Грузино-абхазький конфлікт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Грузино-абхазький конфлікт
Дата: 1989–нині
Місце: Абхазія, Грузія
Результат:
Сторони
Flag of Georgia.svg Грузія
UNSO-flag.svg УНА-УНСО
Flag of Abkhazia.svg Абхазія
Росія Росія1
Flag of Chechen Republic of Ichkeria.svg Чеченська республіка Ічкерія
1Рівень участі Росії до 2008 спірний

Грузино-абхазький конфлікт є одним з найгостріших етнополітичних конфліктів на території колишнього СРСР і Кавказу. В умовах розпаду СРСР він привів до бойових дій і згодом до невирішеного замороженого конфлікту.

Розгортання конфлікту[ред.ред. код]

Напруженість у відносинах між грузинським урядом і абхазькою автономією виявлялася періодично ще в радянський період. Міграційна політика, що проводилася ще при Лаврентії Берії, привела до того, що абхази стали складати меншість від чисельності населення регіону (до початку 1990-х років їх було не більше 17% від всього населення Абхазії). Формувалася міграція грузин на територію Абхазії (1937-1954 роки) шляхом підселення в абхазькі села, а також заселення грузинами грецьких сіл, що звільнилися після депортації греків з Абхазії в 1949 році. Абхазька мова (аж до 1950 року) була виключена з програми середньої школи і замінена обов'язковим вивченням грузинської мови.

Масові виступи і збурення серед абхазького населення з вимогою виведення Абхазії зі складу Грузинської РСР спалахували в квітні 1957 року, в квітні 1967 року і найбільші ‑ у травні і вересні 1978 року.

Загострення відносин між Грузією і Абхазією почалося 18 березня 1989 року. Цього дня в селі Лихни (стародавній столиці абхазьких князів) відбулися 30 тисячні Збори абхазького народу, на яких була висунута пропозиція про вихід Абхазії зі складу Грузії і відновлення її в статусі союзної республіки.

15-16 липня 1989 року в Сухумі відбулися зіткнення між грузинами і абхазами. В ході заворушень, за наявними повідомленнями, загинуло 16 чоловік і близько 140 було поранено. Для припинення безладів були застосовані війська. Керівництво республіки тоді зуміло врегулювати конфлікт і події залишилися без серйозних наслідків. Пізніше стабілізували ситуацію і значні поступки вимогам абхазького керівництва, зроблені в період перебування при владі в Тбілісі Звіада Гамсахурдія.

21 лютого 1992 року правляча Військова рада Грузії оголосила про скасування Конституції Грузинської РСР 1978 року і відновлення конституції Грузинської демократичної республіки 1921 року. Абхазьке керівництво сприйняло відміну радянської конституції Грузії як фактичну відміну автономного статусу Абхазії, і 23 липня 1992 року Верховна Рада республіки (при бойкоті сесії з боку депутатів‑грузин) відновила дію Конституції Абхазької Радянської республіки 1925 року, згідно з якою Абхазія є суверенною державою (це рішення Верховної Ради Абхазії не було визнане на міжнародному рівні). Верховна рада Абхазії розділилася на дві частини — абхазьку і грузинську.

Почалися масові звільнення грузин з силових структур автономії, а також створення «абхазької гвардії». Як заходи у відповідь в Тбілісі було ухвалено рішення про введення військ в автономію. Офіційною причиною була названа необхідність охорони залізниці, що використовувалася як єдиний маршрут транспортування вантажів з Росії до Вірменії, що вже перебувала у стані війни з Азербайджаном.

Військові дії[ред.ред. код]

14 серпня 1992 року між Грузією і Абхазією почалися військові дії, які переросли в справжню війну із застосуванням авіації, артилерії та інших видів зброї. Початок військової фази грузино-абхазького конфлікту поклало введення до Абхазії грузинських військ під приводом звільнення захопленого звіадістамі і віце-прем'єра Грузії Александра Кавсадзе, що утримувався на території Абхазії, охорони комунікацій, в т.ч. залізниці, і інших важливих об'єктів. Основна частина грузинських військ увійшла до Абхазії з півдня, на півночі (на кордоні РФ) був висаджений десант з моря. Цей крок викликав запеклий опір абхазів, а також інших етнічних общин Абхазії.

Метою грузинського уряду було встановлення контролю над частиною своєї території і збереження її цілісності. Метою абхазьких влад — розширення прав автономії і, зрештою, отримання незалежності. Політичну і матеріальну підтримку абхазькій стороні надавала Росія.

З боку центрального уряду Грузії виступали Національна Гвардія, парамілітарні формування і окремі добровольці, з боку абхазького керівництва — збройні формування негрузинського населення автономії і «добровольці» (з російських республік Північного Кавказу, з бунтівної Чечні, а також російські козаки).

3 вересня 1992 року в Москві в ході зустрічі Бориса Єльцина і Едуарда Шеварднадзе (що займали у той час пости президента РФ і голови Держради Грузії) був підписаний документ, що передбачав припинення вогню, виведення грузинських військ з Абхазії, повернення біженців. Оскільки конфліктуючі сторони не виконали жодного пункту угоди, військові дії продовжилися.

Підготовка[ред.ред. код]

Уряд Абхазії на чолі з головою Верховної Ради Владиславом Ардзінба перебазувався в Гудаутський район. Введення грузинських військ привело до масової втечі абхазького і російськомовного населення, зокрема на територію Росії. Тут абхазькі загони отримали підтримку зброєю і численними добровольцями, зокрема з боку Конфедерації гірських народів Кавказу (КГНК), що заявила про готовність чеченців, кабардинців, інгушів, черкесів, адигейців разом з етнічно спорідненими їм абхазами виступити проти грузин. Створення, підготовка, озброєння і відправка до Абхазії ополченських формувань не могли залишатися непоміченими російською владою, проте російське керівництво вважало за краще не втручатися. Заступником губернатора Краснодарського краю А.І.Травниковим з метою припинення втечі з Абхазії в Краснодарський край, і стабілізації обстановки з біженцями, був відданий наказ про закриття державного кордону Росії з Абхазією, а добровольцям (що мали досвід бойових дій) і козакам-кубанцям (похідний отаман ККВ А. Прихода) з Придністров'я було забезпечено перекидання до Абхазії.

Рішення про введення до Абхазії частин КГНК було ухвалене на з'їзді в Нальчику. Основу загонів КНК склали кабардинці і адигейці. Міністром оборони Абхазії був призначений кабардинець Солтан Сосналієв — полковник радянської армії "афганської закваски". Начальником штабу — молодий адигеєць Амін Зехов. Командувачем флотом Абхазії став дагестанець Алі Алієв — офіцер радянського ВМФ. Трохи пізніше до Абхазії стали прибувати і чеченці. Чисельність їхнього загону ніколи не перевищувала 500 чоловік.

Взяття Гагри[ред.ред. код]

До жовтня 1992 року, отримавши поповнення і велику кількість сучасного озброєння, абхази взялися до наступальних дій. Було відбито місто Гагра, в боях за який велику роль зіграв так званий «абхазький батальйон». Узявши Гагру, абхази встановили контроль над стратегічно важливою територією, прилеглою до російського кордону, налагодили лінії постачання з Конфедерацією гірських народів Північного Кавказу, що підтримувала їх, і стали готуватися до наступу на Сухумі. В ході штурму Гагри (у якому, за твердженням грузинської сторони, брали участь російські танки) абхази, як стверджується, отримали в своє розпорядження близько десяти бойових машин піхоти і бронетранспортерів. Згодом, у відповідь на звинувачення Грузії в тому, що Росія забезпечувала бунтівну автономію зброєю, абхазьке керівництво стверджувало, що в бойових діях використовувалася трофейна зброя.

При цьому в зоні конфлікту, на території, контрольованій абхазькими і грузинськими силами, опинилося кілька частин російських Збройних Сил, що перебували тут ще з радянських часів (авіабаза в Гудауті, військово-сейсмічна лабораторія в Нижніх Ешерах і батальйоні ПДВ в Сухумі). Формально вони зберігали нейтральний статус, займаючись охороною майна Міністерства оборони РФ і забезпеченням безпеки гуманітарних операцій (евакуація мирного населення і відпочиваючих, доставка продуктів в блоковане місто Ткварчелі). В той же час грузинська сторона звинувачувала російських військовослужбовців у виконанні розвідувальних операцій на користь абхазів.

Позиційна війна[ред.ред. код]

До кінця 1992 року війна набула позиційного характеру, де жодна із сторін не могла отримати перемогу. 15 грудня 1992 року Грузія і Абхазія підписали декілька документів про припинення військових дій і виведення всіх важких озброєнь і військ з регіону військових дій. Наступив період відносного затишшя, але на початку 1993 року військові дії поновилися після абхазького наступу на Сухумі, зайнятого грузинськими військами.

27 липня 1993 року, після тривалих боїв, в Сочі було підписано Угоду про тимчасове припинення вогню, в якому Росія виступала в ролі гаранта.

«Битва за Сухумі»[ред.ред. код]

Попри підписану угоду абхазька сторона, спираючись головно на найманців з північного Кавказу і російських військовиків, продовжила активні бойові дії.

16–27 вересня 1993 року розгорілася битва, що увійшла до історії конфлікту як «Битва за Сухумі». Абхази порушили перемир'я і відновили наступ. Для посилення свого угрупування грузини спробували перекидати війська в Сухумі на цивільних літаках. Абхази, розгорнувши справжнє полювання на цивільну авіацію, зуміли збити із зенітних установок на катерах декілька літаків, що заходили на посадку в аеропорту Сухумі (20 вересня — Ту-134[1], 21 вересня — Ту-134[2], 22 вересня — Ту-154[3], 23 вересня — Ту-134[4]). Як стверджують учасники бойових дій (з абхазького боку), значну роль зіграло також отримання абхазами від Росії артилерії і мінометів, забезпечення їх необхідними боєприпасами і навчання бойових розрахунків.

27 вересня Сухумі був узятий абхазькими і північнокавказькими загонами, у складі яких бойовий досвід отримали багато майбутніх чеченських терористів, зокрема Шаміль Басаєв. Евакуацію комбатантів і цивільного населення здійснював російський Чорноморський флот, хоча великі маси біженців намагалися вибратися з Сухумі також на схід, через Кодорську ущелину, і уздовж узбережжя. Існує кілька суперечливих версій щодо того, яким чином вдалося вибратися з обложеного міста самому Едуарду Шеварднадзе, проте і абхази, і грузини сходяться на думках про те, що він кинув свої війська і мирне населення напризволяще.

Після взяття Сухумі були захоплені в полон і страчено 17 міністрів прогрузинського уряду Абхазії на чолі з Ж. Шартава.

З огляду на порушення угод Росія навіть ввела формальні санкції на торгівлю з Абхазією. Грузинські війська були вимушені повністю покинути Абхазію.

Підсумок збройного протистояння[ред.ред. код]

Збройний конфлікт 1992‑1993 років, за обнародуваними даними сторін, забрав життя 4 тис. грузин (ще 1 тис. зникли безвісти) і 4 тис. абхазів. Втрати економіки автономії склали 10,7 млрд доларів. Близько 250 тисяч грузин (майже половина населення) були вимушені бігти з Абхазії.

Заморожений конфлікт[ред.ред. код]

14 травня 1994 року в Москві між грузинською і абхазькою сторонами за посередництва Росії було підписано Угоду про припинення вогню і роз'єднанні сил. На основі цього документа і подальшого рішення Ради голів держав СНД в зоні конфлікту з червня 1994 року розміщені Колективні сили по підтримці миру СНД, в завдання яких входить підтримка режиму невідновлення вогню.

Колективні миротворчі сили, повністю укомплектовані російськими військовослужбовцями, контролюють 30 кілометрову зону безпеки в зоні грузино-абхазького конфлікту. У зоні конфлікту постійно перебувало близько трьох тисяч миротворців. Мандат терміну дії російських миротворців був визначений в шість місяців, після закінчення цього терміну Рада голів держав СНД мала приймати рішення про продовження терміну їхнього мандата.

2 квітня 2002 року був підписаний грузино-абхазький протокол, згідно з яким патрулювання верхньої частини Кодорської ущелини (територія Абхазької автономії, контрольована Грузією) було доручене російським миротворцям і військовим спостерігачам ООН.

Верхня Абхазія[ред.ред. код]

Територія «Верхньої Абхазії» на карті

25 липня 2006 підрозділи грузинських збройних сил і МВС (до 1,5 тис. чоловік) були введені в Кодорську ущелину для проведення спецоперації проти місцевих озброєних сванських формувань («ополчення», або батальйону «Монадіре») Емзара Квіциані, що відмовився підкорятися наказам міністра оборони Грузії Іраклія Окруашвілі скласти зброю. Квіциані був звинувачений в «зраді батьківщині».

Офіційні переговори між Сухумі і Тбілісі після цього були перервані. Як підкреслювала влада Абхазії, переговори між сторонами можуть поновитися тільки в тому випадку, якщо Грузія почне виконувати Резолюцію Ради Безпеки ООН, яка передбачає виведення військ з Кодорі.

27 вересня 2006 року, в день пам'яті і скорботи, указом президента Грузії Михайла Саакашвілі Кодорі був перейменований на Верхню Абхазію. У селі Чхалта на території ущелини розміщений так званий «законний уряд Абхазії» у вигнанні. За декілька кілометрів від цього села дислоковані абхазькі військові формування, підконтрольні Сухумі. Абхазька влада не визнає «уряд у вигнанні» і категорично проти його присутності в Кодорській ущелині.

18 жовтня 2006 року Народне зібрання Абхазії звернулося до російського керівництва з проханням визнати незалежність республіки і встановити між двома державами асоційовані відносини. Зі свого боку російське керівництво неодноразово заявляло про безумовне визнання територіальної цілісності Грузії, невід'ємною частиною якої є Абхазія.

Серпень 2008: російсько-грузинська війна[ред.ред. код]

10 серпня 2008 Російсько-грузинська війна поширилася і на Абхазію, коли абхазькі сепаратисти в умовах російського вторгнення в Грузію зайнялися військовим вирішенням власних задач, і за підтримки російської авіації розгорнули широкомасштабний наступ на грузинські сили. За словами лідера абхазьких сепаратистів Сергія Багапша близько 1000 спеціальних загонів розгорнули «військову операцію» з метою витіснення грузинських військ з Кодорської ущелини, яку вони до того контролювали[5] В результаті цієї атаки грузинські війська були змушені залишити свої позиції.

26 серпня 2008 року Росія офіційно визнала Абхазію (а також і Південну Осетію) незалежними державами.

Виноски[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]