чернігівського та Брацлавського полків та жителі Переяслава. Не було представників від селян, міщан (крім Переяслава) та духовенства.

Під час публічної церемонії гетьман і козацька старшина присяглися на тім, «щоб бути їм із землею і городами під царською великою рукою невідступно».

Після зачитання царської грамоти гетьманом старшина та посли пішли до Успенського собору, де духовенство мало привести їх до присяги. Однак Б.Хмельницький зажадав, щоб посли першими принесли присягу від імені царя, що мало б забезпечити Україні збереження її прав, а також було б ствердженням союзу між обома державами. Боярин В.Бутурлін рішуче відмовився скласти присягу, у зв'язку з чим гетьман і старшини пішли на нараду, яка тривала декілька годин, а посли залишились чекати у соборі. В ході наради полковники переяславський П.Тетеря та миргородський Г.Лісницький приходили і просили В.Бутурліна скласти присягу, але безуспішно. Одночасно керівник посольства двічі стверджував, що цар охоронятиме всі права України і заявляв, що «царское слово переменно не бывает».

В. Бутурлін відмовився присягати від імені царя, посилаючись на те, що цар не присягає своїм підданим. Ніякого письмового договору в Переяславі укладено не було.

Після тривалої наради і враховуючи слова Бутурліна, які гетьман і старшина тлумачили як рівнозначні присязі царя, українська сторона склала присягу. Всього у день Переяславської Ради присягу склали 284 особи. Від імені царя гетьману було вручено грамоту та знаки гетьманської влади: військовий прапор (хоругву), булаву та шапку.

Після від'їзду Бутурліна козацька старшина з гетьманом узялися за вироблення умов договору. Було вирішено віддати Україну під протекторат Московської держави зі збереженням основних прав і вільностей Війська Запорозького; було написано проект договору у формі петиції до царя з 23 пунктів, якого привезли в Москву наприкінці березня 1654 р. переяславський полковник П. Тетеря і військовий суддя Самійло Зарудний.

Після Переяславської Ради представники московського посольства побували у 117 містах і містечках України для прийняття присяги від населення на вірність цареві. За їхніми даними присягу склали 122 542 особи чоловічої статі. Безумовно, ця цифра була завищена царськими дяками. Відмовились підтримати Переяславську угоду й присягати московському царю ряд представників козацької старшини, зокрема полковники Іван Богун, Осип Глух, Григорій Гуляницький, Іван Сірко, Петро Дорошенко, Михайло Ханенко, Брацлавський, Кропивнянський, Полтавський (царських представників там побили киями), Уманський козацькі полки, деякі міста, зокрема Чорнобиль, а також українське духовенство на чолі з митрополитом С.Косівим. Не присягала Запорізька Січ.

Наслідки[ред.ред. код]

Згідно з Переяславськими домовленостями між гетьманом і царським урядом було укладено Березневі статті 1654. У результаті Переяславської Ради та наступних переговорів між гетьманським та царським урядами було укладено воєнно-політичний союз двох держав — України та Московії. Необхідність виходу з-під польської залежності спонукала Б.Хмельницького піти на визнання протекторату московського царя над Україною. Одночасно було дано царську гарантію щодо збереження державних прав України, яку згодом неодноразово порушували і врешті решт широка автономія українських земель і Запоріжжя звелася протягом 120 років нанівець.

300-у річницю Переяславської Ради широко відзначали в СРСР 1954 року, до цього ювілею було приурочено, зокрема, передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР.

Оцінки[ред.ред. код]

Оцінка самої Переяславської ради, була і є предметом частих суперечок учених. Справа ускладнюється тим, що оригінальні документи втрачено, збереглися лише неточні копії чи переклади. До того ж російський архіваріус Петро Шафранов доводить, що навіть ці копії сфальсифіковані царськими переписувачами. Загалом пропонувалося п'ять основних тлумачень Переяславської угоди. На думку російського історика права Василя Сергєєвича (помер 1910), угода являла собою персональну унію між Московією та Україною, за якою обидві сторони мали спільного монарха, зберігаючи кожна свій окремий уряд. Інший фахівець із російського права Микола Дьяконов (помер 1919) доводив, що, погоджуючись на «особисте підкорення» цареві, українці безумовно погоджувалися на поглинення їхніх земель Московським царством, і тому ця угода була «реальною унією». Такі історики, як росіянин Венедикт Мякотін та українець Михайло Грушевський, вважали, що Переяславська угода була формою васальної залежності, за якої сильніша сторона (цар) погоджувалася захищати слабшу (українців), не втручаючися в її внутрішні справи; українці ж зобов'язувалися сплачувати цареві податки, надавати військову допомогу і т. д. Інший український історик — Вячеслав Липинський — пропонує думку, що угода 1654 р. була не чим іншим, як лише тимчасовим військовим союзом між Московією та Україною.[20]

Як зазначив Ю.Шевельов [21] Переяслав у перспективі трьох сторіч нам уявляється початком великої трагедії. Але в 1654 році не був закладений розвиток тільки в цьому напрямі. Навпаки, сучасникам Переяслав здавався вихідним пунктом для великої експансії. Майже нічого не втрачаючи політично, Україні відчинявся шлях до культурного завоювання страшного сусіда. Київ в очах тогочасного українця був другим Єрусалимом — центром церкви, культури. Ворогом були турки та поляки, і знаряддям піднесення другого Єрусалиму — Києва мала стати Москва. Її військова сила мала здійснити програму української інтелігенції.
Що таке Москва, — знали, і все-таки пішли на Переяслав. Може тому, що усвідомлювали, наскільки нижчий був той культурний і побутовий рівень, на ньому стояла Москва. Дійсно, Переяслав став передумовою української культурної інвазії. Уже у другій половині XVII століття в Москві було 7 монастирів, повністю заселених українцями й білорусинами. Славнозвісна реформа патріарха Нікона була фактично проведена з участю українців, вихідців з Київської академії. Заснована 1685 року Московська академія, що відома під назвою Слов'яно-греко-латинської, від 1700 року фактично перейшла в українські руки і протягом наступних 64 років із 19 ректорів українцями були 16.
Якщо Україна і зазнала поразки, то це сталося не через переяславські умови. «Політично і військово Переяслав став початком поразки тому, що різні українські кола втягали Москву в Україну, намагаючися використати її проти своїх внутрішніх ворогів»[21].

Пам'ятники[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Иловайский Д. И. История России. — М., 1905.— Т. 5. — С. 84.
  2. Кордуба М. Бо­ротьба за польський престіл по смерті Володислава IV // Жерела до історії Украї­ни—Руси. — Т. 12. — Львів, 1911. — С.10.
  3. Крип 'якевич І. П. Богдан Хмельницький. — Львів, 1990. — С. 265.
  4. Смолій В. А., Степанков В. С. Богдан Хмельницький. Соціально-політич­ний портрет. — К., 1995. — С. 101—103.
  5. Петровський М. Н. Визвольна війна українського народу проти гніту шляхет­ської Польщі і приєднання України до Росії (1648—1654). — К., 1940. — С. 55—58.
  6. а б в г д е ж и к л Горобець В. М. Московська політика Богдана Хмельницького: завдання та способи їх реалізації // Україна і Росія в історичній ретроспективі: нариси в 3-х томах / Інститут історії України НАН України. — Київ: Наукова думка, 2004. — Т.1.
  7. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собр. и изданные Археографической комиссией (далее — Актьі ЮЗР). — Т. 3. — СПб., 1861. — 208.
  8. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собр. и изданные Археографической комиссией (далее — Актьі ЮЗР). — Т. 3. — СПб., 1861. — 228.
  9. Воссоединение Украиньї с Россией. — Т. 2. — С. 99.
  10. Воссоединение Украины с Россией. — Т. 2. — С. 127—131.
  11. Воссоединение Украины с Россией… — Т. 2. — С. 152—153.
  12. Воссоединение Украины с Россией… — Т. 2. — С. 177.
  13. Тобто не лише власне Військо Запорозьке як військово-політичну структуру, а й територію, на­селену православним народом (Горобець В. М. Московська політика Богдана Хмельницького: завдання та способи їх реалізації // Україна і Росія в історичній ретроспективі: нариси в 3-х томах / Інститут історії України НАН України. — Київ: Наукова думка, 2004. — Т.1.).
  14. Кордуба М. Між Замостєм і Зборовим // Записки Наукового Товариства Шевченка. — Т. 33. — Львів, 1922. — С. 43.
  15. Смолій В. А., Степанков В. С Богдан Хмельницький. — С. 204.
  16. Воссоединение Украины с Россией… — Т. 2. — С. 153.
  17. Акты ЮЗР. — Т. 3. — С. 419—435; Т. 8. — С. 324, 329—339.
  18. Документи Богдана Хмельницького (1648—1658) / Упоряд. І. Крип'якевич та І. Бутич. — К., 1961. С. 626—627.
    Бутич І. Два невідомі листи Богдана Хмельницького // 3аписки Наукового Товариства Шевченка. — Львів, 1991. — Т. 222. — С. 319—326.
  19. Смолій В. А., Степанков В. С Богдан Хмельницький. — С. 295.
  20. Орест Субтельний. «Україна історія»
  21. а б Шевельов Ю. Москва, Маросєйка

Посилання[ред.ред. код]