Колабораціонізм у Другій світовій війні

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Див. також: Колабораціонізм
Синя поліція, назва колабораціоністських підрозділів польської поліції на окупованих німцями територіях Польщі

Колабораціоні́зм у Дру́гій світові́й війні́ — військове, політичне і економічне співробітництво громадян держав Антигітлерівської коаліції або представників основних етнічних груп цих держав із нацистською Німеччиною, Японією та фашистською Італією під час Другої світової війни.

Термін спочатку означав співробітництво громадян Франції (до якого закликав націю глава режиму Віші маршал Петен в 1940) із німецькою владою в період окупації Франції під час Другої світової війни[1]. Потім застосовувався і до інших європейських урядів, що діяли під німецької окупацією (уряд Квіслінга в Норвегії, режими на кшталт Локотської республіки на окупованій території СРСР та ін.) або військових організацій із громадян окупованих країн під контролем країн гітлерівського блоку (Російська визвольна армія Власова, національні дивізії СС майже у всій Європі та ін.)

Вермахт та війська СС поповнили понад 1,5 мільйона осіб із числа громадян інших держав і національностей. Із них у роки війни було сформовано 59 дивізій, 23 бригади, кілька окремих полків, легіонів і батальйонів.

Колабораціонізм в СРСР[ред. | ред. код]

Урочисте відкриття нацистами пам'ятника Петру І в Таганрозі. 18 липня 1943-го року.

Співпраця громадян СРСР з окупантами мала різні форми: військову, політичну, господарську, адміністративну. Причини, що спонукали їх до цього, були складними і неоднозначними, наслідком різних побутових, психологічних і світоглядних обставин. Серед цих людей було чимало антирадянськи налаштованих громадян, які сумлінно і віддано служили окупантам. Жорсткий тоталітарний сталінський режим, колективізація, сталінські репресії, втрата національної незалежності балтійськими державами призвели до того, що чимало громадян СРСР сприймало німецьких окупантів як визволителів.[2].

Як свідчать численні джерела, комплектування колабораціоністських формувань часто відбувалося приблизно за такою схемою. До табору військовополонених прибували вербувальники із представників німецького командування, білоемігрантів, власовських емісарів і починали шукати осіб, які з різних причин погоджувалися вступити на службу до німецької армії. З них створювалося ядро майбутнього підрозділу. За кількістю добровольців воно, зазвичай, було набагато менше визначеної штатної чисельності. Надалі новобранців відбирали вже за принципом фізичної придатності до несення стройової служби. Вони мали обмежений вибір: або примусова служба в німецькій армії, або голодна смерть. Від безвиході чимало погоджувалися носити німецький мундир, сподіваючись при нагоді зі зброєю в руках перейти на бік партизан або Червоної Армії.

Серед дослідників цієї проблеми немає єдиної думки щодо чисельності радянських громадян, що пішли на службу ворогові. За даними генерала армії М. А. Гарєєва, в різних охоронних, каральних частинах, в РОА та інших національних формуваннях перебувало близько 200 тис. осіб, із них у бойових збройних формуваннях - понад 100 тис. За підрахунками Л. Рєпіна за документами військового архіву в Потсдамі (Німеччина), в німецькій армії служили не більше 180 тис. радянських громадян, із них приблизно половина — військовослужбовці, а решта — з числа цивільного населення.

Чисельність добровольців за національним складом і назвою формувань: кавказькі та «Туркестанські» батальйони — 40 тис. осіб, дивізія СС «Галичина» — 10 тис., з'єднання і частини РОА — 28 тис., козачі частини — 10 тис., будівельні та робочі батальйони — 15 тис., зенітні частини ППО — 5 тис. чоловік. Всього — 108 тис. осіб.

У цих підрахунках немає інформації про кількість осіб, що служили в лавах «Хіві» і допоміжної поліції. Повніші дані наведені в збірці «Велика Вітчизняна війна. 1941—1945», де стверджується, що до початку 1943 р. у вермахті було до 400 тис. «Хіві», у службах з підтримання порядку — 60-70 тис. радянських громадян і до 80 тис. — у «східних батальйонах» і «східних легіонах». Всього — 540—550 тис. осіб.

Слід зазначити, що в 1943, після важких поразок на Східному фронті, нацисти, офіційно не визнаючи слов'янські та азіатські народи арійцями, дозволили їм, окрім поляків, служити в Ваффен-СС[3]

Російський колабораціонізм[ред. | ред. код]

Адміністрації, створені на окупованій території СРСР[ред. | ред. код]

Козаки[ред. | ред. код]

Німецький солдат і козак під час придушення повстання у Варшаві

На службі німецької армії були як донські козаки - громадяни СРСР, так і ті, що емігрували з Росії раніше і не були громадянами СССР.

Україна[ред. | ред. код]

Батальйони:

  • «Нахтігаль» ;
  • «Роланд».

Батальйони «Нахтігаль» і «Роланд» були розпущені в початку 1941 року, тобто вищезазначені батальйони участі в активних бойових діях не брали

Країни Балтії[ред. | ред. код]

Білорусь[ред. | ред. код]

Чеський колабораціонізм[ред. | ред. код]

Албанія[ред. | ред. код]

Бельгія[ред. | ред. код]

Індія[ред. | ред. код]

Докладніше: Азад Хінд

Індонезія[ред. | ред. код]

Італія[ред. | ред. код]

До 1943 р. в Італії був союзний німцям режим Б. Муссоліні. Однак у 1943 р., коли Італія оголосила війну Німеччині, на півночі країни був утворений колабораціоністський режим, відомий як Італійська соціальна республіка.

Китай[ред. | ред. код]

Маньчжурія[ред. | ред. код]

Чехія[ред. | ред. код]

Югославія[ред. | ред. код]

Хорватія[ред. | ред. код]

Сербія[ред. | ред. код]

Македонія[ред. | ред. код]

Антигітлерівський колабораціонізм[ред. | ред. код]

В СРСР діяли колабораціоністські організації «Вільна Німеччина» та «Союз німецьких офіцерів», в роботі яких брали участь полонені німецькі військовослужбовці і німецькі комуністи-емігранти. Керівник німецького колабораціоністського руху в Радянському Союзі — генерал Вальтер фон Зейдліц-Курцбах. Перебуваючи в полоні, про свою підтримку «Вільної Німеччини» заявив генерал-фельдмаршал Фрідріх Паулюс, який до полону командував німецьким угрупуванням під Сталінградом.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Галина Сапожникова. Предатели по выбору и без. Интервью с доктором исторических наук Б. Ковалёвым. Комсомольская правда. 14.09.2010.
  2. К. М. Александров «Обреченные на подвиг»
  3. Унтерменшен[недоступне посилання з червень 2019]

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]