Кам'янець-Подільська різанина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Кам'янець-Подільська різанина
Голокост,
Євреї у Другій світовій війні
Kamenecpodolsky.png
Карта депортації євреїв з Угорщини до Кам'янця-Подільського
Дата: кінець серпня 1941
Місце: Кам'янець-Подільський ґебіт
Привід: расовий антисемітизм:
Результат: масове знищення євреїв
Сторони
українські євреї Третій Рейх Третій Рейх
Командувачі
обергрупенфюрер СС Фрідріх Єккельн
Військові формування
320-й батальйон поліції,
«штаб особливих акцій» Вищого начальника СС і поліції Півдня Росії
Втрати
23 600[1]

Кам'янець-Подільська різанина (нім. Massaker von Kamenez-Podolsk) — масове вбивство наприкінці серпня 1941 року в районі міста Кам'янець-Подільський близько 23 600 євреїв, скоєне особовим складом 320-го батальйону поліції і членами «штабу особливих акцій» Вищого начальника СС і поліції Півдня Росії обергрупенфюрера СС Фрідріха Єккельна. Чимало цих жертв попередньо було депортовано на завойовану нацистами територію СРСР із захопленого союзною гітлерівцям Угорщиною Закарпаття. Різанина була найкривавішим на той час випадком Голокосту, який трапився більш ніж за місяць до масових розстрілів у Бабиному Яру та вважається вирішальним кроком політики вибіркового вбивства до наміченого цілковитого винищення єврейства.[2]

Передісторія[ред. | ред. код]

Антисемітизм у розширеній Угорщині[ред. | ред. код]

Угорські уряди Бели Імреді і Пала Телекі, починаючи з 1938 року, видали низку так званих єврейських законів і таким чином загострили питання поширення антисемітизму у міжвоєнній Угорщині. Ці засновані на расизмі законодавчі положення обмежили економічні і професійні свободи та виборче право євреїв. Водночас, ці закони ставили під питання угорське громадянство тисяч угорських євреїв. До того ж у квітні 1941 року угорський парламент ухвалив закон, що забороняв укладення шлюбів і позашлюбні статеві зносини між неєвреями та євреями, який набрав чинності в серпні 1941.[3]

Позаяк Угорщині вдалося переглянути встановлений Тріанонським договором у 1920 році післявоєнний територіальний порядок, дискримінація торкалася все більшої кількості людей. За підтримки нацистської Німеччини і фашистської Італії угорська зовнішня політика домоглася на початку листопада 1938 за допомогою Першого Віденського арбітражу, що території з угорською більшістю населення у південній Словаччині, а також на заході Карпатської України перейшли від Чехословаччини до Угорщини. У цих районах проживало близько 67 000 євреїв. Ще близько 78000 євреїв потрапили під угорське правління після того, як угорські війська в березні 1939 року услід за розгромом решти Чехословаччини окупували зі схвалення Гітлера частини Карпатської України, що до 1918 належали Австро-Угорщині.[4] Врешті, Другий Віденський арбітраж 30 серпня 1940 змусив Королівство Румунія поступитися Угорщині північним Семигородом, де жило близько 164 тис. євреїв.[5]

Крім того, в Угорщину з Німеччини, Австрії, колишніх чеських земель і Польщі з 1939 по 1941 рік утекло від 10 до 20 тис.[6] або ж від 15 до 35 тис.[7] євреїв. Деяким із цих біженців органи влади надали право на проживання, інші офіційно визнавалися транзитними біженцями на шляху до Палестини. Дехто з біженців приховав свою ідентичність за підробленими документами, тоді як інших угорська імміграційна поліція – Національне центральне управління нагляду за іноземцями (Külföldieket Ellenőrző Országos Központi Hatóság, KEOKH) помістила в табори для інтернованих осіб.[8] Хоча чисельність цих єврейських біженців навряд чи впадала в око, вона посилила антисемітські тенденції в угорському управлінському апараті.[6] 1941 року в Угорщині, згідно з переписом, проживало загалом близько 825 тис. євреїв.[9]

Депортація «чужих» євреїв[ред. | ред. код]

20 листопада 1940 року Угорщина приєдналася до Троїстого пакту. Вже в квітні 1941 р. вона на правах союзника Німецького Райху долучилася до балканської кампанії; врешті, у червні 1941 року Угорщина поряд з Німеччиною взяла участь у вторгненні в Радянський Союз. Три угорські дивізії воювали в низці районів Української РСР. У результаті свого просування угорські війська на деякий час здійснювали верховну військову владу на значній українській території на північний схід від Угорщини.

У цій обстановці дві антисемітські керівні сили KEOKH запланували переселити небажаних «чужоземних» євреїв у нові «звільнені» райони.[10] Закарпатський губернатор Міклош Козма заповзявся втілити цей план і заручився згодою очільника угорської держави регента Горті.[11][6] Кабінет під головуванням прем'єр-міністра Ласло Бардошші вирішив здійснити цей план 12 липня 1941 року. Положення про реалізацію передбачали депортацію «новоспечених польських і радянських євреїв у якомога більшій кількості і чим швидше, тим краще».[12] Цей захід, евфемістично названий «репатріація», повинен був зосередитися, зокрема, у Карпатській Україні. Метою виселення євреїв, захоплених імміграційною поліцією та місцевими органами влади, була Східна Галичина.[13] Провести в життя план депортації було доручено Міклошу Козмі.

Він відправив євреїв, як це і передбачав план депортації, до Ясіні, що біля тодішнього угорсько-українського кордону. Їм було дозволено брати лише найнеобхідніші речі, харчі на три дні та максимум 30 пенге. Щоб розвіяти їхні побоювання, їм сказали, що вони зможуть заселитися в житла тих євреїв, які втекли на схід від німецького наступу на радянські війська. Депортації, які практично здійснювалися в Угорщині ще до 12 липня 1941 р., часто торкалися поряд із біженцями і євреїв, які давно жили в Угорщині — не тільки у Карпатській Україні,[14] а й, наприклад, у Семигороді, на озері Балатон або у медьє Пешт-Піліш-Шолт-Кішкун.[6] Жертвами таких депортацій стали також цигани.[15]

Від збірного пункту Ясіня євреїв щодня перевозили групами приблизно по 1000 душ у Коломию, яка все ще перебувала під угорською військовою юрисдикцією. До 10 серпня 1941 року там зібралися 14 000 євреїв, до кінця серпня це число збільшилося ще на 4 000. У той самий проміжок часу угорські підрозділи переганяли прибулих групами по 300—400 людей із Коломиї через Дністер на контрольовану німецькими військами зону і заборонили їм під загрозою застосування зброї повертатися в Угорщину. Депортовані мали вирушити до Кам'янця-Подільського, Бучача, Чорткова чи Станіслава.

Більшість вигнаних з Угорщини євреїв скупчилися в Кам'янці-Подільському. Там у 1939 році проживало 14 000 євреїв (понад 38 відсотків населення), з яких після 22 червня 1941 року перед приходом німців утекло на схід приблизно 4—5 тис. Проте євреї, вигнані з Угорщини і окупованої угорцями частини південної Галичини, знову збільшили єврейську частку населення. Тому німецькі та угорські війська після вступу в місто 11 липня 1941 р. виявили приблизно від 12 до 14 тис. євреїв. До кінця серпня 1941 це число подвоїлося за рахунок подальшого напливу приблизно до 26 000.[16]

Обставини злочину[ред. | ред. код]

Телефонограма Єккельна від 29 серпня 1941

Час, місце і спосіб[ред. | ред. код]

Дані про час злочину неоднозначні. По одному відповідному донесенню про кількість жертв Єккельн робив рано вранці 27, 28 і 29 серпня 1941 року. На думку Клауса Малманна, вони, ймовірніше за все, оповідають про попередній день.[17] На це пристають і деякі історики.[18] Інші відзначають, що злочин стався 27 і 28 серпня,[19] або 27-29 серпня,[20] або 28-31 серпня 1941[21].

Євреям було повідомлено, що їм необхідно покинути місто і переселитися. Довгими маршовими колонами їх було виведено з міста. Пунктом призначення була мічена вирвами, горбиста місцевість за межами міста, вочевидь, за декілька кілометрів на північ поблизу колишнього складу боєприпасів Червоної Армії.[22][7]

Працівники поліції охорони утворили на місці злочину тісний коридор, через який повинні були пробігати жертви. Цінні речі потрібно було здати. Деякі євреї були змушені роздягтися. Потім вони повинні були спуститися у вирви і попередньо вириті ями, щоб лягти на землю або на тіла тих, кого було вбито перед ними. Їх страту виконували пострілом у голову з автомата. Деякі жертви були розстріляні навстоячки. Багатьох було поховано ще живими.[23]

Співучасники злочину[ред. | ред. код]

Єккельн був присутнім на розстрілах і спостерігав за подією з узвишшя.[24] Він командував автоматниками[25] і виправдовував розстріл євреїв виголошеною там промовою.[26]

До винуватців злочину належали близькі співробітники Єккельна, яких він у своїх донесеннях про кількість жертв означив як «штаб особливих операцій» або «оперативна група штабної роти».[27]

Причетними до злодіяння були і службовці 320-го батальйону поліції, створеного в лютому 1941 року у берлінському районі Шпандау. До нього входили три роти, батальйонний штаб та авторота. Ключові посади у батальйоні посідали професійні поліціянти, а особовий склад здебільшого формувався з добровольців років 30. Після німецького нападу на СРСР наприкінці червня 1941 року його було спершу переведено у польське Ясло, а звідти в середині серпня через Перемишль, Львів і Тернопіль у Проскурів. Там він надійшов у розпорядження Єккельна як підрозділ «для особливого застосування».[28] Службовці 1-ї роти під командуванням капітана Альфреда Вебера і 2-ї роти під командуванням капітана Ганса Вімера вели євреїв із Кам'янця-Подільського до місця розстрілу. Там вони перебрали на себе загороджувальну функцію. Третя рота під орудою капітана Генріха Шарвея дісталася місця злочину 28 серпня 1941 року, її службовці також брали участь у загороджувальних діях і розстрілі.

Як випливає з пізніших результатів розслідування, розстріл виконували близько 30 есесівців і співробітників СД та 12 поліціянтів із усіх рот 320-го батальйону поліції.[29]

Жертви[ред. | ред. код]

Кам'янець-Подільська різанина була, згідно з названою Єккельном 30 серпня 1941 кількістю жертв у 23 600 осіб,[30] найбільшим на той момент нацистським масовим вбивством радянських євреїв від початку війни. Вона вперше торкнулася всіх без винятку євреїв регіону, незалежно від їхнього віку та статі, а не тільки певних політичних функціонерів.[31]

Злочинці розстріляли не тільки від 14 000 до 16 000 раніше депортованих з Угорщини євреїв, а й близько 8—9 тис. (дві третини) єврейських громадян Кам'янця-Подільського та деяких довколишніх сіл.[32] Від 4800 до 5000 євреїв вижили в дні різанини. Їх запроторили в гетто. Коли в серпні-листопаді 1942 року гетто розпускали, його мешканців також було вбито.[33]

Замітання слідів[ред. | ред. код]

Під час «особливої операції 1005» з приховування жертв Голокосту, що проводилася в Україні з середини серпня 1943 року під керівництвом штандартенфюрера СС Пауля Блобеля, спільні могили єврейських жертв було розрито. У лютому 1944 р. зондеркоманда 1005 А з метою ексгумації та спалення трупів прибула в Кам'янець-Подільський. Та на ці роботи залишалося обмаль часу: 26 березня 1944 року Червона Армія оволоділа цією місцевістю, поклавши край усім таким спробам приховування.[34]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Dokument 70 in: VEJ Band 7: Sowjetunion mit annektierten Gebieten, München 2011, ISBN 978-3-486-58911-5, S. 270 f. (нім.)
  2. Johannes Hürter: Hitlers Heerführer, 2007, S. 573; Klaus-Michael Mallmann: Der qualitative Sprung. 2001, S. 239; G. H. Bennett: Exploring the World. 2011, S. 6.
  3. Knapp hierzu Christian Gerlach, Götz Aly: Das letzte Kapitel, 2004, S. 28–32, S. 42–50. Umfassend Randolph L. Braham: The politics of genocide. 1981, Band 1, S. 118–191 sowie Rolf Fischer: Entwicklungsstufen des Antisemitismus in Ungarn 1867–1939. Die Zerstörung der magyarisch-jüdischen Symbiose. Oldenbourg, München 1988, ISBN 3-486-54731-3, S. 124–188.
  4. Randolph L. Braham: The politics of genocide. 1981, Band 1, S. 145. Angaben nach der Volkszählung von 1941
  5. Randolph L. Braham: The politics of genocide. 1981, Band 1, S. 167. Angabe nach der Volkszählung von 1941.
  6. а б в г Archive copy на сайті Wayback Machine., Englischsprachige Informationen zum Massaker auf einer Website der ungarischen Organisation Deportáltakat Gondozó Országos Bizottság (Abruf: 14. August 2011).
  7. а б Massimo Arico: Archive copy на сайті Wayback Machine. (Abruf: 14. August 2011)
  8. Randolph L. Braham: The politics of genocide. 1981, Band 1, S. 200 f.
  9. Saul Friedländer: Die Jahre der Vernichtung. Das Dritte Reich und die Juden. 1939–194. 2. Auflage. Beck, München 2006, ISBN 3-406-54966-7, S. 259.
  10. Az 1941. évi kőrösmezői deportálások (hu). Архів оригіналу за 2014-05-17. Процитовано 2014-05-16. «Betekintő: Online journal of the Historical Archives of the Hungarian State Security» 
  11. Randolph L. Braham: The politics of genocide. 1981, Band 1, S. 201.
  12. Zitiert nach Klaus-Michael Mallmann: Der qualitative Sprung. S. 243.
  13. Randolph L. Braham: The politics of genocide. 1981, Band 1, S. 202.
  14. Hierzu detailliert am Beispiel Karpato-Rutheniens Judit Fejes: On the History of the Mass Deportations from Carpatho-Ruthenia in 1941. 1997, u.a, S. 310.
  15. János Bársony, Ágnes Daróczi (Hrsg.): Pharrajimos. The fate of the Roma during the Holocaust. International Debate Education Association, New York u. a. 2008, ISBN 978-1-932716-30-6, S. 33.
  16. Klaus-Michael Mallmann: Der qualitative Sprung. S. 242 f; Yitzhak Arad: The Holocaust in the Soviet Union. S. 80. Braham (The politics of genocide. Band 1, S. 204)
  17. Klaus-Michael Mallmann: Der qualitative Sprung. S. 242.
  18. Наприклад, Jörn Hasenclever: Wehrmacht und Besatzungspolitik in der Sowjetunion. S. 532; Wolfgang Curilla: Die deutsche Ordnungspolizei. S. 618.
  19. Randolph L. Braham: The politics of genocide, Band 1, S. 205; Christian Gerlach, Götz Aly: Das letzte Kapitel. S. 74; Kinga Frojimovics: The special Characteristics of the Holocaust in Hungary, 1938–45. In: Jonathan C. Friedman (Hrsg.): The Routledge History of the Holocaust. Taylor & Francis, London, New York 2011, ISBN 978-0-415-77956-2, S. 251.
  20. So Andrej Angrick: Besatzungspolitik und Massenmord. S. 203.
  21. Stefan Klemp: „Nicht ermittelt“. S. 285; Martin Dean: Collaboration in the Holocaust. Crimes of the local police in Belorussia and Ukraine, 1941–44. Palgrave Macmillan, Basingstoke, Hampshire u. a. 2001, ISBN 0-333-68892-9, S. 42.
  22. Siehe Randolph L. Braham: The politics of genocide. Band 1, S. 205; Dieter Pohl: Schauplatz Ukraine. S. 163.
  23. Siehe Randolph L. Braham: The politics of genocide. Band 1, S. 205; Dieter Pohl: Schauplatz Ukraine. S. 163. Siehe ferner die Aussagen von Tätern in Klaus-Michael Mallmann, Volker Rieß, Wolfram Pyta (Hrsg.): Deutscher Osten 1939–1945. S. 86 f.
  24. Dieter Pohl: Schauplatz Ukraine. S. 163.
  25. Aussage von Hermann K., damals Stabsangehöriger von Jeckeln, bei einer Vernehmung am 22. September 1964. Siehe Klaus-Michael Mallmann, Volker Rieß, Wolfram Pyta (Hrsg.): Deutscher Osten 1939–1945. S. 86.
  26. Aussage von Wilhelm W., damals Angehöriger des Polizeibataillons 320, bei einer Vernehmung am 4. Januar 1961. Siehe Klaus-Michael Mallmann, Volker Rieß, Wolfram Pyta (Hrsg.): Deutscher Osten 1939–1945. S. 87.
  27. Klaus-Michael Mallmann: Der qualitative Sprung. S. 252.
  28. Stefan Klemp: „Nicht ermittelt“. S. 284; Klaus-Michael Mallmann: Der qualitative Sprung. 2001, S. 251.
  29. Stefan Klemp: „Nicht ermittelt“. S. 285.
  30. Dokument 70 in: VEJ Band 7: Sowjetunion mit annektierten Gebieten, München 2011, ISBN 978-3-486-58911-5, S. 270 f.
  31. Klaus-Michael Mallmann: Der qualitative Sprung. 2001, S. 242.
  32. Dieter Pohl: Schauplatz Ukraine, 2009, S. 164; Klaus-Michael Mallmann: Der qualitative Sprung. 2001, S. 254; Yitzhak Arad: The Holocaust in the Soviet Union. 2009, S. 166 und S. 566, Anm. 13.
  33. Dieter Pohl: Schauplatz Ukraine. 2009, S. 164 und S. 182; Yitzhak Arad: The Holocaust in the Soviet Union. 2009, S. 270 f.
  34. Див. Shmuel Spector: Aktion 1005 – Effacing The Murder Of Millions. Взято з: Holocaust and Genocide Studies. т. 5 (1990), № 2, с. 157–173, тут с. 164; Dieter Pohl: Schauplatz Ukraine. 2009, S. 188; Yitzhak Arad: The Holocaust in the Soviet Union. 2009, S. 350; див. далі Wolkenhöhe. Взято з: Der Spiegel Nr. 40/1968 від 30 вересня 1968 р.

Додаток[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Спеціальні праці

  • Randolph L. Braham: The Kamenets Podolsk and Délvidék Massacres: Prelude to the Holocaust in Hungary. In: Livia Rothkirchen (Hrsg.): Yad Vashem Studies. Nr. 9, Yad Vashem, Jerusalem 1973, ISSN 0084-3296, DNB 368732185 S. 133–156 (englisch).
  • Randolph L. Braham: Kamenez-Podolski. In: Israel Gutman, Eberhard Jäckel, Peter Longerich (Hrsg.): Enzyklopädie des Holocaust. Die Verfolgung und Ermordung der europäischen Juden. Piper, München & Zürich 1998, ISBN 3-492-22700-7, Band 2, S. 731–732.
  • Klaus-Michael Mallmann: Der qualitative Sprung im Vernichtungsprozeß. Das Massaker von Kamenez-Podolsk Ende August 1941. In: Jahrbuch für Antisemitismusforschung. Band 10, Campus, Frankfurt am Main 2001, S. 239–264 ISSN 0941-8563.

Додаткова література

  • Andrej Angrick: Zur Rolle der Militärverwaltung bei der Ermordung der sowjetischen Juden. In: Babette Quinkert (Hrsg.): „Wir sind die Herren dieses Landes“. Ursachen, Verlauf und Folgen des deutschen Überfalls auf die Sowjetunion. VSA, Hamburg 2002, ISBN 3-87975-876-X, S. 104–123.
  • Andrej Angrick: Besatzungspolitik und Massenmord. Die Einsatzgruppe D in der südlichen Sowjetunion 1941–1943. Hamburger Edition, Hamburg 2003, ISBN 3-930908-91-3.
  • Yitzhak Arad: The Holocaust in the Soviet Union, University of Nebraska Press, Lincoln, NE / Yad Vashem, Jerusalem 2009, ISBN 978-0-8032-2059-1.
  • G. H. Bennett: Exploring the World of the Second and Third Tier Men in the Holocaust: The Interrogation of Friedrich Jeckeln: Engineer and Executioner. In: Liverpool Law Review. Vol. 32 (2011), S. 1–18.
  • Randolph L. Braham: The politics of genocide. The Holocaust in Hungary. An abbreviated version of the definitive work on the destruction of Hungarian Jewry. 2 Bände, Columbia University Press, New York 1981, ISBN 0-231-05208-1.
  • Wolfgang Curilla: Die deutsche Ordnungspolizei und der Holocaust im Baltikum und in Weißrussland 1941–1944. Schöningh, Paderborn 2006, ISBN 3-506-71787-1.
  • Judit Fejes: On the History of the Mass Deportations from Carpatho-Ruthenia in 1941. In: Randolph L. Braham und Attila Pók (Hrsg.): The Holocaust in Hungary: Fifty Years Later; Columbia University Press, New York, NY 1997, S. 305–321.
  • Christian Gerlach, Götz Aly: Das letzte Kapitel. Der Mord an den ungarischen Juden 1944–1945, Fischer Taschenbuch 15772, Frankfurt am Main 2004, ISBN 3-596-15772-2.
  • Hamburger Institut für Sozialforschung (Hrsg.): Verbrechen der Wehrmacht. Dimensionen des Vernichtungskrieges 1941–1944. Ausstellungskatalog, Hamburger Edition, Hamburg 2002, ISBN 3-930908-74-3.
  • Jörn Hasenclever: Wehrmacht und Besatzungspolitik in der Sowjetunion. Die Befehlshaber der rückwärtigen Heeresgebiete 1941–1943 (= Krieg in der Geschichte, Band 48), Schöningh, Paderborn u. a. 2010, ISBN 978-3-506-76709-7 (Dissertation Universität Münster 2007, 613 Seiten, unter dem Titel: Gescheitertes Provisorium).
  • Johannes Hürter: Hitlers Heerführer. Die deutschen Oberbefehlshaber im Krieg gegen die Sowjetunion 1941/42. 2. Auflage. Oldenbourg, München 2007, ISBN 978-3-486-58341-0 (Habilitationsschrift Universität Mainz 2006, 719 Seiten).
  • Stefan Klemp: „Nicht ermittelt“. Polizeibataillone und die Nachkriegsjustiz. Ein Handbuch (= Geschichtsort Villa ten Hompel Münster: Schriften, Band 5). Klartext, Essen 2005, ISBN 3-89861-381-X.
  • Klaus-Michael Mallmann, Volker Rieß, Wolfram Pyta (Hrsg.): Deutscher Osten 1939–1945. Der Weltanschauungskrieg in Photos und Texten, Wissenschaftliche Buchgesellschaft, Darmstadt 2003, ISBN 3-534-16023-1.
  • Dieter Pohl: Schauplatz Ukraine. Der Massenmord an den Juden im Militärverwaltungsgebiet und im Reichskommissariat 1941–1943. In: Christian Hartmann, Johannes Hürter, Peter Lieb, Dieter Pohl: Der deutsche Krieg im Osten 1941–1944. Facetten einer Grenzüberschreitung, Oldenbourg, München 2009, ISBN 978-3-486-59138-5, S. 155–199 (Erstmals in: Norbert Frei, Sybille Steinbacher, Bernd C. Wagner (Hrsg.): Ausbeutung, Vernichtung, Öffentlichkeit. Neue Studien zur nationalsozialistischen Lagerpolitik, Oldenbourg, München 2000, ISBN 3-598-24033-3, S. 135–173.)
  • Dieter Pohl: Die Herrschaft der Wehrmacht. Deutsche Militärbesatzung und einheimische Bevölkerung in der Sowjetunion 1941–1944. Oldenbourg, München 2008, ISBN 978-3-486-58065-5; Fischer Taschenbuch 18858, Frankfurt am Main 2011, ISBN 978-3-596-18858-1.

Посилання[ред. | ред. код]