Татарбунари

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Татарбунари
Tatarbunary gerb.png Tatarbunary prapor.png
Герб Татарбунар Прапор Татарбунар
Tatarbunary Uprising monument 03.jpg
Монумент Татарбунарському повстанню
Основні дані
Країна Україна Україна
Регіон Одеська область
Район Білгород-Дністровський район Білгород-Дністровський район
Код КОАТУУ 5125010100
Засноване
Перша згадка 1628[1][2][3]
Статус міста з 27.04.1978 року
Населення 11 032 (01.01.2019)[4]
Площа 28,5 км²
Густота населення 386 осіб/км²
Поштові індекси 68100—104
Телефонний код +380-4844
Координати 45°50′49″ пн. ш. 29°36′40″ сх. д. / 45.84694° пн. ш. 29.61111° сх. д. / 45.84694; 29.61111Координати: 45°50′49″ пн. ш. 29°36′40″ сх. д. / 45.84694° пн. ш. 29.61111° сх. д. / 45.84694; 29.61111
Висота над рівнем моря 14 м
Водойма р. Когильник
р. Кагач
День міста 28 серпня
Відстань
Найближча залізнична станція Сарата
До станції 24 км
До обл./респ. центру
 - залізницею 146 км
 - автошляхами 152 км
До Києва
 - автошляхами 617 км
Міська влада
Адреса 68100, м. Татарбунари, вул. Лесі Українки, 18
Вебсторінка Татарбунарська міська рада
Міський голова Глущенко Андрій Петрович

Commons-logo.svg Татарбунари у Вікісховищі

Карта
Татарбунари. Карта розташування: Україна
Татарбунари
Татарбунари
Татарбунари. Карта розташування: Одеська область
Татарбунари
Татарбунари

Татарбуна́ри (рум. Tatarbunar; тур. Tatarpınarı) — місто в Білгород-Дністровському районі України над лиманом Сасик у південній Бессарабії. Адміністративний центр Татарбунарської міської громади Білгород-Дністровського району Одеської області. Колишній адміністративний центр Татарбунарського району Одеської області. Татарбунари відомі із XVI ст. Відстань до облцентру становить 152 км і проходить автошляхом Т 1610.

Географія[ред. | ред. код]

Місто розташоване на правому березі річки Когильник поблизу її впадіння в лиман Сасик. Також через місто протікає права притока Когильника — Кагач.

Виникнення та розвиток[ред. | ред. код]

Назва Татар-Бунар буквально означає «татарський колодязь (джерело, фонтан)», про що писав ще Димитрій Кантемір у 17121716 роках. Джерело витікало з-під пагорба, на якому лежали руїни стародавньої фортеці. Відносно походження цих самих руїн єдиної думки не було. Німецький географ Йоганн Тунманн вважав, що Татар-Бунар був колишньою столицею «команських князів» (тобто половців) і називався Карабуна, Павло Свіньїн стверджує, що Татар-Бунар є залишком невеликих кам'яних замків, побудованих Генуєю під час володіння берегами Чорного моря[5], деякі вважають засновниками міста буджацьких татар і османів. Нинішню ж назву Татарбунари отримали у XVI столітті, коли кримські татари захопили це селище, обернувши його в місце зберігання наживи, що набувалася під час набігів. Татарбунари неодноразово піддавалися розоренням. Поблизу міста закінчується нижній Траянів вал і збереглися залишки невеликого стародавнього земляного укріплення.

В 1648 році Гійом Левассер де Боплан інженер і військовий картограф французького походження, після довгого перебування в Україні, видає Генеральну Карту України на якій між Акерманом і Кілією є місто Татаребарлат.

Османська доба[ред. | ред. код]

Згідно з уривком опису подій у Причорномор'ї, узятим зі збірки документів королівського архіву Королівства Польського, у вересні 1628 року Татарбунарська фортеця вже будувалася або відбудовувалася Кенан-пашою. Також факт існування замку вже у 1632 році засвідчив італійський мандрівник Нікколо Барсі (італ. Niccolo Barsi).[1][2][3]

Османській етнограф Евлія Челебі, що побував у причорномор'ї в 1656—1666 роках, свідчить про те, що у 1637 році зруйновану імовірно ногайськими татарами фортецю наново відбудував капудан-паша Кенан-паша. Побудову ж першої фортифікаційної споруди в Татарбунарах можна пов'язати із завоюванням Буджака османським султаном Баязидом II у 1484 році.

Каді фортеці входив до Очаківсько-Сілістрійського ейялету. Цитадель являла собою чотирикутник із високими баштами по кутах, окружністю в тисячу кроків. Вона мала одні ворота, що відчинялися в південний бік, а по чотирьох її кутах височіли чотири башти. Оскільки в колишні часи місце, де стояла ця фортеця, було заболочене і вкрите чагарниками очерету, то молдовські і татарські розбійники переховувалися там і нападали на каравани, що проходили повз. У фортеці, за словами Челебі, була мечеть, зерновий склад, невеликі зручні приміщення для гарнізонів на 150 воїнів. Інші житлові споруди розташовані в примикаючому посаді, де були двісті критих очеретяними плетінками будинків бідного люду, заїжджий двір, одна брудна лазня, виноградники і сади. Тутешній правитель стягував митний і ринковий збори за каравани і невільників.

Відомо, що в кінці XVII — на початку XVIII століття Татарбунари на деякий час стали резиденцією сераскера Буджака.[6]

До кінця XVIII століття в містечку проживали вже не лише буджацькі татари і молдовани, але і біглі українські селяни, солдати, козаки.

Російсько-турецькі війни[ред. | ред. код]

У 1770 році в ході Російсько-турецької війни 1768—1774 років Татарбунари були захоплені російськими військами, потім повернені Османській імперії.

У 1784 році відбулося перше вимушене переселення ногайських татар з Тарарбунар, однак місто попри це продовжувало вважатись ногайським.[6]

План розташування російських військ при Татар-Бунарі (1790 р.)

Восени 1790 року під час Російсько-турецької війни 1787—1792 років в Татар-Бунарі стояли табором російські війська під командуванням генерала Меллер-Закомельського.[7]

У 1803—1804 роках у Буджаку активізували свої дії задунайські козаки, які прагнули поповнити свої ряди за рахунок втікачів з Росії. У той самий час в Татарбунари тимчасово переніс свою резиденцію кошовий отаман Задунайської Січі[6][8]. За даними російської розвідки, у серпні 1804 року каушанський воєвода Махмет-ага відсилав дезертирів і утікачів з Росії в Татар-Бунар до кошового, а звідти — до Коша Запорозького.[9]

У результаті Російсько-турецької війни 1806—1812 років Татарбунари були знов захоплені та приєднані до Росії згідно з Бухарестським мирним договором.[6].

На початку ХІХ століття в Татарбунарах мешкали ногайські татари та біглі українські селяни, солдати, козаки. З часом місто почали навмисне заселяти різноетнічним населенням для асиміляції татар. У вересні 1807 року населення містечка стрімко збільшилося за рахунок задунайських козаків, які побажали перейти на бік Росії. Починаючи з 1807 року усе мусульманське населення міста було переселене углиб Російської імперії. Крім того, за два роки, з 1816 по 1818, населення Татарбунар збільшилося з 365 до 901 людини за рахунок переселень з Наддніпрянської України.[6]

Під владою Російської імперії[ред. | ред. код]

У 1816 році в селищі Татар-Бунар постійно проживало 78 сімей — всього 365 чоловік. Опісля лише за два роки, у 1818-му, число жителів збільшилося до 901. При цьому велика частка сімей володіла кам'яними житловими будівлями і лише одиниці тулилися в землянках, та і то доки будували хати. В першу чергу зводилися казенні будівлі і споруди. Як свідчать надійні першоджерела, перші поселенці просто почали розбирати залишки татарських будов, а 1816-го остаточно розтаскали і стародавню фортецю, складену з плитчастого вапняку. Не чіпали вони лише старовинну східну лазню, яку згодом «перепрофілювали» у водяний млин.

Татар-Бунар на карті Шуберта 1860-х років.

До середини 1820-х в Татарбунарах було: лавок кам'яних — 16, будинків питущих — 2, льохів кам'яних — 2, млинів водяних — 2, вітряних — 6, кузня — 1, колодязів кам'яних — 2, кам'яний поштовий двір — 1, будинок казенний кам'яний — 1, кам'яний храм Успіння Божія Матері — 1. Ремісники: чоботарів — 8, вівчинників — 9, кравців — 4. Етнічний склад: українці, молдовани, євреї, болгари, росіяни, у тому числі особи духовного звання, відставні офіцери, селяни, ремісники тощо. У XIX столітті в місті діяло два жіночих і одне чоловіче училища, дві церковноприходські школи і богодільня, а в 1908 році відкрилася чотирикласна школа. У 1860-х роках тут існували митна і карантинні застави (на колишньому кордоні з Молдовою) і йшла значна вивізна торгівля.

Руїни турецької лазні в Татарбунарах. 1903 рік.

У 1854 році в Татарбунарах була бакалійна й молочна крамниці, шинок, православна церква та синагога. У 1878-му тут засновано двокласне чоловіче училище[10]. У 1885 році тут налічувалося 413 дворів, а кількість мешканців становила 2 685 осіб. Основним заняттям населення було хліборобство й тваринництво. У містечку працювали суконна фабрика та каменоломні.[8]

Станом на 1886 рік у центрі Татарбунарської волості Аккерманського повіту Бессарабської губернії, мешкало 3077 осіб, існували православна церква, синагога, 2 школи, лавка, 2 трактири, завод мінеральної води та 7 винних погребів, відбувались базари по неділях[11].

Відвідування міста Пушкіним[ред. | ред. код]

Пам'ятник О. С. Пушкіну у Татарбунарах

Усього лише декілька годин провів Пушкін у Татарбунарах, супроводжуючи Івана Петровича Ліпранді в його службовій поїздці по Буджаку. Проте години ці виявилися на рідкість плідними.

Будинок, де зупинявся Пушкін

Ліпнарді згадував:

« У Татар-Бунар ми приїхали зі світанком і зупинилися відпочити та пообідати. Поки нам варили курку, я ходив до фонтану, а Пушкін щось писав, за звичаєм — на маленьких латочках паперу, і як було складав їх по кишенях, виймав знову, переглядав і так далі. Я його не запитував, що він записує, а він, знаючи, що я не знавець віршів, нічого не казав. Пам'ятаю дуже добре, що він жалкував, що не захопив із собою якогось тому Овідія. «

Писав Пушкін чорнові варіанти «До Овідія»; у Татарбунарах він побував 17 грудня 1821 року, а біловий текст з'явився відразу після повернення до Кишинева — 26 грудня. Так, поет чітко знав, «що Овідій не міг бути засланий Августом на лівий берег Дунаю», що проте затверджені в Аккермані і в цілому в Придністров'ї легенди не залишили його байдужим і якось надихнули до медитування на задану тему.

Пушкін і Ліпранді прибули в невелике, але вже сповна затверджене і пристойне на ті часи містечко. Імовірно Пушкін бачив і руїни лазні, і «фонтан», швидше за все знав татарбунарську та аккерманську версії згаданої легенди. Руїни тієї лазні збереглися до початку ХХ століття, і фотографії її публікувалися в путівниках Бессарабією.

Татарбунарське повстання[ред. | ред. код]

Група татарбунарських повстанців. Вересень 1924 р.

15 вересня 1924 року, на півдні Бессарабії, у селі Татарбунари почалося селянське повстання. Між 1918 і 1940 роками це був найкрупніший виступ проти Королівства Румунія.

Повстали більше шести тисяч осіб — Чишмія, Акмангит, Нерушай, Михайлівка, Галілешти, Татарбунари. Чекали, що повстання охопить все межиріччя Прута та Дністра. Але уряд випередив повсталих. Проти них були кинуті крупні сили. Десяток піхотних, кавалерійських, артилерійських полків оточили бунтівників, обстрілюючи їх і навіть застосовуючи отруйні гази, а в Кілії, Ізмаїлі, Вилковому по всьому узбережжю висаджувалися десанти. Татарбунарці протрималися три дні, потім були розгромлені. Ще чотири дні армії знадобилося, щоб придушити осередок опору в інших місцях.

Етнічний склад Татарбунар — німецька карта 1930-го року

До кінця тижня убитих і замучених налічувалися тисячі. Решта була засуджена на так званому «процесі п'ятисот», що вівся за закритими дверима. Проте таємно вирішити їхню долю не вдалося: багато представників науки і культури висловилися на захист засуджених, тому більшість заарештованих було звільнено. Терміни, від п'яти років до довічного ув'язнення, отримали 85 обвинувачених. Додатково з них ще стягнули чималу суму судових витрат.

Події Татарбунарського повстання покладені в основу сюжету у фільмі режисера Миколи Гібу «Гнів» («Бессарабська трагедія»). Подвиг увіковічнили у своїх картинах з однойменною назвою «Татарбунарське повстання» молдовські живописці Михайло Греку та Сергій Осіченко. У 1974 році молдовський поет Богдан Істру видав збірку поем «Татарбунари», в основу якої лягли вірші про події Татарбунарського повстання.

Сучасний стан[ред. | ред. код]

Винзавод, суконна фабрика, харчова промисловість, краєзнавчий музей. На 2019 рік мали 11 032 мешканців.

Населення[ред. | ред. код]

Таблиця зміни чисельності населення
1816 1818 1886 1959 1970 1979 1989 2001 2016 2019
365 901 3077 7851 9759 10 807 11 567 10 797 10 998 11 032


Мовний склад населення (2001)
українська мова російська болгарська молдовська циганська
84,64 % 7,85 % 3,58 % 2,45 % 0,80 %

Транспорт[ред. | ред. код]

Через місто проходить автошлях E87.

Галерея[ред. | ред. код]

Постаті[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Історико-культурний проект «Татарбунарська фортеця»: нові дослідження; І. В. Сапожников, Татарбунарська міська рада, 20 листопада 2018.
  2. а б І Всеукраїнський археологічний з'їзд: Програма роботи та анотації доповідей. — Київ: ІА НАН України, 2018. — с. 95-96. ISBN 978-966-02-8677-1
  3. а б Рудницький С. Л. Українські козаки у 1622-30 рр. / Записки наукового товариства ім. Шевченка. / Ред. М. Грушевський. — 1899. — Львів. — Том ХХХІІ. — с. 44.
  4. Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2019 року (PDF)
  5. Свиньин П. П. Описание Бессарабской области// Stratum plus. — Санкт-Петербург — Кишинев — Одесса — Бухарест, 2001—2002. — № 6.
  6. а б в г д Татарбунари — забуті сторінки ногайської історії; Г.Абдулаєва, Avdet, 9 жовтня 2017. — № 41 (982). — с.8.
  7. Батько та сини Меллер-Закомельські; Р.Шишкіна, izmail.es, листопад 2012 (рос.)
  8. а б Місто Татарбунари Одеської області; Державна наукова архітектурно-будівельна бібліотека ім. В. Г. Заболотного. Процитовано 1 вересня 2017.
  9. Історія козацтва після зруйнування Запорозької Січі (1775—1905). — К.: Арій, 2016. — сс. 156—159.
  10. Вєтрова Г. В., Кучерявенко І. Ф. Розвиток культури в Південній Бессарабії у ХІХ ст. — Гілея / Гол. ред. В. М. Вашкевич. — К.: ВІР УАН, 2011. — Випуск 48. — с. 83.
  11. Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По данным обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутренних Дѣл, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпуск VIII. Губерніи Новороссійской группы. СанктПетербургъ. 1886. — VI + 157 с. (рос. дореф.)