Слов'янська міфологія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Ця стаття є частиною серії статей про народ
Українці
Lesser Coat of Arms of Ukraine.svg

Культура
АрхітектураКухняКіно
ЛітератураМодаМузика
Народне мистецтво
Образотворче мистецтво
СпортТеатрТанці

Українська діаспора
АвстраліяАвстріяАргентинаБельгія
БолгаріяБоснія і ГерцеговинаБразилія
БілорусьВеликобританіяВірменія
ГреціяГрузіяІспаніяІталіяКазахстан
КанадаКиргизстанКитайЛитва
ЛатвіяМолдоваНімеччинаПарагвай
ПольщаПортугаліяРумуніяРосія
СербіяСловаччинаСШАУгорщина
УругвайФранціяХорватіяЧехія

Етнографічні групи українців
БойкиВолиняниГаличаниГуцули
КубанціЛемкиЛитвиниНаддніпрянці
ОполяниПінчукиПодоляниПокутяни
ПоліщукиРусиниСіверяни
СлобожаниХарцизи

Українська міфологія
Релігія
Православ'я: УАПЦУПЦ-КПУПЦ (МП)
Католицизм: РКЦУГКЦ
ПротестантизмІсламЮдаїзм
Атеїзм

Мови
Українська та її діалекти

Інші статті
УкраїнаЗнамениті українціІсторія України
Всесвітні форуми українцівГолодомори
Етнокультурні регіониРозселення
Етногенез українцівУкраїнські меценати
Українські прізвищаУкраїнський родовід

Слов'янська міфологія — реконструйована по данним з різних джерел система сприйняття навколишнього всесвіту, сукупність вірувань і культів, що мали місце на території розселення слов'янських народів у дохристиянску епоху. Слов'яни - найкрупніша в Європі етноязикова спільнота. Прийняття християнства (прибл. IXXII) стало поворотною віхою у історіій всіх слов'янських народів. Після прийняття християнства міфологічні вірування відокремилися у язичництво, а ті, хто дотримувався подібного сприянття світу стали називатися язичниками або поганцями, тому у наш час зустрічаються наступні назви - поганська або язичницька міфологія. Слов'янське язичництво може розумітися не лише, як історична стадія розвитку світогляду древніх слов'ян - праслав'ян - (прибл. з VI до VIII ст.) у період до прийняття ними християнства, але також як типологічна особлива культурна модель, чиї форми, механиіми та семантичні категорії продовжують існувати в ряді окремих елементів та фрагментарно зустрічаються у новому світогляді після прийняття христианства[1].

Історіографія[ред.ред. код]

Слав'янська міфологія стала предметом наукового дослідження з другої половини XVIII століття, з появою рабіт М. І. Попова «Опис стародавнього слов'янського язичницького баснослів'я» (1768) та М. Д. Чулкова «Абевега руських забобонів…» (1786). У початку XIX століття з'являються дослідження Г. А. Глинки «Древня релігія слов'ян» (1804) и А. С. Кайсарова «Слав'янська і россійска міфологія» (1810).

Гамаюн. В. М. Васнецов «Гамаюн, птица вещая», 1897 р.

У XIX столітті дослідження слав'янської міфології отримало новий імпульс з появою збірника «Слов'янський вістник» (1866), який видавався під редакцією А. А. Хованського, де публікувалі свои статті з цього питання Д. О. Шеппінг, А. Н. Афанасьєв, А. А. Потебня, Н. І. Карєєв, Ф. І. Буслаєв та інші. У 1884 році в журналі «Філологічні записки» вийшла стаття Людовика Леже «Короткий нарис слов'янської міфології», що містить докладний бібліографічний огляд сучасних публікацій на цю тему, а в 1907 році в збірнику був опублікований переклад його «Слов'янської міфології» [2].

У XX столітті з'явилися дослідження Л. Нідерле «Слов'янські старожитності», «Нариси російської міфології» Д. К. Зеленіна, «Слов'янство і Давня Русь» Є. В. Анічкова, «Морфологія казки» та «Історичні корені чарівної казки» В. Я Проппа, «Дослідження в області слов'янських старожитностей» В. В. Іванова та В. Н. Топорова, «Язичництво древніх слов'ян» Б. А. Рибакова.

Джерела дослідження[ред.ред. код]

Хронологічні рамки розгляду матеріалів по язичництву, як показав самий хід дослідження, не можуть бути обмежені заздалегідь наміченої епохою: коріння багатьох явищ йдуть із кам'яної доби, а їх пережитки можуть зберігатися аж до XIX ст [3].

Вчені відновлюють слов'янську міфологію за різними джерелами:

  1. По-перше, це оригинальні письмові джерела, які хролнологічно найбільш близькі до епохи язичництва: середньовічні хроніки, аннали, написані сторонніми спостерігачами німецькою або латинською мовами, й слов'янськими авторами (міфології польських та чешських племен), повчання проти язичництва («Слово»), й літописи. Специфіка у тому, що вони мають лише фрагментарний опис слов'янської міфології, а оригинали слов'янських міфологічних текстів до нашого часу не збереглись. Тексти візантійських авторів VI-X століть: Прокопій Кесарійський, Феофілакт Симокатта, Констянтин Багрянородний, Лев Диякон і ін. Західноєвропейські автори IX-XIII століть: Баварський Географ, Тітмар Мерзебурзький, Гельмольд, Саксон Граматик і ін. Арабські автори IX-XIII століть: аль -Масуді, Ібн Фадлан, Ібн Руста та інші. У скандинавських сагах XIII століття, в Старшій і Молодшій Еддах є відомості, які можуть бути використані для реконструкції слов'янського язичництва. Давньоруські, западнослав'янські (Козьма Празький з його «Чеської хронікою») і південнослов'янські джерела XI-XV століть: літописи, повчання і настанови проти язичників (Кирило Туровський, Кирик Новгородець і інші) і вставки в перекладну літературу, в тому числі в апокрифи. Особливе місце займає «Слово о полку Ігоревім», в якому відбився значний пласт язичницьких міфів, що згадуються спадкоємцем і носієм язичницької культури - невідомим песнотворцев. Всі ці тексти не містять будь-яких цілісних викладів міфології або окремих міфів. У будь-якому випадку слід пам'ятати, що це не виклад самих міфів, а переказ їх розуміння сучасниками-іновірцями.
  2. По-друге, письмові джерела XV-XVII століть і фольклорні джерела XVIII-XX століть, які менш наближені до язичництва, але містять у собі ряд відомостей більш ранніх, що не дійшли до нас, джерел, а також розгорнуті записи легенд, казок, билин, заговорів, биличек і бувальщин, прислів'їв і приказок, за якими можливо відновити стародавні міфи. Особливе значення мають відомості польських, чеських і німецьких авторів і істориків, які записали місцеві легенди західних слов'ян, що зберегли відомості давньоруських джерел. У Росії XVI-XVII століть деякі відомості записали західні дипломати, військові і мандрівники (Сигізмунд Герберштейн, Адам Олеарій та інші). Серед фольклорних сюжетів до язичництва зазвичай відносять билини про Святогора, Потика, Вольге (Волхе), Микулу; казки про Кощія Безсмертного, Бабайя, Змія Горинича, Бабу Ягу, Івасика Телесика та багато інших. Труднощі трактування цих джерел полягає в тому, що на стародавні уявлення нашаровуються пізніші шари, вигадки авторів, оповідачів, збирачів фольклору. Серед авторитетних дослідників фольклору І. П. Сахаров, А. Н. Афанасьєв, Д. К. Зеленін, В. Я. Пропп і інші. Хоча дані джерела вельми спірні так як не завжди зрозуміло-що є спадщиною народного християнства, що «язичництва». А. А. Панченко, критикуючи побудови відірваних від реальності реконструкцій архаїки, пише:

    ..у нас не так вже й багато методів для визначення давнини тих чи інших явищ масової (особливо - усній) культури. «Архаїзм» багатьох культурних форм, що досліджувалися вітчизняними етнологами і фольклористами, - це наукова ілюзія. Те, що вважалося «спадщиною язичництва», нерідко виявлялося порівняно пізнім явищем, яке виникло в контексті християнської культури. <...> Думаю, що прагнення до архаїки є ще одним способом конструювання «чужого» - цього «неясного об'єкта бажання» колоніальної антропології [4],

  3. Головним, визначальним матеріалом для вивчення язичництва є етнографічний: обряди, хороводи, пісні, заговори і заклинання, дитячих ігор, в які виродилася архаїчна обрядовість, чарівні казки, зберегли фрагменти давньої міфології і епосу; важливий символічний орнамент вишивки і різьблення по дереву. Цінність етнографічних даних зменшується в міру наближення до сучасності [3]. Найбільш надійними і багатими джерелами вивчення слов'янського язичництва як культурної моделі і реконструкції давньослов'янських уявлень залишаються «сучасні» (пов'язані з XIX-XX ст.) мовні, етнографічні та фольклорні свідоцтва слов'янських традицій. Слов'янська міфологія, що дішла до нашого часу, являє собою часткові відомості, які залишились від давньословянської релігії і зберігались в переважно в усній творчості народу.
  4. Більш достовірні, але і більш трудночитаємі археологічні джерела: відомості розкопок культових місць, знахідки ідолів, обрядових предметів, прикрас, язичницьких знаків, написів із згадкою про язичницьких богів або поган, залишки жертвоприношень і обрядових дійств. Значний внесок у вивчення язичницьких старожитностей внесли Л. Нідерле, А. Н. Лявданский, І. Херманн, Е. Кяссовская, Е. Гяссовскій, В. Лосинська, А. Лапінський, В. Й. Мансікка, В. В. Сєдов, П. Н. Третьяков, Б. А. Рибаков, І. С. Винокур, П. П. Толочко, Д. Н. Козак, Я. Є. Боровський, Б. А. Тимощук, І. П. Русанова, Н. І . Толстой, Л. С. Клейн та інші.
  5. Важливими виявляються відомості мовознавства, порівняльного релігієзнавства і вивчення міфологічних сюжетів у інших народів. Крім всесвітнього авторитету в цій галузі Дж. Дж. Фрезера, можна назвати С. А. Токарєва, В. Н. Топорова і Вяч. Вс. Іванова.

Формування слов'янської міфології[ред.ред. код]

Складність вивчення історії язичництва на такому величезному просторі, як зона розселення слов'ян, посилюється ще двома факторами: по-перше, це загальна нерівномірність темпу історичного розвитку в різних ландшафтних зонах, а по-друге - химерне сплетіння уявлень місцевого субстратного населення з тими уявленнями, які були привнесені мирно із сусідніх племінни групп. У слов'янському язичництві відклалося багато з того, що слід віднести до загального індо єдності; збереглося дещо і з більш ранніх мисливських уявлень. Все це не несе, зрозуміло, ніякої власне слов'янської специфіки [3].

В середині II тисячоліття до н. е. починає формуватися і відокремлюватися масив праслов'янських племен в широкій смузі від Одера до Дніпра. Їх релігійні уявлення, наскільки можна судити, вписуються в загальну схему первісних землеробських племен. На самому початку XII ст. російський письменник, сучасник Володимира Мономаха (можливо, паломник ігумен Данило?) дав цікаву періодизацію слов'янського язичництва, розділивши його на чотири стадії:

  1. Культ "упирів (вампірів) і берегинь" - дуалістичний анімізм первісних мисливців кам'яної доби, одухотворяв всю природу і ділив духів на ворожих та доброзичливих.
  2. Культ землеробських небесних божеств "Рода і Рожаниць". Історично дві рожанниці передують Роду; це були богині плодючості всього живого, які є надалі матріархальними богинями аграрного родючості (енеоліт). Рід (Род) - подальша, патріархальна стадія розвитку тих же уявлень, що переродилися в бронзовій добі у первісний землеробський монотеїзм. Автор XII ст. вважає, що культ Рода був властивий не тільки слов'янам, але й багатьом народам Близького Сходу і Середземномор'я. Можливо, в джерелах Рід виступає і під ім'ям Сварога ( "Небесний" - архаїчна форма) або Стрибога ( "Бог-батько" - форма, відома з X ст.). Цілком ймовірно, ще одним з видів верховного небесного божества був індоєвропейський Deus Дий (Див?). Культ двох рожаниць пережив культ Рода.
  3. Культ Перуна, що був у минулому богом грози, блискавок і грому, а в подальшому став божеством війни і покровителем воїнів і князів. При створенні держави Київської Русі Перун став першим, головним божеством в князівсько-державному культі X ст.
  4. Після прийняття християнства в 988 р язичництво продовжувало існувати, відсунувшись на окраїни словїянського світу, у тому числі на більшу частину території сучасної України.

Для підтвердження думки про те, що в історії язичництва ми спостерігаємо не зміну застарілого виникаючим новим, а нашарування нового на збережене (можливо, дещо трансформоване) старе, важливо відзначити, що цей вчений "язичництвовід", ​​писав свій трактат на кораблі, підпливаючи до Афону, знав y себе на батьківщині в живому побутуванні всі види культів, перерахованих ним в хронологічній послідовності їх виникнення [3].

Від древності до VI-IX ст.[ред.ред. код]

Світосприйняття і міфологія слов'ян формувалася протягом тривалого періоду етногенезу слов'ян на базі культури праслав'ян, яку наразі можливо оціниті лише по матеріальним археологічним знахідкам. Вважається, що слов'янська міфологія формувалася протягом довгого періоду в процесі виділення древніх слов'ян з індоєвропейської спільноти народів у II-I тисячолітті до н. е. і у взаємодії з міфологією і релігією сусідніх народів. Тому, природно, в слов'янської міфології є значний індоєвропейський пласт. Припускається, що до нього відносяться образи бога грози і бойової дружини (Перун), бога худоби і потойбічного світу (Велес), елементи образів божества-близнюка (Ярило і Яріліха, Іван-да-Мар'я) і божества Неба-Батька (Стрибог). Також індоєвропейськими по суті є такі образи, як Мати Сира-Земля, пов'язана з нею богиня ткацтва і прядіння (Мокоша), сонячне божество (Дажбог), богиня земних життєдайних вод (Дана) і деякі інші [5].

У першій половині I тисячоліття н. е. на міфологію і релігію слов'ян мали значний вплив кельти і степове іраномовне населення (скіфи, сармати та алани). За однією з версій, під впливом кельтів знаходилося язичництво західних (лужицьких) слов'ян, зокрема формувалася архітектура культових будівель [6]. Деякі дослідники припускають кельто-слов'янські паралелі між божествами Дагда і Дажбог, а також Маха і Макошь [7].

Східні слов'яни мали в своєму пантеоні божеств імовірно іранського походження - Хорс, Симаргл і ін. [8] Дані про чеських язичницьких богів також досить мізерні і малодостовірні. Є свідчення існування Перуна і Велеса, як і відповідні топонімічні факти (напр., Що відносяться до Мокоші). Схожа ситуація характеризує і південнослов'янські землі. При відсутності первинних джерел виявляються (перш за все в топономастиці) сліди імен Перуна і Велеса і їх культу, а також деяких інших міфологічних персонажів (Мокоша, Дажбог, Троян і т. п.). При поділі праслов'янської спільності стали формуватися племінні вірування слов'ян, які мали значні регіональні відмінності. Зокрема, релігія західних слов'ян, в силу історичних обставин, перед початком християнізації значно відрізнялася від всіх інших. Дуже близькі були вірування слов'ян і балтів. Це стосується таких божеств, як Перун (Перкунас), Велес (Вельняс) і, можливо, інших. Чимало спільного також з німецько-скандинавською міфологією: мотив світового древа, наявність драконів та інше. При розселенні східнослов'янських племен в VI-IX століттях (а росіян - аж до XIX століття) міфології їх окремих груп могли відчувати вплив міфологій фінно-угорських, балтських і тюркських народів.

Язичництво у наш час[ред.ред. код]

Монета За твором Лесі Українки `Лісова пісня` реверс
Монета За твором Лесі Українки `Лісова пісня` реверс

У наші часи на основі елементів древніх релігій різних народів та окультизму розвинулись нові язичницькі релігійні течії з найрізноманітнішими системами світогляду і на базі різних народів (у Скандинавії, Україні, Росії та ін. країнах Європи та світу). Всі ці течії носять назву Неоязичництво, Нативізм, Неопоганізм чи Рідновірство. На початок 21 століття у східнослов'янських країнах є цілі поселення язичників.

Загальна характеристика такого світогляду є досить складним питанням, адже сучасне язичництво, з одного боку, є реакцією на розмивання національної ідентичності в умовах сучасного світопорядку, з другого - захоплення красою та романтичністю міфічних образів, третього - бажанням одних сховатися у міфічному світі від жорсткої реальності, упростити цю реальність і, по-четверте, утворенням прагматичними людьми сект на основі міфології для досягання власних цілей, які не завжди добрі і відповідають загальнолюдським ідеям гуманізму. В цілому сучасне слов'янське неоязичництво є гібридом міфів різних народів (найчастіше зустрічаються елементи та злиття зі скандинавською міфологією) і сучасної культури, хоча й бере свої істоки із слав'янскої міфології та фолкльору.

Великий вплив на слов'янський неопоганізм творців останніх XIX-XXI ст. (художники, письменники, поети, дизайнери та ін.), які запозичили натхнення у історії древності та слов'янській міфології. Художні твори класиків гармонічно доповнюють сучасну культуру, допомогають переосмислити заново старі й нові цінності та вдохути життя і духовну красу у старі образи. Неперевершена «Лісова пісня» української письменниці Лесі Українки, "Тіні забутих предків" Михайла Коцюбинського, збірки «Вечори на хуторі біля Диканьки», «Миргород» україно-російського письменника Миколи Гоголя, «Пісня про віщого Олега», «Коник-горбунець», «Казка про мертву царівну і про сім богатирів» видатного російського поета Олександра Пушкіна, «Сага про відьмака» польського письменника Анджея Сапковського, «Слов'янська епопея» - серія з 20 полотен видатного чеського художника Альфонса Мухи та багато інших творів классиків відкривають богаті та красиві міфологічні образи подчерпнуті зі сторінок минулого.

Дещо відокремленно від неоязичництва, як релігії, стоять елементи повір'їв, магічних представлень, культурні моделі поведінки продиктованні вірою у надприродні явища та закономірності різного характеру, які мають місце серед населення і в наш час. Як правило, таке світосприйняття розвивається у людей, які мають потребу у компенсаторних психологічних механізмах і не знаходять їх в інших світоглядах.

Сакральна символіка, поширена на землях антів.

Особливості міфології слов′яномовних народів[ред.ред. код]

Міфи і пантеон слов'ян тісно повязаний із Рігведою, Авестою, і релігіями індоєвропейців — праіндоєвропейською релігією, гіндукуською релігією[ru], праіндоіранською релігією[ru], зороастризмом. Основні гілки словянської міфології — східна (руська), південна (болгарська), західна (польська, чеська, вендська). Відмінності у міфології слов'ян зявлялись в результаті культурних контактів із сусідніми народами, зокрема вплинули германо-скандинавська міфологія, кельтська міфологія, скіфська міфологія.

Громовиці- знаки Перуна. 4 ст., Черняхівська культура.

Язичники-слов'яни ніколи не потребували виразу своєї віри у церквах як особливих релігійних організаціях, тому що божественне завжди було там, де вони перебували, навколо і в середині них. Для язичників немає нічого надприродного, немає нічого, що було б поза Природою. Слов'янська міфологія характерна тим, що вона - всеосяжна і являє собою не окрему галузь народного уявлення про світ і світобудову (як класична релігія), а знаходить втілення навіть у побуті - будь то обряди, ритуали, культи або землеробський календар, що збереглася демонологія (від будинкових, відьом і лісовиків до банників і русалок) або забуте ототожнення (наприклад, язичницького Перуна з християнським святим Іллею). Тому, практично знищена на рівні текстів до XI століття, вона продовжує жити в образах, символіці, ритуалах і в самій мові.

Головні риси слов'янського язичництва як світогляду - одухотворення природи (аніматизм і анімізм), культ предків і надприродних сил, переконання в їх постійну присутність і участь у житті людей, розвинена нижча міфологія (віра у мілких духів і сущностей), віра в можливість впливу на стан речей в світі засобами примітивної магії, антропоцентризм. Сенс стародавньої віри — це не особисте спасіння, як у частини світових релігій, — а збереження і примноження роду, родючості землі, плодовитості худоби, охорона способу життя і цінностей роду. Таким чином, це і комплекс вірувань, і спосіб життя, і світогляд, і спосіб відтворення родових стосунків, культури, знань та навичок.

Поняття двовірства, яке часто використовується стосовно до традиційної культури слов'ян, не цілком коректне. З одного боку, для самих носіїв традиції система вірувань була єдиною і органічно поєднувала в собі поклоніння християнському богу і силам природи, могутнім предкам, з іншого боку, якщо говорити про генезис, то джерел народної традиції було більше, ніж два: крім язичницької спадщини і християнського вчення, були привнесені елементи «внехристиянскої» народної та міської культури Візантії, античної спадщини Риму й Еллади, близькосхідної традиції, західних середньовічних апокрифів і т. п. (пор. Скоморохи, Юродство). Частково як двовір'я може розумітися опозиція язичницьких і християнських (чи інших) форм в деяких маркованих ситуаціях, наприклад, з одного боку, у ворожіннях, з іншого - в церковних обрядах.

Загальні пояняття - онтологічні одиниці - у світосприйнятті древніх слов'ян[ред.ред. код]

У іраномовного населення слов'яни мабуть запозичили саме слово «бог» (яке також мало семантику «частка», пор. «Багатство», «убогий»), яка прийшла з загальноіндоєвропейського позначення для божества * div' (див). Цілком можливо, однак, що слово «бог» є споконвічно-слов'янським розвитком пра-І.Є. * Bhag- «частка» [9], які пережили лише семантично іранський вплив.

Як показав у своєму дослідженні Л. Мошинський, праслов'янськими є такі поняття, як дух, душа, навь («мрець»), рай («потойбічний світ»), Волколак («перевертень»), упир («вампір»), треба («жертвоприношення») [10]. При цьому язичницьке розуміння душі не слід змішувати з християнським. Душа була якоюсь абстрактною нематеріальної сутністю, душею була сама особистість людини, яка після смерті ставала Навью, перейшовши в інший світ, рай. При цьому, як зазначає О. Н. Трубачов, серед європейців, які прийняли християнство, тільки у слов'ян поняття «рай» (праслав. *rajь) було споконвічним, а «пекло» - запозиченим [11].

Трубачов же намагається відновити деякі більш абстрактні поняття праслов'янської релігії, знаходячи до них латинські паралелі. Наприклад: Праслов.  *gověti і лат. favēre «поститись, зберігати мовчання, сприяти»; праслов. *mana й лат. mānēs «духи померлих, примари, привиди»; праслов. *basъ/*ne-basъ «красивий, хороший»/«грубий, негідник» і лат. fās/ne-fās «божественний закон»/«гріх» [12].

Душа людини[ред.ред. код]

— це її ім’я-образ, що робить її особистістю і членом суспільства, родини, роду. Архаїчним культурам властиве уявлення про те, що у людини не одна, а кілька душ з різними функціями. Така організація душі чи душ відповідає функціям духовної діяльності, як її собі уявляли слов’яни. У всіх слов’ян «слухати», «чути» означало також «передчувати», «відчувати», а «бачити» — «розуміти»; не випадково «відати» етимологічно споріднене з «видіти». В прислів’ї «душа бачить, а серце чує» відображається це старовинне розуміння розподілу функцій. Душа, яка бачить-розуміє, ототожнювалася з оком і взагалі з головою, з обличчям. Навпаки, «чути» — функція в світі невидимого, звідки — зв’язок «чуття» з серцем, «серединою». Третя функція душі — життєва сила, вітальність; вона ототожнюється з «утробою», нутрощами.

Характерно, що саме такий поділ душ за їх функціями знаходимо у Арістотеля. За Арістотелем, у людини є три душі: рослинна, чуттєва і розумна. Християнство базується на Платоновому дуалізмі душі і тіла, але не виключає і Арістотелевого уявлення. Звичайно, давньослов’янські вірування не мали жодного зв’язку з філософією перипатетиків: дивовижна подібність народної міфології слов’ян до концепцій автора твору «Про душу» свідчить лише про глибокі спільні корені таких уявлень [13].

Збручанський Світовид IX століття
Збручанський ідол скульптура IX століття, одна з рідкісних пам'яток слов'янського язичницького культу.

Світобудова[ред.ред. код]

Презентація рельєфи прикрашають кожну сторону статуї Збручцького ідола

Взагалі в розпорядженні вчених вкрай мало відомостей про міфологію давніх слов'ян, особливо ж це стосується часів загальнослов'янської єдності. Це пояснюється багатьма факторами, і перш за все - відсутністю власної писемності і віддаленістю від основних центрів міської латинської або грецькомовних писемної культури. Одним з перших письмових описів релігії древніх слов'ян є опис візантійського історика Прокопія Кесарійського (VI століття):

Ці племена, слов'яни і анти, не управляються однією людиною, але здавна живуть у народоправстві (демократії), і тому у них щастя і нещастя в житті вважається справою загальним. І в усьому іншому в обох цих варварських племен все життя і закони однакові. Вони вважають, що один з богів [14], творець блискавки, є владикою над усіма, і йому приносять у жертву биків і здійснюють інші священні обряди. Долі вони не знають і взагалі не визнають, що вона по відношенню до людей має якусь силу, і коли їм ось-ось загрожує смерть, охопленим чи хворобою, або на війні потрапили в небезпечне становище, то вони дають обіцянку, якщо врятуються, негайно ж принести богу жертву за свою душу; уникнувши смерті, вони приносять в жертву те, що обіцяли, і думають, що порятунок ними куплено ціною цієї жертви. Вони шанують річки, і німф, і всякі інші божества, приносять жертви всім їм і за допомогою цих жертв роблять і ворожіння.

- Прокопій Кесарійський. Війна з готами. Книга VII (книга III Війни з готами)

Багато даних про загальне представлення Всесвіту у стародавніх слов'ян може дати так званий «Збруцький ідол», який через це часом називають навіть «енциклопедією слов'янського язичництва». Ця чотиригранна кам'яна статуя орієнтована на сторони світу. Кожна його сторона розділена на три рівні - судячи з усього, небесний, земний і підземний. На небесному рівні зображені божества, на земній - люди (двоє чоловіків і дві жінки, як і божества), а в підземному - якась хтонічна істота, що тримає на собі землю.

На думку деяких дослідників, відомості про Всесвіт стародавніх слов'ян можна почерпнути зі «Слова о полку Ігоревім». Зокрема, увагу привертає даний уривок:

Вещий Боян, если о ком-либо пропеть замыслил, то разлетается мыслью-белкою по древу, серым волком по земле, сизым орлом под облаком. (Перевод А. К. Югова)
Оригінальний текст (давньоруська)

Боянъ бо вещій, аще кому хотяще пѣснь творити, то растѣкашеться мыслію по древу, сѣрымъ вълкомъ по земли, шизымъ орломъ подъ облакы [15]

Деякі дослідники в даному уривку знаходять трьохприватне ділення світу (небо-повітря-земля) і архетипний образ Світового древа, а білку, яка бігає по цьому дереву, порівнюють з білкою рататоск з германо-скандинавської міфології. В даному випадку виходить, що Боян, подібно давньогерманським скальдам, подорожував по Світовому древу (у германців - Світовий Ясен), поєднуючи таким чином світи і отримуючи божественне знання і натхнення з Вишнього світу [16].

Ієрархія міфічних істот, богів[ред.ред. код]

Слов'янський пантеон дуже постраждав від часу. Про нього майже нічого невідомо, окрім імен богів, а їх функції можна лише реконструювати з археологічних знахідок та з коротких відомостей літописців. За функціями міфологічних персонажів, за характером їх зв'язків з колективом, за ступенем індивідуалізованого втілення, за особливістю їх часових характеристик й за ступенем їх актуальності для людини всередині слов'янської міфології виділяють декілька рівнів: вищий, середній та нижчий.

До вищого рівня відносились два боги/божества: Перун та Велес. Знання про повний склад пантеону вкрай обмежені. Єдиним переконливо реконструюємим загальнослов'янський божеством є Перун (*Perunъ), бог грому і блискавки. Судячи з усього, саме його мав на увазі Прокопій під «творцем блискавок, владикою над усіма» (див. цитату вище) [17]. Це божество збереглося найкраще у східних слов'ян і набуло, крім зазначених, ще й риси бога-покровителя князя і дружини. Відомо, що поруч з Перуном та Велесом був ще й жіночий персонаж, на ім'я Пеперуга (болг. Пеперуда, Перка, півд-слов. Перперуна, балт. Дзідзілеля, білор. Додола, укр.Діділія). Крім цих персонажів давньослов'янський пантеон могли складати й ті божества, імена яких відомі принаймні в двох слов'янських традиціях: Сварог, Дажбог, Ярило.

Незалежно від встановленного пантеону інших богів почитався Род — один із Богів, який залишався у пам'яті народу найдовше. Його статуї, заховані у хащах і високих горах від поборників християнства, вшановувалися небагатьма вірними язичниками аж до XIX ст. Рибаков вважає Збручанський ідол кумиром Рода. Проти культу Рода, як божества неба, володаря дощів і творця світу, що давав життя всьому живому (може бути прототипом скіфського Індри), виступали автори церковних вчень XI століття. Культ Роду був пов'язаний з культом рожаниць. Згідно з дослідженями Бориса Рибакова культ Рода прийшов на зміну культові Богині-Матері доби матріархату (Рожаниці, Берегині, як нассліддя того часу) й установився ще до виникнення дружинного культу Перуна.

«Слово Св. Григорія про ідолів (XII ст.)» прагне до розвінчання «Рода і Рожаніци» — мова йде про тих які почитають

«…проклятого ж Осіріда (тобто Осіріса) народження. Мати ж, народжуючи його, впала в безумство, і тому його стали вшановувати як бога… А від тих звичай здавна перейняли халдеї і почали треби творити двом своїм богам Роду і Рожаниць після народження проклятого і огидного бога їх Осіріда. Про те ж Осіріде оповідає книга брехлива і погана сарацинське жерця їх Мохамеда і Бохміта проклятого, що він народився через безглуздий прохід, чого заради його і назвали богом … Звідти ж почали елліни ставити трапезу Роду і Рожаницям, також єгиптяни, також римляни, також і до слов'янам дійшло: ось і слов'яни почали ставити трапезу Роду і Рожаницям — ще до Перуна, бога їх, але напочатку того клали треби упирям і Берегиням».

Оригінальний текст (давньоруська)

...проклятого же осирида. рожение. мати бо его ражающи оказися. а того створиша богомъ… и от техъ извыкоша древле халдеи, и начаша требы творити своима богома родоу и рожаници. по того рожеию. проклятого. и сквьрнаго бога ихъ. осирида того же оирида скажеть книга лъживая и сквьрньная. срачинскаго жьрца. моамеда. и бохмита проклятаго. яко нелепымъ проходомъ проиде, рожаяся. того ради и богомъ его нарекоша… оттоуда же начаша елини. ставити трапезоу. родоу и рожаницамъ. таже егюптяне. таже римляне. даже и до словенъ доиде. се же словене начали трапезоу ставити родоу и рожаницамъ…

До середнього рівня входили ті божества, функції яких були найбільш загальними (ритуально-юридична, військова, господарсько-природнича). Саме вони найбільш частіше зустрічаються в міфах та найбільш шануються.

Керносівський ідол  III тис. до н. е
Керносівський ідол III тис. до н. е. Пісковик (пісчаник). Висота 120 см Історичний музей, м Дніпро

Кам'яні та дерев'яні ідоли у древніх слов'ян[ред.ред. код]

Дані як археології, так і письмових джерел свідчать про те, що у слов'ян існували скульптурні зображення божеств (ідоли). Вони могли бути як дерев'яними, так і кам'яними (кам'яні баби). Ідолів східних слов'ян відрізняє простота і відома грубість виконання, тоді як у західних слов'ян ідоли були більш майстерними і складними [18]. Крім того, відмінною рисою західнослов'янських ідолів є полікефалія (багатоголові) [19]. Про зовнішній вигляд слов'янських ідолів можна судити по широко відомому так званому «Збручанського ідола» [20], а також за описами в письмових джерелах: відомо, наприклад, що ідол Перуна, поставлений в Києві князем Володимиром, був дерев'яним, зі срібною головою і золотими вусами [21]. Крім цього відомі численні описи багатоголових ідолів балтійських слов'ян. Найдревнішою знахідкою такого типу є Керносівський ідол — кам'яна статуя епохи мідної доби, III тис. до Р. Х., найбільш поширена версія зображення на ідолі скіфського божества індоєвропейського пантеону бога Індри. Архаїчні символи та знаки на ідолі, скоріш за все, характеризують його високий статус та характер, заняття.

Слов'яни поклонялися ідолам у відкритих святилищах (капищах). Зазвичай у слов'ян роль храму виконував ліс [22]. Наявність храмових приміщень у слов'ян (за винятком західних) не зафіксовано, проте вони цілком могли мати місце, не залишивши після себе слідів, будучи дерев'яними [23]. На капище проводилися обряди поклоніння ідолам божеств. Капища могли бути обгороджені, їх звичайним атрибутом був багаття, тимчасовий або постійний. Очевидно, капище було побудовано князем Володимиром для його пантеону, проте воно досі не виявлено археологами. Міркування Б. А. Рибакова в цьому відношенні [24], який підтримав археологів П. П. Толочко та Я. Є. Боровського, «відкрили» капище Володимира [25], останнім часом оскаржуються [26]. Судячи з даних літописів, капище Перуна було і в Новгороді, на Перині. Воно було приблизно виявлено радянським археологом В. В. Сєдов [27], однак і його реконструкції на сьогоднішній день викликають великі сумніви [28]. З слов'янських святилищ, виявлених археологами, особливо виділяють також Збруцький культовий центр [29]. Останнім часом висловлюються припущення про те, що функцію святилищ на Північно-Заході Русі могли виконувати сопки - сакральні пам'ятки у вигляді насипів над похованнями. Принаймні, сама насип найчастіше грала більше ритуальну функцію, ніж похоронну. Залишки саме такого святилища могли бути виявлені на Перині [30].

Крім ідолів слов'яни (як і їхні сусіди - балти і угро-фінські племена) поклонялися і священних каменів-валунів. На східній околиці слов'янського простору, до приходу сюди слов'ян, священних каменів поклонялися, очевидно, фінно-угорські племена [31].

Грецький оригінал «Слова Св. Григория об ідолах (XII ст.)»:

«иже бесятся жроуще матери бесовьстеи афродите богыни. Короуне. короуна же боудеть и антихрисця мати. и артемиде. проклятеи. диомисее. стегноражанию и недоношеныи породъ. и бог мужеженъ … тем же богомъ требоу кладоуть и творять. и словеньскыи языкъ. виламъ. мокошьи. дивЕ. пероуноу. хърсоу. родоу. и рожаници…

..проклятого же осирида. рожение. мати бо его ражающи оказися. а того створиша богомъ… и от техъ извыкоша древле халдеи, и начаша требы творити своима богома родоу и рожаници. по того рожеию. проклятого. и сквьрнаго бога ихъ. осирида того же оирида скажеть книга лъживая и сквьрньная. срачинскаго жьрца. моамеда. и бохмита проклятаго. яко нелепымъ проходомъ проиде, рожаяся. того ради и богомъ его нарекоша… оттоуда же начаша елини. ставити трапезоу. родоу и рожаницамъ. таже егюптяне. таже римляне. даже и до словенъ доиде. се же словене начали трапезоу ставити родоу и рожаницамъ…»

У листі митрополита Макарія Івану Грозному (1534 рік) повідомляється [32] про те, що «погані костел идольские зберігалися і до царства великого князя Василя Івановича», а також, що в ролі костел використовуються «ліс і каміння і річки і болота, джерела і гори і пагорби, сонце і місяць і зірки і озера».

Відношення до предків[ред.ред. код]

Культ предків знайшов своє відображення в слов'янському поховальному обряді. «Повість временних літ» так описує цей обряд у в'ятичів:

І якщо хто помре, здійснюють над ним тризну. Після неї складають велике багаття [31], кладуть на нього мерця і спалюють. Після цього, зібравши кості, складають їх в малий посудину і ставлять на стовпі при дорозі. Так роблять в'ятичі і нині. Такому ж звичаєм слідують і кривичі, і інші язичники.
Оригінальний текст (давньоруська)

И аще къто умьряще, творяху тризну надъ нимь, и посемъ сътворяху краду велику, и възложаху на краду мьртвьца, и съжьжаху, и посемь, събьравъше кости, възложаху въ судину малу, и поставляху на стълпѣ на путьхъ, еже творять Вятичи и нынѣ. Сиже творяху обычая и Кривичи и прочии прогании[33].

Під Тризною тут, мабуть, маються на увазі змагання в пам'ять про померлого і взагалі поминальні заходи. Звичай залишати посудину з кістками померлого на стовпах біля доріг прояснюється пізнішими етнографічними записами: стовпи на кладовищах вважалися свого роду межею між живими і мертвими. У цих стовпчиків кидалася посуд, застосовувана при похоронах. Самі стовпчики нерідко робилися з подобою даху і виїмками - для зручності душ померлих, які біля них мешкали. Пізніше цвинтарні стовпчики змінилися православними хрестами. Крім того, похоронні стовпи відсилають до архаїчного звичаєм поховання на деревах і в стовбурах дерев. Стовп, таким чином, може грати в похоронному ритуалі космогоническую роль Світового Древа, за яким душі померлих піднімаються в небесний світ предків.

Дані про поховальному обряді можна почерпнути і з літописного оповідання про те, як Ольга ховала свого чоловіка, князя Ігоря, вбитого древлянами:

[Ольга послала сказати древлянам:] «Ось, вже йду до вас. Наваріть багато медів у міста, де ви вбили чоловіка мого, щоб поплакати мені над могилою його і зробити тризну по чоловікові моєму ». Вони, почувши це, звезли дуже багато меду, і наварили. Ольга з невеликою дружиною і без нічого прийшла до могили Ігоря і плакала про чоловіка своєму. Потім звеліла людям насипати великий курган, і, коли насипали, звеліла тризну чинити. Потім древляни сіли пити, і Ольга наказала своїм слугам прислуговувати їм.
Оригінальний текст (давньоруська)

«Се, уже иду къ вамъ, да пристроите меды мъногы у града, идеже убиете мужа моего, да поплачюся надъ гробомъ его и сътворю тризну мужю своему». Они же, то слышавъше, съвезоша меды мъногы зѣло, и възвариша. Ольга же, поимъши мало дружины, и льгъко идущи, приде къ гробу его и плакася по мужи своемь. И повелѣ людьмъ съсути могылу велику, и яко съсъпоша, повелѣ тризну творити. Посемь сѣдоша Древляне пити, и повелѣ Ольга отрокомъ своимъ служити предъ ними[34].

З даного уривка випливає, що тризна включала пиття медів, що над могилами влаштовувалися кургани (мабуть, їх величина залежала від статусу похованого) і що існував звичай плакати над могилою покійного. Всі ці відомості підтверджуються етнографічними записами і (про курганах) даними археології. Крім цих звичаїв у «Пролозі» згадується такий елемент похоронній обрядовості, як «бъдынъ», тобто бдіння, неспання поряд з небіжчиком протягом ночі, яке, судячи з усього, відбувалося значною кількістю людей з голосінням, піснями та іграми.

Цікаві відомості про поховальному обряді дає літописне оповідання про смерть Володимира Святославича:

Вночі ж розібрали поміст між двома клітями, загорнули його (Володимира) в килим і спустили мотузками на землю; потім, поклавши його на сани, відвезли і поставили в церкві святої Богородиці, яку він сам колись побудував. Дізнавшись про це, зійшлися люди без числа і плакали по ньому ...
Оригінальний текст (давньоруська)

И нощию межю клетьми проимавъше помостъ, в ковьръ обьртѣвъше и, ужи съвѣсиша и на землю, и възложьше и на сани, везъше, поставиша и въ святѣи Богородици, юже бѣ съзьдалъ самъ. Се же увѣдѣвъше людие, бес числа сънидошася, и плакашася по немъ…[35]

В даному випадку можна спостерігати найдавніший обряд, який зберігся і в Стародавній Русі - щоб винести покійника, розбирають стіну. Робилося це ймовірно з тією метою, щоб небіжчик, винесений незвичайним шляхом, не зміг повернутися і не турбував живих. Інший найдавніший обряд, описаний в даному уривку - це використання саней для перевезення покійника, навіть незважаючи на літній час. Сани використовувалися в похоронах як найбільш почесний, спокійний і солідний вигляд транспорту. До того ж сани, в силу своєї архаїчності, мабуть мали в похоронному обряді і якесь сакральне значення [19].

Існує також загальна для всіх східних слов'ян обрядова їжа на поминках - це кутя, млинці, кисіль і узвар. Майже всі східнослов'янські свята пов'язані з культом померлих предків, яких згадували в рубежів моменти року - на Святках, в Чистий четвер і Радоницю, в Семик і перед Дмитрієвим днем. У дні поминання покійних для них топили баню, палили багаття (щоб вони погрілись), залишали для них їжу на святковому столі. Святочні ряджені представляли собою в тому числі і тих, хто прийшов з того світу предків і збирали дари. Метою всіх цих дій було задобрювання померлих предків, які могли благословити сім'ю, а могли і заподіювати зло - лякати, бути уві сні, мучити і навіть вбивати тих, хто не задовольнив їх потреб.

Вельми поширеною серед слов'ян була віра в так званих «заложних небіжчиків». Вважалося, що люди, померлі не своєю смертю, не заспокоюються після смерті і здатні шкодити живим, тому їх забобонно боялися і шанували під час загальних поминок.

Пантеон богів[ред.ред. код]

Слов'яни вірили у багатьох богів. Першоджерелами Всесвіту вважали вогонь та воду. Більшість язичницьких богів слов'ян відомі з народної творчості: пісень, колядок.

Головні східнослов'янські божества:

  • Род — Б. Рибаковим вважається Творцем Всесвіту, богом над богами.
  • Дажбог — даритель достатку, також вважався уособленням Сонця, покровитель Руської землі, предок русів.
  • Перун — згадується у текстах договорів з Візантією, де йде мова про клятву воїнів Русі іменами Перуна і Волоса. В перекладі означає «блискавка, грім», був богом князівської дружини, всі міфи про Перуна, що збереглися в Україні, змальовують його стрільцем.
  • Мокоша, або Макож — богиня-мати, богиня землі, родючості і ткацтва.
  • Хорс — назва бога Сонця (чи небесного світила загалом) на Русі, походження повязують із «Xurset», як давні іранці називали божество сяючого сонця.
  • Велес — бог волхвів, торгівлі, музики, мистецтва, поезії та підземного світу. Він є опікуном худоби та асоціюється із багатством та магічними силами світу духів.
  • Стрибог — бог вітру.
  • Сімаргл — божественний вісник, аналог авестійського Сімурга.
  • Сварог або Сварожич — бог вогню, бог-коваль, навчив людей шлюбу, хліборобства і подарував їм плуг.
  • Рожаниці — богині долі.
  • Яр-Ярило — бог родючості і плодючості.
  • Мара — богиня потойбічного світу — Нави.
  • Лада — одна з найстародавніших богинь, богиня гармонії в природі, любові в шлюбі, мати-годувальниця Миру.
  • Полель - бог шлюбу і любові
  • Леля — богиня любові
  • Лель - бог кохання

Важливим джерелом із міфології словян є «Велесова книга», проте її справжність залишається дискусійною. Вона проливає світло на певні сторони вірувань і життя східних слов'ян. В ній приводяться назви багатьох богів (частина з них не згадана в жодних інших джерелах), а також повідомляється як велика таємниця, що насправді всі ці боги — це одне ціле («бог єден і множествен»), що на погляди деяких дослідників є ідеєю єдинобожжя в досить незвичному вигляді. Також збереглась «Голубина книга», у Болгарії — «Веда словена»[1].

Див. також[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]

  1. Язычество / Толстая С. М. // Славянские древности: Этнолингвистический словарь : в 5 т. / Под общей ред. Н. И. ТолстогоИнститут славяноведения РАН. — М. : Международные отношения, 2012. — Т. 5: С (Сказка) — Я (Ящерица). — С. 616–619. — ISBN 978-5-7133-1380-7.
  2. Славянская мифология Людовика Леже / Пер. с фр. А. В. Пасенко // Филологические записки. Воронеж, 1907
  3. а б в г Язычество древней Руси. Рыбаков Борис Александрович.
  4. А.А.Панченко Сучасні тенденції в антропологічних дослідженнях // Антропологічний форум. 2004. № 1. С. 75
  5. Об индоевропейских истоках славянской мифологии см.: Иванов Вяч. Вс., Топоров В. Н. Исследования в области славянских древностей. М.: Наука, 1974.
  6. Кузьмин А. Г. Падение Перуна: Становление христианства на Руси. М.: Молодая гвардия, 1988. С. 181—182.
  7. Иванов С. В. Рец. на: Parallels between Celtic and Slavic. Proceedings of the First International Colloquium of Societas Celto-Slavica held at the University of Ulster, Coleraine, 19-21 June 2005.
  8. Иранские боги в киевском пантеоне
  9. Этимологический словарь Фасмера
  10. Moszyński Leszek. Die vorchristische Religion der Slaven im Lichte der Slavishen Sprachwissen schaft. Böhlau Verlag, Köln-Weimar-Wien, 1992.
  11. Трубачов О. Н. Думки про дохристиянську релігію слов'ян у світлі слов'янського мовознавства // Питання мовознавства. 1994. № 6. С. 8.
  12. Трубачов. Думки про дохристиянську релігію слов'ян ... С. 11-12.
  13. Попович М. В. Нарис історії культури України. — К., 1998. — С. 22-55.
  14. Помилковий переказ «один тільки бог» дав привід для численних спекуляцій про «монотеїзм» у стародавніх слов'ян (наприклад: Климов Е. В. Монотеїзм східних слов'ян // Питання історії. 2007. № 12.) Правильний переклад - «один з богів» ( в оригіналі не θεόν, а θεῶν).
  15. «Слово о полку Ігоревім» всюди цитується по Мусін-Пушкінського виданню 1800 року.
  16. Мороз Е. Л. Следы шаманских представлений в эпической традиции Древней Руси // Фольклор и этнография: Связи фольклора с древними представлениями и обрядами. Л.: Наука, 1977. С. 64-72.
  17. Прокопій Кесарійський. Війна з готами. Книга VII (книга III Війни з готами)
  18. Можливо, це результат впливу кельтської або античної традиції.
  19. Полікефалія в своєму первісному вигляді зв'язується дослідниками з громадською організацією: Трубачов О. Н. Історія слов'янських термінів спорідненості і деяких найдавніших термінів суспільного устрою. М .: Изд-во АН СРСР, 1959. С. 8-9.
  20. Належність цього ідола саме східним слов'янам залишається спірною. Більш вірогідною є западнослав'янська приналежність Збруцького ідола, при цьому висловлюються навіть думки про його приналежність степовим кочовим народам: Клейн 2004, с. 196-212. Частина сучасних дослідників вважає ідол підробкою епохи романтизму: Комар А., Хамайко Н. Збруцький ідол: пам'ятник епохи романтизму? // Ruthenica. Київ, 2011. Том X. C. 166-217.
  21. Зображення імовірно ідола Перуна (вусатого і стоїть на хмарі) вигравірувано на кістяне ворожебну жеребки з Старої Ладоги: Чернов А. Перун і Один: Три язичницьких жереба з Старої Ладоги
  22. Слухай, Мосенкіс, 2006, с. 21.
  23. Деякі дослідники знаходять зображення язичницьких капищ та ідолів в російських вишивках: Дінцес Л. А. Дохристиянські храми Русі в світлі пам'яток народного мистецтва // Радянська етнографія. 1947. № 2; Денисова І. М. Образ давньослов'янського храму в російській народному мистецтві // Етнографічний огляд. 1992. № 5. Можливо, релікти язичництва збереглися в пізнішій традиції споруди «звичайних» (за один день) храмів і каплиць: Зеленін Д. К. «Звичайні» рушники і «звичайні» храми // Жива старовина. 1911. XX. С. 1-20.
  24. Рыбаков Б. А. Язычество Древней Руси. Глава 9. Языческая реформа Владимира.
  25. Толочко П. П., Боровский Я. Е. Язичницько капище в «городі» Володимира // Археологія Київа. Дослідження і матеріали. Київ, 1979. С. 3-10.
  26. Клейн 2004, с. 160—164.
  27. Сєдов В. В. Давньоруська язичницьке святилище в Перині // Короткі повідомлення Інституту історії матеріальної культури. Вип. 50. С. 92-103.
  28. Немає ніяких підстав вважати знахідки В. В. Сєдова капищем Перуна - це, швидше за все, просто група сопок, см. Клейн 2004, с. 152-157.
  29. Русанова І. П., Тимощук Б. А. Збручська святилище (попереднє повідомлення) // Радянська археологія. 1986. № 4. С. 90-99.
  30. Свирин К. М. Языческие святилища Северо-Запада Древней Руси в VIII — начале XI вв. // История и археология Новгорода. 2006. Вып. 2.
  31. Наприклад, Сині Камені вважаються топонімічних маркером колишнього присутності мери: Матвєєв А. К. Власне російська топонімія як джерело відомостей про давнє населення Півночі Європейської частини Росії
  32. Е. Левкиевская. Міфи російського народу
  33. Цит. по: Мансикка 2005, с. 94.
  34. Цит. по: Мансикка 2005, с. 98.
  35. Цит. по: Мансикка 2005, с. 101.