Східне питання

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Східне питання — умовне, прийняте в дипломатії та історичній літературі, позначення міжнародних суперечностей 18 — початку 20 ст., пов'язаних із занепадом і розпадом Османської імперії, поширенням національно-визвольного руху серед народів, що населяли імперію, і боротьбою великих європейських держав,— Російської імперії, Австро-Угорщини (до 1867 р. — Австрії), Великої Британії, Німеччини (до 1871Королівства Прусії), Франції, Італії, а згодом і США [джерело?],— за її володіння, в першу чергу — європейські.

Термін Східне питання вперше було вжито на Веронському конгресі Священного союзу (1822) під час обговорення становища, що виникло на Балканах у зв'язку з Грецьким національно-визвольних повстанням ( 1821—1829 рр.) проти Туреччини.

Передумови[ред.ред. код]

Східне питання охоплювало політику великих держав у Передній Азії, головно у межах Туреччини (до Першої світової війни).

У зв'язку з проявами ознак занепаду Османської імперії, у правлячих колах європейських країн виникло бажання реалізувати проекти її поділу. Починаючи від другої половини 18 ст. і протягом усього 19-го відбувалася, обумовлена економічними суперечностями, боротьба двох систем: російської, що вимагала негайного поділу Туреччини, й англо-французької, що протидіяла утвердженню російського імперіалізму у Константинополі і протоках, а також на Балканах.

Східне питання стало на порядок денний коли Російська імперія, після поділу Польщі (1772), знищивши Запорозьку Січ (1775) та загарбавши Вольності Війська Запорозького, а також більшу частину Кавказу та Крим (1774), утвердилась на північному узбережжі Чорного моря. Потреба розвитку вивезення хліба висунула питання оволодіння чорноморськими протоками для безперешкодного доступу до Середземного моря. Росії вдалося відібрати у Туреччини Бессарабію (1812), після чого вона почала настирливо втручатися у справи Туреччини під приводом «захисту її християнських підданих». При Миколі I вимагала звільнення їх (у Греції), або ж надання їм незалежності зі збереженням васальних з Туреччиною стосунків (для Сербії, Дунайських князівств — Молдавії та Волощини, тобто майбутньої Румунії). У такий спосіб Росія розраховувала зробити залежними від себе «звільнені» країни.

Політика поширення російського впливу на Туреччину та протидія їй західних держав,— Англії і Франції,— призвели до Кримської війни та поразки у ній Росії, втрати нею можливості утримувати військовий флот у Чорному морі (до 1871) [1].

Перший період[ред.ред. код]

Перший період історії Східного питання охоплює час від 2-ї половини 18 ст. до Кримської війни 1853—1856 рр. Характеризується, головним чином, зростаючою роллю Росії на Близькому Сході. В результаті війн з Туреччиною 1768—1774, 1787—1792, 1806—1812, 1828—1829 Росія закріпила за собою Південну Україну, Крим, Бессарабію, частину Кавказу і міцно утвердилася на берегах Чорного моря, а також виборола право проходу через Босфор і Дарданелли для свого торгового флоту відповідно до Кючук-Кайнарджійського миру 1774 р. і військових кораблів відповідно до російсько-турецьких союзних договорів 1799 та 1805 рр.

Автономія Сербії (1829 р.), обмеження влади султана над Молдовою та Валахією за Адріанопольським мирним договором (1829), незалежність Греції (1830 р.), а також закриття Дарданеллської протоки для військових судів іноземних держав, крім Росії (Ункяр-Іскелесійський договір 1833 р.), значною мірою стали результатами успіхів російської зброї. Незважаючи на експансіоністські цілі, які переслідував царизм стосовно Османської імперії, становлення на Балканському півострові незалежних держав розглядалось як історично прогресивнимй наслідок перемог російської армії над султанською Туреччиною.

Політика Росії на Близькому Сході зіштовхувалася з експансією інших європейських держав. На зламі 18-19 ст. головну роль тут намагалася грати Франція. З метою завоювання східних ринків і перелому колоніального переважання Великої Британії Директорія, а потім Наполеон I прагнули територіальних захоплень за рахунок Османської імперії (Єгипетська експедиція 1798—1801) та придбання сухопутного шляху до Індії. Загострення російсько-французьких суперечностей,— і зокрема у Східному питанні,— значною мірою визначило невдачу переговорів Наполеона I із Олександром I в 1807—1808 рр. про розподіл Османської імперії.

Нове загострення Східного питання було викликане повстанням греків 1821 року проти турецького панування, зростанням розбіжностей між Росією та Великою Британією, а також суперечностями між членами Священного союзу. Турецько-єгипетські війни 1831—1833 та 1839—1841 рр., що загрожували владі султана над Османською імперією, супроводжувалися втручанням великих держав. Ункяр-Іскелесійський договір про союз між Росією і Туреччиною був апогеєм політико-дипломатичних успіхів російського царизму у Східному питанні.

Проте натиск з боку Великої Британії й Австрії і, особливо, прагнення Миколи I до політичної ізоляції Франції, спонукали царський уряд укласти вигідну насамперед для Великої Британії Лондонську конвенцію 1841 р. Царський уряд був змушений відмовитися від вигод Ункяр-Іскелесійського договору і разом з іншими державами погодитися спостерігати за підтримкою цілісності та незалежності Оттоманської імперії, а також визнати закриття проток Босфор і Дарданелли для іноземних військових суден, серед інших і для російських.

Другий період[ред.ред. код]

Росія, Англія та Австрія розв'язують Східне питання, малюнок 1878 р.

Другий період історії Східного питання починається Кримською війною 1853—1856 і завершується наприкінці 19 ст. У ці роки Велика Британія, Франція та низка інших західних держав, під приводом збереження «status quo», цілісності Османської імперії і рівноваги сил у Європі, домагалися усунення впливу Росії на Балканському півострові, а також зміцнення і розширення власних позицій в Туреччині.

Велика Британія, Франція і Австрія прагнули відірвати від Туреччини за зручних обставин її окраїнні території: Велика Британія захопила Кіпр (1878) і Єгипет (1882), Австро-Угорщина окупувала Боснію та Герцеговину (1878), Франція — Туніс (1881).

Кримська війна сприяла зміцненню позицій французького та англійського капіталу в Османській імперії і прискорила процес перетворення її у напівколоніальну країну. Разом з тим слабкість Росії, порівняно з країнами Західної Європи, визначила занепад впливу царизму в міжнародних справах, у тому числі у Східному питанні. Це яскраво проявилося в рішеннях Берлінського конгресу 1878, коли після виграшу у війні з Туреччиною царський уряд змушений був погодитися на перегляд Сан-Стефанський мирного договору 1878 р.

Та все ж, створення єдиної Румунської держави (1859—1861) та проголошення незалежності Румунії (1877) були досягнуті завдяки Росії, а звільнення болгарського народу від турецького панування і створення болгарського національної держави (1878) стали результатом перемоги Росії у війні з Туреччиною 1877—1878 рр. Спираючись на допомогу Росії, Сербія і Чорногорія домоглися міжнародно-правового визнання незалежності. Прагнення Австро-Угорщини до економічної і політичної гегемонії на Балканському півострові викликало з 70-х рр. 19 ст. зростання антагонізму у Східному питанні між Росією та Австро-Угорщиною.

Третій період[ред.ред. код]

Третій період історії Східного питання пов'язаний з епохою імперіалізму. Поява нових осередків світових конфліктів призводила до деякого зменшення ваги Східного питання в системі суперечностей між європейськими державами. Однак загострення боротьби за перерозподіл світу вело до поглиблення суперечностей і на Близькому Сході. Особливо бурхливу експансію в цьому районі з кінця 19 ст. розвивала Німеччина. Будівництво Багдадської залізниці і підпорядкування турецької правлячої верхівки на чолі з Абдул-Хамідом II, а трохи пізніше — молодотурок військово-політичному впливові німецького імперіалізму,— забезпечили на початку 20 ст. переважання позицій Німеччини в Османській імперії.

Німецька експансія сприяла посиленню російсько-німецького і особливо англо-німецького антагонізму. Крім того, активізація експансіоністської політики Австро-Угорщини на Балканському півострові (анексія Боснії та Герцеговини і прагнення до одержання виходу до Егейського моря), що спиралася на підтримку Німеччини, призвела до крайньої напруженості в австро-російських відносинах (Боснійська криза 1908—1909 рр.). Однак царський уряд, позиції якого були послаблені поразкою у війні з Японією та Революцією 1905—1907 рр., дотримувались вичікувального та обережного курсу.

Між тим розширення національно-визвольного руху підвладних султану народів — вірменів, македонців, албанців, населення Криту, арабів — супроводжувалося втручанням європейських держав у внутрішні справи Туреччини. Балканські війни 1912—1913 рр., прогресивним результатом яких було звільнення Македонії, Албанії та грецьких островів Егейського моря від турецького панування, в той же час засвідчили перехід Східного питання до критичної фази.

Участь Туреччини у Першій світовій війні на боці німецько-австрійського блоку дозволила Німеччині перетворити Османську імперію на свого фінансового та військового васала. Разом з тим таємні угоди, укладені в роки війни між учасниками Антанти (англо-російсько-французька угода 1915 р., Угода Сайкса-Піко 1916 р. та ін.), передбачали перехід Стамбула і Чорноморських проток до Росії і поділ Азіатської частини Туреччини між союзниками.

Військовий розгром Туреччини державами Антанти (Мудросське перемир'я 1918 р.) поставив на порядок денний їх політики захоплення не тільки арабських та інших нетурецьких територій Османської імперії, але і власне турецьких земель. Плани такого роду обговорювалися на Паризької мирної конференції 1919—1920 рр., де серед інших був висунутий проект передачі Туреччини під мандат США. Після тривалих переговорів, у ході яких виявилися гострі суперечності в таборі переможців, був підготовлений кабальний для Туреччини Севрський мирний договір 1920 р. Однак національно-визвольна боротьба турецького народу під впливом революційних подій у Росії (Жовтневий переворот 1917), Австро-Угорщині, Німеччині, створювала перешкоди проведенню в життя цього договору.

Більшовицький уряд Росії скасував таємні договори, серед інших договори та угоди, що стосувалися поділу Туреччини, і підтримав національно-визвольну боротьбу турецького народу проти імперіалістичної інтервенції Антанти. На уламках колишньої багатонаціональної Османської імперії утворилося незалежне національна турецька держава.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Малая Советская Энциклопедия. Том второй. Ванини — Дротики. — М.: Акционерное об-во «Советская Энциклопедия», 1929.— Стб. 294—297.

Джерела[ред.ред. код]

  • Велика радянська енциклопедія
  • Малая Советская Энциклопедия. Том второй. Ванини — Дротики.— М.: Акционерное об-во «Советская Энциклопедия», 1929.— Стб. 294—297.

Література[ред.ред. код]