Історія Криму

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Крим — півострів на півдні України в межах Автономної Республіки Крим, омивається водами Чорного та Азовського морів. З огляду на своє географічне розташування, місцеві землі були одними з перших на території України зон розселення людини.

Найдавніші часи[ред.ред. код]

Скіфські воїни зображені на кубку з електрума, знайденому в кургані Куль-Оба поблизу Керчі
Відновлений Мавзолей царя Скілура в Неаполі Скіфському на території сучасного Сімферополя

Найдавніші археологічні знахідки датуються епохою середнього палеоліту (близько 100 тис. років тому) і виявлені у печерах Кіїк-Коба та інших. Вони є найдавнішою пам'яткою неандертальського поселення на території України.

Першим відомим за назвою населенням Криму були кімерійці (XII століття до н. е.), згадувані в античних джерелах Ассирії. Це були скотарські племена іранського походження. Їхнє перебування у Криму підтверджується стародавніми і середньовічними істориками, а також топонімами східної частини Криму: Кімерійські переправи, Кімерік. У середині VII століття до н. е. частина кімерійців була витіснена скіфами зі степової смуги в передгір'я і гори Криму, де вони утворили компактні поселення.

В 1 тисячолітті до н. е. у передгірному і гірському Криму, а також на південному узбережжі, мешкали таври. Від таврів походить стародавня назва гірської і прибережної частини Криму: Таврика, Таврія, Таврида. До 21 століття збереглися і були досліджені залишки укріплених сховищ і житлових споруд таврів, їхні кромлехи (кільцеподібні огорожі з вертикально поставлених каменів) і таврські гробниці — кам'яні скрині.

Новий етап історії Таврики почався з захоплення Криму скіфами. Цей період характеризувався якісними змінами у складі населення. Дані археології свідчать, що після цього основою населення північно-західного Криму були народності, що прийшли з Придніпров'я. До кінця III століття до н. е. держава скіфів значно зменшилася під натиском сарматів. Скіфи змушено перенесли столицю на річку Салгір (поблизу сучасного Сімферополя), де виник Неаполь Скіфський, або грецькою Неаполіс.

Скіфська держава в Криму існувала до другої половини III століття н. е. і була знищена готами, які з'явилися тут (за переказами, зі Скандинавії) приблизно на початку III століття. Вони встановили своє панування над степовими районами і деякими приморськими містами.

Перебування в кримських степах готів тривало порівняно недовго. Під могутнім натиском гунів у IV столітті н. е. вони вимушено пішли в гористі місця Криму, де поступово змішалися з нащадками скіфів, а їхня маленька держава проіснувала до XV століття. До історичних пам'ятників того періоду належать печерні міста, розташовані в Бахчисарайському районі і біля Севастополя.

Грецькі колонії у Криму[ред.ред. код]

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Давньогрецькі міста Північного Причорномор'я.

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Боспорська держава.

Грецькі колонії у Криму

У першій половині V століття до н. е. на берегах Чорного моря виникли дві грецькі держави:

Демократична рабовласницька республіка Херсонес Таврійський, до складу якого входили землі західного Криму (Керкинітіда Евпаторія, Калос-Лімени, Чорноморське). Херсонес, розташований в межах нинішнього Севастополя, ховався за могутніми кам'яними стінами. Він був заснований на місці таврського поселення греками з Гераклеї Понтійської.

Боспорська, автократична держава, столицею якої став Пантікапей («шлях риби») (сучасна Керч). Акрополь цього міста знаходився на горі Мітрідат, а поруч археологи розкопали кургани Мелек-Чесменській і Царський. Усередині цих курганів були виявлені кам'яні склепи — унікальні пам'ятники боспорської архітектури.

Грецькі колоністи привезли на береги Кімерії-Таврики своє мистецтво будувати кораблі, вирощувати виноград, оливкові дерева й інші культури, споруджувати прекрасні храми, театри, стадіони. У Криму виникли сотні грецьких поселень — полісів. Античні греки створили великі історико-літературні твори про Крим. Евріпід на кримському матеріалі написав драму «Іфігенія в Тавриді». Греки, що жили в Херсонесі Таврійському і в Боспорі Кіммерійському, знали «Іліаду» і «Одіссею», в яких Кіммерія безпідставно характеризувалася як «сумна область, покрита вічно вологим туманом і млою хмар». Геродот у V столітті до н. е. розповів про релігійні вірування скіфів, про таврів.

6 століття[ред.ред. код]

Руїни Херсонесу

Після розпаду Римської імперії (VI століття) Крим потрапив до сфери впливу Візантії. Візантійський імператор Юстиніан I (527—†565), прагнучи зміцнити свої позиції в Тавриді і захистити візантійські володіння на узбережжі від степовиків-кочівників, перетворив Херсонес на могутню фортецю. На південному узбережжі Криму було споруджено фортеці Алусту (Алушта) і Горзувіти (Гурзуф). На підступах до Херсонесу через гірський Крим було споруджено могутні фортеці: Сюрень, Ески-Кермен, Мангуп, Інкерман, Чуфут-кале та інші.

8—12 століття[ред.ред. код]

У другій половині IX століття, після ослаблення Хозарського каганату, до Криму проникли угри — угорці. Наприкінці VIII — початку IX століть, після виникнення держави Київська Русь, київські князі, переслідуючи політичні цілі, пов'язані з торгівлею, організовували походи до Криму, на південне узбережжя. Слов'янська колонізація досягла Керченської протоки.

Християнізація[ред.ред. код]

Християнство поширилося у Криму задовго до його запровадження в Київській Русі. 988 року (за іншими джерелами — 989 року) князь Київської Русі Володимир, захопивши Корсунь, прийняв офіційне хрещення (оголошення) і відтоді став примусово запроваджувати християнство на Русі.

12—15 століття[ред.ред. код]

Великі князі Київські здійснювали об'єднання слов'янських земель Придніпров'я і боролись з кочівниками, тому поступово втратили позиції в Тавриці. При Володимирі Красне Сонечко Крим, за словами Карла Маркса, належав Русі, у XII столітті більша частина півострова стала половецькою (кипчаківською). Кипчацькі назви у XIX столітті мали 23 кримські села[Джерело?]. Назву гори Аю-Даг (Ведмідь-гора) багато дослідників[Джерело?] зводять до половців. Звідти ж й Артек (від імені Артик або Артук сина половецького хана).

Вперше монголи потрапили до Криму 1223. Вони зруйнували Судак, який на той час був найбагатшим серед торгівельних центрів Криму. Становище підкорених народів півострова стало надзвичайне важким. Золотоординські завойовники обклали їх непомірно важкою даниною — ясаком, вивозили рабів і продавали до інших країн. Після завоювання монголами Таврії (яка увійшла до складу Золтої Орди як окремий улус) у першій половині XIII століття вони на деяких місцях увійшли незначним прошарком до складу керівної феодальної еліти Криму.

У ці часи генуезькі купці отримали від ординських ханів право на заснування своїх колоній на узбережжі, основними з яких у Криму стали Кафа (Феодосія), Солдайя (Судак), Черкіо (Керч) і Чембало (Балаклава). Залишки фортифікаційних споруд, зведених італійцями, можна побачити у цих місцях і сьогодні.

Крим і прилеглі землі у 1-й пол. 15 ст.

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Генуезькі колонії у Північному Причорномор'ї.

Після розпаду Золотої Орди залишки монголів у Криму потрапили під вплив тюркської мови і були тюркизовані. У той же час у передгір'ях Південного Криму утворилось християнське князівство Феодоро. Найперші відомості про це князівство належать до першої половини XII століття. Його столиця Мангуп був однією з найбільших фортець середньовічного Криму (90 га) і за необхідності захищав значні маси населення.

У липні 1475 Мангуп був обложений турками-османами. Увірвавшись до міста, турки винищили майже всіх жителів, розграбували і спалили Мангуп. На землях князівства був утворений турецький кадилик (округ), а Кримський хан вимушений був визнати себе васалом Османської імперії.

Захопивши в XV столітті Таврику, турки за допомогою італійських фахівців створили на Перекопі могутню фортецю Ор-Капу. Із того часу у Перекопського валу з'явилось інше ім'я — Турецький. З кінця XV століття турки і татари в Криму поступово перейшли від кочових форм господарства до осідлого землеробства.

Основними заняттями населення на півдні були садівництво, виноградарство, тютюнництво. У степових районах Криму було розвинене тваринництво, перш за все розведення овець і коней, шкіряне виробництво.

Мапа Криму, близько 1600

У XIV — XV століть між українськими землями та Кримом утворилася широка степова смуга, що заселялася українцями і татарами, які не бажали визнавати над собою ніякої влади. На початку XV століття згадується про татарських козаків, а 1492 з'явилися відомості про козаків-християн. Українська мова не була рідкістю. Нею писалися листи в Литовське князівство, а деякі кримські хани вільно розмовляли українською.

У військову справу увійшли тюркські слова: осавул, булава, бунчук, барабан, сурма, табір, майдан. Турки називали запорожців буткалами, тобто змішаним народом[Джерело?].

Мухамед-Гірей

У цей час між Кримом і Запоріжжям налагодились економічні зв'язки. Запорожці купували в Криму сіль для власного споживання, і для експорту до Московії та Польщі. Кримські хани дозволяли козакам рибалити у чорноморських лиманах та на узбережжі Азовського моря. У свою чергу, запорожці надавали татарам можливість випасати худобу на українських землях. Нерідко козаки і татари надавали взаємну допомогу під час стихійних лих, причому абсолютно добровільно, без будь-якого примусу «зверху». З XVI століття відбувались окремі випадки «бойової співдружності» двох сусідніх народів. Так, 1521 Мухамед-Гірей повстав проти турецького султана Шах-Алі (ставленика Василя ІІІ) та покликав на допомогу козаків. Коли турецькі кораблі вирушили до Криму, козаки напали на Стамбул. Султан був вимушений відкликати флот із Криму. До того ж в Криму турецьке військо було розгромлено татарами, на боці яких виступив і козацький полк. Рештки турецької армії вимушені були залишити півострів. Після цієї перемоги Шагін-Гірей в урочищі Карайтебен уклав договір з козацькою старшиною, за яким козаки зобов'язувалися допомагати кримцям, а кримці — козакам.

16—18 століття[ред.ред. код]

Кримські греки 1840
Кримські греки 1840

1639 козаки обрали гетьманом Карпа Півтора-Кожуха. Нетривалий час його правління відзначався насамперед відверто антипольською спрямованістю та зближенням з кримськими татарами. Поляки неодноразово намагалися приборкати непокірного гетьмана. Одначе козаки успішно відбивали походи польських загонів на запорозькі землі, а полонених жовнірів вимінювали у татар на баранів та іншу худобу. На прохання кримського хана ходив гетьман разом зі своїми та кримськими військами проти калмиків, які часто вторгалися у татарські володіння, завдаючи чималої шкоди. Завдавши калмикам поразки, гетьман убезпечив кордони Кримського ханства зі сходу, зміцнивши одночасно основи бойової співдружності між Запорожжям та Кримом.

В середині XVII ст. вкрай загострилась обстановка на українських землях, що входили до складу Речі Посполитої. Причинами цього були соціальне та національно-духовне гноблення українського населення з боку польської шляхти та католицької церкви. Водночас стали більш напруженими відносини між Річчю Посполитою та Кримським ханством. Тому Богдан Хмельницький зумів так швидко порозумітися з Іслам-Гіреєм ІІІ, який відправив на допомогу гетьманові чотиритисячний загін кінноти на чолі з Тугай-беєм. Протягом 1648 року українсько-кримське військо здобуло перемоги над поляками в битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. Союз українського гетьмана з кримським ханом був короткочасним. Порта не була зацікавлена у виникненні на сході Європи ще однієї християнської держави з виходом до Причорномор'я. Тому союз кримського хана з Україною було розірвано (кримський хан тричі зрадив Богдана Хмельницького), що призвело до трагедії під Берестечком. Незважаючи на короткотривалість, союз двох позбавлених суверенітету народів мав певний резонанс у XVII столітті. Українські гетьмани Іван Виговський, Петро Дорошенко та Пилип Орлик намагалися зміцнити зовнішнє та внутрішнє становище України за допомогою Туреччини і Криму.

1768 Крим став ареною воєнних дій між Російською і Османською Імперією. Наслідком цієї війни став Кючук-Кайнарджійський мирний договір, за яким Кримське ханство отримало незалежність від Османської імперії.

На початку серпня 1787 турецький уряд висунув Російській імперії ультиматум, вимагаючи повернення Криму, визнання Грузії васальним володінням турецького султана і згоди на огляд російських торгових суден, що проходять протоками.

Ультиматум був відкинутий, і 13 (24 серпня) Туреччина оголосила війну Російській імперії. Турецьке командування, маючи армію чисельністю близько 200 тис. осіб і флот, планувало захопити Кінбурн, Херсон, а потім Крим, розгорнувши одночасно дії на Північному Кавказі. У червні 1791 російські війська під командуванням Рєпніна перейшли через Дунай і завдали турецькій армії поразки при Бабадазі та Мачині. На Кавказі російські війська захопили Анапу.

Перемога біля Мачина 28 червня 1791 змусила турецького візира розпочати мирні перемовини, які всіляко затягувались. Розгром Ушаковим турецького флоту під Каліакрією 31 липня (11 серпня) прискорив підписання Ясського мирного договору, за яким до Російській імперії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром, а також було підтверджено аннексію Криму.

19 століття[ред.ред. код]

Після приєднання Криму до Російською імперії він став великим портом для міжнародної торгівлі й основним місцем відпочинку російського дворянства. На півострові почалося будівництво нових міст — Сімферополя і Севастополя. До Криму приїжджали на відпочинок і проживали вищі чини і титули Російської імперії: Потьомкін, Воронцов, Юсупов, Олександр III і багато інших.

У 18531856 роках Крим знову став ареною воєнних дій між Російською імперією та союзними військами Османської імперії, Британії, Франції і Сардинського королівства. Незважаючи на поразку Російської імперії у цій війні, за Паризьким миром територія півострова залишалася у складі імперії. За цим же договором Російській імперії було заборонено утримувати флот на Чорному морі, 1872 за результатами Лондонської конференції ця заборона була скасована.

1875 в Криму була побудована перша залізниця, котра з'єднала Севастополь з Харковом та Москвою, 1892 року була прокладена залізниця до Феодосії.

20 століття[ред.ред. код]

Крим в роки радянсько-української війни[ред.ред. код]

У грудні 1917 із розвалом Російської імперії у Криму виникла Кримська Народна Республіка, яка стала першою у світі мусульманською республікою. Ця республіка була визнана Українською центральною радою, причому основним суб‘єктом самовизначення в Криму визнавався саме кримськотатарський народ. Андрій Іванець. [1].

Втім, більшовики не визнавали Кримської народної республіки і протягом січня 1918 року більшовицьким інтервентам вдалося повалити республіканську владу, захопити весь півострів та влаштували на півострові масовий терор, який супроводжувався погромами кримськотатарських селищ. 19 березня 1918 була проголошена так звана Радянська Соціалістична Республіка Таврида, що увійшла до складу РРФСР.

У квітні 1918 кримський півострів був відвойований силами армії УНР та німецької армії. Запорізькому корпусу УНР за підтримки кримсько-татарських ополченців вдалося захопити Сімферополь та Бахчисарай, проте подальший наступ українських частин у Криму було зупинено під тиском німецького командування, що відрядило до Криму свої власні частини з метою встановлення контролю над територією півострова. 30 квітня РСР Таврида була остаточно ліквідована, натомість до влади прийшов лояльний до німецького командування уряд С. Сулькевича. Новими урядом було скасовано декрети та розпорядження радянської влади, оголошено чинними закони колишньої імперії, повернуто націоналізовані підприємства та маєтки колишнім господарям. Уряд Криму проводив переговори з українським урядом щодо приєднання півострову до Української держави, проте узгодженого рішення на цих переговорах так і не було досягнено[2].

Після виводу німецьких військ з Криму у листопаді 1918 С. Сулькевич змушений був подати у відставку, а 15 листопада на з'їзді представників міст, повітів та волосних земств був сформований новий (другий) склад Кримського крайового уряду на чолі з Соломоном Кримом. Уряд С. Крима спирався на підтримку Добровольчої армії та Антанти, проте не був визнаний більшовиками, які розпочали підготовку збройного повстання.

Протягом квітня 1919 півострів був захоплений більшовиками, які 28 квітня проголосили на його території Кримську автономну радянську соціалістичну республіку у складі РРФСР. Республіка проіснувала до липня 1919 року, коли Кримський півострів був відвойований військами Денікіна. Протягом січня-березня 1920 війська змогли втримати оборону Криму від наступу більшовицьких військ, проте вже у листопаді 1920 Червоній армії вдалося прорвати оборону, захопити Сімферополь та з новою силою відновити червоний терор.

Крим у складі РРФСР[ред.ред. код]

Остаточно радянську владу у Криму було встановлено 18 жовтня 1921 з проголошення Кримської АРСР у складі РСФРР, що зберігала такий статус з жовтня 1921 року по червень 1945 року. Рішенню про визначення автономного статусу Криму у складі РРФСР на початку 1920-х років передувала дискусія серед керівників кримських державних і партійних органів. Так, голова Севастопольського ревкому С. Крилов вважав за необхідне утворити в Криму область з губернським апаратом влади у складі РРФСР, оскільки більшість населення краю становили росіяни[Джерело?].

Члени Керченського повітового комітету РКП(б) наполягали на включенні Криму до складу Української Радянської Республіки, «беручи до уваги географічне розташування і економічні зв'язки». Визначні представники кримськотатарської інтелігенції, які працювали в радянських органах, — А. Озенбашлі, Б. Чобан-Заде, Хаттатов та інші — пропонували утворити Кримську автономну республіку, але надати їй права «повної автономії»: самостійні стосунки із закордоном, провадження зовнішньої торгівлі тощо.[3]

Завершальну крапку у визначенні форми державного устрою Криму та включенні його до складу РРФСР було поставлено спільною постановою ВЦВК та РНК «Про Автономію Кримської Радянської Соціалістичної республіки», ухваленою 18 жовтня 1921.

Першу Конституцію автономії було затверджено 7 листопада 1921 на І Всекримському установчому з'їзді Рад. Це був період, коли щойно встановлена радянська влада заявляла про вирішення національних проблем створенням національно-державних і національно-територіальних утворень різних рівнів. У цих утвореннях передбачалася можливість розвитку національних мов і культур, розширення представництва національних кадрів в управлінському апараті.

У першому складі КримЦВКа з 50 його членів 18 були кримські татари (36%), РНК — з 15 членів 4 були кримськими татарами (26,6%). Кримськотатарська мова була визнана, поряд з російською, державною. Кримськотатарські державні елементи використовувалися у державній символіці республіки. В основу адміністративного поділу автономії було покладено національний принцип — 1923 було утворено 15 районів, у складі яких функціонувало 345 сільських рад. До 1930 на півострові було утворено 145 кримськотатарських сільрад і п'ять кримськотатарських районів. Одночасно було утворено 102 російські, 29 німецьких, 7 болгарських, 5 грецьких, одна вірменська, одна естонська і 54 змішані сільські ради.[4]

З 1928 в Криму, як і на територіях інших національних утворень СРСР, набрала обертів репресивна політика Москви, спрямована найперше на знищення національної інтелігенції. 9 травня 1928 був розстріляний за сфабрикованим звинуваченням голова КримЦВКа Велі Ібрагімов.[5]

З 1928 по 1931 на підставі рішень ОДПУ були розстріляні і відправлені у заслання близько 3,5 тисяч осіб, переважно відомі представники кримськотатарської інтелігенції.

Одночасно з політичним терором проводився і духовний геноцид кримськотатарського народу. Під гаслами боротьби з буржуазним націоналізмом 1928 були зібрані і спалені старовинні рукописи, а також численні нові книги, видані кримськотатарською мовою. Цей акт вандалізму більшовиків став заключним етапом так званої «культурної революції» серед тюркських народів СРСР. У Криму цим подіям передувала нав'язана Москвою реформа правопису кримськотатарської мови — перехід з арабського письма на латинку, а незабаром і на російський алфавіт. Кримські татари водночас опинилися відрізаними від своєї багатовікової літератури і пам'яток писемної культури. Дії влади були спрямовані на здійснення штучної русифікації корінного народу Криму. На практиці відбувалося те, чого не могло добитися царське міністерство освіти: «зросійщення та злиття всіх інородців, які живуть у межах нашої вітчизни, з російським народом».[6]

Із входженням у СРСР і до його розпаду Крим став так званим «партійним заповідником». У Криму відпочивали всі генсеки і міністри СРСР, відбувалися важливі політичні міжнародні симпозіуми, конференції, з'їзди і саміти. Однією з найважливіших стала Ялтинська конференція, на якій лідери СРСР, США та Великобританії ухвалили далекосяжні рішення про подальше ведення війни й повоєнний уклад міжнародних взаємин.

1941 року Крим опинився під владою гітлерівців. Планувалося утворення Генеральної округи Крим. Нацисти розгорнули терор проти мирного населення. 18 травня 1944 радянські війська відвоювали Крим і весь кримськотатарський народ за наказом Сталіна був депортований з півострова. У злочинній операції було задіяно 32 000 енкаведистів. Загалом було депортовано 193 865 кримських татар, понад 30 тисяч загинули. Постраждали представники й інших національностей, зокрема греки, болгари, німці.

1945 автономія була скасована, до 1954 року існувала Кримська область у складі РСФСР.

Nuvola apps kaboodle.svg Зовнішні відеофайли
Nuvola apps kaboodle.svg Крим. Квітень 1942 року

Передача Криму УРСР[ред.ред. код]

19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР, враховуючи спільність економіки, територіальну близькість, тісні господарські й культурні зв'язки між Кримом та Україною, позицію урядів РРФСР та УРСР, ухвалила указ «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР». Подію приурочили до 300-річчя Переяславської ради.

Слід зазначити, що ще 1924 р. Україна передала до складу РРФСР частину своїх історичних територій, які межували зі Смоленською, Курською, Білгородською, Воронезькою областями; Ростовській області було передано велике місто Таганрог з Таганрозькою округою, де переважна більшість населення на той час визнавала себе українцями, а також до Росії перейшла Шахтинська округа на Донбасі та Стародубщина на Сіверщині. Усього було передано до складу РРФСР земель з українським населенням понад 1,2 млн осіб.

26 квітня 1954 року Верховною Радою СРСР відповідно до радянського законодавства, було прийнято закон «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР»[7].

Перебуваючи у складі РРФСР, Кримська область залишалася в економічному просторі України. Паливно-енергетичний комплекс, металургія, машинобудування та легка промисловість, залізничний транспорт України і Криму фактично були єдиними. Україна до 1954 року надавала Кримській області велику допомогу у відродженні міст, відбудові заводів та фабрик, у вирішенні проблем водопостачання, будівництва.

Більшість населення Криму завжди становили українці, татари та росіяни. Та протягом 18 травня 1944 року тисячі кримських татар були депортовані зі своєї батьківщини до середньоазійських регіонів СРСР. Пізніше було виселено ще понад 225 тис. татар, болгар, греків, вірмен, представників інших національностей. Внаслідок чого було отримано економічний хаос у регіоні, чимало соціальних та національних проблем[8].

Економіка Кримської області після передачі її до складу УРСР суттєво зросла. Тут розвивалися як традиційні галузі — курортна, виноробна, консервна, садівництво, вівчарство, так і нові: з'явилися хімічна, металургійна і суднобудівна. Зросли капітальні вкладення у народне господарство області. Так, у 1956 порівняно з 1953 видобуток залізної руди зріс на 36%, виробництво електроенергії — на 57%, консервів — на 54%, вина — на 104%, стінового каменю — на 72%, гіпсу — на 39%. З 1956 на півострів перестали завозити городину, оскільки місцеві господарства почали вирощувати її у достатній кількості. З 1953 по 1963 випуск валової продукції промисловості Криму збільшився у 3,4 рази. Капітальні вкладення в народне господарство зросли майже втричі і склали понад 1,5 мільярда карбованців. Було побудовано 76 великих промислових об'єктів.[9]

За десятиріччя (1953–1963) в містах і робітничих селищах було споруджено будинків загальною площею понад 2,8 млн квадратних метрів. Виросло 78 нових шкіл на 37 550 місць, на 11,5 тисяч збільшилася кількість місць у дитячих садках і яслах. Майже на 1,5 мільйона зросла кількість відпочивальників на курортах Криму. Помітних успіхів досягло сільське господарство. Валове виробництво м'яса становило 160% до 1953 року, виробництво молока зросло більш як у два рази, винограду — у 14 разів. Площі під садами розширились у 3 рази, а під виноградниками в 9 разів. Кількість фахівців з вищою освітою збільшилась більш ніж у два рази.[10]

Крим у складі незалежної України[ред.ред. код]

Crimea republic map.png

У 1991 році із проголошенням незалежності України територія півострову опинилась у складі України. 1992 року була відновлена Кримська автономія у складі незалежної України.

21 століття. Анексія з боку РФ[ред.ред. код]

Захоплення АР Крим і м.Севастополя Московщиною у лютому-березні 2014

Під час Європейської революції, після втечі з України колишнього президента України Віктора Януковича 21 лютого 2014, наступного дня після закінчення зимових Олімпійських ігор в Сочі — 24 лютого 2014 Росія розпочала неоголошену військову спецоперацію окупації Криму з допомогою спецназу ГРУ РФ, підрозділів військ ВДВ та чеченського батальйону «Восток».

При захопленні держустанов та військових об'єктів України використовувалися також привезені з Росії «козаки» та так звані «сили місцевої самооборони» (російські військовики без знаків державної приналежності на уніформі). До другої половини березня 2014 окупація Криму російськими військами була закінчена. Українські війська, що до цього утримували свої бази та місця дислокації, здалися без бою.

18 березня 2014 Державна дума РФ ухвалила «Договір про входження Криму до складу РФ». 21 березня президент Путін підписав указ про ратифікацію цього Договору та надання Криму статусу «федерального округу у складі РФ» та статусу міста федерального значення Севастополя.[11][12]

27 березня 2014 Генеральна асамблея ООН більшістю голосів підтримала резолюцію, якою визнається непорушність територіальної цілісності України і визнається недійсним «Референдум про статус Криму».

За відповідну резолюцію проголосували 100 країн-членів ООН.[13]

Хронологічна таблиця[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

  • Маґочій Павло-Роберт. Крим: наша благословенна земля. — Ужгород: Видавництво Валерія Падяка, 2014. — 160 с.
  • Хазов Євген Нам є про що поговорити… // Кримська світлиця. — 2003. — № 29. — 18 липня.
  • Історія Криму. Кримське ханство: Навчальний посібник. — К.: Твім інтер, 2000. — 336 с.
  • Літописні твори М. Сена'ї та Г. Султана як історичні джерела. Наукове видання. — К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2000. — 312 с.

Посилання[ред.ред. код]

  1. Українсько-кримськотатарський союз революційного часу
  2. Володимир Сергійчук. Переговори про возз'єднання Криму з Україною
  3. О.Габрієлян, С.Єфімов, В.Зарубін, А.Кислий, А.Мальгін, А. Никифоров, В.Павлов, В.Петров. Кримські репатріанти: депортація, повернення і облаштування. — Симферополь.,1998. — С.44
  4. Тищенко Ю., Піховшек В. Повернення кримських татар. Хроніка подій. — К.,1999. — С.19
  5. Реабілітований постановою Президії Верховного Суду РФСР від 20 червня 1990 року — Ред.
  6. Зінченко Ю. Кримські татари. Історичний нарис. — К., 1998. — С.85.
  7. "Подарунок "Хрущова"Як Україна відбудувала Крим
  8. Кушнірук Надія (7 січня 2009). «Передача Криму УРСР у 1954 році». ХайВей. Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 2011-05-28. 
  9. Социалистическое народное хозяйство Крымской области (1945–1970). — Симферополь, 1980.
  10. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 25. — Спр. 218. — Арк. 3 — 4.
  11. Euronews: Путін поставив свій підпис під документами про анексію Криму 21.03.2014
  12. Радіо Свобода: Держдума Росії ратифікувала анексію Криму
  13. МЗС України про резолюцію Генасамблеї ООН: здоровий глузд переміг мову сили