Борщівський район: відмінності між версіями

Борщівський район
	адміністративно-територіальна одиниця
	Район на карті Тернопільська область
Основні дані
Країна:	Україна
Область:	Тернопільська область
Код КОАТУУ:	6120800000
Утворений:	1939
Населення:	75 358
Площа:	1006 км²
Густота:	74.91 осіб/км²
Тел. код:	+380-3541
Поштові індекси:	283650
Населені пункти та ради
Районний центр:	Борщів
Міські ради:	1
Селищні ради:	2
Сільські ради:	42
Міста:	1
Смт:	2
Села:	70
Районна влада
Голова РДА:	Іван Онуфрійович Челесюк
Адреса:	48700, Тернопільська обл., м.Борщів, вул.Шевченка, 20 а
Мапа
	Борщівський район у Вікісховищі

Інтерактивний перегляд історії

[неперевірена версія]

← Попереднє редагування Наступне редагування →

Вилучено вміст Додано вміст

ВізуальнийВікірозмітка

Лінійно

Версія за 10:15, 13 січня 2008

Борщівський район - один із сімнадцяти сучасних районів Тернопільської області, розташований в її південно-східній частині і є відповідно найпівденнішим і найсхіднішим в області.

Він належить до чотирьох найбліших районів області, маючи територію 1000 кв. км., тобто 7.2 % території Тернопільщини.

Історія

Персоналії

Письменники, поети, літературознавці

Андріяшик Роман Васильович (1933—2000) — народився 9 травня 1933 року в с. Шишківці Борщівського району. Закінчив Львівський державний університет факультет журналістики в 1964 році. Автор 10 романів. 1998 року за драматичний роман «Сторонець» відзначений Шевченківською премією.

Антофійчук Володимир Іванович (1955) — народився 13 січня 1955 року в с. Ланівці Борщівського району, доктор філологічних наук, професор, літературознавець, доцент Чернівецького університету.

Астаф'єв Олександр Григорович (1952) — народився 10 серпня 1952 року в Хабаровському краї. Дитинство пройшло в с. Вовківці Борщівського району. Член НСПУ, автор понад 300 публікацій, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Верхрадський Іван Григорович (1846—1919) — відомий український письменник, філолог, природознавець. Дитинство пройшло у с. Більче-Золоте. Закінчив Львівський університет. Автор наукових праць з української діалектології і лексикології. Дійсний член НТШ у Львові.

Гермаківський Іван Михайлович (1931) — народився 14 вересня 1931 року на Хмельниччині. Письменник, журналіст, фольклорист. Член НСПУ (1997). Закінчив Чернівецький університет, працював у Мельнице-Подільській СШ, редакції газети «Вільне життя», Сельская жизнь", редактором обласної «Книги пам'яті», автор більше десяти романів і повістей. Проживає у м. Тернополі.

Зозуляк Євген Тадейович (1943) — народився 25 квітня 1943 року на хуторі Кругла тепер с. Бурдяківці, закінчив Львівський університет факультет журналістики, працює кореспондентом в газеті «Вільне життя», автор семи поетичних збірок.

Ковальчук Петро Іванович (1931—1995) — народився в с. Дністрове, закінчив Чернівецький університет, філологічний факультет. Працював інспектором Мельнице-Подільського Райвно, кореспондентом районної газети «Вільна праця», редактором Заліщицької газети «Колос», кореспондентом газети «Вільне життя». Помер і похований у м. Заліщики. Автор романів «Листи до живих», «Ростиславичі» та ін.

Костів-Гуска Ганна Михайлівна (1947) — поетеса, член СПУ з 1982 року. Народилася 25 квітня 1947 року в с. Бабинці, закінчила Тернопільський медінститут, проживає в м. Борщеві. Нагороджена Орденом Княгині Ольги, депутат обласної Ради, автор десяти поетичних збірок.

Попович Клементина Карлівна (1863—1945) — народилася 3 лютого 1863 року на Івано-Франківщині. Українська письменниця, громадська діячка, вела переписку з Іваном Франком, в останній рік життя переїхала з чоловіком священиком О. Боярським в с. Бабинці, де 7 травня 1945 року померла і похована на сільському цвинтарі.

Русенко Іван Юркович (1890—1960) — поет, художник, фольклорист. Народився 19 січня 1890 року на Лемківщині в Польщі. Разом із сім'єю переїхав в с. Королівку, працював учителем у Королівській СШ, збирав лемківський фольклор, був автором «Карпатського букваря Ваня Гулянки», багатьох віршів, байок, п'єс та ін.

Щербань Аркадій Артемович (Іван Труш) (1921) — народився в Скала-Подільській 24 листопада 1921 року, вчився в Тернопільській гімназії, закінчив Львівський сільськогосподарський інститут, заочно Чернівецький університет, працює і проживає в Кіцмані. Викладач іноземних мов, перекладач, найбільше перекладів зробив Іван Труш на італійську мову.

Актори, співаки, композитори, диригенти

Андрійчук Петро Олександрович (1958) — музикант, диригент хору «Дарничанка», професор Київського національного університету культури і мистецтва. Народився 17 січня 1958 року в Борщеві, закінчив Київську консерваторію, проживає в Києві. У 2000 році з хором «Дарничанка» був на гастролях у Борщеві.

Виспінський Іван Ярославович (1964) — композитор, кобзар, фольклорист. Народився 23 червня 1964 року в с. Пищатинці Борщівського району, закінчив Рівненський інститут культури в 1989 році. Працює провідним методистом центру народної творчості в Тернополі. Лауреат Міжнародного фестивалю авторської пісні та співаної поезії «Оберіг», пісенного фестивалю «Доля».

Драпак Григорій Миронович (1959) — заслужений артист України. Народився 3 квітня 1959 року в с. Констанція Борщівського району. Закінчив Озерянську середню школу, Теребовлянське культосвітнє училище. Артист розмовного жанру, гуморист, проживає в Тернополі.

Довганюк Володимир (1920—1989) — драматичний актор. Народився в с. Вовківці Борщівського району, в 30-х роках минулого століття виїхав з батьками до Канади. Актор і адміністратор українського народного театру «Заграва». Зіграв більше 100 ролей.

Камінський Віктор Євстахович (1952) — заслужений діяч мистецтв України, композитор. Народився 8 квітня 1952 року в с. Нивра Борщівського району. Закінчив Ниврянську восьмирічну школу, Тернопільське музичне училище, Львівську консерваторію, яку закінчив у 1977 році, працює професором у Львівській консерваторії, член Спілки композиторів України, в 2005 році став лауреатом Національної премії України ім.. Т. Шевченка за талановиті музичні твори.

Людмила Петровичеві-Смалева (1882—1971) — оперна співачка. Народилася на Буковині, працювала у Львівському театрі товариства «Українська бесіда». 1914 року театр гастролював у Борщеві, якого застала війна. Людмила залишилася жити в Борщеві, вийшла заміж за суддю Смаля, брала участь в аматорських колективах Борщева. Померла артистка 27 грудня 1971 року, похована на Борщівському цвинтарі.

Мирослав Скала-Старицький (1909—1969) — оперний та камерний співак. Народився в Скала-Подільській 13 червня 1909 року. Закінчив Станіславську гімназію, Львівський музичний інститут ім. М. Лисенка. Працював оперним співаком у Львівському театрі опери та балету. У 1942 році виїхав до Відня. Працював солістом у 30-ти оперних театрах Європи. Помер і похований у Парижі.

Юрчак Василь Михайлович (1876—1914) — український драматичний актор. Народився у Скала-Подільській, тут закінчив школу. Добре грав на скрипці, гарно співав, любив вирощувати квіти. Писав вірші, грав вистави. Працював актором у театрі «Руська бесіда». У 1913 році захворів на туберкульоз, приїхав у Теребовлю до родичів дружини і там помер. Похований на міському кладовищі 28 вересня 1914 року.

Художники, скульптори, різьбярі

Зоєчко Петро Миколайович (1935) — художник, живописець. Народився 16 лютого 1935 року в с. Гермаківка Борщівського району. Закінчив Львівське училище прикладного мистецтва ім.. І. Труша, з 1963 року працює в Івано-Франківських художніх майстернях. Член національної Спілки художників України. Брав участь у республіканських та зарубіжних виставках у Львові, Чернівцях, Києві, Москві, Канаді. Його твори зберігаються в багатьох музеях України та приватних колекціях. Його творчими роботами оформлений Гермаківський будинок культури.

Гніздовський Яков Якович (1912—1985) — графік, живописець, скульптор. Народився 27 січня 1912 року в с. Пилипче Борщівського району. Закінчив Чортківську гімназію, Львівську школу прикладного мистецтва, студіював також у Варшавській Академії Красних Мистецтв. Працював у Парижі, США. Художник світового рівня, його картини прикрашали Білий Дім у США. Багато його графічних робіт знаходиться у Борщівському краєзнавчому музеї, та меморіальному музеї в селі. Помер 8 листопада 1985 року, прах його недавно перевезено на батьківщину і Львів і перезахоронено на Личаківському кладовищі, в листопаді 2005 року, як він заповідав.

Гаврик-Сікорська Оксана Петрівна (1944) — художник-різьбяр по дереву. Народилася 18 лютого 1944 року в с. Козачина, нині Ланівці Борщівського району. Закінчила Озерянську СШ, Косівське училище прикладного мистецтва, працює в Тернополі. Учасниця збірних виставок у Тернополі, Івано-Франківську, Запоріжжі, Києві, Борщеві. Талант майстрині перейшов від батька Петра Сік орського, народного майстра, різьбяра по дереву. Багато робіт Оксани Сік орської (вишиті карнизи, писанки, шкатулки) знаходяться в приватних колекціях Польщі, Канади, США, Німеччини та ін.

Левицький Леопольд Іванович (1906—1973) — графік, живописець. Народився 7 серпня 1906 року в с. Бурдяківці Борщівського району. Закінчив гімназію у Чорткові, Краківську Академію Красних Мистецтв. З 1946 року проживав у Львові. Працював у різних техніках, зокрема у літогравюрі. Учасник виставок у Кракові, Кременці, Львові, Москві, Мінську, Варшаві, Сан-Франціско та ін. В 1996 році в с. Бурдяківці відкрито меморіальний музей його імені, відкрито також музей у Львові у квартирі, де проживав художник на вул.. Устиновича.

Мердак Іван (1933) — скульптор по дереву. Народився 26 листопада 1933 року на Лемківщині. В 1946 році разом з батьками переїхав в с. Королівку Борщівського району. Закінчив Чернівецьке художньо-ремісниче училище № 5. В 1965 році переїжджає до Тернополя і там працює на творчій роботі. Учасник збірних виставок у Чернівцях, Тернополі, Києві, персональна виставка у Києві, Івано-Франківську, Чернівцях, Бережанах, Тернополі. Заслужений майстер народної творчості України.

Стецько Василь Петрович (1950) — художник, живописець, графік. Член Національної Спілки художників України. Народився 6 березня 1950 року в с. Стрілків ці Борщівського району. Закінчив Королівську СШ, Український поліграфічний інститут ім.. Федорова відділ графіки. Автор монументальних розписів церков у селах Більче-Золоте, Горошова, Шишківці, Пищатинці та ін. На персональній виставці в Тернополі було представлено 70 творів живописного і графічного спрямування, прикладного мистецтва. Він є Головою Спілки художників Борщівщини «Потік». Його твори знаходяться у багатьох музеях України, приватних колекціях Львова, Канади, Польщі, Німеччини та ін.

Стасюк Лідія Зінов'євна (1948) — художник-кераміст. Народилася 10 лютого 1948 року в с. Королівка Борщівського району. Закінчила Косовський технікум народних художніх промислів по спеціальності — художня кераміка. З 1972 року — активний учасник виставок прикладного мистецтва в Тернополі, Києві, Москві, Пензі, Львові, Білорусії. Її декоративні тарілки знаходяться у приватних колекціях багатьох людей. Проживає і працює в с. Королівка.

Журналісти, публіцисти

Вировий Микола Йосипович (1920—1993) — заслужений журналіст України, публіцист, краєзнавець. Народився 18 червня 1920 року на Миколаївщині, в 1950 році переїхав у Скала-Подільську, де працював у районній газеті «Вільна праця». В 1959 році переїхав у Борщів, працював відповідальним секретарем районної газети «Надзбручанська правда» до 1992 року. Мав багато цікавих публікацій, збирав легенди, малював портрети відомих людей.

Довгошия Петро Іванович (1956) — заступник редактора районної газети «Галицький вісник», член Спілки журналістів України. Народився в 1956 році в с. Чорнокінці Чортківського району, закінчив Кам'янець-Подільський педінститут, філологічний факультет. В 1991 році став одним із організаторів створення районної газети «Галицький вісник». Петро Іванович — високоосвічена людина, інтелігент, яскрава особистість, талановитий журналіст, патріот України. Цікавою є його авторська сторінка «Про те, що схвилювало». Він автор книг «Песимістичні монологи оптиміста», «Борщівська „Просвіта“, готуються нові книги.

Колянківський Микола (1912—1985) — журналіст, письменник, літературознавець. Народився 19 червня 1912 року в с. Манівцях колишнього Мельнице-Подільського району. Дитинство провів в с. Гермаківка. Вчився у гімназії Бучача і Станіслава. Був редактором щоденника „Краківські вісті“, тижневика „Час“ у Німеччині. У 1949 році переїхав до Парижа. Там видає Український журнал „Ми і світ“, а в 1955 році переїхав до Канади. Тут виходять з друку його книги фельєтонів, сатири і гумору»Бомби на весело", «Амбасадори», «Товпа» та ін. У 1957 році Микола Колянківський відкрив у Канаді першу Картинну Галерею «Ми і світ» у м. Ніагара (штат Онтаріо). Помер 28 жовтня 1985 року, похований в с. Гермаківка.

Малайський Володимир (1939) — журналіст, публіцист, поет. Народився в 1939 році в Польщі, в 1946 році переїхав в с. Королівку разом з батьками. Закінчив Львівський університет факультет журналістики. Працює на Львівському радіо.

Населені пункти

Дивись також

Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її.

назва посилання

@@ Рядок 33: / Рядок 33: @@
 == Історія ==
-Борщів має давню історію. Його назва, очевидно, походить від слова «борщівник» — високої трав'янистої рослини родини зонтичних стебла якої вживають у їжу (до зелених борщів, салатів, юшок) як приправу. Ця назва є поширеною на всій території України, особливо на Поділлі, Волині, Прикарпатті. Згідно з 26-ти томною «Історією міст і сіл» її носять 26 населених пунктів. Легенда також пов'язує назву з часами татарського лихоліття, коли мешканці нібито втопили татарина в казані з борщем. Але то лише епізод багатовікової і багатостраждальної долі міста, який не відображає першооснови його топоніміки.
-В історико-краєзнавчому музеї перегортаємо сторінки сивої давнини. Експозиція дає уяву про історію краю від найдавніших часів до наших днів на прикладі пам'яток матеріальної культури, фотографій, документів, творів мистецтва, продукції підприємств району, сучасних народних промислів.
-З доісторичної епохи представлені уламки посуду, обмазки стін, закам’янілі відбитки водоростей, листків, гілок і стовбурів дерев, зуб мамонта, ножевидні пластини з кремнію, кам'яні сокири тощо. Археологічні знахідки в районі Придністров'я свідчать, що людина заселяла територію району ще в епоху палеоліту (мустьєр, 50—40 тис. років до н. є.). Тут народжувалися і вмирали різні культури. Інтерес викликають залишки жител і поселень — стоянок первісної людини, крем'яні знаряддя праці і предмети побуту, родові поховання. Глиняний посуд із поселення в печері Вертеба (Більче-Золоте) має спільні риси з трипільською культурою (кінець 4—3 тис. до н. є.).
-У УІІ-ІІІ ст. до н. є. місцевість займали степові племена скіфів, що підкорили собі осілі племена. У кінці VI ст. до н. е. скіфи успішно воювали з персами. З тих часів походить золотий скарб із села Михалків, виявлений частинами у 1878 і 1897 роках. Він складається з двох діадем, кількох тисяч намистин, «крилатих» пронизок, золотих чаш, зооморфних і лучкових фібул, блях, гривень, браслетів зі спіральними кінцями, чотирьох золотих зливків довжиною 20 сантиметрів. Загальна вага золотих речей становила близько 7 кілограмів. Виявлено також бурштинова та скляне намисто. Археологія відзначає, що «Михалківський скарб не має рівних собі за цінністю серед подібних скарбів у всьому Карпато-Дунайському басейні». В експозиції музею представлені фотографії золотого скарбу.
-Поселення скіфського часу (VI ст. до н. є.) біля Іване-Пусте у кінці 1950 років досліджували І. К. Свєшнікоз і О. Д. Ганіна. Матеріали розкопок розповідають про життя, побут і культуру місцевого населення. «Досі ще на жодному поселенні або городищі цього часу вченим не пощастило знайти таку кількість та різноманітність хлібних злаків... Тут знайдені зерна м'якої і твердої пшениці, ярого жита, багаторядного ячменю, проса, гороху та сочевиці. Саме вони і приводять до висновку, що основним заняттям населення було землеробство», — писала керівник експедиції Київського державного історич¬ного музею О. Д. Ганіна. Численні знахідки кісток свійських талони у селі Глибочок також вказують на осілість і землеробський характер місцевих племен.
-На рубежі нашої ери в письмових джерелах з'являються перші згадки про східно-слов'янські племена. Землеробство у давніх слов'ян було основною галуззю господарства. Мисливство і рибальство займали другорядне місце. Відокремлення ремесла від землеробства сприяло виникненню внутрішньої торгівлі. Торгівля викликала грошовий обіг. Срібні римські монети на території Придніпров’я зустрічаються часто.
-На початку II ст. н. є. тут побували легіони імператора Траяна — блискучого полководця, за якого в 98—117 роках Римська імперія досягла найбільших розмірів. Вони просувалися на північ вздовж долини Дністра. Відтоді походять залишки земляного Валу Траяна — оборонної системи римлян, що збереглися між селами Залісся і Окопи. На валу біля села Вигода досліджено поховання легіонерів, рештки озброєння, монети. Місцеве населення одержувало від римлян олію і вино, художню кераміку і посуд. На обмін йшли збіжжя, худоба, ліс, риба. В музеї експонуються предмети побуту, що належали стародавнім слов'янам.
-У 2-ій половині IV — на початку VII ст. в Придністров'ї жили анти, що робили походи на Візантію і Балкани, воювали проти готів і аварів. У УІ-УІІ ст. на чолі міжплемінного об'єднання східних слов'ян стояли дуліби (бужани).
-За князя Володимира Святославича відбулося об'єднання Перемишля і Червенських міст (понад Західним Бугом) з Київською Руссю. У 1018 році місцевість була зайнята польським князем Болеславом Хоробрим. Ярослав Мудрий і Мстислав у 1031 році відвоювали Червону Русь. Від тих часів збереглися залишки давньоруських городищ, у тому числі в Борщеві. Городища мали характер оборонних поселень, які укріплені земляними валами, ровами, кам'яними стінами і були водночас адміністративними, торговими і культовими центрами.
-Економічному і політичному зростанню городища — попередника Борщева, сприяли природні умови, віддаленість від войовничих половців, тісні торгові зв'язки із сусідами-слов'янами. З 1199 року поселення входило до складу, Галицько-Волинського князівства. У середині XIV ст. його захопили литовські і польські феодали.
-Перша письмова згадка про місто походить від 1456 року. У кінці XV ст. (1498 р.) почалися турецькі напади на Поділлі водночас почастішали набіги татар Кримського ханства. Нападники неодноразово його спустошували.
-У 1629 році Борщів одержав магдебурзьке право на самоврядування. Місто отримало свій герб — золотий сніп на тлі поздовжніх кольорових смуг. Геральдика відображала хліборобський характер краю. Згідно з указом вводилися щорічно по три ярмарки і кожного четверга — базари.
-На початку XVII ст. для захисту від ординців споруджений замок у Борщеві. Його руйнували і відбудовували кілька разів. На початку ХУІІІ ст., коли відпала загроза нападу з півдня, замок перебудували в палац. Оборонні мури і палац не пощадив буремний час. Згадка про давню фортецю збереглася у назвах кількох місць Борщева: Замкова криниця, Замковий потік, Замковий ліс. Укріплення містилося над потоком на території нинішнього ринку, включаючи костьол, вулиці Довбуша і частково Шевченка. Велика кількість підвалів і розгалужених підземних переходів свідчить про значні розміри і обороноздат¬ність замку. Селяни-хлопи, ремісники й купці жили поза фортечними мурами, на південній околиці міста і першимитерпіли від нападів татар і турків. Старо¬жили досі називають стару частину Борщева — Кривда.
-Напередодні визвольної війни українського народу 1648—1654 років посилився соціальний, національний і релігійний гніт. Непомірно зросли феодальні повинності. Панщина доходила до 5 днів на тиждень. У кінці XVI — на початку XVII ст. містом володіли магнати Єжи і МарцІн Дидинські, згодом — Константан Злотніцький. З метою окатоличення місцевого населення польські магнати і ксьондзи засновували свої парафії і будували костьоли. В 1763 році було зведено костьол (реставрований в 1930 р.) на території колишнього замку.
-У боротьбі проти полонізації та окатоличення місцеве населення шукало підтримки в братів-українців. Зі Східної України ченці привозили для своїх церков і монастирів гроші, книги, ікони. Так у 1643 році до Путивля їздив бор-щівський чернець Веньямин.
-У серпні 1655 року у Борщів вступило об'єднане українське козацьке і російське військо, яке від Кам'янця просувалося на Львів, здобуваючи королівські і шляхетські замки. Козаків очолював гетьман Богдан Хмельницький, ро¬сійські полки — боярини В. Бутурлін та Г. Ромодановський. Місцеві селяни брали участь у воєнних діях проти Речі Посполитої.
-Протягом 21 років (1672—1699) у Борщеві перебували турки. Борщівський, Заліщицький, Чортківський, частково Копичинецький і Бучацький повіти складали так званий «пашалик». Від тих часів до наших днів у жіночому народному строї зберігся східний звичай закривати нижню частину обличчя білою хусткою. Гніт польської шляхти, яка повернулася в свої садиби, викликав антифеодальні виступи серед місцевого населення. Відомо, що в 1704 році в селі Сапогів діяв загін опришків під проводом Пискливого, 1717-му поблизу Борщева — загін І. Лютого.
-травня 1744 року у Борщеві побував Олекса Довбуш з двадцятьма опришками. Власник міста, полковник коронного війська Злотницький прославився жорстоким ставленням до селянства і православного духовенства. Від пихатого чоловіка не відставала пані. Доведені до відчаю, борщівські селяни вибрали чотирьох делегатів до цісаря. Розлючений Злотницький наказав побити їх буками. Двоє не винесли катувань і невдовзі померли, один залишився покаліченим на все життя. Жінку останнього, який врятувався втечею. Мокри-ну та її 10-літнього сина пан забрав до Двору, знущався з них. Під час чергової гулянки Злотницький зробив хлопчика мішенню для стрільби і вбив його з пістолета. Мокрина пішла шукати справедливості до Олекси Довбуша в далекий Печеніжин на Гуцульщині. Слава народного месника долинула до По¬ділля.
-У селі Монастирок (тепер Міжгір'я) опришки зупинялися, щоб провести розвідку і розробити план проникнення в замок. Ввечері, коли панська худоба поверталася додому, вони вискочили з укриття і разом зі стадом непомітно увійшли в двір.
-Переляканий пан ладен був віддати все майно, щоб врятуватися. У львівських архівах зберігся запис фрази, яку Довбуш сказав Злотницькому: «Не по маєтки твої прийшов-сми суда, а по твою душу — аби ти людей бирше не мучив». Злотницького опришки покарали на смерть, піддавши страшним мукам, а палац спалили Як свідчать архівні дані, у Довбуша були свої рахунки з полковником. Влітку 1739 року Злотницькому з полком було доручено «увійти на Покуття та громити свавільні купи козаків», в тому числі опришків. Акція су¬проводилася нечуваною жорстокістю. Іменем Довбуша нині названа вулиця на місці колишнього замку. Історію цього походу образно описали Гнат Хоткевич у повісті «Довбуш» і Володимир Гжицький в романі «Опришки».
-Згодом у 1768 році міщани брали участь у Коліївщині — повстанні проти феодального гніту і польсько-шляхетського панування.
-Перший поділ Польщі в 1772 році привів до приєднання території повіту до Австрійської монархії (з 1867 р.—Австро-Угорщина). Східну частину новоутвореного «Королівства Галіції і Лодомеріі стали називати Східною Галичиною. Борщів, віднесений до розряду містечок у 1785 році, входив до складу Заліщицького, потім Чортківського циркулів. Поступово виникали невеликі промислові підприємства, розвивалися кустарні промисли. Продукцію майстерні жіночого народного одягу вивозили за межі повіту. Місто славилося виробництвом про¬стого сукна. Борщів і повіт забезпечували австрійські промислові центри дешевою сировиною, були вигідним ринком збуту.
-Поширення фабричних виробів привело до занепаду паростків місцевої промисловості, що не витримувала конкуренції. Суспільний та економічний роз виток гальмували залишки феодальних відносин. Ремісники змушені були відробляти панщину.
-У 1809—1815 роках місто згідно із Шенбрунським миром перебувало під владою царської Росії. Прихід російських військ у Борщівський повіт був викликаний діями польської армії князя Ю. Понятовського проти австрійського панування.
 == Персоналії ==
 === Письменники, поети, літературознавці ===
@@ Рядок 207: / Рядок 167: @@
 [[en:Borshchivskyi Raion]]
 [[ru:Борщёвский район Тернопольской области]]
+[http://www.example.com назва посилання]

Борщівський район: відмінності між версіями

Версія за 10:15, 13 січня 2008

Зміст

Історія