Капітанська дочка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
«Капіта́нська дочка́»
Captain's Daughter 1837.jpg
Титульний лист першого видання (1837)
Автор Олександр Пушкін
Назва мовою оригіналу Капита́нская до́чка
Країна Росія Росія
Мова російська
Тема пугачовщина
Жанр повість
Видавництво журнал «Современник», Санкт-Петербург
Видано 1836
Видано українською «Книгоспілка» (1930)
«О. С. Пушкін. Зібрання творів в чотирьох томах» (1981)
Перекладач(і) Антон Харченко (1930)
Іван Сенченко (1981)
Сторінок 120

«Капітанська дочка» (рос. «Капитанская дочка») — історичний роман[K 1] (або повість) Олександра Пушкіна, дія якого відбувається під час повстання Омеляна Пугачова. Вперше опублікований без вказівки імені автора в 4-й книжці журналу «Современник», що надійшла в продаж в останній декаді 1836 року.[2]

Сюжет[ред. | ред. код]

На схилі років поміщик Петро Андрійович Гриньов веде розповідь про бурхливі події своєї молодості. Дитинство своє він провів у батьківському маєтку в Симбірській губернії, поки в 17 років строгий батько — офіцер у відставці — не розпорядився відправити його служити в армію: «Годі йому бігати по дівочим та лазити на голубники».

Волею долі по дорозі до місця служби молодий офіцер зустрічається з Омеляном Пугачовим, який тоді був прост, нікому не відомим козаком-втікачем. Під час бурану[K 2] той погоджується проводити Гриньова з його старим слугою Савельїчем до заїжджого двору. В знак вдячності за послугу Петро віддає йому свій заячий тулуп.

Приїхавши на службу в прикордонну Бєлогорську фортецю, Петро закохується в дочку коменданта фортеці, Машу Миронову. Товариш по службі Гриньова, офіцер Олексій Швабрын, з яким він познайомився вже в фортеці, теж виявляється небайдужий до капітанської дочки і викликає Петра на дуель, в ході якої завдає Гриньову поранення. Про поєдинок стає відомо батькові Петра, який відмовляється благословити шлюб з дывчиною без приданого.

Тим часом, розгорається пугачовщина, яку сам Пушкін характеризував як «російський бунт, безглуздий і нещадний». Пугачов зі своїм військом атакує і захоплює фортецю в оренбурзькому степу; дворян страчує, а козаків призиває до свого війська. Батьки Маші гинуть від рук бунтівників; Швабрін присягає Пугачову, а Гриньов відмовляється. Від вірної кари його рятує Савельїч, звернувшись до Пугачова. Той впізнає людину, яка йому допомогла взимку, і дарує йому життя.

На пропозицію вступити до війська Пугачова Гриньов не погоджується. Він їде до обложеного повстанцями Оренбурга і воює проти Пугачова, але одного разу отримує лист від Маші, яка залишилася в Бєлогорській фортеці через хворобу. З листа він дізнається, що Швабрін хоче насильно на ній одружитися. Гриньов без дозволу залишає службу, прибуває в Бєлогорську фортецю і за допомогою Пугачова рятує Машу. Пізніше, за доносом Швабріна, його заарештовують вже урядові війська. Гриньова засуджують до страти, заміненої на заслання до Сибіру на вічне поселення. Після цього Маша їде в Царське Село до Катерини II і вимолює прощення нареченому, розповівши все, що знала, і зауваживши, що П. А. Гриньов не зміг виправдатися перед судом тільки тому, що не хотів вплутувати її.[K 3]

Праця над книгою[ред. | ред. код]

«Капітанська дочка» належить до числа творів, якими російські письменники 1830-х років відгукнулися на успіх перекладених романів Вальтера Скотта. Пушкін планував написати історичний роман ще в 1820-ті роки (див. «Арап Петра Великого»). Першим з історичних романів на російську тему побачив світ «Юрій Милославський» М. М. Загоскіна (1829). Зустріч Гриньова з вожатим, на думку пушкінознавців, веде до аналогічної сцени в романі Загоскіна.[4][5]

Задум повісті про пугачовську епоху визрів під час роботи Пушкіна над історичною хронікою — «Історією Пугачовського бунту». У пошуках матеріалів для своєї праці Пушкін їздив на Південний Урал, де розмовляв з очевидцями грізних подій 1770-х років. За словами П. В. Анненкова, «стислий і тільки по зовнішності сухий виклад, прийнятий ним в „Історії“, знайшло як ніби додаток в зразковому його романі, що має теплоту і красу історичних записок», в романі, «який представляв іншу сторону предмета — сторону традицій і звичаїв епохи».[6]. Ще одним джерелом роману послужила новела оренбуржця О. П. Крюкова «Розповідь моєї бабусі».[7]

«Капітанська дочка» була написана між ділом, серед робіт над пугачовщиною, але в ній більше історії, ніж в «Історії бунту», яка здається довгою пояснювальною приміткою до роману. — В. О. Ключевський

Влітку 1832 року Пушкін мав намір зробити героєм роману офіцера, який перейшов на бік Пугачова, — Михайла Шванвича (1749—1802), об'єднавши його з батьком, який був вигнаний з лейб-кампанії після того, як розрубав палашом в трактирній сварці щоку Олексія Орлова.[8] Ймовірно, задум твору про дворянин, який подався через особисту образу в розбійники, втілився в результаті в романі «Дубровський», дія якого була перенесена в сучасну епоху.[9]

При написанні повісті використана історія відставного поручика Олексія Гриньова — поміщика села Солдатське Бєлгородської губернії. Після придушення повстання Омеляна Пугачова О. Гриньова звинуватили в зв'язках з представниками бунтівників, які схиляли населення губернії на сторону повсталих, і заарештували. Але незабаром він був відпущений додому за особистим розпорядженням імператриці Катерини II.[10]

Пізніше Пушкін надав оповіданню форму мемуарів, а оповідачем і головним героєм зробив дворянина, який зберіг вірність обов'язку, незважаючи на спокусу перейти на сторону бунтівників.[11] Історична постать Шванвича, таким чином, роз'єдналася на образи Гриньова і його антагоніста — «відверто умовного»[1] лиходія Швабріна.

Сцена зустрічі Маші з імператрицею в Царському Селі була, очевидно, підказана історичним анекдотом про милість Йосифа II до «дочки одного капітана».[12] Нестандартний, «домашній» образ Катерини, намальований в повісті, заснований на гравюрі М. Уткіна з відомого портрета Боровиковського[13] (виконаного, втім, набагато пізніше подій, зображених у повісті).[5]

Вальтер-скоттівські мотиви[ред. | ред. код]

Багато сюжетні положення «Капітанської дочки» перегукуються з романами Вальтера Скотта, на що вказував, зокрема, М. Чернишевський.[14] В Савельїчі ще Бєлінський побачив «російського Калеба».[15] Комічний епізод з рахунком Савельїча Пугачову має аналог в «Пригодах Найджела» (1822).[16] У царськосільській сцені «дочка капітана Миронова поставлена ​​в однакове становище з героїнею „Единбурзької в'язниці“» (1818), — вказував свого часу О. Д. Галахов.[17]

У «Роб-Рої» батько закликає сина, як і Гриньов, раптово вирішивши, що той в літах (you are nearly of age), і негайно відправляє його з дому в Північну Англію. Аналогічний епізод є і на початку «Веверлі» — романі, і в подальшому також близькому «Капітанській дочці». Тут, в розділі II Едуард Веверлі, ставши офіцером, прощається з сімейством і їде в полк. Пушкін, як і Скотт, надає своєму герою рекомендаційний лист до «старовинного товариша і друга», відтворюючи самий текст листа (до барона Бредвардейна — до генерала Р.). — Д. П. Якубович[16]

До романів Скотта веде і розгорнута система епіграфів зі «старовинних пісень», і оформлення оповідання післямовою фіктивного видавця.[16]

Публікація і перші відгуки[ред. | ред. код]

«Капітанська дочка» була опублікована за місяць до загибелі автора в журналі «Современник», який видавався ним, під виглядом записок покійного Петра Гриньова. З цього і наступних видань роману з цензурних міркувань була вилучена глава про бунт селян в селі Гриньова, що збереглася в чернетковому рукописі. До 1838 року ніяких друкованих відгуків щодо повісті не було, проте Гоголь в січні 1837 року відзначав, що вона «справила загальний ефект». О. І. Тургенєв писав 9 січня 1837 року К. Я. Булгакову:[18]

«Повість Пушкіна… так тут прославилася, що Барант, не на жарт, пропонував автору, при мені, перевести її на французьку з його поміччю, але як він висловить оригінальність цього стилю, цієї епохи, цих характерів староросійських і цієї дівочої російської принади — які накидані у всій повісті? Головна принадність в оповіданні, а розповідь переказати іншою мовою — важко»

Незадовго до публікації П. А. Вяземський, який чув роман в авторському читанні в садибі Остаф'єво, надіслав Пушкіну дрібні зауваження щодо фактології.[K 4] Пушкін просив критики і у князя В. Ф. Одоєвського, який відповідав в січневому листі:

«Пугачов занадто скоро, після того як про нього в перший раз говориться, нападає на фортецю; збільшення чуток не досить розтягнуто — читач не має часу побоятися за жителів Бєлогорської фортеці, коли вона вже і взята. Савельїч диво! Ця особа найтрагічна, тобто якого більше всіх шкода в повісті. Пугачов чудовий; він намальований майстерно. Швабрін накиданий прекрасно, але тільки накиданий; для зубів читача важко пережувати його перехід з гвардії офіцера в спільники Пугачова. Маша так довго в його владі, а він не користується цими хвилинами»

Наступні відгуки та думки[ред. | ред. код]

Імператриці передають лист Маші (з картини 1861 року)

М. Страхов відзначав схожість «сімейних записок» Гриньова з «Сімейною хронікою» С. Аксакова і з жанром сімейної хроніки взагалі: це розповідь про сімейні стосунки, «про те, як Петро Гриньов одружився з дочкою капітана Миронова», де почуття нареченого і нареченої ясні з самого початку і тільки всякі випадковості перешкоджають їх одруженню.[19] Втім, поєднання історичної та сімейної хроніки характерно і для романів Вальтера Скотта.[16]

Традиційні для вальтерскоттівців мотиви вдало перенесені Пушкіним на російський ґрунт: «За розміром не більше, ніж одна п'ята середнього роману Вальтера Скотта. Манера розповіді — стисла, точна, економна, хоча і більш простора і некваплива, ніж в пушкінських повістях», — зазначає Д. Мирський.[1] На його думку, «Капітанська дочка» більше інших творів Пушкіна вплинула на становлення реалізму в російській літературі — це «реалізм, економний в засобах, стримано гумористичний, позбавлений будь-якого натиску».[20]

Обговорюючи стилістику повісті, М. Греч в 1840 році писав, що Пушкін «з дивним мистецтвом вмів схопити і висловити характер і тон середини XVIII століття».[21] Якщо б Пушкін не підписався під повістю — «і справді можна б подумати, що це справді написала якась старовинна людина, колишній очевидець і герой описаних подій, до того розповідь наївна і не штучний», — погоджувався з ним Ф. Достоєвський.[22] Захоплений відгук залишив про роман М. В. Гоголь:[23]

«Рішуче кращий російський твір в розповідному роді. Порівняно з „Капітанської дочкою“ всі наші романи і повісті здаються нудотною розмазнею. <…> У перший раз виступили істинно російські характери: простий комендант фортеці, капітанша, поручик; сама фортеця з єдиною гарматою, безладдя часу і проста велич простих людей»

Високу оцінку «Капітанській дочці» дав Михайло Катков:[24]

«„Капітанська Дочка“ становить блискуче виключення з оповідної прози Пушкіна. У цій повісті є розвиток, цілість і багато прекрасного. Заняття матеріалами для історії Пугачовского бунту не залишилося в Пушкіні безплідним. „Капітанська Дочка“ незрівнянно більше знайомить нас з епохою, місцями з характером осіб і подій, ніж сама історія Пугачовського бунту, написана Пушкіним»

Зарубіжні критики далеко не такі одностайні в своїх захопленнях з приводу «Капітанської дочки», як російські. Зокрема, суворий відгук про твір приписується ірландському письменникові Джеймсу Джойсу:[25]

«У цій повісті ні грама інтелекту. Непогано для свого часу, але в наш час люди куди складніше. Не можу зрозуміти, як можна захоплюватися настільки примітивною продукцією — казками, які могли забавляти когось в дитинстві, про бійців, лиходіїв, доблесних героїв і коней, що скачуть по степах з прихованою в куточку прекрасною дівчиною років сімнадцяти від роду, яка тільки й чекає, що її врятують в потрібний момент»

Дійові особи[ред. | ред. код]

Маша і Гриньов. Малюнок П. П. Соколова.
  • Петро Андрійович Гриньов[26] — 17-річний дворянин, ще будучи в утробі матері записаний в гвардії Семеновський полк; під час описуваних в повісті подій — прапорщик. Якраз він і веде розповідь для своїх нащадків в правління Олександра I, пересипаючи розповідь старомодними сентенціями.[11] У чорновій версії містилася вказівка, що Гриньов помер в 1817 році.[16]:168 За оцінкою Бєлінського, це «нікчемний, бездушний характер»,[27] який потрібен автору як неупереджений свідок вчинків Пугачова.[11] Однак на думку Ю. М. Лотмана — в Петра Андрійовича Гриньова «є щось, що привертає до нього симпатії автора і читачів: він не вкладається в рамки дворянської етики свого часу, для цього він занадто людяний».[28]:276
  • Колоритна постать Омеляна Пугачова, в якому М. Цвєтаєва бачила «єдину дійову особу» повісті,[29] яка дещо затуляє собою Гриньова. П. І. Чайковський довгий час виношував задум опери до «Капітанської дочки»,[30] але відмовився від нього через побоювання, що цензура буде «затруднена пропустити таку сценічну виставу, з якої глядач буде йти абсолютно зачарованим Пугачовим», бо той виведений у Пушкіна «по суті дивно симпатичним лиходієм».[31]
  • Олексій Іванович Швабрін, антагоніст Гриньова, — «молодий офіцер невисокого зросту з обличчя смуглявим і відмінно негарним» і волоссям, які «чорні як смола». На час появи Гриньова в фортеці вже п'ять років як був переведений з гвардії за дуель. Славиться вільнодумцем, знає французьку, розбирається в літературі, але у вирішальний момент змінює присязі і переходить на сторону бунтівників. По суті, суто романтичний негідник[K 5] (за зауваженням Мирського, це взагалі «єдиний у Пушкіна негідник»[1]).
  • Марія Іванівна Миронова — «дівчина років вісімнадцяти, круглолиця, рум'яна, з світло-русявим волоссям, гладко зачесаним за вуха»; дочка коменданта фортеці, що дала назву всій повісті. «Одягалася просто і мило». Щоб врятувати коханого, їде в столицю і кидається в ноги цариці. Як зауважив князь Вяземський, образ Маші лягає на повість «втішним і світлим відтінком» — як своєрідна варіація на тему Тетяни Ларіної.[32] У той же час Чайковський нарікає: «Марія Іванівна недостатньо цікава і характерна, бо вона бездоганно добра і чесна дівчина і більше нічого».[31] «Порожнє місце всякого першого кохання», — вторить йому Марина Цвєтаєва.[33]
  • Архип Савельїч — придворний Гриньових, з п'яти років приставлений до Петра як дядько. Поводиться з 17-річним офіцером, як з малолітнім, пам'ятаючи наказ «дивитися за дитям».[34] «Вірний холоп», але позбавлений холопства морального — прямо виражає незручні думки в обличчя і панові, і Пугачову. Образ самовідданого слуги прийнято відносити до найбільш вдалого в повісті. У його наївних клопотах щодо заячого кожуха помітні сліди типажу комічного слуги, характерного для літератури класицизму.
  • Капітан Іван Кузьмич Миронов — комендант Бєлогорської фортеці, бадьорий старий високого зросту. Виходець із солдатських дітей, який не отримав ніякої освіти. За сорок років служби придбав репутацію хорошого офіцера. Вдома носить ковпак і китайчастий халат. У всьому майже підкоряється волі розумної і проникливої дружини. Як зауважила Цвєтаєва, «тип майже комічний, якби не довелося йому на наших очах з честю померти». Ю. Айхенвальд відзначає духовну спорідненість капітана Миронова зі штабс-капітаном Максимом Максимовичем у Лермонтова і капітаном Тушиним у Толстого: він «краще всіх втілює цю скромну велич, цей найвищий героїзм простоти», який виростає у Пушкіна «з буднів, зі скромного і неефектного матеріалу»[35].
  • Василиса Єгорівна Миронова — дружина коменданта, «старенька в тілогрійці і з хусткою на голові», власниця єдиної кріпачки дівки Палажки. Має репутацію «прехороброї дами». «На справи служби дивилася, як на свої хазяйські, і управляла силою так точно, як і своїм домом». Вважала за краще загинути поруч з чоловіком, чим від'їзд в безпечне губернське місто. За оцінкою Вяземського, цей образ подружньої вірності «вдало і правильно схоплений пензлем майстра».[32]

Пропущений розділ[ред. | ред. код]

Цей розділ належить до найперших редакцій роману. У ньому Гриньов має прізвище Буланін, а Зурін — Гриньов. Село Гриньових захопив Швабрін і люди Пугачова. У селі розпочався бунт проти колишніх господарів. Їх усіх в тому числі і Машу тримають у винному погребі. Буланіну вдається силою пробратись туди, але його теж закривають разом з полоненими. Згодом відбувається осада погребу при якій Буланін-старший стріляє в Швабріна. Слабким голосом Швабрін наказує вбити полонених, але з'являється Гриньов із солдатами і легко отримує перемогу. Швабріна доправляють в Казанську комісію, для розгляду його справи. Буланін-старший прощає своїх кріпаків, що прийшли каятись до нього. Буланін-молодший радий, що може щасливо зажити зі своєю нареченою Марією Іванівною.

Адаптації[ред. | ред. код]

Опери на сюжет «Капітанської дочки» склали Цезар Кюї (1909), Сигізмунд Кац (1941), Дмитро Толстой (1976) і Михайло Коллонтай (1995—1998). У 2003 році відбулася прем'єра балету «Капітанська дочка», музику до якого написав Тихон Хрєнников.

Переклади українською[ред. | ред. код]

Українською мовою повість уперше видано 1930 року харківським видавництвом «Книгоспілка» в перекладі А. І. Харченка[36].

Інші переклади
  • Олександр Пушкін. Дубровський. Капітанська дочка: Романи. Переклад з російської: Олесь Гончар та Іван Сенченко; післямова: О. Федосенко. Київ: Молодь, 1981. 192 стор. (Серія «Джерело»).
  • Олександр Пушкін. Капітанська дочка (адаптований переклад для дітей середнього шкільного віку). Переклад з російської: ?; художник: Ю. Ландін. Харків: Фактор/Віват, 2008. 128 стор. іл. (Серія «Чарівний ліхтар»). ISBN 978-966-312-766-8

Коментарі[ред. | ред. код]

  1. «Капітанська дочка», за влучним висловом Дмитра Мирського, — «єдиний повноцінний і закінчений роман Пушкіна, опублікований за життя»[1].
  2. Опис степового бурану частково запозичений Пушкіним з однойменного нарису С. Аксакова[3].
  3. У наявності сюжетна рима: подібно до того, як головний герой не впізнав в провіднику грізного Пугачова, його подруга не впізнала в мирній старенькій грізну імператрицю. Замість невблаганної логіки правосуддя долі героїв до гармонії призводить чергове диво монаршої милості.
  4. Десять років по тому Вяземський писав, що в повісті «історія бунту або подробиці про нього якось жвавіше, ніж в самій історії», бо тут «коротко знайомишся з положенням Росії в цю дивну і страшну годину»
  5. На думку Ю. Оксмана, один мимовільний пугачовець, що трактується як злодій і зрадник, був потрібен Пушкіну тільки як «громовідвід, щоб охороняти від цензурно-поліцейської грози позитивний образ іншого».

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г Мирський Д. С. Проза Пушкина // История русской литературы с древнейших времен до 1925 года / Пер. с англ. Р. Зерновой. — London : Overseas Publications Interchange Ltd, 1992. — С. 186—191.
  2. «Капитанская дочка» в критике и литературоведении // Пушкин А. С. Капитанская дочка. — Л.: Наука. Ленингр. отд-ние, 1984. — С. 233—280
  3. Поляков А. Картина бурана у Пушкина и С. Т. Аксакова // Пушкин в мировой литературе. — Л. : Государственное издательство, 1926. — С. 287—288.
  4. Петрунина Н. Н. Пушкин и Загоскин. («Капитанская дочка» и «Юрий Милославский»). // «Русская литература», 1972, № 4. — С. 110—120.
  5. а б Гиллельсон М. И., Мушина И. Б. Повесть А. С. Пушкина «Капитанская дочка»: Комментарий. Пособие для учителя. — Л.: Просвещение, 1977.
  6. Анненков П. В. Материалы для биографии А. С. Пушкина. — СПб., 1855. — С. 361.
  7. Гуляев В. Г. К вопросу об источниках «Капитанской дочки» // Пушкин: Временник Пушкинской комиссии / АН СССР. Ин-т литературы. — М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1939. — [Вып.] 4/5. — С. 198—211.
  8. Овчинников Р. В. Записи Пушкина о Шванвичах // Пушкин: Исследования и материалы / АН СССР. Ин-т рус. лит. (Пушкин. Дом). — Л.: Наука. Ленингр. отд-ние, 1991. — Т. 14. — С. 235—245.
  9. Петрунина Н. Н., Фридлендер Г. М. Над страницами Пушкина. — Л., 1974. — С. 73—123.
  10. Солдатское Старооскольского района // Энциклопедия Белгородской области
  11. а б в Макогоненко Г. П. Исторический роман о народной войне // Пушкин А. С. Капитанская дочка. — Л.: Наука. Ленингр. отд-ние, 1984. — С. 200—232. — (Лит. памятники).
  12. Временник Пушкинской комиссии, 4—5. — М.—Л., Изд-во АН СССР, 1939. — С. 487—488.
  13. Пушкин А. С. Полное собрание сочинений. — Т. 6. — Л.: Наука, 1977—1979. — (Художественная проза). — С. 511—559.
  14. Чернышевский Н. Г. Очерки гоголевского периода русской литературы. az.lib.ru Процитовано 20 листопада 2019
  15. Отечественные записки, 1846, № 10, отд. 5. — С. 66.
  16. а б в г д Якубович Д. П. «Капитанская дочка» и романы Вальтер Скотта // Пушкин: Временник Пушкинской комиссии / АН СССР. Ин-т литературы. — М.; Л.: Изд-во АН СССР, 1939. — [Вып.] 4/5. — С. 165—197.
  17. Галахов А. О подражательности наших первоклассных поэтов. // Русская Старина, 1888. — № 1 (январь). — С. 27.
  18. Письма Александра Тургенева Булгаковым. — М., 1939. — С. 204.
  19. Страхов Н. Н. Критические статьи об И. С. Тургеневе и Л. Н. Толстом. 4-е изд. Киев, 1901. — С. 222—225.
  20. Йому вторить Олександр Геніс: «Любо подивитися, що сталося з Вальтером Скоттом, коли Пушкін віджав, осушив, „іронізував“ його пухкий роман, який став стрімкою „Капітанською дочкою“».
  21. Греч Н. Чтения о русском языке. — СПб., 1840, ч. 1. — С. 339.
  22. Достоевский: Статьи и материалы / Под ред. А. С. Долинина. — Л., 1924 (на обл.: 1925), сб. 2. — С. 526—529.
  23. Гоголь Н. В. Выбранные места из переписки с друзьями. — М., 1847. — Гл. XXXI.
  24. Катков М. Н. Искусство и художественная литература / Идеология охранительства, с.587
  25. Arthur Power. Conversations with James Joyce. Lilliput Press, 1999. ISBN 978-1-901866-41-4. Page 61.
  26. У чернеткових редакціях — Башарін, Валуєв, Буланін.
  27. Белинский В. Г. Полн. собр. соч. — М., 1955, т. 7. — С. 577.
  28. «Капитанская дочка» в критике и литературоведении // Пушкин А. С. Капитанская дочка. — Л. : Наука, 1984. — С. 233—280.
  29. Цветаева М. И. Мой Пушкин. — М. 1967. — С. 138.
  30. Чайковский П. И. Переписка с Н. Ф. фон Мекк. — М., 1936, т. 3. — С. 529.
  31. а б Чайковский П. И. Переписка с Н. Ф. фон Мекк. — М., 1936, т. 3. — С. 643—644.
  32. а б Вяземский П. А. Взгляд на литературу нашу в десятилетие после смерти Пушкина. 1847. // Полн. собр. соч. — СПб., 1879, т. 2. — С. 377.
  33. Цветаева М. И. Пушкин и Пугачёв. tsvetayeva.com Процитовано 21 листопада 2019
  34. Типы Пушкина / Под ред. Н. Д. Носкова при сотрудничестве С. И. Поварнина. — СПб.: Изд-во «Слов. лит. типов», 1912. — С. 149—153.
  35. Айхенвальд Ю. Пушкин. 2-е изд. — М., 1916. — С. 152—153.
  36. Коломієць Л. В. Український художній переклад та перекладачі 1920–30-х років: Матеріали до курсу «Історія перекладу». — Вінниця : Нова Книга, 2015. — С. 37-38.

Література[ред. | ред. код]

  • Красухин Г. Г. Путеводитель по роману А. С. Пушкина «Капитанская дочка»: учебное пособие. — Издательство Московского университета, 2006. — 125 с. — ISBN 9785211052147.
  • Добин Е. С. История и роман (А. Пушкин «Капитанская дочка») // История девяти сюжетов: рассказы литературоведа. — 2-е изд.. — М.: Детская литература, 1990. — С. 110—140. — 176 с. — ISBN 5-08-000278-6.
  • Гиллельсон М. И., И. Б. Мушина. Повесть А. С. Пушкина «Капитанская дочка»: комментарий; пособие для учителя. — Л.: Просвещение, 1977. — 204 с.

Макогоненко Г. П. «Капитанская дочка» Пушкина. — М.: Художественная литература, 1977. — 110 с. — (Массовая историко-литературная библиотека). — 100 000 экз.

Джерела[ред. | ред. код]