Друга громадянська війна в Ліберії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Друга громадянська війна в Ліберії
Громадянська війна в Ліберії
SLW-Montage.png
За годинниковою стрілкою з лівого верхнього кутка: Американські морпіхи охороняють Міжнародний аеропорт Робертса; Член американських військових сил спеціального призначення зустрічає гелікоптер ООН, який прибуває до посольства США у Ліберії; Морпіхи з 26-ого експедиційного загону морської піхоти охороняють Вільний порт Монровії на острові Бушрод; Американська піхота прибула до Міжнародного аеропорту Робертса на гелікоптерах CH-46 «Сі Найт».
Дата: 1999-2003
Місце: Ліберія
Результат: Перемога повстанських об'єднань
Сторони
Flag of Liberia.svg Збройні сили Ліберії
* Анти-терористична група
Sl RUF.png ОРФ
Повстанці:

При підтримці:
Flag of Sierra Leone.svg Сьєрра-Леоне
Flag of Guinea.svg Гвінея

Flag of the United Nations.svg Місія ООН у Ліберії(англ.)укр.
При підтримці:
Flag of Nigeria.svg Нігерія (ЕКОВАС)
Командувачі
Flag of Liberia.svg Чарлз Тейлор Секо Конне (LURD)
Томас Наймелі (MODEL)
Втрати
150,000 — 300,000 загиблими[1]

Друга громадянська війна в Ліберії (англ. Second Liberian Civil War, 1999–2003) розпочалася в 1999 році, коли група заколотників за підтримки уряду сусідньої Гвінеї та руху Об'єднаних ліберійців за примирення і демократію (LURD), з'явилася в північній Ліберії. На початку 2003 року друга група повстанців, Рух за демократію в Ліберії, з'явилися на півдні, а в червні-липні 2003 року, уряд Чарльза Тейлора контролював тільки третину країни. Столиця Монровія була взята в облогу(англ.)укр. LURD'ом, обстріли міста призвели до загибелі багатьох мирних жителів. Тисячі людей були змушені покинути свої будинки в результаті конфлікту.

Передумови[ред.ред. код]

У 1996 році завершилася перша громадянська війна в Ліберії. Мирна угода передбачала проведення загальних виборів в країні. 19 липня 1997 у Ліберії пройшли президентські вибори, перемогу на яких здобув Чарльз Тейлор, який набрав 75,33% голосів виборців. Виборча кампанія на його підтримку проходила під гаслом: «Чарльз Тейлор вбив мого батька, вбив мою матір, але все одно я проголосую за нього»[2].

Після проведення президентських виборів мирне життя тривало недовго. Вже на початку 1999 року озброєна опозиція, яку підтримували Гвінея та Сьєрра-Леоне почала готуватися до бойових дій проти режиму Тейлора.

Конфліктуючі сторони[ред.ред. код]

У першій половини 1999 збройні повстанські угруповання почали вторгнення на територію країни з сусідньої Гвінеї[3]. Гвінея активно підтримувала ці угруповання, ставши головним джерелом військової та фінансової допомоги повстанцям. До липня 2000 року ці групи утворили угруповання «Об'єднані ліберійці за примирення і демократію» (ОЛПД) (англ. «Liberians United for Reconciliation and Democracy» (LURD)) на чолі з Секо Конне. Проти повстанців Тейлор залучив деяке число іррегулярних військ (в основному колишніх членів свого угрупування «Національний патріотичний фронт Ліберії» (англ. National Patriotic Front of Liberia (NPFL)), армію і спеціалізовані підрозділи (Анти-терористична група).

Хід війни[ред.ред. код]

Початок війни[ред.ред. код]

Ліберія була втягнута у складний тристоронній конфлікт з сусідніми Сьєрра-Леоне та Гвінеєю. Президент Ліберії Тейлор активно підтримував повстанські угруповання в Сьєрра-Леоне у громадянській війні[4]. У відповідь на це Сьєрра-Леоне і Гвінея підтримували повстанські угруповання, які боролися проти Тейлора. У результаті цього світове співтовариство звинуватило Тейлора у підтримці сьєрра-леонських повстанців. У січні 2001 року Рада Безпеки ООН ввела проти Ліберії санкції; при цьому в доповіді ООН повідомлялося, що Тейлор «як і раніше підживлює конфлікт в Сьєрра-Леоне», поставляючи повстанцям зброю в обмін на алмази[5].

Розпал конфлікту[ред.ред. код]

У результаті міжнародних санкцій і допомоги з боку Гвінеї та Сьєрра-Леоне ліберійські повстанці почали тіснити урядові війська. 8 лютого 2002 року Тейлор оголосив про введення в Ліберії надзвичайного стану[6]. У середині лютого 2002 року підрозділи LURD підійшли до столиці Монровії на відстань у 44 кілометри. Повстанці також проводили рейди проти урядових сил у південно-західній частині країни. За першу половину 2002 року повстанці здійснили рейди в Бомі, Бонг, Монтсеррадо і встановили контроль над багатьма населеними пунктами в цих графствах. У вересні 2002 року після того як урядовим військам вдалося відбити місто Бополу надзвичайний стан було скасовано.

На початку 2003 року в південну частину країни з Кот-д'Івуару вторглося озброєне угрупування «Рух за демократію в Ліберії» (англ. «Movement for Democracy in Liberia» (MODEL)). Це призвело до того, що ліберійський уряд контролював тільки 1/3 частину країни. Незважаючи на тимчасові невдачі, LURD контролювало північну частину Ліберії та загрожувало столиці. У березні 2003 року повстанці почали наступ на столицю, яку контролювали сили Тейлора.

Загострення обстановки в Ліберії призвело до скликання мирної конференції під головуванням президента Гани і глави ЕКОВАС Джона Куфуора. У травні 2003 року Рада безпеки ООН продовжила і розширила дію санкцій, а 4 червня Спеціальний суд по Сьєрра-Леоне видав міжнародний ордер на арешт Тейлора, назвавши його військовим злочинцем і звинувативши в масових вбивствах і тортурах мирних жителів у Сьєрра-Леоне, а також за захоплення заручників, зґвалтування і сексуальне рабство[5]. 3 липня президент США Джордж Буш закликав Тейлора піти у відставку[7]. 18 липня 2003 року підрозділи повстанців почали облогу Монровії. Артилерійські обстріли міста призвели до загибелі мирних жителів і появи великої кількості біженців. 19 липня загони LURD піддали масованому артилерійському обстрілу північно-західні околиці столиці, захопили стратегічно важливий міст Сент-Пол і розгорнули запеклі бої з урядовими військами в районі морського порту[8]. Увечері 28 липня «Рух за демократію в Ліберії» (MODEL) захопила другий за величиною місто країни Б'юкенен[9].

Завершення війни[ред.ред. код]

У 2002 році Лейма Гбові організувала масовий рух ліберійських жінок за мир(англ.)укр.. Він почався з невеликої групи жінок, що молилися і співали на рибному ринку. З часом до руху долучалось все більше християнок і мусульманок Монровії. Під керівництвом Гбові руху вдалося добитися зустрічі з Тейлором і домогтися від нього обіцянки бути присутнім на мирних переговорах у Гані[10]

29 липня 2003 року LURD оголосило про припинення вогню[11]. В цей же час під егідою ЕКОВАС в країну були введені нігерійські миротворці[12]. 10 серпня 2003 року президент Тейлор звернувся по радіо до співвітчизників, закінчивши промову словами: «Дасть Бог, я ще повернуся»[13]. 11 серпня напередодні підписання мирної угоди Тейлор вийшов у відставку і втік до Нігерії, де йому надали політичний притулок.

Морські піхотинці США, які висадилися в порту Монровії на острові Бушрод 15 серпня 2003 року

14 серпня повстанці зняли облогу Монровії. У період облоги столиці з 18 липня по 14 серпня було вбито близько 1000 чоловік. 200 американських військовослужбовців висадилися в столиці для підтримки нігерійських миротворців і наведення післявоєнного порядку. 14 жовтня 2003 року було створено Тимчасовий уряд, який контролював лише 20% території країни.

Наслідки та місія ООН[ред.ред. код]

В ході конфлікту, за різними оцінками загинуло від 50 000[14] до 300 000 чоловік[15]. 11 вересня 2003 Генеральний секретар ООН Кофі Аннан запропонував розгорнути в Ліберії миротворчу місію ООН для виконання досягнутої в Аккрі мирної угоди. 19 вересня резолюцією Ради Безпеки ООН 1509 була створена Місія ООН у Ліберії(англ.)укр.. До складу місії увійшли 15 000 чоловік, включаючи військових і цивільних співробітників: миротворці, поліцейські, а також політичні радники та співробітники гуманітарних організацій. Основним завданням місії стало налагодження мирного життя, роззброєння різних збройних угруповань і підтримка крихкого миру в Ліберії.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Lydia Polgreen, «A Master Plan Drawn in Blood», NY Times, April 2, 2006 (англ.)
  2. Александр Габуев (05.06.2007). «Гаагский трибунал открыл Африку» (ru). Газета «Коммерсантъ».  (рос.)
  3. ВЛАДИМИР Ъ-КАРА-МУРЗА (11.08.2003). «Мировая общественность обвиняется в изнасиловании». Газета «Коммерсантъ».  (рос.)
  4. «Charles Ghankay Taylor». Encyclopædia Britannica.  (англ.)
  5. а б Георгий СТЕПАНОВ (10.08.03). «Упрямый Папочка». Известия.  (рос.)
  6. «В Либерии введено чрезвычайное положение». newsru.ru. 9 февраля 2002 г.  (рос.)
  7. АНТОН Ъ-ЧЕРНЫХ (04.07.2003). «США открывают третий фронт». Газета «Коммерсантъ».  (рос.)
  8. «Либерийские повстанцы захватили ключевой мост на подступах к Монровии». newsru.ru. 20 июля 2003 г.  (рос.)
  9. «Последние новости». Газета «Коммерсантъ». 29.07.2003.  (рос.)
  10. CNN, October 31, 2009 (англ.)
  11. «Liberian rebels declare ceasefire». Guardian. 29.7.2003. Архів оригіналу за 2012-08-18.  (англ.)
  12. «Peacekeepers 'rushing' to Liberia». Guardian. 24.7.2003. Архів оригіналу за 2012-08-18.  (англ.)
  13. «Президент Либерии: "Я еще вернусь"». Русская служба Би-би-си. 10 августа 2003 г.  (англ.)
  14. «De re Militari: muertos en Guerras, Dictaduras y Genocidios. Capítulo III». DE RE MILITARI. Архів оригіналу за 2012-10-01.  (ісп.)
  15. LYDIA POLGREEN (April 2, 2006). «A Master Plan Drawn in Blood». The New York Times.  (англ.)

Посилання[ред.ред. код]