Чорт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Чорти на вулицях Полоцька — мініатюра з Радзивіллівського літопису

Чорт — персонаж слов'янської міфології, злий дух або персоніфікація узагальненої нечистої сили. З приходом християнства асоціювався з Сатаною або його демонами. Традиційний образ чорта — це людиноподібна волохата істота з рогами і тваринними ногами, зазвичай — козлиними.

Етимологія[ред. | ред. код]

Українське й білоруське слово «чорт» походить від праслов'янського «čьrtъ», як і польське «czart», чеське «čert», російське «чëрт»[1]. Найбільш вірогідним є зв'язок «čьrtъ» з латинським «curtus» — короткий, обрубаний, що походить від індо-європейського «*(s)ker» — обрізувати, обрубувати[2]. За іншою поширеною версією «čьrtъ» походить від праслов'янського «čersti» або «čьrtǫ» — креслити, бороздити. Також вірогідний зв'язок з іранськими мовами та їх коренем «*kart» — різати[3].

Альтернативні назви[ред. | ред. код]

Через віру в можливість прикликати чорта, згадуючи його назву, виникли численні евфемізми: біс; сатана, диявол, дідько, лихий, нечистий, нечиста сила, люципер, куцак, куций, лукавий, безп'ятко, антипко, анциболот, анцибол, анциболотник, арідник, враг, ідоляка, пекельник, болботник, водяник, лісовик, домовик, мара, хмарник, гемон[4].

У східних слов'ян чорт і біс — синоніми[5]. Разом з тим в українській мові іноді здійснюється розрізнення — чорт і дідько локалізуються біля людської оселі, або в ній, тоді як біс живе в лісі[6].

Образ і функції[ред. | ред. код]

У народних віруваннях чорт не мав усталеного образу, але йому притаманне поєднання людських і тваринних рис. Часто чорт має людське тіло, покрите чорною шерстю, роги та хвіст. Його ноги тваринні — козлині, пташині, або просто з вивернутими назад колінами. Через це чорт не може звичайно ходити, а кульгає. Нерідко уявлявся з рилом, кігтями. Чорту приписувалося приховування своїх тваринних рис під одягом. Так, чорт може постати в подобі панича чи чоловіка в чорному одязі. Він здатний набувати подоби тварин — собаки, кота, свині тощо, та ставати невидимим. Згідно повір'їв, свійські тварини можуть відчувати чорта, навіть якщо він прихований[7]. В російських народних віруваннях характерною рисою чорта вказується здиблене волосся, іноді крила[8]. В українських уявленнях чорт, крім того, що може мати пташині крила, часом несе яйця[9][10].

Поширене уявлення, що різноманітні духи (лісовики, водяники тощо) — це чорти, колишні янголи, яких Бог скинув з неба разом з Сатаною. Тому численна нечиста сила є чортами, що відрізняються лише місцем проживання. Часом згадується, що чорти мають ієрархію і родинні стосунки. Чорти могли викрадати нехрещених чи проклятих батьками дітей, щоб замінити їх на одмінника — потворну зажерливу та крикливу істоту[7]. Також були здатні спокушати жінок і ті народжували від чортів потворних дітей, упирів[8]. З чортами, однак, можливо укласти угоду і вони підступно карають тих, хто її не виконує[7]. Були поширені вірування про те, що чаклуни, відьми, отримують магічні сили від чортів, після чого шкодять іншим людям[11].

Буває, чорти збиткуються з людей, даючи в обмін на що-небудь цінні речі, котрі потім перетворюються на непотріб — патик, кізяк, купу вугілля. Завдяки здатності змінювати подобу їм підсилу заманити людину в небезпечне місце чи просто налякати[7], обманути, видавши себе за людину, навіть родича[8]. Так, вони можуть створити ілюзорні хати чи палаци, заманити туди людину на вечорниці, бенкет, а наранок лишити посеред степу[12]. Будучи невидимим, чорт може вилізти на воза чи на плечі людини, тиснучи їх своєю вагою. Втім, нерідко чорт описується невдахою, люди обдурюють його, коли чорт намагається їм зашкодити[7].

Часто єдиний Чорт виступав співтворцем світу разом з Богом. Він або існував, як і Бог, вічно, або був Його янголом. В переказах Бог знаходить Чорта в морській піні чи в скелі та доручає йому дістати з дна землі, щоб створити з неї світ. Чорт лишає частку землі собі, тому отримує над світом владу[7].

Чорту приписувалося створення різноманітних перешкод, шкідливих істот і явищ — жаб, мух, гір, скель, тютюну та горілки, а також менших чортів[7]. Відомими є переказ, де Бог дозволяє Чорту створити собі помічника, струсивши воду з руки. Чорт теліпає рукою і з кожної бризки виникає малий чорт[12]. Чорт винайшов блага для людей — віз, хату тощо, але зробив їх недоладними, а Бог виправив ці речі, зробивши корисними. Деякі творіння Чорта безглузді — дим, пупок. Звідси походять і вірування, що чорта можна прикликати, займаючись безглуздими справами — коли свистіти, колисати ногами. Чорт, згідно переказів, навчив людей грішити та підбурює їх до злочинів і сварок — особисто або за допомоги своїх слуг — менших чортів[7]. Крім того, чорти описувалися здатними насилати негоду, сильний вітер, хуртовини. Вихори вважалися танцями чортів[8].

З поєднань язичницьких і християнських вірувань походить уявлення, що Бог чи Святий Михаїл знищує чортів блискавками. Чорти ховаються від них у деревах (особливо сухих), під каменями, в горах і на пустирях, смітниках, у хатах, або ж вселяються в людей. Але при цьому чорти бояться хреста й стрітенської свічки, що дозволяє викривати їх та виганяти[7]. Особливо небезпечним часом, коли чорти мають особливу силу, вважався період від полуночі до перших півнів, іноді — полудень. Також чорти були особливо небезпечні на святки й переддень Івана Купала[8].

Народні уявлення про життя після смерті поміщають чортів до Пекла, де ті мучать душі деяких грішників. Покарання зазвичай мало відповідати найтяжчому скоєному за життя гріху, або найгіршій рисі характеру[11].

Чорт в українській культурі[ред. | ред. код]

З образом чорта пов'язані численні українські фразеологізми на кшталт «чорт з рогами» (про злу людину)[13], «полізти до чорта на роги» (наражатися на небезпеку)[14], «жити, як в чорта на крилах» (скоювати злочини, лишаючись безкарним)[15], «хитрий, як дідько з хвостом»[16]. Приказки, такі як «Тату, тату, лізе чорт у хату» — «Дарма, синку, аби не москаль», «Богу молиться, а чорту вірує», «Піп у дзвін, а чорт в калатало»[17]. Сленгове «чорт» — ненадійна людина, незнайомець, поліцейський[18].

Згадки про чорта збереглися в українські топоніміці: Чортова гора, Чортиця, Чортова печера, річка Чортовець тощо. Образ Чорта часто зустрічається в творах українських письменників (О. Стороженко «Закоханий чорт», С. Васильченко «В хуртовину» тощо)[19].

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Трубачев, О. Н. (1974). Этимологический словарь славянских языков 1. Москва: Наука. с. 164. 
  2. Rix, Helmut (2001). Lexicon der indogermanischen Verben. 2nd ed. Wiesbaden: Reichert. с. 556–557. 
  3. Якубович, И. С. (2016). Славянский чертежник: этимология слав *čьrtъ ‘черт’. Вопросы языкового родства. 14, № 3—4. с. 279–291. 
  4. Деркач, П. М. (1960). Короткий словник синонімів української мови. Київ: Радянська школа. с. 202–203. 
  5. Степанов, Ю. С. (2001). Константы. Словарь русской культуры. Опыт исследования. Москва. с. 764. 
  6. Чибор, Ірина (2016). Етнокодування міфологічних уявлень про чорта в українській діалектній фразеології. Słowiańska frazeologia gwarowa „Biblioteka LingVariów” 23. с. 209–218. 
  7. а б в г д е ж и к Галайчук, Володимир (2016-08-22). Українська міфологія (uk). Family Leisure Club. с. 11–31. ISBN 9786171216150. 
  8. а б в г д Мифологический Словарь. Е. М. Мелетинский: ЧЁРТ. www.bibliotekar.ru. Процитовано 2019-02-12. 
  9. Доброльожа,, Г. М. (2010). Фразеологічний словник говірок Житомирщини , Житомир 2010. Житомир. с. 20. 
  10. Ступінська, Г. Ф.; Битківська,, Я. В. (2012). Фразеологічний словник лемківських гові- рок , Тернопіль 2012. с. 108. 
  11. а б Афанасьев, А.Н. (1995). Поэтические воззрения славян на природу 3. Современный писатель. 
  12. а б Кононенко, Олексій (2018-12-20). Українська міфологія. Божества і духи (uk). Litres. с. 152–153. ISBN 9785041208653. 
  13. Пушик,, С. Г. (2009). Приповідки: почув, записав і впорядкував Степан Пушик. Івано-Франківськ. с. 184, 241. 
  14. Доброльожа, Г. М. (2010). Фразеологічний словник говірок Житомирщини. Житомир. с. 191. 
  15. Кірілкова, Н. В. (2013). Словник волинських фразеологізмів. Рівне – Острог. с. 63. 
  16. Доброльожа, Г. М. (2003). Красне слово – як золотий ключ: Постійні народні порівняння в говірках Середнього Полісся та суміжних територій. Житомир. с. 68. 
  17. Номис, Матвій (1993). Українські приказки, прислів'я і таке інше. Київ: Либідь. 
  18. Кондратюк, Т. М. (2006). Словник сучасного українського сленгу Файл формата PDF размером 10,62 МБ. Харків: Фоліо. с. 328. 
  19. Енциклопедія українознавства. Словникова частина (ЕУ-II) 10. Париж, Нью-Йорк. 1984. с. 3772–3782. 

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]