Східне питання

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Східне питання — умовне, прийняте в дипломатії та історичній літературі, позначення міжнародних суперечностей 18 — початку 20 ст., пов'язаних із занепадом і розпадом Османської імперії, поширенням національно-визвольного руху серед народів, що населяли імперію, і боротьбою великих європейських держав (Австрії, з 1867 р. — Австро-Угорщини), Великобританії, Прусії1871Німеччини), Росії, Франції, Італії, а згодом і США) за розділ її володінь, в першу чергу — європейських.

Термін Східне питання вперше було вжито на Веронському конгресі 1822 р. Священного союзу під час обговорення положення, що виникло на Балканах у зв'язку з Грецьким національно-визвольних повстанням 1821—1829 рр. проти Туреччини.

Перший період[ред.ред. код]

Перший період історії Східного питання охоплює період часу з 2-ї половини 18 ст. до Кримської війни 1853—1856 рр. Характеризується, головним чином, зростаючою роллю Росії на Близькому Сході. В результаті звитяжних війн з Туреччиною 1768—1774, 1787—1792, 1806—1812, 1828—1829 Росія закріпила за собою Південну Україну, Крим, Бесарабію, частину Кавказу і міцно утвердилася на берегах Чорного моря, а також виборола право проходу через Босфор і Дарданелли для свого торгового флоту відповідно до Кючук-Кайнарджийського миру 1774 р. і військових кораблів відповідно до російсько-турецьких союзних договорів 1799 та 1805 рр.

Автономія Сербії (1829 р.), обмеження влади султана над Молдовою та Валахією за Адріанопольським мирним договором (1829), незалежність Греції (1830 р.), а також закриття Дарданеллської протоки для військових судів іноземних держав, крім Росії (Ункяр-Іскелесійський договір 1833 р.), значною мірою стали результатами успіхів російської зброї. Незважаючи на експансіоністські цілі, які переслідував царизм стосовно Османської імперії, становлення на Балканському півострові незалежних держав було історично прогресивним наслідком перемог російської армії над султанського Туреччиною.

Політика Росії на Близькому Сході зіштовхувалася з експансією інших європейських держав. На зламі 18-19 ст. головну роль тут намагалася грати Франція. З метою завоювання східних ринків і перелому колоніального переважання Великобританії Директорія, а потім Наполеон I прагнули територіальних захоплень за рахунок Османської імперії (Єгипетська експедиція 1798—1801) та придбання сухопутних доступів до Індії. Загострення російсько-французьких протиріч і зокрема у Східному питанні, в значній мірі визначило невдачу переговорів Наполеона I з Олександром I в 1807—1808 рр. про розподіл Османської імперії.

Нове загострення Східного питання було викликано повстанням греків в 1821 проти турецького панування, зростанням розбіжностей між Росією та Великобританією, а також протиріччями всередині Священного союзу. Турецько-єгипетські війни 1831—1833 та 1839—1841 рр., що загрожували збереженню влади султана над Османською імперією, супроводжувалися втручанням великих держав. Ункяр-Іскелесійський договір про союз між Росією і Туреччиною був апогеєм політико-дипломатичних успіхів російського царизму у Східному питанні.

Проте натиск з боку Великобританії й Австрії і особливо прагнення Миколи I до політичної ізоляції Франції спонукали царський уряд укласти вигідні насамперед для Великобританії Лондонської конвенції 1841 р. Царський уряд був змушений відмовитися від вигод Ункяр-Іскелесійського договору і разом з іншими державами погодитися спостерігати за підтримкою цілісності та незалежності Оттоманської імперії, а також визнати закриття проток Босфор і Дарданелли для іноземних військових судів, в тому числі і для російських.

Другий період[ред.ред. код]

Росія, Англія та Австрія розв'язують Східне питання, малюнок 1878 р.

Другий період історії Східного питання відкривається Кримською війною 1853—1856 і завершується в кінці 19 в. У ці роки Великобританія, Франція і ряд інших західних держав під виглядом збереження «status quo», цілісності Османської імперії і рівноваги сил в Європі домагалися усунення впливу Росії на Балканському півострові, а також зміцнення і розширення їх власних позицій в Туреччині.

Великобританія, Франція і Австрія прагнули відірвати від Туреччини за зручних обставин її окраїнні території (захоплення Великобританією в 1878 Кіпру і в 1882 Єгипту, окупація Австро-Угорщиною у 1878 Боснії та Герцеговини і Францією у 1881 р. Тунісу).

Кримська війна сприяла зміцненню позицій французького та англійського капіталу в Османській імперії і прискорила процес перетворення її у напівколоніальную країну. Разом з тим виявлена слабкість Росії порівняно з капіталістичними країнами Західної Європи визначила занепад впливу царизму в міжнародних справах, у тому числі у Східному питанні. Це яскраво проявилося в рішеннях Берлінського конгресу 1878, коли після виграшу у війні з Туреччиною царський уряд змушений був погодитися на перегляд Сан-Стефанський мирного договору 1878 р.

Тим не менш створення єдиної Румунського держави (1859—1861) та проголошення незалежності Румунії (1877) були досягнуті завдяки Росії, а звільнення болгарського народу від турецького панування і створення болгарського національної держави (1878) стали результатом перемоги Росії у війні з Туреччиною 1877—1878 рр. Спираючись на допомогу Росії, Сербія і Чорногорія домоглися міжнародно-правового визнання незалежності. Прагнення Австро-Угорщини до економічної і політичної гегемонії на Балканському півострові викликало з 70-х рр. 19 ст. зростання антагонізму у Східному питанні між Росією та Австро-Угорщиною.

Третій період[ред.ред. код]

З настанням епохи імперіалізму відкривається третій період історії Східного питання. Поява нових осередків світових конфліктів призводила до деякого зменшення ваги Східного питання в системі протиріч європейських держав. Однак загострення боротьби за переділ світу вело до поглиблення протиріч і на Близькому Сході. Особливо бурхливу експансію в цьому районі з кінця 19 ст. розвивала Німеччина. Будівництво Багдадської залізниці і підпорядкування військово-політичного впливу німецького імперіалізму турецької правлячої верхівки на чолі з Абдул-Хамідом II, а трохи пізніше і молодотурок забезпечили на початку 20 ст. переважання позицій Німеччини в Османській імперії.

Німецька експансія сприяла посиленню російсько-німецького і особливо англо-німецького антагонізму. Крім того, активізація експансіоністської політики Австро-Угорщини на Балканському півострові (анексія Боснії та Герцеговини і прагнення до одержання виходу до Егейського моря), що спирається на підтримку Німеччини, призвела до крайньої напруженості в австро-російських відносинах (Боснійська криза 1908—1909 рр.). Однак царський уряд, позиції якого були послаблені поразкою у війні з Японією та Революцією 1905—1907 рр., дотримувались вичікувального та обережного курсу.

Між тим розширення національно-визвольного руху підвладних султану народів — вірменів, македонців, албанців, населення Криту, арабів — супроводжувалося втручанням європейських держав у внутрішні справи Туреччини. Балканські війни 1912—1913 рр., прогресивним результатом яких було звільнення Македонії, Албанії та грецьких островів Егейського моря від турецького панування, в той же час свідчили про перехід Східного питання у критичну фазу.

Участь Туреччини у Першій світовій війні на боці германо-австрійського блоку дозволило Німеччини перетворити Османську імперію на свого фінансового та військового васала. Разом з тим секретні угоди, укладені в роки війни між учасниками Антанти (англо-російсько-французькі угоду 1915 р., Угода Сайкса-Піко 1916 р. та ін.), передбачали перехід Стамбулу і Чорноморських проток до Росії і розділ Азіатської частини Туреччини між союзниками.

Військовий розгром Туреччини державами Антанти (Мудросське перемир'я 1918 р.) виніс на порядок денний їх політики захоплення не тільки арабських та інших нетурецьких територій Османської імперії, але і власне турецьких земель. Плани такого роду обговорювалися на Паризької мирної конференції 1919—1920 рр., де в числі інших був висунутий проект передачі Туреччини під мандат США. Після тривалих переговорів, у ході яких виявилися гострі суперечності в таборі переможців, був підготовлений кабальний для Туреччини Севрський мирний договір 1920 р. Однак розгорнена під впливом Жовтневої революції національно-визвольна боротьба турецького народу створювала перешкоди проведенню в життя цього договору.

Радянський уряд скасував таємні договори, у тому числі договори та угоди, що стосувалися розділу Туреччини, і здійснював національно-визвольної боротьби турецького народу проти імперіалістичної інтервенції Антанти. На уламках колишньої багатонаціональної Османської імперії утворилося незалежне національна турецька держава.

Джерела[ред.ред. код]