Беринда Памво

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Беринда Памво
Памво Беринда
Памво Беринда
Дата народження бл. 1550—70-ми рр.
Місце народження Самбірщина, ймовірно село Чайковичі, тепер Самбірського району Львівської області
Дата смерті 13 (23) липня 1632(1632-07-23)
Місце смерті Київ
Національність Русин
Рід діяльності письменник, поет, лексикограф
Напрямок бароко

Па́мво Бери́нда (бл. 1550—70-ми рр. — 13 (23) липня 1632) — діяч української та білоруської культури, мовознавець, лексикограф, письменник, поет, друкар і гравер, православний монах.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився на Прикарпатті у Єзуполі. На думку Іларіона Свєнціцького, прізвище — румунського, або східного походження.[1]

Світським ім'ям Беринди було Павло. При постриженні в ченці Павло Беринда прийняв ім'я Памво.

15971605 — працював у Стрятинській та Крилоській друкарнях (тепер Івано-Франківська область).

Активний діяч Львівського братства, працював у братських друкарні і школі (16131619), у Львові (до 1613) постригся в ченці.

1616 його запрошено до Києва для участі у підготовці видання книги «Анфологіон» (автор передмови).

Восени 1619 року разом із сином Лукашем (Лукіяном, учнем Київської братської школи[2]) та Степаном Бериндою (згадується від 1623 року у виданнях Києво-Печерської Лаври яу «типограф-друкар»,[2] ймовірно, братом) переїхав до Києва і назавжди оселився в Києво-Печерській лаврі. Був головним друкарем, редактором і перекладачем у Києво-Печерській друкарні. У 1620 році дістав звання «протосингела» («головного»), а згодом став «архітипографом», тобто завідувачем друкарні.

Памво Беринда був висо­коосвіченою людиною: мав уявлення принаймні про дюжину мов, серед яких налічував [і] «алманську» [аламанську, чи то ламанську], тобто: німецьку (германську), волинську, грецьку, далматську, давньоєврейську, латинську, московську, польську, руську (тобто «російську-Л.», київоруську часів Литовської Русі), сирійську, словацьку, чеську і, зрозуміло, слов'янську.[3] Належав до гуртка Балабанів, що об'єднував українських культурно-освітніх діячів 1-ї половини 17 ст.

Був похований у Києво-Печерській лаврі.

Творчість[ред.ред. код]

Лексіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє[ред.ред. код]

Перша сторінка одного з найдавніших словників української мови — «Лексіконъ славенорωсскїй и именъ Тлъкованїє» Памви Беринди

Найвизначніша праця Беринди — друкований український словник «Лексіконъ славенорωсскїй альбо Именъ тлъкованїє» (1627). Роботу над ним почав під час свого пребування в Стрятині на дворі у Федора Балабана між 1603–1607 роками.[4] Перевиданий у Кутейні (біля Орші, 1653) з передмовою І.Трусевича. В ньому близько 7 тисяч слів — загальних та власних назв переважно тогочасної церковнослов'янської мови з перекладом та тлумаченням їх українською літературною мовою початку XVII століття (див. староукраїнська мова). Метою Беринди при складанні його словника було відновити церковнослов'янську традицію літературної мови і цим протистояти наступові польського католицтва і польської культури. Цей словник відіграв велику роль у розвитку не лише української, а й російської, білоруської, польської, румунської лексикографії.

Ця праця Памва Беринди — найвидатніше досягнення староукраїнського словникарства. Склада­ється з двох частин: «Лексіконь» — церковносло­в'янсько-український словник; та «…Имена свойственная» — зібрання тлумачень топонімів й антропонімів, а також загальних назв неслов'янського походження. У пам'ятці майже 7 000 статей (бл. 5 000 у 1-й частині, 2 000 — у 2-й, у тому числі бл. 1 400 онімів).

У «Лексіконі…» застосовано всі основні засоби наукового опрацювання матеріалу, зокрема паспор­тизацію вокабул (реєстрових слів), ремарки, екземпліфікацію (подання цитат), вказівки на фразеологізми, в які входить вокабула, заува­ження про орфографію, етимологію слова, від­сильні ремарки. Головні джерела праці — «Лексис…» Лаврентія Зизанія, ономастикони Мак­сима Грека, Мануїла Ритора, тлумачення онімів в антверпенському виданні Біблії (1571). Ви­явлено використання Бериндою словників доби Київської Русі та зарубіжних, староукраїнської глосографії тощо.[Джерело?] Джерелами церковнослов'янського реєстру книги були: Острозька Біблія (всі її книги Старого й Нового Завіту), церковнослов'янські рукописи й друки до поч. 17 ст.

Реєстр «Лексікона…» діб­рано за диференціальним принципом: специфічні цер­ковнослов'янські слова (питомі й запозичені), спільнослов'янські лексеми, що архаїзувалися в українській мові кінця 16 — поч. 17 ст.; є в ньому й українські слова.

Абсолютна більшість елементів неслов'янського походження, особливо грецьких і латинських, зібраних окремо у 2-й частині праці, супроводяться ре­марками, які вказують на їх запозичення, й українськими відповідниками, що сприяло нормалізації лексики староукраїнської літературної мови на народній основі. Нормалізації служило й чітке формальне — за допомогою двокрапки — розмежування реєстру й перекладної частини. Остання зі старанно дібраними еквівалентами вокабул, з широким набором синонімів — одне з найбільших зібрань української лексики кін. 16 — поч. 17 ст.

У «Лексіконі…» вмі­щено низку тлумачень енциклопедичного характеру. Значення слова автор розкриває і за допомо­гою етимологічних відомостей. Докладно опрацьовано семантику багатозначних реєстрових слів. Беринда не­рідко вказував на метафоричне й образне вжи­вання слова, вперше в українській лексикографії за­стосувавши ремарки «переносні», «инорѣчнѣ», «метафор.».

Літературна творчість[ред.ред. код]

Був одним із зачинателів поезії та шкільної драми в Україні. 1616 року видрукував у Львові різдвяний діалог із пролога, промов семи хлопців та епілогу «На Рождѣство Христа вѣршѣ для утѣхи православнимъ христіанамъ». До діалога додані були інші вірші на церковні теми. Вірші використовувалися для декламації учнями братських шкіл і мали велику популярність — їх переписували в XVII столітті в Москві. В розвитку жанрів української літератури ці вірші були перехідним етапом від поезії до драми.

Пам'ять[ред.ред. код]

Дереворит з портретом Памви Беринди створив художник Василь Перевальський.

Твори[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Ilarion Swiencickyj. Berynda Panwo (też Pamwa)… S. 473
  2. а б Ilarion Swiencickyj. Berynda Panwo (też Pamwa)… S. 474
  3. * А. А. Щербаков. «Онъ» и «Азъ». История термина «славяне» (Исторические чтения) // Звезда (СПб.). — 1993. — № 5. — С. 174–197. — ISSN 0321-1878
  4. Ilarion Swiencickyj. Berynda Panwo (też Pamwa)… S. 473

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]