Історія Криму

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Крим — півострів на півдні України в межах Автономної Республіки Крим та Севастополя, омивається водами Чорного та Азовського морів. З огляду на своє географічне розташування, місцеві землі були одними з перших на території України зон розселення людини.


Зміст

Давня історія[ред.ред. код]

Найдавніші часи[ред.ред. код]

Найдавніші археологічні знахідки датуються епохою середнього палеоліту (близько 100 тис. років тому) і виявлені у печерах Кіїк-Коба та інших. Вони є найдавнішою пам'яткою неандертальського поселення на території України.

Перші державні утворення кочовиків[ред.ред. код]

Скіфські воїни зображені на кубку з електрума, знайденому в кургані Куль-Оба поблизу Керчі
Відновлений Мавзолей царя Скілура в Неаполі Скіфському на території сучасного Сімферополя

Першим відомим за назвою населенням Криму були кімерійці (XII століття до н. е.), згадувані в античних джерелах Ассирії. Це були скотарські племена іранського походження. Їхнє перебування у Криму підтверджується стародавніми і середньовічними істориками, а також топонімами східної частини Криму: Кімерійські переправи, Кімерік. У середині VII століття до н. е. частина кімерійців була витіснена скіфами зі степової смуги в передгір'я і гори Криму, де вони утворили компактні поселення.

В 1 тисячолітті до н. е. у передгірному і гірському Криму, а також на південному узбережжі, мешкали таври. Від таврів походить стародавня назва гірської і прибережної частини Криму: Таврика, Таврія, Таврида. До 21 століття збереглися і були досліджені залишки укріплених сховищ і житлових споруд таврів, їхні кромлехи (кільцеподібні огорожі з вертикально поставлених каменів) і таврські гробниці — кам'яні скрині.

Новий етап історії Таврики почався з захоплення Криму скіфами. Цей період характеризувався якісними змінами у складі населення. Дані археології свідчать, що після цього основою населення північно-західного Криму були народності, що прийшли з Придніпров'я. До кінця III століття до н. е. держава скіфів значно зменшилася під натиском сарматів. Скіфи змушено перенесли столицю на річку Салгір (поблизу сучасного Сімферополя), де виник Неаполь Скіфський, або грецькою Неаполіс.

Скіфська держава в Криму існувала до другої половини III століття н. е. і була знищена готами, які з'явилися тут (за переказами, зі Скандинавії) приблизно на початку III століття.

Грецькі колонії у Криму[ред.ред. код]

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Боспорська держава.

Детальніші відомості з цієї теми Ви можете знайти в статті Давньогрецькі міста Північного Причорномор'я.

Грецькі колонії у Криму

У 6 ст. до н.е. грецькі колоністи засновують на території Криму поселення Пантікапей, Керкінітида, Феодосія та кілька інших. Херсонес з’явився століттям пізніше. Але саме йому та Пінтікапею судилося стати великими центрами греків в Криму.

Згодом до Демократичної рабовласницької республіки Херсонес Таврійський увійшли землі західного Криму Керкинітіда (Євпаторія), Калос-Лімен (Чорноморське). Херсонес, розташований в межах нинішнього Севастополя, ховався за могутніми кам'яними стінами. Він був заснований на місці таврського поселення греками з Гераклеї Понтійської.

У східному Криму виникла Боспорська держава, столицею якої став Пантікапей («шлях риби») (сучасна Керч). Акрополь цього міста знаходився на горі Мітрідат, а поруч археологи розкопали кургани Мелек-Чесменській і Царський. Усередині цих курганів були виявлені кам'яні склепи — унікальні пам'ятники боспорської архітектури.

Грецькі колоністи привезли на береги Кімерії-Таврики своє мистецтво будування кораблів, вирощування винограду, оливкові дерева й інші культури, споруджували чудові храми, театри, стадіони. У Криму виникли сотні грецьких поселень — полісів. Античні греки створили великі історико-літературні твори про Крим. Евріпід на кримському матеріалі написав драму «Іфігенія в Тавриді». Греки, що жили в Херсонесі Таврійському і в Боспорі Кіммерійському, знали «Іліаду» і «Одіссею», в яких Кіммерія безпідставно характеризувалася як «сумна область, покрита вічно вологим туманом і млою хмар». Геродот у V столітті до н. е. розповів про релігійні вірування скіфів, про таврів.

У І ст. до н.е. Херсонес та Боспор підкоряються Римської імперії.

Початок та розквіт середньовіччя (3 — 13 століття)[ред.ред. код]

Велике переселення народів[ред.ред. код]

Велике переселення народів зачепило Крим, адже основним шляхом народів була велика степ від Монголії до Карпат, тож їх шлях звичайно проходив через північне Причорномор'я. В середині 3 ст. тут з’являються готи, які, ймовірно, були вихідцями з Скандинавії. Вони витіснили скіфів та на деякий час зруйнували Боспорську державу. В кінці 4 ст. готів з степів витіснили гуни. Але готське населення оселилось у південно-західній частині гірського Криму на багато століть вперед (їх країна відома під назвою Дорі). Кримські готи стали кращими землеробами півострова та мали добрі стосунки з Візантією. Серед них успішною була проповідь християнства, у кінці 4 ст. Іоан Златоуст надає готам свого єпископа та засновує Готську єпархію.

У кінці 4 ст. готів потіснили гуни. Це була перша поява в Криму народу з Далекого Сходу Азії, якій мав монголоїдні риси. Їх поява в Європі стала одним з вирішальних ударів, що привели до занепаду Західної Римської імперії. Найвищою могутності держава гунів отримала під час правління Атіли. Однак після його смерті в 453 році держава гунів занепадає. Частина їх племен знаходить притулок у степовому Криму. Гуни існували в кримських степах до кінця 6 ст., коли вони були приєднані до Західного тюркського каганату.

Візантія в Криму. Середньовічний Херсон[ред.ред. код]

Середньовічна базиліка, Херсонес. Зображена на купюрі "Одна гривня"

Поява готів та гунів звузила території грецького світу в Криму тільки до Херсонеса. Боспорська держава зупинила існувати після знищення гунами. Хоча в тяжкий час для імперії, на початку 3 ст. (готська навала до Риму) та на початку 4 ст. (навала гунів), римський гарнізон залишав і Херсонес.

Коли в 6-му столітті гуни втрачають силу, Рим-Візантія відновлює контроль над Боспором. Особливо роль Риму в світі посилюється під час правління імператора Юстиніана (527-565 рр.), який мріяв про возз’єднання західної та східної частини Римської імперії (і на короткий час йому вдалось це зробити). За його правління на морському узбережжі та у внутрішніх горах Криму будують цілу лінію укріплень, що повинна була захистити південний Крим від можливого натиску нових кочовиків. На морі будуються фортеці Алустон, Гурзувіти (Гурзуф), фортеця в Боспорі. Також нові захисні стіни будують у головному форпості Візантії — Херсоні (так стали називати Херсонес в середньовіччі). В 6-му столітті будуються фортеці у «печерних містах» південно-західного внутрішнього Криму: Мангуп, Ескі-Кермен, Кирк-Ор, та більш менші Тепе-Кермен, Бакла, Сюйрень.

Вторгнення хазар наприкінці 6 ст. знову звужує зону впливу Візантії тільки навколо Херсону. Вони осадили місто в 581, але не змогли взяти.

У 9 столітті закінчується влада хазар в Криму, Константинополь знову розширює свою владу на весь південний берег півострова до Керчі.

Варто відмітити, що Візантія не тільки потерпала від нашестя кочовиків, але і вміла з ними домовлятися. Звичайно це означало виплату дані, але в момент дії миру війська кочовиків могли захищати кордони візантійських територій від інших нападників. Також Візантія співпрацювала з кочовиками у торгівлі (адже всі сухопутні шляхи контролювали кочовики, а морські шляхи контролювала Візантія). Війська язичників часто брали участь у внутрішніх міжусобних конфліктах імперії (як, наприклад, руський князь Володимир допомагав Василію ІІ у боротьбі з Вардою Фокою).

Форпостом Візантії стає Херсон. Це було єдине місто з перевагою грецького населення (на південному березі півострова жили алани та готи, які теж прийняли християнство та грецьку культуру). Населення міста в цей період складає від трьох до восьми тисяч осіб. Саме цьому періоду належить більшість руїн Херсонеса, що залишились в наш час — адже місто активно будувалось. Вулиці були або вимощені бруківкою, або посипані щебенем чи керамічним боєм — тож вони були чисті та не потерпали від бруду.

В Римській імперії Херсон вважався далекою провінцією на кордоні з варварами. Сюди відправляли на заслання неугодних осіб (серед тих, хто був тут в засланні, були римський папа Мартін та імператор Юстиніан II ).

Християнство в Криму[ред.ред. код]

Пам’ятник апостолу Андрію в Херсонесі

Перші християни з’явились в Криму в найраніший час християнства. Дорогою через Крим пройшов апостол Андрій, у Херсонес був засланий папа римський Климент. Єпархія в Криму з’явилася ще до визнання християнства в Римській імперії на початку 4 ст. Проте широкого поширення християнство отримало після визнання головною релігією імперії. В візантійських містах будують храми, а за підтримки імператорської влади місія йде до варварів.

В Криму найбільш успішної християнська місія була серед готів, які сприймають християнство. Відомо, що 381 року на Константинопольському соборі брав участь ґотський єпископ Ульфіля. У 8 ст. з’являється самостійна Ґотська митрополія, яка проіснує до кінця 17 ст., коли буде об’єднана в Ґотську і Кафську митрополію.

Вважається, що під час іконоборства багато прихильників іконошанування переховувались в Криму у печерних монастирях. Деякі історики вважають, що роль захисту іконошанування серед кримських християн перебільшена. Але принаймні в житії Стефана Нового рекомендується монахам ховатися від іконоборства на околицях імперії, в тому числі він згадує Крим як безпечне для противників іконоборства місце.

У 6-8 століттях виникають печерні монастирі Качі-Кальон, Шулдан, інкерманський монастир та бахчисарайський монастир.

Русь та Крим[ред.ред. код]

За даними археологів, вперше слов’яни з’являються в Криму у 4 ст. Помітною участь східних слов’ян в житті півострова стає тільки в 9 ст. Залишилася легенда про похід руського князя Бравлина до Корсуня (Корусенем на Русі звали Херсон), який записаний в жітії Стефана Сурожського. Але неможливо встановити, наскільки ця легенда достовірна.

У 9 ст. укріплюється руська держава, розширюються її кордони. Русь починає контролювати важливий торговий шлях того часу — річку Дніпро. Цей шлях відомий в історії під назвою з шлях із варягів у греки. Торгівля з Візантією йде через Херсон. У Києві археологи знайшли херсонські монети та інші предмети, що датовані тим часом.

Крім торгових стосунків, Русь з Херсоном мала і військові зіткнення. Іноді руська дружина придушувала повстання в Херсоні за проханням константинопольського імператора, як це було в 1076. Найвідомішим походом руського війська до Херсону є похід князя Володимира в 988 (цей рік вказаний в “Повісті минулих літ”. За іншими версіями це мав бути 989 рік). Княжа дружина змогла взяти Херсон. Князь Володимир одружується на сестрі імператора Анні, а його військо (а згодом і вся Русь) приймає християнство. Після цієї події зв’язок між Руссю та Херсоном ще більш поглиблюється, оскільки багато священників, книг та церковних предметів йдуть на Русь саме з Херсона.

У 965 році руські війська одержали перемогу над хазарами та поширили свій вплив на східний Крим. Тоді, або кілька роками пізніше, виникає руське Тмутороканське князівство зі столицею в Босфорі, яку руські назвали Корчев (від слова “корча” - кузня, бо в околицях Керчі здавна йшов видобуток металу). В кінці 11 — на початку 12 століть Тмуторокань вийшла з під впливу руських князів.

В 12-13 століттях руські купці активно продавали свої товари через торговий порт Сурож (так вони називали сучасний Судак).

Нові кочовики[ред.ред. код]

Хозарський воїн з полоненим. Реконструкція Нормана Фінкельштейна.

У другій половині 7 ст. в Криму з’являються хозари. Вони оволоділи майже всім півостровом, крім Херсона. Їх фортецею стає Боспор. Хазари надовго закріпились тут. Вони дали основу таким кримському народу караїмів. У 10 столітті Хозарський каганат приходить в занепад після поразки від руських військ.

У 9 столітті в Крим ненадовго заходять угорці, але їм не вдалося тут закріпитись. В цьому ж столітті на півострові з’являються печеніги.

Новим сильним кочовим народом стали половці, або кипчаки, які завоювали Крим у 11 ст. Вони підкорили собі Крим на два століття, поки в Криму не з’явились монголи. Те, що 2 століття на півострові не з’являлись нові володарі надало цьому періоду певної стабільності. Половці стали головним народом, з якого в майбутньому сформувались кримські татари.

Пізнє середньовіччя (13-16 століття)[ред.ред. код]

Італійські торгові колонії в Криму[ред.ред. код]

Крим і прилеглі землі у другій половині 14 — першій половині 15 століть

(див. також Генуезькі колонії у Північному Причорномор'ї)

В 11 столітті Генуя та Венеція стають європейськими морськими лідерами та засновують свої факторії уздовж берегу Середиземного моря.

В 1204 у ході хрестового походу хрестоносці, яких підтримували венеціанці, захопили та пограбували Константинополь. Після цього венеціанці поширюють географію своїх торгових маршрутів у Чорне море. Солдая стала їх базою в Криму. Але протриматися на півострові венеціанцям судилося небагато більше століття. В 1365 Солдаю відбирають в них генуезці.

Генуезці укладають союз з Нікейською імперією, яка очолила рух за відновлення Візантії. В 1261 хрестоносці вигнані з Константинополя, Міхаїл Палеолог відновлює імперію. Генуезцям, як його союзникам, імператор гарантував монопольне право на торгівлю в Чорному морі. Генуезцям доволі швидко вдається встановити перевагу над венеціанцями в Чорному морі.

У 13-14 століттях генуезці поширюють свій вплив на південне узбережжя Криму. Першим та згодом головним містом генуезців стає Кафа, де вони оселились з 1266. У 1318 генуезці засновують базу в Воспоро (Керч), у 40-х роках 14 ст. - Чембало (Балакалава), а у 1365 відвойовують у Венеції Солдаю (Судак). Також їм належало кілька сіл в цій зоні. Володіння генуезців в Криму отримали назву «Генуезька Газарія».

У 13 столітті у головних опірних пунктах в Криму будуються фортеці: Кафа, Чембало, Солдая, Луста (Алустон). Найбільша з них була в Кафі, однак до нашого часу краще всіх збереглася Судацька фортеця — тому саме вона є найвідомішою середньовічною фортецею Криму.

Кафа у 14-15 століттях стає дуже великим містом для того часу. У 15 столітті її населення становило 70 тисяч осіб, що можна було порівняти з населенням Константинополя. Населення Кафи (як і інших міст генуезців) складалось переважно не з італійців, а з вірмен та греків.

Генуезці продавали зерно, сіль, шкіри, хутра, віск, мед, ліс, рибу, ікру з причорноморських районів, сукна — з Італії і Німеччини, масло і вино — з Греції, прянощі, коштовні камені, мускус — з країн Азії, слонову кістку — з Африки і багато інших товарів. Велике місце займала торгівля полоненими (слов'янами, черкесами, аланами), купленими у татарських ханів і турецьких султанів.

Генуезці не завжди мали гарні стосунки з татарами. Не раз татари нападали та грабували їх міста. У 1382 татари підписують з Генуєю договір, яким Генуї надано право володіння південним берегом півострова. Звісно, в спорах з татарами генуезці часто досягали миру, сплачуючи їм гроші.

В 15 столітті починається конфлікт Генуї та князівства Феодоро, яке також прагнуло взяти під контроль морську торгівлю. У 1323 та у 1333-34 між ними відбулися війни. У 1333 війська Феодоро, скориставшись смутою в поселенні Чембало, захопили його. Але генуезці скоро привезли військову допомогу на кораблях, відбили Чембало та спалили порт феодоритів Авліту та фортецю Каламіту, а потім через Кафу зрушили на Солхат, щоби покарати хана Хаджі-Герая, який підтримав феодоритів. Однак військо генуезців було розбито під Солхатом.

У 1475 війська Османської імперії захопили всі землі генуезців в Криму. Кафа тримала оборону лише 5 днів. За однією версією, ворота туркам відкрили місцеві жителі, які, будучи православними, нелояльно ставились до італійського панування. За іншою версією, генуезці не схотіли оборонятися, коли зрозуміли, що сили турків набагато їх переважують. Однак Солдайя прийняла бій, останні її захисники були спалені в її стінах.

Князівство Феодоро[ред.ред. код]

Стіна цитаделі Мангупа

Кримські готи здавна поселились у південно-західній частині Кримських гір. Точна дата створення ними держави Феодоро невідома, але це у другій половині 13 століття. Столицею цієї держави був Мангуп. Її територія простягалась від Інкерману до фортеці Фуна (с.Лучисте, біля Алушти). На півдні воно обмежувалось володіннями генуезців та не включало в себе південний берег. На півночі кордон приблизно йшов по річці Бельбек.

Населення Феодоро сповідувало православ’я. Офіційною мовою була грецька, але у побуті зустрічались Кримськоготська мова та, ймовірно, кипчацькі мови. Ще до заснування держави цей край славився найкращим землеробством на півострові. Цей регіон найкраще був забезпечений прісною водою та мав багато родючих гірських долин.

З заснуванням держави Феодоро розквітає торгівля. Феодоріти не змогли добути порти у генуезців, але на початку 15 століття вони будують фортецю Каламіта у початку Севастопольскої бухти, а трохи пізніше тут з’являється порт Авліта. Фактично феодоріти перейняли на себе вплив Херсонесу, який після спалення ногайцями в 1299 році втратив своє значення. Порт Авліта був головним конкурентом генуезьких портів в 15 столітті. У 1433 генуезці у помсту за напад феодоритів на Чембало зруйнували Каламіту, але потім її відновили.

Князівство Феодоро припинило існування в 1475, коли його захопили османи. Мангуп тримав облогу 5 місяців, з травня до жовтня 1475 року.

Занепад Херсонесу[ред.ред. код]

13 століття принесло багато змін, що погано позначились на житті міста. У 1204 в ході хрестового походу захоплений та пограбований Константинополь, Візантійська імперія перестала існувати на 60 років. Поряд з тим в Криму з’являються нові морські торговці — візантійці, генуезці, пізніше — феодоріти. Менше товарів йде через Херсонес, а торгівля мала величезне значення в його житті, оскільки місто не мало достатньо земель для власного сільського господарства та було змушено навіть хліб купувати у інших.

У 1299 Херсонес спалили війська хана Ногая. В 1363 місто захопили війська литовського князя Ольгерда, а в 1397 — Вітовта. Остаточний удар, після якого місто вже не відновилось, завдав ординський темник Єдигей у 1399.

Поява татар в Криму. Заснування Кримського ханства[ред.ред. код]

Франц Рубо. Татарський вершник

Перша поява монголо-татарського війська в Криму зафіксована в 1223, коли армія Чингісхана захопила Сугдею. Однак тоді монголи незабаром покинули півострів, і лише в 30-і роки 13 ст. появились знову та підпорядкували Крим собі. Крим став улусом Золотої орди, центром кримського юрта стало місто Солхат або Крим (сучасний Старий Крим. Саме це місто дало назву всьому півострову).

При цьому склад населення Криму зберігся незмінним, але воно повинно було платити данину хану. Неодноразово ханські війська проводили спустошливі набіги в Крим. Так, війська ногайської орди вторгалися в Крим в 1278 та в 1299, у ході останнього набігу був зруйнований Херсонес, Кафа, Судак та Кирк-Ор.

Під час правління хана Узбека Золота Орда приймає іслам сунітського толку.

У другій половині 14 сторіччя у Золотої Орді починається тенденція до роздрібненості, постійно виникають смути. У цих обставинах фактично посилюється незалежність кримського улуса. В 15 столітті кримські хани знаходять підтримку у боротьбі проти Золотої Орди у Литовському князівстві, яке було зацікавлене в послабленні Орди. З 14 сторіччя в Литві оселилася група татар, як полонених, добровільних переселенців, так і переселенців з панства, які ховались в Литві від міжусобних війн. В литовській еміграції народився і майбутній засновник Кримського ханства Хаджі Герай. У 1427-1428 він зробив першу спробу отримати владу над Кримом, але потерпів невдачу. У 1431 він за підтримки Литви збирає нове військо, якому вдалося закріпитись в Криму.

Воювати приходилось не тільки з численними розрізненими супротивниками всередині Золотої Орди, але і з генуезькими військами, яким було невигідно встановлення в Криму незалежної міцної держави. В 1433 Герай підтримав князя Феодоро у захоплені фортеці Чембало, але генуезці згодом спорядили армію та вибили феодоритів з Чембало та знищили у помсту Каламіту. Після цього війська спрямували на Солхат, щоби покарати Герая, але у битві генуезькі війська були розбиті. Але в 1434 Хаджі Герай все ж змушений був залишити Крим, не зумівши протистояти вторгненню військ Улу-Мухаммеда.

Наступний етап боротьби Герая за владу пройшов у 1441-1445 роках. В результаті Хаджі Герай домігся перемоги та став правителем Криму. Точний рік заснування незалежного Кримського ханства встановити складно, але частіше їм вважається 1449.

Після отримання незалежності від Золотої Орди, Кримське ханство знов змінює зовнішньополітичний курс, який стає промосковським. Тоді у Москви та Криму був спільний ворог — Велика Орда, у боротьбі з якою Москва знайшла союзника в Криму. Хаджі Герай, який вважав себе спадкоємцем ханів Золотої Орди, дарує московському князю ярлик із золотою печаттю з правом володіння землями.

Всередині Криму після отримання незалежності татари підтримують дружбу з князівством Феодоро. За часи Хаджі Гірая були поганими стосунки з генуезцями. В 1454 татари навіть вмовили турків привезти свою ескадру до Кафи, але тоді генуезці змогли відкупитися. Його наступник Менґлі I Ґерай підписав з генуезцями союзницький договір та навіть захищав Кафу від турків в 1475, за що 3 роки провів у турецькому полоні.

Столицею ханства за Хаджі Герая став Кирк Ор, укріплене місто неподалік сучасного Бахчисарая, яке зараз більше відомо під назвою Чуфут-Кале.

В цей період розпочинається становлення кримськотатарського етносу. Хоча історичну державну основу йому надали монголо-татари, проте вони через меншу численність розчинились у місцевому населенні. Основою кримськотатарського народу стали не монголо-татари, а половці (кипчаки). І лише північні ногайські татари зберегли монголоїдні риси.

Кримське ханство — васал Османської імперії. Османське панування в Криму[ред.ред. код]

Крим під час османського панування

В 1475 війська Османської імперії почали наступ на Кримське узбережжя. Основний удар був направлений проти генуезців та Мангупа. Війська Менглі Герая прийшли на допомогу генуезцям в Кафу, але проти нього склали заколот татарські беї. Хан був арештований і доставлений в Стамбул. Там він підписав васальську угоду з Османською імперією. Згідно з нею «друг падишаха був другом хана, а ворог падишаха — ворогом хана». Перші три роки кримським ханом турки призначили Джанібека. В планах османів було підкорити всі землі Великої Орди. Але пізніше султан відмовився від первісних планів та повернув Менглі Герая на престол. За умовою договору султан повинен був призначати кримських ханів тільки з роду Гераїв, нащадків Чінгізхана. Султани не зраджували цьому договору, але на всі триста років існування васалітету Криму хани сильно залежали від Стамбула та змінювались за волею султана дуже вільно. За цей період змінилося 44 (за іншим підрахунком 48) ханів.

У цей період всі внутрішні території Криму увійшли під контроль Кримського ханства. влада його простиралася і за його межами у північне Причорномор’я та в сторону Кубані. Південний берег Криму від Балаклави до Кафи не входив в Кримське ханство та підкорявся безпосередньо Османської імперії. Також османські укріплення були в Гезльові, на Арабатській косі, Перекопі та в Керчі. Найбільшим містом Криму залишається Кафа, яка за свідченнями істориків в певний період не поступалася за численністю Стамбулу. Столицею ханства спочатку був Крик Ор, потім — Салачик, а з 1532 вона перенесена трохи далі в нове місто Бахчисарай. Велике значення мало і місто Гезльов (сучасна Євпаторія), яке було єдиним портом ханства.

Внутрішний устрій ханства[ред.ред. код]

Карло Боссолі. Татарський танець
Традиційний татарський будинок, у якого другий поверх ширше першого. Картина Карло Боссолі
Татарський хлопчик пастух

Ханство було феодальною державою, в якої не було жорсткої централізації. Найбільшими феодалами після хана були беї. Головними бейськими родами були Ширини (їх землі були навколо Карасубазару), Мансур (ногайські степи), Барин, Аргин, Кипчак. Род Ширинів був історично другим за впливом після ханського роду Гераїв, та саме Ширини часто очолювали антиханські заколоти. Беї володіли своїми землями, збирали з них податки та повинні були виставити на прохання хана військо.

Меншими феодалами були мурзи.

Окрім класичної феодальної залежності, в Криму зв’язок феодала та підлеглого йому народу підсилювалося родовим поділом суспільства.

Мечеть Джума-Джамі, 1564, Євпаторія

Регулярного війська не було, але майже кожний чоловік з дитинства навчався військовій справі. Під час потреби беї збирали свій народ до походів. Татарське військо було швидке та мобільне. Ефективне у 15 столітті, воно мало змінилося до 18 століття. Тож у останні сторіччя кримське військо сильно поступалося в силі регулярним військам європейських держав, в яких в цей час розвивається абсолютизм та централізація. До того ж у татар не було гарних гармат, тому вони рідко штурмували укріплені міста.

Більшість населення займалося сільським господарством. Кримське ханство успадкувало регіон з розвиненими сільськогосподарськими традиціями. Тут вирощували пшеницю, ячмінь, фрукти та овочі, виноград, льон. З кримського меду готували східні солодощі. Головним об’єктом скотарства було вівчарство. На південному березі та в передгір’ї татари швидко перейшли до осілого способу життя. В степу ще довго зберігалось кочівництво. Навіть вирощування пшениці тут було кочовим: після того, як земля збіднювалася, її залишали та переходили до іншої землі.

Головним промисловим виробництвом був видобуток солі. Сіль з Криму продавали всюди: і на Русь, в Польщу, в Туреччину. Ремісництво було гарно розвинене, але мало середньовічну форму. Сольові видобутки були володінням хана. Славилися кримські кинджали та ножі. В Криму виробляли навіть вогнепальні карабіни.

Велику долю в економіці Криму мала работоргівля. Ринки рабів були в Кафі, Карасубазарі та Гезльові. Рабів брали в полон у прикордонних землях, тобто переважно з руських земель.

Основним експортом, крім рабів, була пшениця, сіль, худоба, шкіра. Ввозили в Крим свинець, папір, курильні трубки, інвентар для побуту та сільського господарства. Після того, як турки прогнали генуезців, вони встановили свою монополію на торгівлю [1].

Кримські міста цілком відповідали рівню східної архітектури. Запрошувались архітектори з Туреччини та Персії. До нас дійшли з тієї епохи мечеть Джума-Джамі, ансамбль Ханського палацу.

Літературною мовою була турецька. Початкова освіта була поширеною, але закладів вищої освіти в Криму не було.

Зовнішня політика[ред.ред. код]

Зовнішня політика після 1475 в цілому підпорядковувалась Османської імперії. Спочатку Кримське ханство було в союзі із Москвою та воювало з Литвою, бо Москва, як і Крим, боролася з Великою Ордою. Але з початком 16 століття, коли Московська Русь зміцнилася та стала представляти загрозу, а Велика Орда, навпаки, фактично припинила існування, Кримське ханство стало періодично воювати як з Литвою та Польщею, так і з Москвою. Винищувальні набіги татар на Русь траплялися дуже часто у 15 — першій половині 17 століть. За один набіг татари могли вивезти з собою до 100 тисяч полонених — ясир — яких потім продавали на ринках рабів. Однак з 17 століття набіги татар стали менш успішними через укріплення запорозької січі та створення укріплених поселень на Слобожанщині.

Крім воєнних здобутків, від Москви, Литви та Польщі Крим отримував данину.

(див. Українсько-кримськотатарські відносини)

При цьому слід відзначити, що Кримське ханство не було централізованою державою. Окремі беї мали своє військо ті інколи чинили набіги самостійно, навіть проти волі хана та Туреччини.

Взаємовідносини з козацтвом[ред.ред. код]

Перемовини з ханським послом про мир посеред степу. Картина
Отаман Іван Сірко, фрагмент картини Запорожці пишуть листа турецькому султану

Звісно, в цілому козаки та татари були ворожими групами. Не тільки татари вторгалися на землі Русі, дуже часто і запорожці влаштовували набіги в Крим та спалювали татарські поселення, особливо після другої половини 17 сторіччя. Найбільш відомий підкорювач Криму серед запорожців — кошовий отаман Сірко, який не раз руйнував Перекопську фортецю.

Але були в історії і моменти для співпраці козаків та татар. У мирних стосунках козаки купували у татар сіль з Сіваша, а татари отримували у козаків гарантії ненападу на їх пастухів, які випасали худобу за межами півострова.

Знає історія і військову співпрацю татар і козаків. Найбільш відомою є союз гетьмана Хмельницького з ханом Ісламом-Гіреєм та правобережного гетьмана Дорошенка з Селім-Гіреєм. Однак, це не єдині приклади. Так, 1521 Мухамед-Гірей повстав проти турецького султана Шах-Алі (ставленика Василя ІІІ) та покликав на допомогу козаків. Коли турецькі кораблі вирушили до Криму, козаки напали на Стамбул. Султан був вимушений відкликати флот із Криму. До того ж в Криму турецьке військо було розгромлено татарами, на боці яких виступив і козацький полк. Рештки турецької армії вимушені були залишити півострів. Після цієї перемоги Мухамед-Гірей в урочищі Карайтебен уклав договір з козацькою старшиною, за яким козаки зобов'язувалися допомагати кримцям, а кримці — козакам.

У ході повстання Хмельницького протягом 1648 року українсько-кримське військо здобуло перемоги над поляками в битвах під Жовтими Водами, Корсунем, Пилявцями. Союз українського гетьмана з кримським ханом був короткочасним. Порта не була зацікавлена у виникненні на сході Європи ще однієї християнської держави з виходом до Причорномор'я. Тому союз кримського хана з Гетьманщиною було розірвано (кримський хан тричі зрадив Богдана Хмельницького), що призвело до трагедії під Берестечком.

Татари допомагали козакам у Конотопскій битві, в ході якої їм вдалося розбити московське військо.

Експансія Росії в Крим[ред.ред. код]

Фортеця Єні-Кале близ Керчі. Побудована у 1703 у розпалі російсько-турецьких війн

У 18 столітті Росія посилюється та перетворюється в імперію. Важливою метою стає вихід до Чорного моря. Вже у ході російсько-турецької війни 1686-1700 російські війська проникали в Крим.

У 1736 в ході війни 1735-1739 років російські війська знов перейшли Перекоп, дійшли вглиб півострова та спалили Бахчисарай. Татарські війська відійшли на південь у гори та не були повністю знищені. Вторгнення повторилося 1737, коли російські війська перемогли татарську армію під Карасубазаром та спалили це місто.

У всіх кримських походах у склад російських військ входили запорозькі козаки.

В наступній війні Росії та Турції, що проходила з 1768 до 1774, в 1771 році російські війська зайняли Крим. Перед цим, в 1769, війська хана Крим-Гирея зробили останній в історії набіг на запорізькі землі.

Зайнявши Крим, російські війська залишили невеликі гарнізони в його містах та відступили. Керч та Єні-Кале (а також Азов та Кінбурн за межами півострова) стали російськими базами. За умовами Кючук-Кайнарджийского мирного договору Кримське ханство припинило бути васалом Османської імперії та ставало незалежним. Керч, Єні-Калє, Кінбурн, Азов та Кабарда ставали російськими фортецями.

Звісно, існування російських військових загонів в Криму та російської бази в Керчі не давало підстав для повної незалежності Криму. За волею Росії ханом становиться Шагін-Гірей. Його правління продовжувалось до 1783 року.

Крим у складі Російської імперії[ред.ред. код]

Переселення християн з Криму у 1778[ред.ред. код]

Греки Приазов’я у наш час

Після фактичного підпорядкування Криму до Російської імперії в 1771, але ще до офіційного входження півострова у склад Росії, імператриця Катерина ІІ вирішила, що місцевих християн (які складалися переважно з греків та вірменів) потрібно переселити на російські території (сам Крим до 1783 року ще офіційно не увійшов до Росії). Мотиви цього рішення викликають спори серед істориків: одні вважають, що імператриця бажала захистити християн від можливих утисків з боку мусульман; інші - що метою було послаблення економіки Кримського ханства. Переселення проводилося примусово та було погано організовано. За півтора місяця в серпні та вересні 1778 більше тридцяти одної тисячі християн було переселено спочатку в придніпровські запорізькі землі, але пізніше вони переїхали до Приазов’я (греки переважно осіли на півдні сучасною Донецької області, а вірмени - в низов’ї Дону). Взимку 1778-79 через погані умови проживання серед переселенців спалахнула епідемія, від якої багато людей померли. Деякі християни, що не бажали переїжджати, називали себе мусульманами та залишились в Криму.

Саме це переселення дало поштовх до розвитку та назву місту Маріуполь. Від нього бере початок історія грецького населення в Приазов’ї[2][3].

Від 1783 року до середини 19 сторіччя[ред.ред. код]

8 квітня 1783 Катерина II видає маніфест «Про прийняття півострова Кримського, острова Тамані і всієї Кубанської сторони під Російську державу». Кримське ханство ліквідовувалось, а Крим ставав частиною Російської імперії.

Туреччина не могла погодитися з цим. На початку серпня 1787 турецький уряд висунув Російській імперії ультиматум, вимагаючи повернення Криму, визнання Грузії васальним володінням турецького султана і згоди на огляд російських торгових суден, що проходять протоками. Оскільки умови ультиматуму не були прийняті, розпочалася нова війна між Росією та Туреччину. Росія одержала перемогу в ній. За умовами  Ясського мирного договору до Російській імперії відійшла територія між Південним Бугом і Дністром та Крим.

Перехід Криму до Росії приніс багато змін для життя півострова. Поступово уходять риси життя минулих сторіч. Після 1783 розпочалася перша хвиля масового виїзду з Криму татар. Греки та вірмени були переселені ще в 1778. Разом з тим, півострів активно заселяли нові жителі, переважно росіяни та українці. В 1783 заснований Севастополь, в 1784 закладений Сімферополь. Саме ці міста згодом стануть найбільшими та центральними на півострові.

Нова влада намагалась пом'якшити перехід на нові умови для місцевого населення. Татарське населення звільнялось від рекрутської повинності (до 1871 р.), а землі мусульманського священства (вакуфи) звільнялись від податків. Татарська знать, беї та мурзи, отримала звання дворянства. Підтверджувалась особиста свобода татар, вони не знали кріпосного права. Проте абсолютно вільними назвати їх теж було не можна. За умовами земельної реформи визнавалось лише дві форми власності на землю: державна та приватна (так, як було у всій імперії), тоді як у Кримському ханстві існувало 10 режимів власності на землю. У більшості випадків у простих селян відбирали землю. Земля ж татарської знатті, якій дарували дворянство, залишилась за нею. Отже, безземельні татарські селяни все ж таки потрапляли в залежність до дворян-землевласників, у яких вони або влаштовувались працівниками, або брали землю в оренду.

Земельна реформа була одним із чинників широкої еміграції кримських татар. Це спричинило занепад сіл та сільського господарства наприкінці 18 сторіччя. Однак існування великих землевласників поряд з існуванням вільного безземельного селянства та швидке заселення Криму вихідцями з інших територій імперії привели до процесу спеціалізації господарств. З початку 19 сторіччя активно розвивається вівчарство, овочівництво, виноградарство та тютюнництво.

У 1804 році в Судаку відкрито училище виноробства, в 1812 таке училище відкрито в Магарачі. Вино вироблялося в Криму і раніше, але релігія татар обмежувала його використання та об'єми виробництва. На початку 19 сторіччя виноградарство та виноробство активно розвиваються.

З 1823 по 1837 була побудована гравійна шосейна дорога між Сімферополем та Ялтою. До 1848 дорогу продовжили від Ялти до Севастополя. Через те, що будівництво велося під наглядом генерал-губернатора Воронцова, цю трасу часто пов'язують з його іменем.

З 1783 Севастопольська бухта стає базою для нового флоту Російської імперії — чорноморського.

Кримська війна[ред.ред. код]

Під час Кримської війни англійці побудували біля Балаклави залізницю завдовжки 23 км. Після виводу англійських військ її розібрали та продали до Туреччини

Кримська війна спочатку проходила за межами півострова, і тільки в вересні 1854 англо-французські війська підійшли до кримського берега та висадились в Євпаторії. Основний удар війни припав на Севастополь.

Війна велася за умови повної технічної переваги англійських та французьких військ. Проте Севастополь, який був погано захищений із суші, тримав оборону 349 днів з 13 вересня 1854 до 28 серпня 1855.

За її результатами Севастополь був майже повністю знищений. З обох сторін загинуло більш ніж 200 тисяч осіб. До занепаду прийшло багато сільських місцевостей навкруги зони бойових дій. Російській імперії заборонили мати військовий флот. Його відродження почалося тільки в 1871.

Крим у другій половині 19 — на початку 20 століть[ред.ред. код]

З 60-70 років 19 сторіччя Крим, як і вся імперія, починає стрімко розвиватися. Величезне значення для подальшого розвитку мало будівництво залізниці. 1875 в Криму перша залізниця з'єднала Севастополь з Харковом та Москвою. Шлях пролягав через Джанкой (на той час ще село), міста Сімферополь та Бахчисарай. В 1892 залізниця дійшла до Феодосії, в 1900 — до Керчі, лише у 1915 — до Євпаторії.

Будинок Чірахова (Сімферополь), початок ХХ ст.
Графська пристань (Севастополь), 1846

Поява залізниці добре позначилась на розвитку промисловості та сільського господарства (хоча їх стрімке зростання почалося ще в 60-х роках). Кримський виноград, овочі та фрукти стали вивозити потягами далеко за межі півострова. Змінила залізниця і кримську степ: вона все менш використовується для вигону худоби та віддається під зернові культури, які потім вивозились за межі Криму.

За підтримки князя Лева Голіцина в Новому Світі 1899 року почали випускати шампанське. Ім'я князя також пов'язано з побудовою в 1897 виноробного заводу у Масандрі.

У промисловості найпотужнішими виробництвами було суднобудування в Севастополі, видобуток залізної руди поблизу Керчі. А ось традиційне для минулого Криму добування солі йде на спад і вже не має такого великого значення. Розвиваються порти та торгівля. Монопольне становище тут займало «Російське товариство торгівлі та мореплавства».

Містобудування та архітектура[ред.ред. код]

Берег Ялти в 19 ст.

У 1783 заснований Севастополь, а в 1784 — Сімферополь. Ці два міста з середини 19 сторіччя та до наших часів стають найбільшими містами півострова. В 1838 статус міста отримує Ялта. Розвиток отримали Керч та Євпаторія. Феодосія більше ніколи не мала статусу найбільшого міста Криму, як це було за турецького панування, проте після стрімкого падіння кількості населення і вона починає зростати. Інші два важливі центри за часів Кримського ханства: Бахчисарай та Карасубазар — стають маленькими містами з татарським населенням та зберігають старе середньовічне планування.

Якщо в минулі сторіччя Крим не знав європейської архітектури, то нові міста будуються за європейським зразком. Саме 19 — початок 20 століть є архітектурним розквітом півострова. У цей період збудовані всі південнобережні палаци, багато величезних храмів, створені містобудівні ансамблі Севастополя та Сімферополя. Символами Криму стали Ластівчине гніздо (1912), Фороська церква (1892), Лівадійський палац (1911).

У 1898 році в Севастополі з'явився електричний трамвай (це раніше за Москву і Петербург). У 1914 трамвай отримали Сімферополь та Євпаторія.

Початок курортної справи[ред.ред. код]

Пам'ятник Чехову в Ялті

Першим курортним містом Криму стали Саки. В 1827 тут була створена грязелікарня, а через 10 років відкрито військовий шпиталь.

Освоєння південного берегу Криму стало можливим після побудови шосе Сімферополь-Алушта-Ялта до 1837 року. Роком пізніше маленьке рибацьке село Яліта стає містом Ялтою. Курортна справа розпочинається тут з 1860-х. Цьому сприяла схвальна рекомендація краю професора Боткіна, за якою в Лівадії купила собі маєток царська родина. Поряд із царською родиною почали селитись представники еліт. Але з 70-х років 19 століття, коли в Крим стали ходити потяги, півострів став доступним курортом не тільки для еліт. Розвивалась як лікувальна сфера, так і просто курортна. Наприкінці 19 — початку 20 сторіччя в Криму певний час проживало багато відомих письменників. Від туберкульозу лікувались тут Антон Чехов та Леся Українка. Михайло Коцюбинський деякий час працював інспектором філоксерного комітету поблизу Алушти. Певний час жили в Криму Олександр Купрін, Максиміліан Волошин.

Поряд з Південним берегом Криму популярним морським курортом була Феодосія. А ось Євпаторія як курорт почала розвиватися трохи пізніше. Тільки в 1874 тут відкривається грязелікарня поблизу озера Мойнаки. В 1884 це озеро взяли в оренду на 40 років земські лікарі С. Ходжаш і С. Цецеповський та побудували тут будівлю санаторію.

Демографічні зміни[ред.ред. код]

(Див. також Населення Криму)

За час перебування Криму у складі Російської імперії суттєво змінюється його склад населення.

Частка кримських татар зменшується. При цьому в двох періодах спостерігається масовий виїзд татар із Криму (переважно до Туреччини): одразу після приєднання півострова до Росії в 1783 та після Кримської війни в 1860-1862. Перше переселення татар майже спустошило Крим: якщо за приблизними оцінками в 1770-х роках на півострові проживало 450 тисяч осіб, то в 1795 - тільки 156 тисяч (слід відзначити, що за цей період в 1778 за ініціативою Росії було переселено з Криму до Північного Приазов'я 31 тисячу християн, переважно греків та вірмен). Друге масове переселення відбулося не одразу після Кримської війни, а в 1860-62 роки. За цей період Крим покинула 131 тисяча татар (з них 126 тисяч виїхали в 1860 році). Причинами першого переселення були: 1) побоювання репресій з боку Росії, які посилювала протурецька позиція мусульманського духовенства; 2) несправедлива земельна політика Росії, в результаті якої рядові татари позбувалися землі; 3) існування багаторічних сімейних, торговельних та духовних зв'язків кримчан з Туреччиною. На них були схожі і причини другої хвилі переселення: знову несправедливо зменшуються земельні наділи селян; мусульманське духовенство агітує переселитися в Туреччину; серед татар поширюються чутки про плани Росії переселити їх углиб імперії (такі плани насправді існували, але були відкинуті урядом як необґрунтовані).

Проте майже весь період кримські татари залишалися найбільшим за чисельністю народом півострова. Тільки наприкінці 19 сторіччя їх частка перестала бути найбільшою, за даними 1897 року татари становили 35,6% населення Криму. Розселялись вони переважно в сільській місцевості. Вже від початку 19 сторіччя великі міста були заселені переважно росіянами. Татарська більшість залишалися у менших Бахчисараї, Карасубазарі та Алушті.


Крим активно заселяють народи Російської імперії. Найбільшими групами з них були росіяни та українці. В середині 19 сторіччя певний період українців навіть було в Криму більше за росіян. Але в 1897 росіяни складали 33,1%, українці 11,8 % населення. Як і на території України 19 сторіччя росіяни більше селились до міст, українці — до сіл.

Серед інших нових народів півострова були німці, болгари, поляки, корейці, естонці. Збільшується частка євреїв (Крим потрапив до смуги осілості. Заборона на проживання євреїв існувала з 1829 до 1859 в Севастополі та з 1893 в Ялті). Замість виселених в 1778 греків, яким не дозволили повернутися, в Крим були заселені греки з Росії та Туреччини. Традиційно залишалася в Криму частка вірменського населення. Переселенцям давали пільгові умови на перші роки (вони могли стосуватися скасування податків, орендної плати).

У 19 сторіччі Крим стає урбанізованим краєм. В 1897 41,9% населення проживали в містах, що було більше середнього рівня в імперії [4].

Під час Першої світової війни[ред.ред. код]

У ході Першої світової війни кораблі Чорноморського флоту брали участь у боях в Чорному морі. Їх противниками був германський та османський флот.

Після вступу у війну Туреччини Крим був проголошений прифронтовою зоною. Крим став базою постачання для кавказького фронту.

Хоча основні бойові дії велись у морі, були випадки обстрілів населених пунктів на суші. 16 жовтня 1914 німецький крейсер "Гебен" обстріляв Севастополь, були людські жертви. 24 квітня 1916 крейсер "Бреслау" обстріляв Євпаторію.

Крим в роки революції та громадянської війни[ред.ред. код]

Початок революції[ред.ред. код]

У лютому-березні в результаті революції в Петрограді склав свої повноваження російський імператор. Це означало кінець монархії та створення в Росії республіки. Влада перейшла до тимчасового уряду.

В Криму у лютому-березні не було ніяких суспільних хвилювань. Проте новину про встановлення нової влади тут сприйняли спокійно. Новим губернським комісаром спочатку призначили Я.Т.Харченко, але в тому ж березні його змінили за “праві погляди” на Н.Н.Богданова. Земства, міські думи та управи збереглися. В червні-липні та вересні-жовтні до них пройшли перевибори, на яких більшість отримали соціал-революціонери.

Як і по всій країні, створюються Ради робітничих та солдатських депутатів. На своїх з’їздах вони підтримують тимчасовий уряд. Разом з тим, ближче до осені вони прибирають до себе все більше впливу та можна казати про початок двовладдя.

Швидко пробуджується політичне життя і в Криму. Активізуються всі партії, крім правих та монархічних: соціалісти різного толку (есери, меншовики, більшовики, українські та єврейські соціалісти), кадети, кримськотатарський рух. Свобода друку, що встановлена з новим режимом, сприяла зростанню політичного руху.

25 березня в Сімферополі відкривається з’їзд мусульман, на якому створюють Мусульманський виконавчий комітет (Мусвиконком), головою якого обирають Номана Челебіджіхана. Його також обирають муфтієм, та він стає першим демократично обраним муфтієм. Старе кримськотатарське панство (релігійна верхівка та мурзи) відсторонюється від влади. Мусвиконком очолив культурну, релігійну та економічну (розпорядження вакуфними землями) сторону життя татар. З червня за згодою уряду виникають окремі кримськотатарські військові формування.

Після революції швидко падає економіка (падіння виробництва, ріст цін). Влітку зростає економічне та політичне невдоволення, чим користуються радикали, популярність яких теж зростає. Більшовики підкоряють собі значну долю симпатій робітників та, що потім буде мати вирішальну роль, матросів чорноморського флоту.

Після Жовтневого перевороту Севастополь швидко переходить під владу більшовиків, які спиралися на військову силу флоту. Проте на іншій території півострова місцева влада намагається чинити опір більшовизму. 20 листопада в Сімферополі представники від міст, земств, профспілок та рад зібралися на Губернський з’їзд, який обирає Раду народних представників (РНП) у складі 48 осіб. Рада мала на своєму боці війська з офіцерів та національних татарських частин у численності від 2 до 5 тисяч осіб. Планувалось, що політичну кризу вирішать Установчі збори.

26 листопада в Бахчисараї відкривається кримськотатарський Курултай. На ньому проголошена створення Кримської народної республіки. При цьому Курултай не заперечував проти верховенства влади РНП в Криму та необхідність визначити майбутнє тільки на Установчих зборах, а багато членів Курултаю входили в РНП. Тож створення Кримської народної республіки не було проголошенням незалежної держави.

15-17 грудня в Севастополі проходять заворушення, які очолили матроси та чернь. В ході них вбито 23 офіцери, які мислилися класовими ворогами. Ескадронці (армійці, які підтримували Раду народних представників) направляються в міста, в Сімферополі, Євпаторії відбуваються сутички з більшовиками. Таким чином, в середині грудня в Криму розпочинається громадянська війна

Окрім партійної, вона отримує і національний характер. На початку січня більшовики, використовуючи флот, захопили південнобережні міста. Це супроводжувалося вбивствами “класово неблагонадійних” офіцерів та пов’язаних з царським режимом людей та пограбуваннями. Татарське населення втекло, покинути будівлі татар грабували греки. Потім була помста татар, були випадки вбивства греків. Декілька випадків національних сутичок відбулися з січня до квітня.

У першій половині січня більшовики одержують військову перемогу. 14 січня під їх контроль переходить Сімферополь, а 15 січня останньою — Євпаторія.

Радянська Соціалістична Республіка Тавриди[ред.ред. код]

Жертви червоного терору в Євпаторії, вбиті в січні 1918

До кінця січня більшовики встановлюють владу над всім Кримом (хоча в гірських татарських селах залишаються незгідні з режимом озброєні групи). В січні розгорнулася перша в Криму хвиля червоного терору. На цьому етапі він йшов поряд з наростаючим безвладдям та самосудами. Жертвами терору становились перш за все класові вороги (офіцери, буржуазія, священство, успішні люди), але ними міг стати будь-хто. Терор супроводжувався особливою жорстокістю та знущаннями. Наприклад, в Євпаторії на борту судна “Трувор” в ніч з 15 на 16 січня перед вбивством жертвам відрізали ніс, вуха та статевий член, а тільки потім застрелювали та викидали у море.

У внутрішньому житті більшовики взяли курс побудови військового комунізму. Були націоналізовані всі значні підприємства. При цьому одночасно буржуазія, яку лишили власності, повинна була виплачувати контрибуцію, а якщо вони не могли цього робити — їх розстрілювали. У селян відбирали (“реквізували”) продовольство. Все це дуже ускладнило і до того складну економічну ситуацію. Закривались підприємства, зростало безробіття. Всі опозиційні політичні партії та преса були заборонені. Замість звичайного суду працювали ревтрибунали, які керувалися не законодавством, а революційною доцільністю.

22 березня на з’їзді рад Криму було проголошено створення Радянської Соціалістичної Республіки Тавриди у складі РСФСР. Проте, вже в березні радянська влада починає руйнуватися. Цьому сприяли як внутрішні чинники (розвал економіки, неконтрольованість банд) так і наближення німецьких військ, що дало привід активізуватися антибільшовицьким збройним загонам, які переховувалися до того в татарських селах.

18 квітня почався наступ на Крим українськими військами під командуванням полковника Болбочана, які отримали наказ випередити німців, дійти до Севастополя до підпорядкувати УНР військовий флот. Однак, доволі легко дійшовши до Сімферополя, за вимогою німців війська запорізького корпусу залишили Крим, передавши його німецькій армії. Паралельно у східному Криму більшовицьку владу скидали татарські загони. В квітні знову пройшли національні сутички: татарські війська нищили грецькі села, а греки та більшовики — татарські. 25 квітня взятий Сімферополь, а 1 травня більшовики покинули Севастополь. При цьому частина команди флоту, на якому були сильні українські національні настрої, була готова перейти під контроль Української центральної ради. Проте більшовики змогли вивести частину кораблів до Новоросійська (в червні їх потопили, щоби вони не дістався нікому).

Перший Кримський крайовий уряд[ред.ред. код]

Парад німецької армії в одному з міст Криму, 1918

Після приходу німців ситуація в Криму швидко стабілізується. У відношенні між місцевими жителями та німецькими військовими було проголошено використання німецького права. Але в цілому німці майже не втручалися у внутрішнє життя. Первісно вони зробили ставку на Курултай, на базі якого планувалось створити всекримський уряд з залученням представників інших народів Криму. Однак Курултай виявився неспроможним швидко сформувати владу, тому за підтримки німців з 5 червня формується новий уряд під головуванням литовського татарина Сулеймана Сулькевича. Він отримав назву Кримського крайового уряду.

Уряд взяв курс на побудову незалежної держави в Криму. Були введені власні державні символи. Гербом став герб колишньої Таврійської губернії (двоголовий орел з восьмикінцевим хрестом), прапором — голубий стяг з означеним гербом у верхньому куту. Столицею став Сімферополь, державними мовами — російська, кримськотатарська та німецька. Була введена власна військова форма (хоча на перехідний період дозволялося носити стару форму). Законом від 11 вересня вводилося громадянство Криму. Остаточно долю Криму повинен був вирішити парламент, вибори до якого не встигли призначити за час роботи уряду.

Уряд розпустив старі земства та думи та проголосив нові вибори до них за недемократичним цензовим принципом (встигли обрати тільки севастопольську та карасубазарську думи). Використовувалися закони Російської імперії, хоча було прийнято декілька нових законів. Обмежувалася свобода друку. В економіці націоналізована більшовиками власність (в тому числі земля) поверталась господарям (таким чином в політиці робилася ставка на поміщиків та буржуазію). Вводилась свобода торгівлі з існуванням державних фіксованих цін на хліб. Слід відмітити, що за всі роки громадянської війни при уряді Сулькевича ситуація в економіці була найбільш стабільною. Хоча збереження труднощів провокувало невдоволення серед населення, проте відносно хаосу в економіці у всіх попередників в цей період життя в Криму було краще та стабільніше.

В соціальному плані уряд спирався на великих власників (поміщиків та буржуазію), в національному мав підтримку серед татар (уряд визнав їх право на культурну автономію). В самому уряді були представники різних політичних сил та національностей. Уряд не мав підтримки серед соціалістів та серед значної частки лібералів, яка вважала неправильним розпуск органів місцевого самоврядування та введення цензури. Не мав підтримки уряд і серед селян, які не привітали повернення землі поміщикам.

У червні між Кримом та Україною розгорнулася митна війна. В 1917 члени татарського руху були присутніми у Української раді в Києві, але питання приєднання Криму до України не ставилося. Згідно з Третім Універсалом до території УНР входила Таврія без Криму (тобто частина сьогоднішніх Херсонської та Запорізької областей, яка в царський час входила до Таврійської губернії. Ще в квітні 1918 позиція УНР змінилася стосовно чорноморського флоту, на якому був сильний український національний рух. Кримський похід під керівництвом Болбочана мав не меті дійти до Севастополя та прийняти до лав української армії флот (однак німці не дозволили дійти до Севастополя).

Після утворення Української Держави Скоропадський взяв курс на приєднання Криму до України. Ще в червні до Сімферополя стали відправляти документи з Києва, які уряд Сулькевича ігнорував, оскільки бажав створити Крим незалежним. Тоді уряд Скоропадського почав економічний тиск та з 20-х чисел червня заборонив рух товарів, поштово-телеграфний зв’язок та залізничне сполучення між Кримом та Україною. Митна війна вдарила по економіки і Криму, і України, але більше від неї страждав Крим. В червні в Криму вводилися карточки на хліб. Крім того не був врегульований кордон Криму та України (під час імперії Таврійська губернія простиралася за межі Криму). Сулькевич вважав, що до Криму повинні входити повністю півострови Чонгар та Арабатська коса, проте північну частину коси та Чонгар зайняли війська гетьмана.

Митна війна зупинилася в вересні, коли сторони погодилися до перемовин. Уряд Лізогуба пропонував Криму широку автономію, де Україна визначала міжнародні відносини, законодавство, підпорядковувала собі армію та флот — у всіх інших галузях (економіка, культура, мови, місцеве самоврядування) Крим визначав своє життя самостійно. Кримська делегація у відповідь пропонувала створення федерації, у яку Крим входив як суверенний суб’єкт. Перемовини не закінчилися через ухід німців та зупинення існування обох урядів (Лізогуба та Сулькевича)[5][6].

Уряд Сулькевича склав свої повноваження 14 листопада 1918 після того, як він лишився підтримки німців. Всередині Криму в листопаді уряд мав підтримку тільки у Директорії татар, але соціалісти, кадети та російські офіцери його не підтримували. Новий уряд очолив Соломон Крим.

Під час залишення Криму німецькі війська пограбували місцевих власників та вивозили власність з собою до Німеччини.

Другий Кримський крайовий уряд. Десант військ Антанти в Криму[ред.ред. код]

Ще до відставки Сулькевича в жовтні триденний з’їзд губернських гласних та міських голів обрав новим головою уряду Соломона Крима, а німці дозволяють проникнути в Крим представникам армії Денікіна. 14 листопада 1918 німці заявили про непідтримку Сулькевича. Тоді ж за підтримки білої армії призначений новий уряд, головою якого став Соломон Крим. Багато членів уряду належали до кадетів.

Новий уряд відмовився від курсу на самостійність півострова та взяв курс на входження в єдину небільшовицьку Росію. Була знята цензура, проголошувалось прихильність до демократичних принципів (однак в лютому 1919 через вкрай важкий стан краю уряд вводить цензуру, забороняє критику уряду та добрармії, та вводить позасудові арешти).

Уряд спирався на силу Добровольчої армії, в Криму був проголошений військовий призов до її лав. В Крим вводилися частини Добровольчої армії. За угодою з урядом вони не повинні були втручатися у внутрішнє життя півострова. Проте було багато неузгоджених з урядом дій (наприклад, арешти, що проводила добрармія в Криму), а також випадків неконтрольованої поведінки білих військовослужбовців з актами залякування, пограбуваннями або навіть вбивствами. Так, білими офіцерами були вбиті представники буржуазії Гужон та Тітов, а також багато учасників опозиційного профспілкового чи соціалістичного руху. Особливих розмірів новий терор отримав в Ялті. Крайовий уряд не втручався в терор білої армії та не проголосив жодного засудження таким діям.

Скасування обмежень експорту хліба поряд з необхідністю годувати Добровольчу армію, армію Антанти та велику кількість біженців, що осіла в Криму, спричинила неконтрольоване зростання цін на хліб та інші продукти. Катастрофічний рівень інфляції поєднувався з закриттям багатьох підприємств (наприклад, знову закритий Севморзавод), що спричинило велику кількість безробітних. Звісно, зубожіння населення в умовах громадянської війни збільшувало популярність радикалів більшовиків.

Знову активізуються партизанські загони (зелено-червоні). Найбільшим був загін “Червона каска”, що орудував біля Євпаторії та ховався в каменоломнях. Він був знищений спільною операцію Добровольчої армії та війська Антанти.

26 листопада ескадра з 22-х французьких, англійських кораблів, грецьких та італійських кораблів приходить до Севастополя. Залишились тут переважно французькі та грецькі кораблі, бо згідно з домовленістю англійською зоною був Кавказ. Базою союзників став Севастополь, невеликі загони базувались в Євпаторії, Ялті, Феодосії та Керчі. Уряд Криму прохав розмістити війська Антанти ще на Перекопі, але лише в березні 1919, коли було вже пізно, кілька тисяч грецьких солдат перекинули туди. Кількість французьких та грецьких солдат до березня 1919 становила більше 20 тисяч.

Головною задачею військ Антанти була охорона важливих об’єктів та патрулювання проблемних територій (робітники, серед яких сильні були більшовицькі симпатії, чинили опір іноземним військам: відмовлялись ремонтувати їх кораблі, частими були збройні напади на іноземних військових). Було проведено кілька успішних операцій з піймання більшовицьких партизан.

7 боєздатних кораблів колишнього флоту Росії, а також частину берегової зброї союзники прибрали собі.

Під час наступу більшовиків в квітні 1919 війська Антанти не змогли протистояти їм. Після взяття Перекопу французькі війська почали відправлятися з Криму. В рядах французьких солдат був невисокий бойовий дух, оскільки вони не хотіли воювати на чужих землях. Коли 15 квітня Червона армія підійшла до Севастополя, французькі війська відмовилися чинити опір, а на трьох французьких кораблях (“Мірабо”, “Жан Маре”, “Франс”) були підняті червоні прапори. Повсталих французьких моряків обстріляли грецькі війська, але, придушивши повстання всередині військ Антанти, не було вже і речі про те, щоби чинити опір більшовикам. 29 квітня 1919 останні кораблі Антанти покинули Севастополь. Як і німці, при відступу французи пограбували місцеве населення.

Сам крайовий уряд після того, як 6 квітня 1919 Червона армія взяла штурмом Перекоп, переїздить з Сімферополя в Севастополь. Звідси більша частина уряду виїхала пароплавами. Більшовики зайняли Севастополь 29 квітня. Керченський півострів залишився під контролем Збройних сил півдня Росії (Денікіна).

Другий прихід більшовиків. Кримська Соціалістична Радянська республіка[ред.ред. код]

1 травня 1919 Крим, за виключенням Керченського півострова, був зайнятий червоною армією. В цей раз більшовицька влада проіснувала тільки 75 днів. В червні розпочався успішний наступ білої армії на Донбас та Харків, 12 червня десант білих зайняв Феодосію та Євпаторію. Рятуючись від оточення, більшовики відступили з півострова на північ (26 червня вони залишили Сімферополь, а через два дні вийшли з Криму).

З 10 травня була створена Кримська Соціалістична Радянська республіка, що з одного боку входила до РРФСР, а з іншого — як рівноправний член входила у військово-політичний союз радянських республік. На цей раз були вивчені помилки минулого щодо ігнорування національного питання. В уряд увійшли кримські татари, була визнана партія Мілі-Фірка, а також створені національні татарські загони у складі Червоної армії. Не було також в цей раз широкої хвилі червоного терору.

У внутрішній політиці знову панував військовий комунізм: націоналізувались підприємства, землі (не тільки поміщицькі, але й кулацькі), на селах продзагони віднімали продовольство. Буржуазія була залучена до примусових робіт. На півострові в цей час ходили самі різні валюти: ходили російські, українські, крайового уряду, ростовські гроші. Звісно, ці заходи не сприяли налагодженню економіки.

Збройні сили Півдня Росії в Криму під час Денікіна та Врангеля[ред.ред. код]

Білій армії допомогали з озброєнням французи та англійці. На фото передані Англією бронеавтомобілі "Остін"
Бронепотяг білої армії

Наприкінці червня 1919 Крим перейшов під владу Збройних сил Півдня Росії. Це супроводжувалося повномасштабним наступом військ білих в сторону Москви. Наступ зупинився в жовтні 1919 під Орлом, після цього білі також швидко почали відступати. Зупинити наступ більшовиків вдалося тільки на кордоні з Кримом в грудні 1919.

В цей раз Крим не отримав свого уряду, головним органом невійськової влади була Особлива нарада при армії білих. Вона не мала програми внутрішнього розвитку та реформ, оскільки за позицією Денікіна економічну та політичну форму нової Росії мали встановити Установчі збори, що повинні були зібратися після перемоги над більшовиками. Були відмінені всі закони, прийняті більшовиками та крайовими урядами, відновлювалась дія дореволюційного права, а також відновлена Таврійська губернія у старому складі (в тому числі з некримськими територіями).

Земля, що була націоналізована, поверталася колишнім власникам (серед яких були переважно поміщики). Вводилася цензура друку (заборонялось критикувати Збройні сили Півдня Росії), заборонялись всі більшовицькі організації. В татарському питанні нова влада вирішила підтримати стару царську мусульманську еліту, а Курултай розпустила, бо вважала його соціалістичним.

Розв’язався терор відносно більшовиків. За рішеннями військово-польових судів масово розстрілювалися люди, які мали навіть зовсім мале відношення до більшовизму. Мотивами таких вироків могли бути “служба в радянських закладах”, “співчуття радянській владі”, “агітація проти Добровольчої армії”.

Економіка продовжила падіння, інфляція збільшували ціни в кілька раз. Цьому також сприяла відміна монополії на хліб. Все це посилювало невдоволення владою в Криму.

Саме поганий економічний та політичний стан тилу став однією з причин поразки наступу білих на Москву. З жовтня починається стрімкий наступ Червоної армії на південь. В грудні була введена обов’язкова трудова повинність (хоча за обіцянками на роботи мали забирати осіб з нормальним станом здоров’я, часто брали слабких, особливо багато залучали до робіт євреїв, тоді як багаті верстви відкуповувалися від призову).

В березні 1920 Крим стає єдиною територію, що продовжувала контролюватися білою армією. Крим наводнили тисячі біженців, що рятувались від більшовиків. Ця поразка спричинила відставку з посади головнокомандувача Антона Денікіна 2 березня 1920. Наступного дня військова рада обрала новим головнокомандувачем Петра Врангеля.

Врангель змінив стратегію управління військом, відмовившись від курсу на відвоювання всієї Росії та взявши курс на оборону Криму та побудову міцної влади хоча б на півдні Росії (фактично під його владою був тільки Крим). Відмовився він і від безапеляційної позиції про “єдину та неподільну” Росію, ставши готовим надати національну автономію краям колишньої імперії.

Була прийнята земельна реформа, згідно з якою надлишки поміщицької землі передавались селянам за викуп 1/5 частини врожаю на протязі 25 років (це було трохи менше розміру орендної плати). В 1920 побудована залізниця до Перекопу та Армянського базару (сучасний Армянськ), а також бешуйська залізниця, що дозволила привозити вугілля з бешуйських каменоломень до станції Сирень (після здачи Донбасу потрібно було джерело палива). Армія, що після масштабного відступу перебувала у небоєздатному вигляді, знову отримала озброєння (в багатьом завдяки допомозі англійців та французів), скорочувалось кількість пограбувань населення армійцями. На Перекопі укріплялися оборонні споруди.

Червона армія, значні сили якої були задіяні у війни з Польщею, не мала можливості взяти штурмом Крим. Скориставшись цим, війська Російської армії (Врангель змінив назву Добровольчої армії на Російську) в червні перейшли в наступ та дійшли до Донбасу та Катеринославу. За планом, Російська армія повинна була з’єднатися з армією УНР, перемовини з якою вів Врангель (а у складі Руської армії були створені українські загони). Проте в серпні більшовикам вдалося зупинити наступ, тому цей план не був реалізований. В вересні закінчилась радянсько-польська війна, значна частина війська більшовиків звільнилася. У союзі з армією Махно вони почали наступ на Крим. 9 листопада був взятий Перекоп, 11 листопада — Чонгар. Стало зрозуміло, що Російська армія не зможе далі тримати Крим. 13-16 листопада йшла евакуація з Криму (насамперед офіцерів, козаків, військових та їх родин). Було евакуйовано 145 тисяч осіб.

13 листопада Червона армія зайняла Сімферополь, а 15 листопада — Севастополь.

Червоний терор 1920-1921[ред.ред. код]

Після приходу більшовиків в Криму розгорнулася друга хвиля масового червоного терору. За даними істориків, були вбиті від 50 до 150 тисяч осіб. Розстрілювалися не тільки члени білої армії, а також члени їх родин, буржуазія, біженці (що прибули до Криму за час влади білих), священики.

Крим у складі РРФСР[ред.ред. код]

Остаточно радянську владу у Криму було встановлено 18 жовтня 1921 з проголошення Кримської АРСР у складі РСФРР, що зберігала такий статус з жовтня 1921 року по червень 1945 року. Рішенню про визначення автономного статусу Криму у складі РРФСР на початку 1920-х років передувала дискусія серед керівників кримських державних і партійних органів. Так, голова Севастопольського ревкому С. Крилов вважав за необхідне утворити в Криму область з губернським апаратом влади у складі РРФСР, оскільки більшість населення краю становили росіяни[Джерело?].

Члени Керченського повітового комітету РКП(б) наполягали на включенні Криму до складу Української Радянської Республіки, «беручи до уваги географічне розташування і економічні зв'язки». Визначні представники кримськотатарської інтелігенції, які працювали в радянських органах, — А. Озенбашлі, Б. Чобан-Заде, Хаттатов та інші — пропонували утворити Кримську автономну республіку, але надати їй права «повної автономії»: самостійні стосунки із закордоном, провадження зовнішньої торгівлі тощо.[7]

Завершальну крапку у визначенні форми державного устрою Криму та включенні його до складу РРФСР було поставлено спільною постановою ВЦВК та РНК «Про Автономію Кримської Радянської Соціалістичної республіки», ухваленою 18 жовтня 1921.

Першу Конституцію автономії було затверджено 7 листопада 1921 на І Всекримському установчому з'їзді Рад. Це був період, коли щойно встановлена радянська влада заявляла про вирішення національних проблем створенням національно-державних і національно-територіальних утворень різних рівнів. У цих утвореннях передбачалася можливість розвитку національних мов і культур, розширення представництва національних кадрів в управлінському апараті.

У першому складі КримЦВКа з 50 його членів 18 були кримські татари (36%), РНК — з 15 членів 4 були кримськими татарами (26,6%). Кримськотатарська мова була визнана, поряд з російською, державною. Кримськотатарські державні елементи використовувалися у державній символіці республіки. В основу адміністративного поділу автономії було покладено національний принцип — 1923 було утворено 15 районів, у складі яких функціонувало 345 сільських рад. До 1930 на півострові було утворено 145 кримськотатарських сільрад і п'ять кримськотатарських районів. Одночасно було утворено 102 російські, 29 німецьких, 7 болгарських, 5 грецьких, одна вірменська, одна естонська і 54 змішані сільські ради.[8]

З 1928 в Криму, як і на територіях інших національних утворень СРСР, набрала обертів репресивна політика Москви, спрямована найперше на знищення національної інтелігенції. 9 травня 1928 був розстріляний за сфабрикованим звинуваченням голова КримЦВКа Велі Ібрагімов.[9]

З 1928 по 1931 на підставі рішень ОДПУ були розстріляні і відправлені у заслання близько 3,5 тисяч осіб, переважно відомі представники кримськотатарської інтелігенції.

Одночасно з політичним терором проводився і духовний геноцид кримськотатарського народу. Під гаслами боротьби з буржуазним націоналізмом 1928 були зібрані і спалені старовинні рукописи, а також численні нові книги, видані кримськотатарською мовою. Цей акт вандалізму більшовиків став заключним етапом так званої «культурної революції» серед тюркських народів СРСР. У Криму цим подіям передувала нав'язана Москвою реформа правопису кримськотатарської мови — перехід з арабського письма на латинку, а незабаром і на російський алфавіт. Кримські татари водночас опинилися відрізаними від своєї багатовікової літератури і пам'яток писемної культури. Дії влади були спрямовані на здійснення штучної русифікації корінного народу Криму. На практиці відбувалося те, чого не могло добитися царське міністерство освіти: «зросійщення та злиття всіх інородців, які живуть у межах нашої вітчизни, з російським народом».[10]

Із входженням у СРСР і до його розпаду Крим став так званим «партійним заповідником». У Криму відпочивали всі генсеки і міністри СРСР, відбувалися важливі політичні міжнародні симпозіуми, конференції, з'їзди і саміти. Однією з найважливіших стала Ялтинська конференція, на якій лідери СРСР, США та Великобританії ухвалили далекосяжні рішення про подальше ведення війни й повоєнний уклад міжнародних взаємин.

1941 року Крим опинився під владою гітлерівців. Планувалося утворення Генеральної округи Крим. Нацисти розгорнули терор проти мирного населення. 18 травня 1944 радянські війська відвоювали Крим і весь кримськотатарський народ за наказом Сталіна був депортований з півострова. У злочинній операції було задіяно 32 000 енкаведистів. Загалом було депортовано 193 865 кримських татар, понад 30 тисяч загинули. Постраждали представники й інших національностей, зокрема греки, болгари, німці.

1945 автономія була скасована, до 1954 року існувала Кримська область у складі РСФСР.

Nuvola apps kaboodle.svg Зовнішні відеофайли
Nuvola apps kaboodle.svg Крим. Квітень 1942 року

Передача Криму УРСР[ред.ред. код]

19 лютого 1954 року Президія Верховної Ради СРСР, враховуючи спільність економіки, територіальну близькість, тісні господарські й культурні зв'язки між Кримом та Україною, позицію урядів РРФСР та УРСР, ухвалила указ «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР». Подію приурочили до 300-річчя Переяславської ради.

26 квітня 1954 року Верховною Радою СРСР відповідно до радянського законодавства, було прийнято закон «Про передачу Кримської області зі складу РРФСР до складу УРСР»[11].

Перебуваючи у складі РРФСР, Кримська область залишалася в економічному просторі України. Паливно-енергетичний комплекс, металургія, машинобудування та легка промисловість, залізничний транспорт України і Криму фактично були єдиними. Україна до 1954 року надавала Кримській області велику допомогу у відродженні міст, відбудові заводів та фабрик, у вирішенні проблем водопостачання, будівництва.

Більшість населення Криму завжди становили українці, татари та росіяни. Та протягом 18 травня 1944 року тисячі кримських татар були депортовані зі своєї батьківщини до середньоазійських регіонів СРСР. Пізніше було виселено ще понад 225 тис. татар, болгар, греків, вірмен, представників інших національностей. Внаслідок чого було отримано економічний хаос у регіоні, чимало соціальних та національних проблем[12].

Економіка Кримської області після передачі її до складу УРСР суттєво зросла. Тут розвивалися як традиційні галузі — курортна, виноробна, консервна, садівництво, вівчарство, так і нові: з'явилися хімічна, металургійна і суднобудівна. Зросли капітальні вкладення у народне господарство області. Так, у 1956 порівняно з 1953 видобуток залізної руди зріс на 36%, виробництво електроенергії — на 57%, консервів — на 54%, вина — на 104%, стінового каменю — на 72%, гіпсу — на 39%. З 1956 на півострів перестали завозити городину, оскільки місцеві господарства почали вирощувати її у достатній кількості. З 1953 по 1963 випуск валової продукції промисловості Криму збільшився у 3,4 рази. Капітальні вкладення в народне господарство зросли майже втричі і склали понад 1,5 мільярда карбованців. Було побудовано 76 великих промислових об'єктів.[13]

За десятиріччя (1953–1963) в містах і робітничих селищах було споруджено будинків загальною площею понад 2,8 млн квадратних метрів. Виросло 78 нових шкіл на 37 550 місць, на 11,5 тисяч збільшилася кількість місць у дитячих садках і яслах. Майже на 1,5 мільйона зросла кількість відпочивальників на курортах Криму. Помітних успіхів досягло сільське господарство. Валове виробництво м'яса становило 160% до 1953 року, виробництво молока зросло більш як у два рази, винограду — у 14 разів. Площі під садами розширились у 3 рази, а під виноградниками в 9 разів. Кількість фахівців з вищою освітою збільшилась більш ніж у два рази.[14]

Крим у складі незалежної України[ред.ред. код]

Карта Автономної Республіки Крим та Севастополя

У 1991 році із проголошенням незалежності України територія півострову опинилась у складі України. 1992 року була відновлена Кримська автономія у складі незалежної України. До 2001 року частка кримсько-татарського населення збільшилась до 13%.

В той же час Україні не вдалося позбутися російського Чорноморського флоту, що згодом відіграло фатальну роль в його історії. За українсько-російською угодою від 1997 року Севастопольську базу Російського флоту передбачалося лишати до 2017 року, а 2010 Янукович подовжив термін перебування до 2042 року.

Ще у 1992 році Верховна Рада Криму прийняла декларацію «Про державну самостійність Республіки Крим»,[15] та Конституцію Республіки Крим, що проголошувала півострів державою (рос. государством). Попри суперечність цих документів Українському законодавству, лише 1995 року після затяжних конфліктів вони були скасовані Верховною Радою України.

В Криму виникають численні організації сепаратистського спрямування, серед яких — «Русский блок», «Русская община Крыма», Народний фронт «Севастополь-Крым-Россия», Євразійська спілка молоді тощо. Активно працювали у проросійських пропагандистських кампаніях такі місцеві видання, як “Крымская правда”, а також “Крымское время” і “Русский Крым”[16], спрямовуючи свою діяльність на підживлення антизахідних, насамперед – антиамериканських та антинатовських настроїв, роздмухування ксенофобії, насамперед у формі т.зв. “татарської, мусульманської загрози”, інспірування сепаратистських і автономістських поглядів серед російськомовного населення півострова тощо[16]. Потужним інструментом російського впливу на ситуацію на півострові стає Севастопольський флот[16].

Негативне ставлення до НАТО стає одним з головних атрибутів єднання кримської спільноти[17]. Одним з його проявів став лист Верховної Ради Криму від 18 лютого 2009 Кабінету Міністрів України і Президенту України, в якому було заявлено, що вона вважає недоцільним відкриття представницького офісу США у Криму і закликала українське керівництво відмовитися від цієї ідеї. Лист також був відправлений Голові Генеральної Асамблеї ООН.[18].

Анексія з боку РФ[ред.ред. код]

Захоплення АР Крим і м. Севастополя Росією у лютому — березні 2014 р.

Під час Євромайдану не пізніше 21 лютого 2014[19] Росія розпочала неоголошену військову спецоперацію з окупації Криму за допомогою спецназу ГРУ РФ, підрозділів військ ВДВ та чеченського батальйону «Восток».

При захопленні держустанов та військових об'єктів України використовувалися також привезені з Росії «козаки» та так звані «сили місцевої самооборони» (російські військовики без знаків державної приналежності на уніформі). До другої половини березня 2014 окупація Криму російськими військами була закінчена. Українські війська, що до цього утримували свої бази та місця дислокації, здалися без бою. Більшість колишніх військовослужбовців ЗСУ (переважно, місцевих мешканців) залишилось у Криму, а менша частина отримала можливість евакуюватися з півострова; також Росією було передано і частину військової техніки, але переважно пошкодженої.

16 березня з підтримкою російських військових був проведений нелегітимний референдум, за результатами якого було прийнято рішення про приєднання Криму до Росії.18 березня 2014 Державна дума РФ ухвалила «Договір про входження Криму до складу РФ». 21 березня президент Путін підписав указ про ратифікацію цього Договору та надання Криму статусу «федерального округу у складі РФ» та статусу міста федерального значення Севастополя.[20][21]

27 березня 2014 Генеральна асамблея ООН більшістю голосів підтримала резолюцію, якою визнається непорушність територіальної цілісності України і визнається недійсним «Референдум про статус Криму».

За відповідну резолюцію проголосували 100 країн-членів ООН.[22]

Хронологічна таблиця[ред.ред. код]

  • Найдавніше відоме населення гірської частини та південного узбережжя Криму — таври.
  • З XII ст. до н. е. степовий Крим населяли кімерійці.
  • VIII–IV ст. до н. е. — Проникнення в Крим грецьких колоністів, заснування Пантікапея, Керкінітиди, Феодосії (VІ ст. до н. е.) та Херсонеса (V ст. до н. е.). Степова частина півострова заселяється скіфами.
  • III–II ст. до н. е. — Центр скіфської держави під тиском сарматів зі сходу переміщується з Придніпров'я до Криму. Столиця — Неаполь Скіфський (на території нинішнього Сімферополя).
  • 63 рік до н. е.. — Понтійське царство завойоване Римською імперією, кримські міста перейшли під контроль римлян. Початок панування Римської імперії в Криму.
  • 257 рік — Підпорядкування Криму готами, знищення Скіфської держави.
  • 375 рік — Нашестя гунів, розгром ними Боспорського царства.
  • IV–V століття — поступове відновлення влади Римської (Візантійської) імперії над гірською частиною Криму. Уцілілі після навали гунів готи визнали владу Візантії.
  • Кінець VII — століття майже весь Крим, окрім Херсонеса, що залишився під владою Візантії, захопили хозари.
  • 964 рік Князь Київської Русі Святослав Ігорович знищив столицю хазарського каганату Ітіль. На берегах Керченської протоки створене Тмутороканське князівство, до якого входили частина Таманського та Керченського півостровів.
  • XIII століття — ослаблення влади Візантії. Частина її володінь перейшла до Генуї, частина стала самостійним князівством Готія (Феодоро).
  • 1239 — завоювання Криму монгольським військом хана Бату. Степовий Крим разом з сусідніми землями Великого князівства Руського потрапив у підданство до царства Ординського.
  • XII ст. - 1475р. - існування держави Феодоро
  • ХІІІст. - 1475 - існування генуезьких колоній в Криму
  • XIV — сер. XV століття — війни генуезців з князівством Феодоро за землі південного берегу Криму.
  • 1441 — утворення незалежного Кримського Ханства.
  • 1475–1774 — Кримське ханство у васальній залежності від Османської імперії.
  • 1774–1783 — Після невдалої для Османської імперії війни з Російською імперією Кримське ханство формально незалежне, а фактично — у залежності від Російської імперії.
  • 1778, серпень-вересень  — переселення християн з Криму у Північне Причорномор’я
  • 1783 — Крим анексований й включений до складу Російської імперії. Спочатку як частина Таврійської області, з 1796 року Крим був частиною Новоросійської губернії, а з 1802 року був частиною Таврійської губернії.
  • 1853–1856 — Кримська війна (Східна війна).
  • 1917–1920 — революція та громадянська війна. Влада в Криму переходила з рук в руки між різними силами: Кримська Народна Республіка, Радянська Соціалістична Республіка Тавриди, німецька армія, Перший Кримський крайовий уряд, Другий Кримський крайовий уряд, флот Антанти, Кримська Соціалістична Радянська республіка, Збройні Сили Півдня Росії.
  • 18 жовтня 1921  — Утворена Кримська Автономна Соціалістична Республіка.
  • 1921–1945 — Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка у складі Російської РФСР.
  • 1941–1944 — німецька окупація Криму під час Другої світової війни.
  • 1944, травень — депортація кримських татар до східних регіонів СРСР, після чого автономну республіку перетворили на область Російської РФСР.
  • 1944, червень  — депортація греків, вірмен та болгар з Криму.
  • 1945, 30 червня — Отримано статус Кримської області у складі РРФСР.
  • 1954 — За рішенням уряду СРСР Крим передано до складу УРСР.
  • 1990 — Початок масового повернення кримських татар до Криму (1988 року уряд СРСР затвердив їхнє право на повернення).
  • 1991, 12 лютого — Кримська Автономна Радянська Соціалістична Республіка.
  • 1992, 29 квітня — Республіка Крим.
  • 1994, 21 вересня — Автономна Республіка Крим.
  • 2014, 18 березня — анексія Криму Росією.

Див. також[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

  • Маґочій Павло-Роберт. Крим: наша благословенна земля. — Ужгород: Видавництво Валерія Падяка, 2014. — 160 с.
  • Хазов Євген Нам є про що поговорити… // Кримська світлиця. — 2003. — № 29. — 18 липня.
  • Історія Криму. Кримське ханство: Навчальний посібник. — К.: Твім інтер, 2000. — 336 с.
  • Літописні твори М. Сена'ї та Г. Султана як історичні джерела. Наукове видання. — К.: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2000. — 312 с.
  • Дюличев В.П. Крым. История в очерках. Симферополь, издательство "Рубин", 2005г.
  • Зарубин А.Г., Зарубин В.Г. Без победителей: Из истории Гражданской войны в Крыму. 2-е изд., испр. и доп. Симферополь: АнтиквА, 2008. – 728 с.

Посилання[ред.ред. код]

  1. http://sergvv.io.ua/s941039_edit
  2. http://krymology.info/index.php/%D0%98%D1%81%D1%85%D0%BE%D0%B4_%D1%85%D1%80%D0%B8%D1%81%D1%82%D0%B8%D0%B0%D0%BD_%D0%B8%D0%B7_%D0%9A%D1%80%D1%8B%D0%BC%D0%B0_%D0%B2_1778_%D0%B3%D0%BE%D0%B4%D1%83#.D0.90.D1.80.D0.BC.D1.8F.D0.BD.D0.BE-.D0.B0.D0.BF.D0.BE.D1.81.D1.82.D0.BE.D0.BB.D1.8C.D1.81.D0.BA.D0.B0.D1.8F_.D0.BE.D0.B1.D1.89.D0.B8.D0.BD.D0.B0
  3. http://h.ua/story/99960/
  4. http://www.bigyalta.com.ua/node/9746
  5. Андрій Іванець. Українсько-кримськотатарський союз революційного часу
  6. Володимир Сергійчук. Переговори про возз'єднання Криму з Україною
  7. О.Габрієлян, С.Єфімов, В.Зарубін, А.Кислий, А.Мальгін, А. Никифоров, В.Павлов, В.Петров. Кримські репатріанти: депортація, повернення і облаштування. — Симферополь.,1998. — С.44
  8. Тищенко Ю., Піховшек В. Повернення кримських татар. Хроніка подій. — К.,1999. — С.19
  9. Реабілітований постановою Президії Верховного Суду РФСР від 20 червня 1990 року — Ред.
  10. Зінченко Ю. Кримські татари. Історичний нарис. — К., 1998. — С.85.
  11. "Подарунок "Хрущова"Як Україна відбудувала Крим
  12. Кушнірук Надія (7 січня 2009). «Передача Криму УРСР у 1954 році». ХайВей. Архів оригіналу за 2013-06-25. Процитовано 2011-05-28. 
  13. Социалистическое народное хозяйство Крымской области (1945–1970). — Симферополь, 1980.
  14. ЦДАГОУ. — Ф. 1. — Оп. 25. — Спр. 218. — Арк. 3 — 4.
  15. «Акт про державну самостійність Республіки Крим» // Ведомости Верховного Совета Крыма. — 1991–1992. — № 5. — С. 243.
  16. а б в Литвиненко, О. Кримський проект Російської Федерації: спроба реконструкції політики на основі AD HOC рішень / О. Литвиненко // Національна безпека і оборона. - 2009. - N5. - С. 73-76
  17. Домінуючі спільноти Криму: самовизначення, характер взаємовідносин, перспективи їх розвитку (у кримському і загальноукраїнському контекстах) // Національна безпека і оборона. - 2009. - № 5. - С. 3-21
  18. Crimean parliament votes against opening U.S. diplomatic post, Interfax-Ukraine (18 February 2009)
  19. http://novosti.dn.ua/details/243468/
  20. Euronews: Путін поставив свій підпис під документами про анексію Криму 21.03.2014
  21. Радіо Свобода: Держдума Росії ратифікувала анексію Криму
  22. МЗС України про резолюцію Генасамблеї ООН: здоровий глузд переміг мову сили