Голокост у Мізочі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Голокост у Мізочі - систематичне винищення євреїв на території селища міського типу Мізоч, окупованого нацистською Німеччиною у роки Другої світової війни.

Докладніше: Голокост

Нацистська окупація Мізоча та єврейське становище[ред. | ред. код]

Окупація Мізоча нацистами відбулася 27 червня 1941 р. За адміністративним поділом містечко увійшло до генеральної округи «Волинь-Поділля» райхскомісаріату «Україна» (Здолбунівський гебіт, який 15 січня 1943 р. ліквідовано і приєднано до Рівненського гебіту) [1]. Зважаючи на радянські порядки в 1939–1941 рр., прихід німців частина жителів сприйняла як визволення. Свідок Іван Бихалець про цю подію згадував так:

27 червня близько 10-ї години ранку в Мізоч увійшла німецька танкова колона. Ніхто їх хлібом-сіллю не зустрічав. Люди повиходили з хат, з цікавістю дивилися на нових «визволителів». Дехто виносив їм на їх прохання яйця, молоко, а вони взамін давали мило, цукерки, цукор. Декого вгощали ромом. Дітвору висаджували на танки, фотографували, пригощали цукерками. Здавалося, то справжнє визволення» [2].

Становище єврейського населення після окупації відразу погіршилося. Через два дні – 29 червня 1941 р., в Мізочі стався погром, під час якого кілька євреїв були вбиті[3]. Дослідник Шмуель Спектор зазначає, що погром відбувся 29 липня 1941 р. [4]. Регламентацію життя місцевих жителів відображає «Наказ районного коменданта народної міліції міста Мізоча» від 22 липня 1941 р. Згідно документу, наказувалося здати холодну та вогнепальну зброю протягом 24 годин, всім особам «без різниці національності, які будуть допускати грабунки, напади та саботаж іншого характеру»; до 25 липня здати радіоприймачі, велосипеди, друкарські машинки. Без дозволу влади жителям міста не можна було залишати місця свого помешкання. За невиконання вищеназваних пунктів винні карались судом воєнного часу[5]. Згідно з окремими вказівками (п. 7) наказувалося «жидівському населенню» з 14 років від 22 липня 1941 р. носити на правій руці спеціальні позначки – білі пов’язки з синіми шестикутними зірками. Також від 20 до 7 год. євреям заборонялося виходити на вулицю. У разі невиконання наказу – розстріл[6]. У Мізочі євреї не мали права ходити тротуарами, а при зустрічі з німцями повинні були знімати капелюха. Антисемітська пропаганда розпалювала ненависть щодо євреїв, публікуючи антисемітські статті. Зокрема, гезета «Волинь» (Рівне) у статті «Молодь села Мізоч» звинувачувала «мізоцьких хохлів» за «безмірну любов до жидівства», яке «цілковито залило» містечко за польських та більшовицьких часів[7].

Створення та розгром мізоцького гетто (березень–жовтень 1942 р.)[ред. | ред. код]

На середину 1941 р. у Мізочі проживало близько 1050 євреїв (разом з біженцями), в 1921 р. їх кількість налічувала 882 чол. [8]. У березні 1942 р. було створено гетто, в якому було зібрано за різними оцінками від 1,7 тис. [9] до 2500 – 3500 тис. євреїв[10]. В Мізоцьке гетто було зігнано також євреїв з сусідніх сіл. Зокрема, про це свідчать дані про 44 знищених євреїв (11 сімей) з с. Дермань, що перебували в мізоцькому гетто[11]. Наявні свідчення про євреїв в Мізочі з сіл Варковичі, Озеряни, Гільча, Півче[12]. Функції юденрату та єврейської поліції, створених в Мізочі зводилися до виконання вимог окупантів (збір грошей, цінностоей та інших предметів). Територія гетто охоронялася українською поліцією та була огороджена колючою проволокою, під’єднаною до електрики[13]. Не дозволялося ввозити харчі, було спровоковано штучний голод. Різними шляхами євреї намагалися дістати продукти харчування. Бувши малим, єврей Семен Велінгер перелізав через огорожу мізоцького гетто, переодягався в селянський одяг і пас худобу в селян за хліб, картоплю. Потім зароблене приносив сім’ї назад в гетто[14]. Деякі мешканці Мізоча приносили їжу до гетто, вимінювали або давали просто так[15]. Часто перекидали продукти харчування за огорожу гетто однолітки, які мали товаристські відносини з євреями до окупації. Марія Гуц згадувала:

«Йдучи в місто, ми брали в кишені або в полотняні торбинки картоплю, яблука і підкидали за огорожу. Може, когось хтось навчив з дорослих, а може додумалися самі, адже в гетто були діти нашого віку, яких ми добре знали, з якими спілкувалися. Іноді, граючись, хтось казав: «Давайте понесем жидам картоплю». Усі розбігались по домах, хтось не приходив, а більшість приходили з картоплею та яблуками» [16].

Допомога євреям неєврейськими жителями, зокрема харчовими продуктами суворо каралася, включно зі смертю. Українець Терентій Парфенюк, який домовився з євреями про нелегальну поставку корови в гетто, мав бути повішений. Вулицями Мізоча його водили з дошками на спині та грудях з написом, що його покарають смертю за зв’язок з євреями, однак донька Терентія випросила в окупантів життя батька[17]. Єврея Гельмана (різника) за таку господарську операцію повісили [18]. Під час перебування в гетто євреїв змушено працювали на місцевому цукровому заводі та на лісопильні. Оскільки цукровий завод, на якому працювали євреї, за день до ліквідації ще виготовляв продукцію, жертви не думали, що їх будуть знищувати [19]. Ліквідація гетто відбулася 14-15 жовтня 1942 р. За свідченнями Меєра Розенблата, о 4 год. ранку, коли єврейські працівники з гетто мали йти на роботу, їх не випустили, а наказали зібрати в дорогу харчі на 3 дні та зібралися на площі [20]. Згодом євреям повідомили, що їх вивозитимуть на роботи до Німеччини. Відправлятимуть з залізничної станції в Мізочі [21]. Тих, хто не хотів виходити з гетто, – розстрілювали. Таким чином, близько 40 чол. було вбито та закопано в ямі поблизу гетто (на сьогодні – вул. Б. Хмельницького близко приміщення радянської школи)[22]. Зібраних у центрі містечка євреїв повели в напрямку залізничного вокзалу. Багато з них здогадувалися про смерть, тому по дорозі викидали цінні речі, золото. Ще більше зрозумілими стали плани окупантів, коли колону євреїв завернули в бік цукрового заводу. Саме в цьому місці за наказом німців раніше євреї викопали рів нібито для потреб підприємства. Довжина ями становила 50, ширина – 7, а глибина – 6 метрів [23]. Інформація з акту НДК свідчить, що перед розстрілом жертвам наказували роздягнутися, їх підводили групами (сім’ями) по 5-6 чол., змушували лягати лицем вниз, поклавши руки під себе і розстрілювали за допомогою автоматів та пистолетів в голову. 14 жовтня таким методом було вбито 1500 євреїв, а наступного дня 15 жовтня – ще 800. Крім цих жертв ще близько двох сотень євреїв загинули в гетто під час пожежі. За даними цього ж документу до січня 1943 р. в Мізочі були вбиті 3500 чол. єврейського населення. Враховуючи дві сотні знищених в гетто, разом вказувалося про знищення «до 4000 чол.» [24]. Хоча такі цифри потребують перевірки та подальших дослідждень. Процедура розстрілу в спогадах свідків виглядає інакше. Так, М. Розенблат зазначав, що євреїв змушували по 10 чол. іти по дошкам, які поклали через рів. Під час цього по жертвам стріляли. Частково вбиті, частково ранені євреї падали в рів, який потім засипали вапном та землею[25]. В. Бідюк стверджував, що біля ями ставили двох євреїв поряд і стріляли в потилицю, щоб однією кулею вбити дві жертви[26]. Закопувати могили масових розстрілів змушували місцевих жителів[27]. Фото розстрілів були зроблені жандармом Густавом Гілле. В 1944 р. радянська комісія по розслідуванню злочинів окупантів в Мізочі розкопала могили та зробила фото окремих тіл євреїв. Крім того, маємо унаочнення Голокосту в Мізочі – картина, намальована Олексієм Слободюком про катастрофу мізоцьких євреїв. Після масових розстрілів, почалися пошуки тих євреїв, яким вдалося втекти. О. Круглов стверджує, що в Мізочі таких було 850 чол. (50%)[28]. Так, біля с. Залісся було знайдено 100 мізоцьких євреїв, яких було вбито [29].

Повстання в гетто[ред. | ред. код]

У результаті діяльності підпільної молодіжної організації в мізоцькому гетто відбулося повстання, у якому активну участь брало керівництво юденрату. Під час акції євреї підпалили будинки, щоб відволікти увагу окупантів і дати можливість втекти бранцям гетто. Таким чином у вогні за даними акту НДК згоріли 200 чол. [30], а за іншими джерелами – 175 чол. [31]. Під час підготовки до повстання євреям в Мізочі не вдалося зібрати вогнепальну зброю (як це було наприклад, в Тучині), а лише холодну зброю – сокири та ножі. За домовленістю осіб під час ліквідації гетто слід було підпалити будівлі[32]. Зокрема, одним із відповідальних за це був Якоб Мендік[33]. Активну участь в протистоянні брали представники юденрату, які загинули: Абе Стефель, Єйне Неміровер, Шмуель Буніс, Мелех Гесак, Монєк Ріднер, Талер, комендант міліції Блуменкранз [34]. У своїх мемуарах вцілілий єврей під час повстання в Мізочі Перец Гольдштейн з Гощі писав:

Ми взнали, що коли в Мізочі почалися вбивства, євреї підняли велике повстання. Вбивцям був даний жорстокий бій напротязі двух повних днів [35].

Згодом учасники повстання, яким вдалося вижити – продовжили боротьбу як партизани (Макс Вейтфрейд[36] тощо). Іцхак Арад зазначав зазначав про групу партизан з 28 бійців-євреїв з Мізоча та ближніх сіл, які були знищені. Вони мали слабке озброєння, тож в середині квітня 1943 р. були ліквідовані [37]. Свідком повстання та пожежі в гетто став невідомий член ОУН, який у щоденнику писав:

Жиди в останній час свого життя побачили хоч один смертний вихід. Почали палити місто»... згоріла й синагога – «куток, де днями і ночами чути голосне моління жидів[38].
Після пожежі автор щоденника фіксував акти мародерства та розкрадання єврейського майна місцевими жителями:
...починають очищати будинки, які ще не згоріли. Не одна баба вмивається потом, несучи на плечах хуру різного жидівського шмаття. Так, у пеклі, де конають жиди, хлисткий бачить рай. Ще ворушить членами свого тіла, а мужик вже стягає з нього лахміття і залишає його голого... Не один розживеться добром набраним[39].

Порятунок євреїв[ред. | ред. код]

Уникнути нацистських репресій змогла частина мізоцьких євреїв, які евакуювалися перед початком окупації. Таку можливість використали 15% євреїв (приблизно 300 чол., з 2 тис. [40]). Від розстрілів змогли втекти, за даними О.Круглова 50%[41], яких, щоправда велику частину зловлено. З місця страти вдалося втекти Семену Велінгеру, який про це згадував так:

Коли колона приречених підійшла до місця страти, я пригнув з обриву яру і побіг в сторону лесу. Пролунали постріли, але куля мене минула[42].

Відома історія Клер Борен, яка врятувалася і 2016 р. була присутня на відкритті виставки про Голокост в музеї «Топографія Терору» (Берлін, Німеччина) [43]. Інші відомі випадки порятунку – це переховування жертв геноциду в українських родинах, сусідів. Так, Пніна Сорек згадувала, що врятувалася, бо під час розстрілу впала у рів живою, а потім вилізла звідти і завдяки місцевій українській родині вона вижила[44]. Існують свідчення про порятунок євреїв мізочанами, однак єдиною сім’єю, яка офіційно визнана Праведниками народів світу є родина Слободюків (Сидір, Юстина та їхня донька Марія – всі померли), хто врятували Софію Горнштейн. Під час розстрілу в жовтні 1942 р. вона втекла до подруги-однокласниці Марії. У сім’ї Слободюків Софія перебувала з 14 жовтня 1942-го – до 1 липня 1943 рр. А після обшуків окупантів, які навідувались до хати, Сидір Слободюк направив її в с. Верхів до родичів. Прийнявши християнську віру, там вона перебувала до визволення від німців [45]. Відомо про німецький чинник порятунку єврев Мізоча. Німецький інженер Герман Граебе, довідавшись у липні 1942-го про ліквідацію рівненського гетто, – домігся отримати спеціальні документи для «захисту» своїх робітників-євреїв – 150 здолбунівських, острозьких і мізоцьких євреїв[46].

Меморіалізація та комеморація[ред. | ред. код]

У довідкових виданнях зазначено, що пам’ятний знак загиблим євреям у Мізочі збудовано на початку 90-х років. [47]. Однак насправді його встановили у травні 1989 р. [48]. В 2012 р. відбулася його реконструкцція. В результаті напис «ВІЧНА ПАМ’ЯТЬ РОЗСТРІЛЯНИМ ФАШИСТАМИ ЛЮДЯМ ЄВРЕЙСЬКОГО ПОХОДЖЕННЯ 1942 р» змінився на: «В ПАМ’ЯТЬ ЖЕРТВАМ ГОЛОКОСТУ 1942 РОКУ». У первісному вигляді було гіпсове зображення напівоголеної єврейської сім’ї (чоловік, жінка, дитина). Жінка (мати) тримала в обіймах дитину, чоловік лежав (очевидно поранений). У 2012 р. після реконструкції вигляд змінився – чоловік-єврей виглядав оборонцем сім’ї, виступав на передньому плані. Жінка з дитиною знаходилися позаду нього. Місце розстрілу (знаходиться в 300 м від пам’ятника) досі не позначене пам’ятними таблицями чи знаками, а довкола знаходяться землі сільськогосподарського призначення. Також відсутні інформаційні знаки та огородження на місці колишнього гетто, де євреї вчинили повстання. Заходи пошанування жертв геноциду в Мізоч активізувалися з прийняттям на державному рівні Постанови Верховної Ради про відзначення Міжнародного дня пам’яті жертв Голокосту (2012 р.). Відтоді заходи щороку проводяться в середині жовтня (Трагедія мізоцьких євреїв) та 27 січня (міжнародний день пам’яті жертв Голокосту). Нащадки тих, хто вижив після мізоцької Катастрофи почали навідуватися в кінці 80-их – 90-их роках XX ст. Так, в 1992 р. преса висвітлювала приїзд євреїв в Мізоч з ПАР, Ізраїлю, США [49]. Інтерес до подій геноциду, що відбувалися в Мізочі проявляють закордонні інституції. Влітку 2007 – взимку 2008 рр. місце трагедії досліджували працівники організації «Яхад-ін Унум» (під керівництвом Патріка Дебуа, Франція), а у травні 2016 р. – працівники музею «Топографія терору» (Німеччина). В 2016 р. в музеї «Топографія Терору» (Берлін, Німеччина) відбулася виставка «Масові розстріли. Голокост від Балтійського до Чорного моря 1941–1944», де центральну частину виставки зайнала експозиція про Голокост в Мізочі. Реалізація задуму передбачала показати «Голокост від куль» на прикладі містечка, яке б відображало специфіку масового вбивства євреїв у Східній Європі. Таку роль відіграв Мізоч. Таким чином історія Мізоцької трагедії стала відомою європейському загалу. Того ж року Мізоч навідала україно-німецька група студентів з Українського католицького університету та бохумського Рурського університету. Молодь реалізовувала проект «Етнічні конфлікти, примусові міграції та депортації на Волині, сх. Галичині та Буковині 1939-1949 рр.», Під час досліджень молодь, зокрема знімала відеоінтерв’ю зі старожилами[50].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Державний архів Рівненської області, ф. Р.-22, оп. 1, спр. 4. – арк. 39.
  2. Бабій С. Волинські дзвони (УПА в спогадах учасників і свідків). Дубно: Край, 1994. – С. 10.
  3. Encyclopedia of Camps and Ghettos, 1933–1945 : Ghettos in German-Occupied Eastern Europe / vol. ed. Martin Dean. – Washington : Indiana University Press, 2012. – Vol. 2. – р. 1427.
  4. Spector S. The Holocaust of Volhynian Jews, 1941–1944 / S. Spector. – Jerusalem, 1990. – р. 66.
  5. Держархів Рівн. обл., ф. Р.-22, оп. 1, спр. 15. – арк. 2.
  6. Держархів Рівн. обл., ф. Р.-22, оп. 1, спр. 15. – арк. 2.
  7. Молодь села Мізоч // Волинь. – 1941. – Ч. 13. – 6 листопада. – С. 2.
  8. Холокост на территории СССР: энциклопедия / гл. ред. И. Альтман. – 2-е изд., испр. и доп. – М.: Рос. полит. энциклопедия (РОССПЄН): Научно-просвитительный центр «Холокост», 2011. – С. 587.
  9. Холокост на территории СССР. – С. 587.
  10. Encyclopedia of Camps and Ghettos. – р. 1427.
  11. Memorial Book of Mizocz (Mizoch, Ukraine). List of People from Derman’, (Ustenskoye Pervoye) Who Were Annihilated in the Mizoch Ghetto in 1942. [Електронний ресурс] // JewishGen. – Режим доступу : http://www.jewishgen.org/yizkor/Mizoch/miz294.html#Page315
  12. Аудіоінтерв’ю з Дмитруком Романом Савовичем (1932 р.н.), жителем смт. Мізоч, 12 серпня 2016 р. // Архів Р. Михальчука; Михальчук Р. Нові свідчення про Голокост в Мізочі (за результатами усно історичного проекту у липні-серпні 2016 р.) // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії : наук. записки РДГУ. – Рівне : РДГУ, 2017. – Вип. 29. – С. 268.
  13. USC SFI VHA, № 38193 (testimony) Mariia Moseichuk.
  14. Велингер С. Лиш плач детей оглашает мертвую тишину // Жизнь и смерть в епоху Холокоста. Свидетельства и документы. Книга 1. / ред. Борис Забарко. К.: 2006. – С. 227., Гошкис Д. О чем трубит шофар. Нетешин. «Терра-си», 1992. – С. 20.
  15. Михальчук Р. Нові свідчення про Голокост в Мізочі (за результатами усно історичного проекту у липні-серпні 2016 р.) // Актуальні проблеми вітчизняної та всесвітньої історії : наук. записки РДГУ. – Рівне: РДГУ, 2017. – Вип. 29. – С. 269.
  16. Лист Марії Трохимівни Гуц до Романа Юрійовича Михальчука від 19.IV.2009р. // Архів Р. Михальчука
  17. Лист Марії Трохимівни Гуц до Романа Юрійовича Михальчука від 19.IV.2009р. // Архів Р. Михальчука.
  18. Kremenets in Struggle and Death. The Destruction of the Jewish Village of Mizoch (My Wanderings and Miraculous Survival) [by Volf Oks (Buenos Aires)] // JewishGen. Режим доступу: http://www.jewishgen.org/yizkor/kremenets3/kre339.html#Page380
  19. YIUA (Yad Vashem Archiv) 0.3/2233, Jona Oliker.
  20. Круглов А., Уманский А., Щупак И. Холокост в Украине: Рейхскомиссариат «Украина», губернаторство «Транснистрия»: монография. – Днипро: Украинский институт изучения Холокоста «Ткума»; ЧП «Лира ЛТД», 2016 р. – С. 490.
  21. Михальчук Р. Мізоч: трагічні сторінки історії. 1939–1955. – Рівне: видавець О. Зень, 2010. – С. 68.
  22. Аудіоінтерв’ю з Прищепою Василем Степановичем (1931 р.н.), жителем смт. Мізоч, 6 серпня2016 р. // Архів Р. Михальчука; Михальчук Р. Нові свідчення про Голокост в Мізочі... – С. 268.
  23. ГАРФ, ф. 7021, оп. 71, спр. 59. – арк. 5 зв.; Держархів Рівн. обл., ф. Р.-534, оп.1, спр. 3, арк. 196.
  24. ГАРФ, ф. 7021, оп. 71, спр. 59. – арк. 5 зв.-6; Держархів Рівн. обл., ф. Р.-534, оп.1, спр. 3, арк. 196.
  25. Круглов А., Уманский А., Щупак И. Холокост в Украине... – С. 490.
  26. Інтерв’ю з Бідюком Володимирем Марковичем (1924 р.н.), жителем смт. Мізоч, липень 2006 р. // Архів Р. Михальчука; Михальчук Р. Трагедія мізоцьких євреїв в контексті Голокосту на Рівненшині // Слов’янський збірник: збірник наук. праць. Серія «Історичні та політичні науки» / Рівненський інститут слов’янознавства Київського славістичного університету. – Рівне, РІС КСУ, 2011. – С. 98.
  27. Нові свідчення про Голокост в Мізочі... – С. 268.
  28. Круглов А. Энциклопедия Холокоста. Еврейская энциклопедия Украины / ред.: И. Левитас. – К., 2000. – С. 149.
  29. Сергієнко М. Мізоцька трагедія // Шлях Ілліча. – 1986. – 13 лютого.
  30. ГАРФ, ф. 7021, оп. 71, спр. 59. – арк. 6.; ДАРО, ф.Р-534, оп.1, спр.3, арк. 196.
  31. YIUA (Yad Vashem Archiv). М33/1095. Список знищених євреїв Мізоча (175 чол.).
  32. YIUA (Yad Vashem Archiv). 03/2232, Gala Kopyt.
  33. YIUA (Yad Vashem Archiv). 03/1801, Jacob Mendiuk.
  34. YIUA (Yad Vashem Archiv). 03/2233, Jona Oliker.
  35. Spektor S. The Jews of Volhynia and their Reaction to Extermination. – p. 159-186 [Електронний ресурс] // Яд Вашем. Режим доступу : http://www1.yadvashem.org/untoldstories/documents/studies/Shmuel_Spector.pdf Елисаветский С. Полвека забвения: евреи в движении сопротивления и партизанской борьбе в Украине (1941–1944). – К., 1998. – С. 45.
  36. YIUA (Yad Vashem Archiv). 03/4061, Max Weltfreud.
  37. Арад И. Они сражались за Родину: евреи Советского Союза в Великой Отечественной войне / И. Арад. – М.: Мосты культуры ; Гешарим, 2011. – С. 389-390.
  38. Держархів Рівн. обл., ф. Р.-30, оп. 2, спр. 83, арк. 11зв.-12.
  39. Держархів Рівн. обл., ф. Р.-30, оп. 2, спр., арк. 11 зв.
  40. Левин Д. Судьбоносное решение : бегство евреев во внутренние районы СССР летом 1941 года. – С. 43-71 [Електронний ресурс] // Яд Вашем : [веб-сайт]. – Режим доступу : http://www1.yadvashem.org/yv/ru/pdf/yad_vashem_studies/levin.pdf
  41. Круглов А. Энциклопедия Холокоста... – С. 149.
  42. Велингер С. Лиш плач детей оглашает мертвую тишину // Жизнь и смерть в эпоху Холокоста. К., 2006 – С. 227.
  43. Історія порятунку: https://www.youtube.com/watch?v=EVml2_uGiiw
  44. Лист Пніни Сорек (Мізоч) до голови Мізоцької селищної ради від 22.04.2009 р. // Архів Р. Михальчука.
  45. Кіндрат К. Зустріч через півстоліття. Як у Мізочі євреїв рятували // Волинь. – 2000. – Ч. 10. – 1 червня; Михальчук Р. Мізоч: трагічні сторінки історії... – С. 77.
  46. Тищенко О., Кіреєв Ю. Здолбунів на Волині. Історичний вернісаж. – Рівне, – видавець Олег Зень. – 2007. – С. 100.
  47. Холокост на территории СССР: Энциклопедия... – С. 587.
  48. Аудіоінтерв’ю з Теслюком Володимиром Степановичем (1960 р.н.), жителем смт. Мізоч, 5 серпня 2016 р. // Архів Р. Михальчука; Михальчук Р. Нові свідчення про Голокост в Мізочі... – С. 272.
  49. Шилан Є., Огородник М. По шляху смерті через 50 років // Нове життя. – 1992. – 12 серпня.
  50. Михальчук Р. Пам’ять про Голокост у Мізочі: роздуми про українські та закордонні комеморативні практики // Україна Модерна. – 2016. – 10 жовтня. Режим доступу: http://uamoderna.com/event/mykhalchuk-memory-about-holocaust