Війна в Перській затоці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
За годинниковою стрілкою починаючи зверху: літаки ВПС США пролітають над палаючими кувейтськими нафтовими свердловинами; британські війська на операції Granby; вид з камери Локхіда AC-130; «Шосе смерті»; бойовий інженерний транспорт M728

Війна́ в Пе́рській зато́ці  — війна 2 серпня 1990 — 28 лютого 1991 між Іраком і коаліцією 28 країн на чолі з США. Вторгнення й анексія Кувейту Іраком 2 серпня 1990 року спровокувало перекидання сил швидкого розгортання США чисельністю понад 500 тис. осіб в Саудівську Аравію. Велика Британія відправила 42 тис. осіб, Франція — 15 тис., Єгипет — 20 тис., інші країни — менші контингенти. Після повітряних атак, що тривали 6 тижнів, у результаті чого була знищена одна третина всього озброєння Іраку, наземна війна тривала сто годин, і залишки 500 тис. армії Іраку були розбиті в самому Кувейті і поруч з ним.

Конфлікт відомий небаченим в історії розмахом застосування авіаударів, і, на думку багатьох фахівців, знаменував нову епоху у військовій справі.

Передісторія[ред.ред. код]

З другої половини 1989 іракська преса починає пропагандистську кампанію проти політики країн Ради співпраці арабських держав Перської затоки в ОПЕК, звинувачуючи їх в тому, що саме вони винні в тому, що ОПЕК не пішла на збільшення квоти Іраку і тим самим блокувала відновлення іракської економіки після недавньої Ірано-іракської війни. Поступово ця політика починає кваліфікуватися як «економічна війна».

30 травня 1990 на засіданні Ради Ліги арабських держав (ЛАД) Саддам Хусейн заявляє, що «економічна війна стала нестерпною». 17 червня він прямо звинувачує Кувейт в тому, що той є одним з ініціаторів «економічної війни» і, крім того, незаконно користується нафтовими родовищами Румейли, що знаходяться на іраксько-кувейтському кордоні. Як компенсацію за «крадіжку іракської нафти» Саддам Хусейн вимагає від Кувейту виплати 2,4 млрд доларів, а потім доводить цю суму до 10 млрд. Прагнучи всіляко уникнути розростання конфлікту, уряд Кувейту заявляє про свою готовність обговорити всі спірні питання і виділити Іраку позику у розмірі 9 млрд доларів. Проте рішення вже ухвалене і іракська армія починає вторгнення на територію сусідньої держави.

Ірак окупував Кувейт в серпні 1990 року, знову, як в 60-і роки, пред'явивши претензії на право управляти еміратом, який в іракській традиції вважається колишньою частиною Османської імперії, звинувативши південного сусіда в крадіжці нафти з прикордонних родовищ через криві свердловини, а також — і ця версія жива серед іракців досі — в участі в якійсь міжнародній протиіракській змові.

Окупація Кувейту[ред.ред. код]

Вночі 2 серпня 1990 року чотири регулярні дивізії іракської армії вторглися до Кувейту. Зважаючи на повну військову перевагу супротивника наземні підрозділи збройних сил Кувейту вели стримуючі бої, в той же час відступаючи на територію Саудівської Аравії. Основна частина авіації ВПС Кувейту встигла перебазуватися на саудівські аеродроми. До кінця дня Ель-Кувейт знаходився під контролем іракських сил.

Успіх операції з окупації Кувейту був зумовлений значною кількісною і якісною перевагою військ вторгнення над національною кувейтською армією. Проте, Ірак зазнав серйозної невдачі, що позначилася на подальшому розвитку кувейтської кризи: іракському спецназу не вдалося захопити кувейтського еміра Ас-Сабаха. Спроба вертолітного десанта в Ель-Кувейті з метою захоплення еміра наразилася на протидію ППО країни, при цьому сили спецназу зазнали значних втрат. Ас-Сабах встиг евакуюватися до Саудівської Аравії, проте його брат загинув при штурмі палацового комплексу.

Реакція світової спільноти[ред.ред. код]

Вже 2 серпня Рада Безпеки ООН прийняла резолюцію 660, в якій засудила вторгнення і зажадала від Іраку негайно вивести свої війська з Кувейту. Іракське керівництво проігнорувало цю резолюцію. У Кувейті було встановлено «тимчасовий уряд», який звернувся до Іраку з проханням включити Кувейт в свій склад. 8 серпня було оголошено про фактичну анексію Кувейту. Частина території країни була приєднана до іракської провінції Басра, а територія, що залишилася, проголошена 19-ою провінцією Іраку. Місто Ель-Кувейт було перейменоване в Кадхиму[1]. До Саудівської Аравії почали прибувати кувейтські біженці.

Станом на початок кризи в США не було чіткої позиції щодо того, яким чином і наскільки рішуче треба відповідати на агресію Іраку. Саддам, попередньо прозондувавши дипломатичні канали, отримав натяк, що США займуть порівняно нейтральну позицію у суперечці з Кувейтом. Протягом осені лобістські групи інтересів у Вашингтоні схилили рішення уряду до початку військовї компанії.

Певною мірою Саддам покладався на те, що традиційне протистояння двох наддержав не дасть повною мірою мобілізувати антиіракські сили, і що ті будуть обмежені в свободі своїх дій. Але СРСР станом на 1991 рік перебував в стадії напіврозпаду, відчував величезні внутрішні проблеми, і відтак не міг сформулювати достойної відповіді на кризу, окрім формального засудження агресії в ООН. Фактично СРСР зайняв позицію пасивного спостереження, а його колишні сателіти по Варшавському договору приєдналися до дій коаліції, надіславши військові контингенти.

Рада Безпеки ООН продовжувала регулярно повертатися до кувейтської кризи і приймати резолюції (в цілому до кінця року таких було винесено 12). На Ірак було накладено низку санкцій, введена морська блокада. У відповідь на це в Іраку були затримані громадяни тих країн, які взяли участь в санкціях. Ці люди опинилися фактично у стані заручників і використовувалися Іраком для політичного маніпулювання. Лише у грудні проблема іноземних громадян в Іраку була остаточно вирішена.

12 січня 1991 Конгрес США ухвалив рішення про застосування збройних сил для звільнення Кувейту від окупації. Голоси розклалися 52-47 в сенаті і 250–183 в палаті представників. Це стало найменшою підтримкою застосування зброї з боку Конгресу від часу війни 1812 року. Одразу по тому інші держави коаліції зробили аналогічно.

Тим часом світовій громадськості стали відомі численні факти мародерства з боку іракських солдатів в окупованому Кувейті. Кореспондент газети «Вісті» Борис Іванов так описував побачене ним в колишній столиці країни:

« По місту в ті дні бродили натовпи солдатів, несучи в одній руці автомат, а в іншій — сумку, що роздулася до неймовірних розмірів від вкрадених речей... З часом технологія грабунку була доведена до досконалості. Як правило, офіцер з групою підлеглих під'їжджав на машині до уподобаного наперед магазина. Солдати по команді вибивали двері або вікно, і організовано, без зайвої метушні, починали завантажувати автомобіль товарами[2].  »

Міжнародні правозахисні організації відзначали, що багато кувейтських чоловіків піддавалися тортурам, а жінки згвалтуванням.

Операція «Щит пустелі»[ред.ред. код]

Після окупації Кувейту на кувейтсько-саудівському кордоні з'явилося значне угрупування збройних сил Іраку. Майже відразу ж стали відбуватися прикордонні інциденти, пов'язані з порушенням іракськими підрозділами кордону між країнами. Наміри президента Іраку Саддама Хусейна залишалися неясними. Низка західних аналітиків припускали і навіювали, що тепер він може спробувати вторгнутися до Саудівської Аравії, що мала в своєму розпорядженні явно недостатню армію для відсічі подібної агресії. Контроль над двома країнами, що володіють величезними запасами нафти, дозволив би Іраку істотно впливати на світовий нафтовий ринок. Зважаючи на ці міркування США, що ще десятиліття тому оголосили Перську затоку зоною своїх національних інтересів, запропонували Саудівській Аравії розмістити на її території свої військові підрозділи. Після деяких коливань король країни Фейсал дав свою згоду. Вже 7 серпня до Саудівської Аравії почали прибувати американські війська. Операція із забезпечення безпеки країни отримала назву «Щит пустелі» (Desert Shield).

29 листопада 1990 року, після провалу численних спроб схилити Ірак до мирного врегулювання кризи, РБ ООН приймає резолюцію 678. Резолюція надавала Іраку півтора місяці для того, щоб припинити окупацію Кувейту. Якщо цього не відбудеться, держави-члени ООН, що співпрацюють з урядом Кувейту, уповноважуються «використовувати всі необхідні засоби з тим щоб підтримати і виконати резолюцію 660 (1990) і всі подальші відповідні резолюції і відновити міжнародний мир і безпеку в цьому регіоні[3]». Це означало, що ООН надала коаліції Багатонаціональних Сил (БНС), що вже сформувалася на той момент, право на проведення військової операції зі звільнення Кувейту.

Багатонаціональні сили[ред.ред. код]

Ірак і країни протиіракської коаліції (БНС)

У різних джерелах указується різна чисельність військових угрупувань країн БНС і наданої ними техніки і спорядження. Нижче приведені узагальнені дані, дані про країни, що надали незначний внесок в БНС, узяті в основному з цього компілятивного джерела (pdf-файл).

Операція «Буря в пустелі»[ред.ред. код]

Літаки F-14 Tomcat чекають дозаправки від KC-10A над Перською затокою

Станом на початок військових дій Ірак мав добре озброєну (переважно радянською зброєю) і загартовану в війні з Іраном півмільйонну армію. Долею витрат військового бюджету відносно ВВП у передвоєнні роки Ірак поступався лише Ізраїлю. Першою задачею коаліції було подолання і руйнація протиповітряної оборони противника, для завоювання повної свободи дій у повітрі Кувейту та Іраку. Для порівняння, ППО Іраку під час кампанії 2003 року за оцінками військових спостерігачів становила всього 2% від рівня 1990 року.

Тому першою фазою війни була тривала безконтактна фаза: 17 січня — 24 лютого відбувалися масовані удари з повітря, в яких було задіяно до 1000 літаків, які базувалися як на наземних військово-повітряних базах, так і на 6 авіаносцях. Ірак, крім ударів у відповідь, відповідав обстрілом балістичними ракетами «Скад» території Ізраїлю, який не брав участі у війні, і акціями «екологічного тероризму», тобто зливом нафти в Перську затоку.

Вперше в реальних бойових умовах були застосовані крилаті ракети. Їх запускали американські кораблі, що стояли в Перській затоці. Екіпажі винищувачів, бомбардувальників, бойових вертольотів США, Великої Британії і Саудівської Аравії отримали завдання на знищення сотень цілей.

Повітряним бомбардуванням піддалися не тільки заводи, електростанції, об'єкти нафтової галузі, що мали військово-стратегічне значення. Зруйновані були також водоочищувальні споруди, фармацевтичні фабрики, підприємства, що випускають дитяче харчування, мости і навіть школи.

Операція «Шабля пустелі»[ред.ред. код]

Схема наземного наступу військ міжнародної коаліції

24 лютого — 28 лютого — Наземна операція, що завершилася звільненням Кувейту і відновленням status quo. Раніша назва операції — «Меч пустелі».

Під час відступу з території Кувейту іракці підпалили нафтові свердловини, що завдало чималої економічної і екологічної шкоди Кувейту. Свердловини довелося гасити протягом кількох місяців по війні.

Хоча армія Саддама Хусейна була розбита, війська коаліції не пішли на іракську територію, не усунули уряд Саддама і не окупували Ірак.

Втрати сторін[ред.ред. код]

Втрати коаліції[ред.ред. код]

Дані про втрати міжнародної коаліції носять розрізнений характер. Найповніші дані існують по втратах США. У приведений нижче список не включені деякі втрати інших країн-учасниць БНС, понесені до початку бойових дій і після їх закінчення.

США
Людські втрати: 148 осіб загинуло в бойових діях, 145 — в не бойових подіях до початку війни, під час її і після закінчення. 467 осіб отримали бойові поранення.
Втрати в авіації: 40 літаків (зокрема 28 від дій супротивника), 23 вертольоти (зокрема 5 від дій супротивника)[4].
Втрати в бронетехніці (вимагають уточнення): офіційні безповоротні втрати — 9 танків M1A1 «Абрамс», 1 M60, 20 БМП M2 «Бредлі» (в основному в інцидентах «дружнього вогню»).
Велика Британія
Людські втрати: 47 загиблих.
Втрати авіації: не менш ніж 12 літаків (11 «Торнадо» і 1 «Ягуар» в не бойовій події напередодні війни).
Саудівська Аравія
близько 40 загиблих. Втрачено 2 літаки.
Єгипет
10 загиблих.
Франція
9 загиблих (зокрема 2 — під час війни).
ОАЕ
6 загиблих.
Сирія
3 загиблих.
Кувейт
1 загиблий. Втрачено 1 літак.
Італія
загиблих не було, втрачено 1 літак.

Втрати Іраку[ред.ред. код]

Підбиті іракські танки Т-72 в пустелі

Існують різні оцінки втрат Іраку у війні 1991 року. Відразу після завершення бойових дій в західних ЗМІ повідомлялося, що число загиблих іракців може досягати 100 тис. осіб. Деякі автори дотримуються ще вищих цифр — до 200 тис. загиблих[5].

Згідно з офіційними даними іракського уряду, опублікованими після війни, жертвами повітряних нальотів в 1991 році стали 2278 мирних жителів[6]. Втрати іракської армії офіційно не повідомлялися. За оцінкою дослідника Карла Конетти, в результаті повітряних бомбардувань і наземних бойових дій іракські збройні сили втратили близько 20 тис. осіб убитими[6].

Нижче приведена оцінка матеріальних втрат збройних сил Іраку, обнародувана Центральним командуванням ЗС США 7 березня 1991 року[4]. Оскільки вона зроблена «за гарячими слідами», деякі цифри в ній можуть не збігатися з оцінками, зробленими пізніше.

  • Авіація. Знищено 104 літаки (з них 36 в повітряних боях) і 19 вертольотів (з них 5 в повітряних боях). Крім того, 137 літаків перелетіли до Ірану[7].
  • Бронетехніка. Знищено, виведено з ладу, захоплено 3700 танків, 2400 інших одиниць бронетехніки.[8]
  • Артилерія. Знищено, виведено з ладу, захоплено 2600 стволів артилерії.
  • Кораблі. Знищено 19 кораблів ВМС Іраку.

В цілому знищено або втратили боєздатність 42 дивізії збройних сил Іраку. Сили США захопили в полон 71 204 іракських військовослужбовців (інформація про кількість полонених у військ інших країн коаліції відсутня).

Наслідки війни[ред.ред. код]

В ході війни в Перській затоці в Іраку було зруйновано близько 85% промислових підприємств. В результаті військових дій підприємствам нафтовидобувного комплексу Іраку було завдано серйозного збитку. З 820 свердловин, що діяли в 1990 році, залишилося 58.

Проте збиток від введених услід за ініціативою США економічних санкцій відносно Іраку значно перевершив їх. На Ірак була накладена контрибуція, яка формально перевищувала контрибуцію Німеччини після Другої світової війни. Після війни Ірак міг експортувати нафту і отримувати взамін продукти через спеціально створений орган ООН в рамках програми «Нафта в обмін на продовольство». Тільки від зниження рівня експорту нафти втрати Багдада за 13 років економічних санкцій перевищили 200 мільярдів доларів. За деякими оцінками, забезпечення населення основними продуктами харчування і медикаментами становило всього лише близько 10% від потреб.

Для усунення іракської військової загрози в майбутньому ООН призначила інспекцію, що мала знайти зброю масового знищення та запобігти її появі в майбутньому. Міжнародні експерти контролювали будь-які об'єкти на території країни на власний розсуд, включаючи навіть президентські палаци.

Під приводом захисту шиїтського і курдського населення повітряні сили США і Великої Британії оголосили «безполітну зону» на півдні і півночі Іраку — ВПС Іраку польоти там були заборонені. Але американські і британські літаки не тільки контролювали небо Іраку, але й завдавали ракетних і бомбових ударів по військових і цивільних цілях. Так, 17-20 грудня 1998 року об'єднані сили США і Великої Британії провели операцію «Лис в пустелі». Їй передувала ескалація кризи у відносинах між військовими інспекторами ООН (UNSCOM) і іракською владою. В середині грудня глава UNSCOM Річард Батлер оголосив, що Ірак продовжує заважати діяльності інспекторів. Співробітники ООН були евакуйовані з Багдада, після чого почалася військова операція. За чотири ночі було проведено 650 ударів, випущено 90 крилатих ракет повітря і 325 морського базування. В ході операції були завдані ракетні удари по 93 іракським об'єктам, що нібито мали стосунок до створення зброї масового ураження. Проте, крім 30 заводів оборонної промисловості, ще 27 бомбардованих об'єктів входили в систему ППО, 20 були пунктами управління військами, 10 — місцями дислокації Республіканської гвардії, шість — авіабазами. У число цілей потрапило і нафтопереробне підприємство в Басрі.

Виноски[ред.ред. код]

  1. Белоногов А. МИД. Кремль. Кувейтский кризис. — М.: Олма-Пресс, 2001. — С. 87.
  2. Белоногов А. МИД. Кремль. Кувейтский кризис. — М.: Олма-Пресс, 2001. — С. 85-86.
  3. Резолюція 678 (1990) від 29 листопада 1990 року
  4. а б http://www.defenselink.mil/news/Aug2000/n08082000_20008088.html
  5. Robert Fisk, The Great War For Civilisation; The Conquest of the Middle East (Fourth Estate, 2005). С. 853.
  6. а б Carl Conetta. The Wages of War: Iraqi Combatant and Noncombatant Fatalities in the 2003 Conflict
  7. Станом на 2006 рік Іран як і раніше відмовлявся повернути Іраку літаки, отримані в ході війни 1991 року. Ці літаки включені до складу національних ВВС Ірану.
  8. Безповоротні втрати бронетехніки армії Іраку від зіткнень з американськими військовими частинами були не великі. В основному ж через брак палива і відсутності зв'язку з командуванням бронетехніка кидалася самими іракцями. Потім вона майже у повному складі дісталася армії Коаліції.

Посилання[ред.ред. код]