Громадянська війна у Фінляндії

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Громадянська війна у Фінляндії
Tampere destroyed in Civil War.jpg
Цивільні будівлі у Тампере, зруйновані під час громадянської війни
Дата: 27 січня – 15 травня 1918
Місце: Фінляндія
Результат:
Сторони
"Біла Фінляндія" (Сенат Фінляндії)

Німецька імперія
Шведські та естонські добровольці
Польський легіон

«Червона Фінляндія» (Фінська СРР)

Російська РФСР

Командувачі
Карл Густав Маннергейм

Ернст Ліндер

Рюдігер фон дер Гольц (Німецька імперія)
Г'юго Мойрер (Німецька імперія)
Гаральд Ялмарссон (Швеція)
Ганс Калм (Естонія)
Станіслав Прус-Богуславскі (Польща)

Алі Аалтонен

Ееро Хаапалайнен
Ейно Рах'я
Адольф Таймі
Еверт Елоранта
Кулерво Маннер
Вернер Лехтімякі

Міхаіл Свєчніков (Російська РФСР)

Військові сили
80,000-90,000 фінів
13,000 солдатів Німецької армії
500-1,000 шведських добровольців
1,737 поляків з Польського легіону
80,000-90,000 фінів
7,000-10,000 російських солдатів
Втрати
«Білі фіни»
3,414 загинуло у бойових діях
1,400-1,650 страчено
46 зникло
4 загинуло у таборах
Німці
450-500 загинуло у бойових діях

Загальні втрати
5,300-5,600

«Червоні фіни»
5,199 загинуло у бойових діях
7,000-10,000 страчено
2,000 зникло
11,000-13,500 загинуло у таборах
Росіяни
700-900 загинуло у бойових діях
1,500 страчено

Загальні втрати
27,400-33,100

Громадянська війна у Фінляндії — внутрішній збройний конфлікт у Фінляндії в першій половині 1918 р. із зулученням зовнішніх сил. Війна відбулася між силами «Білих», що підтримувалися імперською Німеччиною та силами «Червоних», що підтримувалися більшовицькою Росією. Конфлікт у Фінляндії став однією зі складових Першої світової війни, будучи нею ж, значною мірою, і спричиненим.
Війна розпочалася у Фінляндії через кілька тижнів після проголошення Великим князівством Фінляндським незалежності від Російської імперії. Громадянський конфлікт, що супроводжував початок становлення фінської державності, суттєво вплинув на визначення шляхів розвитку Фінляндії, формування її геополітичного вибору і відносин з ключовими зовнішніми силами.

Передумови та початок конфлікту[ред.ред. код]

У 1917 р. автономне Велике князівство Фінляндське ще входило до складу Російської імперії. Лютнева революція та Жовтневий переворот у Росії призвели до дестабілізації, хаосу та дезінтеграції в Росії. В умовах, що склалися, переважно консервативний Сенат Фінляндії на чолі з Пером Евіндом Свінгівудом 6 грудня 1917 р. проголосив Декларацію незалежності Фінляндії. Але хоча проголошення незалежності і підтримувалося більшістю населення країни, це призвело до початку протистояння між лівим робітничим рухом (соціал-демократами) та правими консерваторами.
Обидві сторони розпочали формування власних парамілітарних збройних сил, названих Червоною гвардією та Білою гвардією (Захисним корпусом). На початку січня 1918 р. політична ескаліція конфлікту призвела до збройної боротьби обох сторін. З боку «Червоних», яких очолив колишній офіцер царської армії Алі Аалтонен, найбільш радикальними були червоні гвардії та гвардії охорони робітників з Гельсінки, Коткі та Турку, а також деякі гвардії у сільській місцевості. З боку «Білих» сильні позиції зайняли фінські єгері, які з осені 1917 р. почали повертатися на батьківщину з Німеччини, де з 1915 р. служили у складі 27-го королівського пруського батальйону єгерів. «Білі» домінували переважно у Виборзькій провінції, південній частині провінції Остроботнія (Пог'янмаа) та у південно-східній Фінляндії.
15 січня 1918 р. головнокомандувачем «Білих» став царський генерал Карл Густав Маннергейм. Його штаб було розміщено у м. Вааса, де перебував і перший Сенат незалежної Фінляндії.

Перебіг та умови збройної боротьби[ред.ред. код]

Першій серйозні збройні сутички сторін відбулися 17-20 січня 1918 р. у Виборзькій провінції.
З 23 січня розпочалося роззброєння російських військ, що базувалися у Фінляндії.
27 січня на південь від Виборгу частини «Білих» атакували потяги, що везли для «Червоних» велику кількість озброєння від більшовиків з Петрограду.
У свою чергу «Червоні» 26 січня оголосили про початок пролетарської революції.
Місцеві червоні та робітничі гвардії, об'єднані у Фінську Червону гвардію, складалися, переважно, з мисливців серед робітників та селян (зокрема було і близько 2 тис. жінок). У свою чергу Біла гвардія складалася з призовників (мисливців було лише 11-15 тис.). Головним недоліком «Червоних» була нестача професійних офіцерів, а також брак військового вишколу та дисципліни серед членів Червоної гвардії, що часто призводило до неспроможності використовувати військові успіхи. «Червоні» вступили в союз з більшовиками Владіміра Лєніна, отримуючи передусім допомогу у вигляді озброєнь та військового обладнання. Було також отримано підтримку близько 4 тис. колишніх царських російських солдат, які солідаризувалися з Жовтневим переворотом та вирішили боротися на стороні фінських «Червоних».
«Білі», з військової точки зору, мали перевагу над «Червоними». На чолі їх військ знаходився професійний військовий генерал Карл Густав Маннергейм разом зі своїм штабом колишніх офіцерів царської армії (крім фінів також було 84 офіцери шведської армії, які приїхали у Фінляндію добровольцями). Також до Білої гвардії долучилися фінські єгері з німецької армії у кількості близько 1450 осіб. Вони були елітними, дисциплінованими солдатами, що мали бойовий досвід, отриманий на східному фронті Першої світової війни. Останні підготували інші частини єгерів Білої гвардії. Загалом з боку «Білих» було сформовано 5 єгерськіх полків, які стали основою Білої гвардії.
Лінія фронту розділила Фінляндію зі сходу на захід на дві частини. Південну частину країни, з промисловими центрами та великими сільськогосподарськими фермами, контролювали «Червоні», тоді як північ, значно менше індустріалізовану, з переважно середніми та малими сільськогосподарськими фермами, — «Білі». «Червона частина Фінляндії» була названа Фінська Соціалістична Робітнича Республіка. Керувала нею Народна Рада з центром у Гельсінкі на чолі якої стояв Кулерво Маннер. На обох територіях існували анклави, де перевагу мала протилежна сторона. На півночі це були міста Варкаус, Куопіо, Оулу, Раахе, Кемі та Торніо, тоді як на півдні — Порвоо, Кіркконуммі та Уусікаупункі. Такі території охоплювали приблизно по 50-90 тис. осіб. Ліквідація цих неконтрольованих осередків стала головною задачею військ обох армій впродовж лютого 1918 року.