Білолісся
| село Білолісся | |
|---|---|
 | |
| Країна |  Україна
|
| Область | Одеська область |
| Район |  Білгород-Дністровський район
|
| Громада | Татарбунарська міська громада |
| Код КАТОТТГ | UA51040250030076972 |
| Основні дані | |
| Засноване | 1807 |
| Населення | 2335 |
| Площа | 4,32 км² |
| Густота населення | 540,51 осіб/км² |
| Поштовий індекс | 68130 |
| Телефонний код | +380 4844 |
| Географічні дані | |
| Географічні координати | 45°53′53″ пн. ш. 29°41′50″ сх. д. / 45.89806° пн. ш. 29.69722° сх. д.Координати: 45°53′53″ пн. ш. 29°41′50″ сх. д. / 45.89806° пн. ш. 29.69722° сх. д. |
| Середня висота над рівнем моря |
3 м |
| Водойми | р. Сарата |
| Відстань до районного центру |
9 км |
| Найближча залізнична станція | Сарата |
| Відстань до залізничної станції |
12 км |
| Місцева влада | |
| Адреса ради | 68100, Одеська обл., Білгород-Дністровський р-н, м. Татарбунари, вул. Лесі Українки, 18 |
| Карта | |
  Білолісся | |
 Білолісся | |
| Мапа | |
| |
|
| |
Білолі́сся (до 1947 — Акмангит) — село Татарбунарської міської громади Білгород-Дністровського району Одеської області України. Населення становить 2335 осіб.
Археологія
На правому березі річки Сарата, поблизу сіл Білолісся та Михайлівка була виявлена стоянка ранньої середньокам'яної доби. За стоянкою Білолісся виділена білоліська культурна група пам'яток. Вона відноситься до азило-романелльської культури й була схожа зі стоянкам шан-кобинської культури гірського Криму.[1]
Інвентар стоянки
У культурному шарі Білолісся виявлено скупчення крем'яних виробів, а також сліди вогнища діаметром до 1,2 м. Серед знарядь праці переважають скребки (44) й геометріческіе мікроліти (12). Різців обмаль.
Різцово-скребковий показник тут найнижчий серед ранньо-середньокам'яних комплексів України (0,2). Половина скребків кінцевоrо типу на пластинах. Мікролітичні вироби представлені відносно великими сегментами. Є сегментоподібні вістря.
Виявлена в культурному шарі Білолісся фауна належить диким тваринам — кінь, осел, тур.[1]
Історія
Після закінчення Російсько-турецької війни 1806—1812 років російська влада оголосила амністію задунайським козакам, які перейдуть на бік Росії.
У 1820 році у колишньому татарському поселенні Акмангит, незважаючи на опір земської поліції, у кількості 38 родин оселилася група усть-дунайських та задунайських козаків. Серед них чорноморці − Євстрат та Семен Тарановські, Іван Дидуляка, Іван Вареник, Герасим Покотило, хорунжий Марко Твердохліб; усть-дунайці − хорунжий Йосип Губа, осавул Роман Согутчевський, Василь Плохий, Кирило Буздиженко, Петро Коваль; задунайці Максим Тищенко, Іван Бондаренко. Новопоселенці Акмангиту відмовлялися сплачувати податки і виконувати повинності, домагаючись відновлення у Буджаку козацького війська. За їх проектом територія війська мала охопити увесь Буджак. Кіш та Січ розташовувалися у Акмангиті.[2] Козаки вимагали виключних прав на використання землі, рибальство та самоврядування. За це військо мало нести прикордонну службу. На 1826 рік в Акмангиті мешкало вже 362 чоловіків та 249 жінок, з яких 48 осіб − задунайці, 30 − селяни, інші − усть-дунайські та чорноморські козаки.[3]
У 1827 році, у зв'язку зі збільшенням населення, частина мешканців села перейшла на нове місце і заснувала село Старокозаче.
За даними 1859 року у козацькій станиці Акмангит Аккерманського повіту Бессарабської області мешало 2553 особи (1367 чоловічої статі та 1176 — жіночої), налічувалось 333 дворових господарства, існувала православна церква[4].
Станом на 1886 рік у селі, центрі Акмангитської волості, мешкала 2241 особа, налічувалось 432 дворових господарства, існували 2 православні церкви, школа та 2 лавки, відбувалось базари по п'ятницях[5].
За переписом 1897 року кількість мешканців зросла до 3146 осіб (1652 чоловічої статі та 1494 — жіночої), з яких 3140 — православної віри[6].
Населення
Згідно з переписом УРСР 1989 року чисельність наявного населення села становила 2515 осіб, з яких 1191 чоловік та 1324 жінки[7].
За переписом населення України 2001 року в селі мешкали 2334 особи[8].
Мова
Розподіл населення за рідною мовою за даними перепису 2001 року[9]:
| Мова | Відсоток |
|---|---|
| українська | 96,32 % |
| молдовська | 2,14 % |
| російська | 0,81 % |
| болгарська | 0,47 % |
| вірменська | 0,17 % |
| німецька | 0,04 % |
Місцеві свята
День села у Білоліссі відзначають 14 жовтня, в один день з православним святом Покрови Пресвятої Богородиці. Місцева назва цього свята — «Храм». Хоча Свято-Покровський храм був освячений 6 листопада 1878, день села святкують саме 14 жовтня у зв'язку з тим, що Білолісся є козацьким селом, а Покрова Пресвятої Богородиці була одним з найголовніших свят запорозьких козаків, котрі будували багато однойменних храмів та шанували особливо ікони Покрови.
Відомі люди
- Семчинський Станіслав Володимирович (1931—1999) — український мовознавець.
Див. також
- Перелік старшини Усть-Дунайського Буджацького козацького війська
- Чорнобай Дем'ян
- Вареник Гаврило
- Кальнєв Дмитро
Примітки
- ↑ а б Археология Украинской ССР (в 3-х тт.), т. 1 (російська мова) . Киев. 1985. с. 90.
- ↑ Дунайське козацтво: від лицарів-оборонців до найманців-підкорювачів - Україна Incognita. incognita.day.kyiv.ua. Процитовано 27 липня 2019.
- ↑ Бачинська О. А. Дунайське козацьке військо 1828-1868 рр (1998) (Б 32). irbis-nbuv.gov.ua. Процитовано 14 липня 2019.
- ↑ Бессарабская область. Список населенных мест по сведениям 1859 года. Санкт-Петербург, 1861 (рос.), (код 267)
- ↑ Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По данным обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутренних Дѣл, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпуск VIII. Губерніи Новороссійской группы. СанктПетербургъ. 1886. — VI + 157 с. (рос. дореф.)
- ↑ Населенные места Российской империи в 500 и более жителей с указанием всего наличного в них населения и числа жителей преобладающих вероисповеданий : по данным первой всеобщей переписи населения 1897 г. / Под ред. Н. А. Тройницкого — С.-Пб. : Типография «Общественная польза»: [паровая типолитография Н. Л. Ныркина], 1905. — С. 3. — X, 270, 120 с.(рос. дореф.)
- ↑ Кількість наявного та постійного населення по кожному сільському населеному пункту, Одеська область (осіб) - Регіон, Рік, Категорія населення , Стать (1989(12.01)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Процитовано 8 жовтня 2019.
- ↑ Кількість наявного населення по кожному сільському населеному пункту, Одеська область (осіб) - Регіон , Рік (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Процитовано 8 жовтня 2019.
- ↑ Розподіл населення за рідною мовою, Одеська область (у % до загальної чисельності населення) - Регіон, Рік , Вказали у якості рідної мову (2001(05.12)). database.ukrcensus.gov.ua. Банк даних Державної служби статистики України. Процитовано 8 жовтня 2019.
Джерела
- В. Н. Станко. Білолісся // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 287. — ISBN 966-00-0734-5. (стаття не про село, а про однойменну мезолітичну стоянку).
- Історія міст та сіл України (рос.)
- Історія козацтва після зруйнування Запорозької Січі (1775—1905). — К.: Арій, 2016. — сс. 238—245.
- Записки Відділу історії козацтва на півдні України, Чорноморська минувщина, випуск 7 − Одеса, 2012 − сс.144-150.liber.onu.edu.ua/pdf/Chorn-Myn-v7.pdf
Посилання
- БІЛОЛІ́ССЯ // ЕСУ
| ||||||||
| |||||||||||
| |||||||||||||
|
Це незавершена стаття з географії Одеської області. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |